Русь, Мала Русь, руський народ у другій половині ХIII-ХVII ст.

 Русь, Мала Русь, руський народ у другій половині ХIII-ХVII ст.
Впродовж другої половини XIII — XVII ст. визначилася поземельна географічна структура колишнього територіального ядра Київської Русі: Волинь, Поділля, Червона Русь (Галичина), Сіверія, Запорожжя, Полісся, Україна. Політично ці землі увійшли до складу Литви і Польщі як окремі напівавтономні князівства — Київське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське. Пізніше вони були трансформовані у воєводства — Руське, Брацлавське, Київське, Чернігівське— і централізовані в політичній системі Речі Посполитої. У часи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а потім Гетьманщини виникла власна політико-адміністративна структура козацької держави — полкова, яка в силу історичних обставин співіснувала із структурами Польщі та Росії.

Незважаючи на мозаїчну строкатість картини історичного розвитку земель Південної Русі другої половини XIII—XVII ст., в його основі лежали певні стабільні структуротворчі засади, успадковані від Київської Русі. Серед них, насамперед, уявлення про територіальну цілісність країни, яке не зникало за умов фактичного розчленування її між сильними сусідами. Характерно, що це уявлення усвідомлювалось не лише власною інтелектуальною елітою, зокрема козацькою старшиною, а й правителями, сусідніх держав. Другим важливим, можливо, навіть головним чинником інтеграційних процесів почуття етнічної єдності народу, який усвідомлював себе правонаступником києворуської історичної спадщини і, незважаючи на всі випробування долі, зберіг власну назву і назву своєї країни — Русь.

Отже, у цій статті головна увага буде зосереджена не на доведенні очевидного історичного явища — збереження давньої етнічної назви в межах колишньої Південної Русі в другій половині XIII—XVII ст., а на дослідженні його місця і ролі в процесі національного і політичного відродження, аналізі вживання терміну «Русь» стосовно країни, народу, віри, мови, а також еволюції його значення і певної модифікації форми, тобто дослідимо появу і побутування терміну «Мала Русь», або «Мала Росія».

Розпочнемо із з’ясування ситуації, що мала місце в перші століття після розгрому Київської Русі монголо-татарами. Аналіз нечисленних літописних повідомлень свідчить, що в цей час стабільним залишалося уявлення про територіальну і навіть адміністративно-політичну цілісність Південної Русі. У 1249 р. ярлик на володіння Києвом і підвладною йому землею одержав у Золотій Орді князь Олександр Ярославович Невський. «Сартак Батеевич, царь Татарскій даде Кіевь й Рускую землю Александру Ярославичу Кіевскому» (1). У Лаврентієвському літописі говориться, що Олександр отримав в уділ «всю Русьскую землю» (2), щоправда, без уточнення територіального змісту цього поняття. Наступного року до ставки татарських ханів прибув Данило Романович. Із детального опису цих відвідин Галицько-Волинським літописом довідуємося, що для сучасників Данило виступав не просто галицько-волинським князем, а володарем «Руської землі». «Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Києвом й Володимером й Галичем». Бідкаючись про поневіряння князя в ханській ставці, літописець зауважив: «О злая честь Татарская! Его ж отець бе царь в Рускои земли» (3). В обох випадках йдеться, очевидно, про Південну Русь із землями Київською, Чернігівською, Волинською і Галицькою.

У другій половині XIII ст. «Руська земля» виступає як конкретне географічне і політичне поняття, аналогічне назвам сусідніх земель: Литовська, Угорська, Лядська, Чешська. У 1262 р. Данило Галицький, зустрівшись з поль­ським князем Болеславом, «положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську» (4). Про Русь як країну говориться в літописній статті 1284 р., де йдеться про страшний мор худоби. «Тое же зимы не токмо й во одиной Роуси бысть гневь Божий, моромъ, но и в Ляхохь и в Татарехь» (5).

До 20-х років XIV ст. більшість південних і західноруських земель опинилася в складі Великого князівства Литовського, в результаті чого воно стало називатися ще й Руським. Галичина поступово потрапляла в залежність від Польщі. Зі сходу значний тиск чинили татари. Літописи, повідомляючи військові напади сусідів, в усіх випадках говорять, що вони чинились на Руську землю. У 1340 р. польський король Казимир «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его» (6). Під 1399 р. літописи повідомляють про військовий похід Тамерлана на Русь. «В лето 6907 Тамерлангь царь татарскій, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольть со всею силою своєю… й снійдеся с Тамерланом на Ворсклъ» (7).
Привілей короля Владислава від 1409 р. засвідчує, що до складу князівства Литовського ввійшли «от своей воли княжества Рускія» (8).

У 1433 р. київський князь Свидригайло запросив на допомогу татар для походу проти Литви і Польщі. Ті прийшли, але, довідавшись про велику силу литовсько-польських загонів, не пішли на них, «токмо землю его (Свидригайла.— П. Т.) Рускую поплениша около Києва й Чернигова» (9).

У літописному записі про смерть останнього київського князя Сімеона Олельковича (1470) говориться, що він «превознесеся во всей Руси, якоже великих киевских князей древних честно имя его» (10).

Наведені літописні повідомлення не лише засвідчують збереження історичної назви «Русь» за південноруським регіоном, але, по суті, окреслюють межі пізньосередньовічної Русі. На заході вона включала землі Львівщини, на сході — Київщину і Чернігівщину. Більш чітке уявлення про територіальний обшир Русі XV ст., дає літописна стаття 1415 р., в якій йдеться про обрання київського митрополита. «Князь великий Витовть умысливь по своєму хотению собрал єпископи Роускни во области его живущих Феодосия Полоцькыи Гречинь, Исакеи Черниговскии, Деонисеи Луцький, Харитонь Володимерьскии, Еуфимеи Туровский» (11). За виключенням Галичини, це, фактично, вся Південна і Західна Русь. У багатьох літописних статтях перераховані вище землі з XV ст. згадуються під збірною назвою «вся Руская земля», яка є не просто географічним поняттям, але й, до певної міри, етнополітичною структурою, складовою частиною Великого князівства Литовського і Руського. Під 1431 р. західноруський літописець відзначав, що «Витовт бяше же ему дрьжаще великое княжение Литовское й Роуское, иныи многи земли, спроста реку вся Роусская земля» (12).

«Руська земля» як одна з головних частин Польщі згадується в грамоті короля Сигізмунда Августа 1569 р. Галичина близько середини XIV ст. увійшла до складу Польщі, але також залишалася Руссю. У договорі польського короля Казимира з Литвою колишні Південна і Західна Русь були поділені на сфери впливу. Землі, які відійшли до Польщі, називалися «Русь, яка слухається короля», а землі, які опинились у складі Литви, одержали назву «Русь, яка слухається Литви». Згодом у писемних джерелах з’явилися поняття «Польська Русь» і «Литовська Русь».

Після Люблінської унії 1569 р. політична влада над усіма південноруськими землями фактично опинилася в руках польського уряду. Незважаючи на засилля польських панів і пов’язану з цим полонізацію краю, на рівні народної свідомості і в міждержавних стосунках він лишається Руською землею, Руссю.
З кінця XVI — на початку XVII ст. назва «Русь» стала, по суті символом національного відродження, нерозривного зв’язку з києворуським періодом історії. Певно, саме з цих мотивів автор Густинського літопису, доведеного до 1597 р., неодмінно вживав традиційний термін «Русь» в усіх його можливих значеннях стосовно пізньосередньовічних часів. Розповідь про проникнення католицизму має заголовок: «О уніи, како почася вь Руской земле». У повідомленні про приїзд вселенського константинопольського патріарха Ієремії говориться, що він «пріеха вь нашу землю Рускую». Митрополита Київського Михайла Рогозу «избраша Русь». Єпископи Кирило Луцький і Потій Володимирський, за висловом літописця, «всякого зла изобретатели», вручили римському папі грамоти «именем всей Руси», що спричинило «мятеж велик в Руси» (13).

Особливо велика заслуга в збереженні давніх традицій належала православній церкві. Усі київські митрополити ревно зберігали свій давній титул «всія Русі». Так було до часів Брестської унії 1596 р., так стало і після відновлення Київської православної митрополії в 1620 р. Митрополити Михайло Рогоза, Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила неодмінно іменувалися і «всія Россії». Характерним у цьому плані є акт обрання митрополитом Київським Петра Могили. «Мы, сановники й рицарство, й все духовенство, обивателя корони польской и великого княжества литовского, люди народа русского, религии греческой… участвуя все сообща, по древним правам и обычаям, в избрании общего пастыря нашего, митрополита всея Руси» (14).
Слідом за церквою аналогічним ставленням до назви країни відзначалася і гетьманська влада. Петро Конашевич-Сагайдачний у листі до польського короля Сигізмунда III, надісланому у березні 1622 р., називає свою країну Руссю. «Особливе Уния, за милостивым Вашего найяснейшего королевського величества позволением, теперь з Руси через святейшего Феофана патриарху Иерусалимского знесенная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялась». У літописі Самоїла Величка у цьому звернені гетьмана П. Сагайдачного вжитий термін «вся Русь» (14). Іван Виговський в листі до короля Яна Казимира називав козацьку державу також Руссю. «Я, як вірний підданий Вашої королівської величності, буду старатися всю Русь принести до ніг Вашої королівської величності» (16).

У Гадяцькому договорі 1658 р. І. Виговського з польськими комісарами Я. Бенєвським і А. Заблажевським Руська земля виступає фактично в якості офіційної назви козацької держави. Окремим пунктом обумовлено титул гетьмана, який, напевно, за наполяганням самого І. Виговського зв’язувався з назвою країни. «Гетьману іменуватись «Гетьманом Руським і першим воєводств Київського, Браславського і Чернігівського сенатором». В іншому пункті цього документу говориться про «Руські Запорозькі війська» (17). Йдеться, по суті, про юридичне закріплення повного титулу гетьманів, який вони фактично мали з останньої чверті XVI ст. У Привілеї Стефана Баторія від 19 квітня 1579 р., фігурує термін «гетьман Руський». Для козацьких гетьманів це визначення рівнозначне визнанню їхньої якщо не реальної влади над усією Південною і Західною Руссю, то, принаймні, права на таке володіння, успадкованого від великокнязівських часів. Не випадково Богдан Хмельницький називав себе князем руським, «единовласникомь и самодержавцемь Рускимь», а свою державу — князівством, межі якої сягали Львова, Холма і Галича. Такий титул був наданий йому єрусалимським патріархом Паісієм, який, назвавши Богдана князем (duca) Русі, порівнював його з Костянтином Великим (18). Тут напрошується очевидна паралель з Володимиром Святославичем, якого давньоруські літописці вважали другим Костянтином. Пізніше титул «князя Малоросійської України» мав Юрій Хмельницький.

Як свідчать західні письмові джерела, термін «Русь» фігурував в пізньосередньовічний час не на рівні звичайної історичної рефлексії, а як назва конкретної країни. Не випадково Велике князівство Литовське по включенні у нього руських земель, одержало додаткову назву «і Руського». Це знайшло своє відображення в титулі литовських князів і польських королів. При коронації короля Казимира в 1460 р. він одержав титул «Король польський і великий князь литовський і руський». Цей титул польські королі утримували до ХVІІ ст. включно.

Відомий мандрівник XVI ст. Сигізмунд Герберштейн у своїй пращ «Записки про Московию» писав, що «Руссією володіють нині три державці, більша її частина належить (великому) князю московському, другим є великий князь литовський, третій — король польський, який нині володіє як Польщею, і Литвою» (13).

Папський нунцій у Польщі О. Поссевіно в листі з Відня до кардинала ді Комо від 13 червня 1583 р. повідомляв: «Піду на Русь, щоб переговори з владиками, тобто руськими єпископами» (20).

У структурі зовнішнього відомства при польському королівському дворі в XVI ст. існувала «коронна канцелярія з Руських справ». Шведський король Карл XII у своїх прокламаціях, згідно Г. Кониському, називав «землю сию козацкую или Рускую».

Після Переяславського акту 1654 р. в документах і на сторінках історичних творів набирає великого поширення термін «Маля Русь». Вважається, що пріоритет в його створенні належить московським офіційним колам, які таким чином означили землі, що ввійшли до складу Московської держави. Це зрозуміло і логічно. Адже Московська держава також була Руссю. З часів на Івана III (1479) її князі і царі носили титул «всія Русі», і тому, щоб відзначити в титулі нові володіння і також руські, потрібно було дати їм якусь нову назву. Такою стала назва «Мала Русь». Колишня назва «вся Русь» трансформувалась у «Велику Росію», а повний титул московського царя Олексія Михайловича став писатись: «цар і великий князь всія Великої і Малої Росії».

Таке розуміння походження назви «Мала Русь» дещо спрощене і не в усьому відповідає історичним джерелам. Свого часу М. М. Карамзін вважав, що ця назва має іноземне походження; її дали греки в XV ст. начебто відірваним від Росії областям (21). Він вказував, що вперше вона зустрічається в грамоті князя Володимиро-Волинського Юрія II у 1335 р. Д. М. Бантиш-Каменський по суті повторив сказане М. М. Карамзіним без будь-якої спроби розширити коло джерел. Історики XIX ст., які цікавились походженням терміну «Мала Русь», посилаються на титул Юрія Львовича (1301—1316) «natus Dux Russiae Minoris». Аналогічний титул мав Юрій II Трайденович.

Судячи з наявних джерел, назви «Велика Русь» і «Мала Русь» насправді з’явилися на початку XIV ст. і були дані греками. Про них говориться у грамоті Царгородського патріархату, за якою в 1303 р. утворювалася окрема Галицька митрополія. У ній Малою Руссю названа територія Галицько-Волинського князівства (22).

У 1347 р. імператорською буллою Івана VI Катакузена Галицька митрополія ліквідовувалася. «Відтепер,— говориться в грамоті,— святі єпископства Малої Русі, званої Волинню, а саме галицьке, володимирське, холмське, перемишльське, луцьке і турівське мусять підлягати наново святій митрополії Києва і цілої Русі» (23). Лист імператора до волинського князя Любарта пояснює причину ліквідації Галицької православної митрополії. «Ти знаєш, що відколи руський народ пізнав Бога та через святе хрещення просвітився, через звичай та закон було усталено, щоб в цілій Русі, як у Великій так і в Малій, був тільки один митрополит у Києві та щоб він висвячував усіх єпископів на всі єпископства» (24).

За браком ідентичних джерел XV — XVI ст. не знаємо, як широко вживалися назви «Мала Русь» і «Велика Русь». Можна лише припускати, що вони не зникали принаймні в літературній традиції. Підстави для цього дає, зокрема, літературна діяльність відомого письменника і захисника православ’я Івана Вишенського. У посланні до єзуїта Петра Скарги ним вжитий термін «Велика Россія», а в посланні до православних християн — «Мала Россія».

Памво Беринда у передмові до своєї праці «Анфологіон» (1619) також згадує Малу Русь: «Се убо приносить ти… матерь твоя в Россіи Малой» (25).

Є підстава вважати, що уже в першій чверті ХVІІ ст. ця назва прикладалася до всієї колишньої Південної Русі. У грамоті ієрусалимського патріарха Феофана, написаній в січні 1621 р. при від’їзді з Києва, сказано: «Смирения нашего благословения всем благочестивим християнам в Малой Росии» (26).

Здається, вперше обидва терміни в їх пізнішому поширеному значенні вжиті Захаріею Копистенським у праці «Палінодія». Згідно з ним, Мала Росія є другою частиною «Яфето Роского поколения», а Велика Росія на чолі з Москвою — першою (27).

Мала Росія згадується також у присвяті Львівському братству 1630 р.: «В граде Лендополи Малыя Россіи» (28).

Поступово термін «Мала Русь» із сфери літературно-духовної перейшов у державно-політичну. Він фігурує у гетьманських універсалах і листах вже у другій чверті XVII ст. Так Яків Острянин у 1638 р. своїм універсалом повідомляв, що виступає з військом на Україну Малоросійську для визволення «народа нашего православного от ярма, порабощенія и мучительства тиранского леховского, и для отмщения починаних обид… всему поспольству рода русского в Малой Росіи, по обоим сторонам Днепра мешкаючого» (29).

Термін «Мала Русь» постійно фігурував у звітах московських послів про зустрічі з Богданом Хмельницьким і його оточенням. Піддячий Григорій Богданов, повернувшись до Москви, повідомляє у вістовому листі від 7 серпня 1651 р., що він почув від генерального писаря Війська Запорозького: «Да он же де, писарь, служа великому государю и желая всякого добра, говорит, чтоб и про то великому государю его царского величества ведомо было, чтоб великий государь его царское величество конечно всю Малую Русь, их, православных християн, принять ныне изволил» (30). У наступній своїй інформації Григорій Богданов детально виклав зміст переговорів Богдана Хмельницького з назаретським митрополитом Григорієм, які неодноразово вживали термін «Мала Русь» (31).

У листуванні з царем Олексієм Михайловичем, датованому 1650 — 1651 рр., київський митрополит Сільвестр Косів титулував себе «митрополитом Київським і всія Малия Русі», так до нього звертався і цар (32).

У переговорах московських послів на чолі з боярином В. В. Бутурліним з Богданом Хмельницьким і Іваном Виговським, які безпосередньо передували Переяславській Раді, останні виступають від імені Малої Русі як держави і постійно вживають у своїх промовах саме цю назву. У звіті В. В. Бутурліна читаємо: «Да гетман и писарь Иван Виговский говорили: милость де божия над нами, яко же древле при великом князе Владимире, же й ныне сродник, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Русии самодержец призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостию своєю» (33). На самій Переяславській Раді Богдан Хмельницький також говорив про Малу Русь, яку після шестирічних, переговорів взяв під свою високу руку московський цар: «презрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своєю» (34).

З усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави «Мала Русь» була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж ХІV-ХVІІ ст.: спершу відносилася до Галицько-Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно-козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі. В контексті цієї державно-правової опозиційності стає зрозумілою увага до титулатури. Сільвестр Косів називає себе в одному випадку «митрополитом Київським і Галицьким і всієї Росії», в іншому — «митрополитом Київським і всія Малая Росії», Богдан Хмельницький в листі до патріарха Никона від 9 серпня 1653 р., незважаючи на офіційний титул ієрарха «всія Русії», називає його «патриарх царствующего града Москвы и всеа Великиа России». Аналогічно титулував московського патріарха гетьман і в наступних листах, чим фактично не визнавав його всеруські духовні повноваження (35).

Гетьман Іван Самойлович у листі до константинопольського патріарха від 30 грудня 1685 р., в якому йдеться про вигнання папістами Гедеона Четвертинського з Волині в Малу Росію, говорить про митрополію «Малая Россия», на яку просить затвердити названого єпископа.

Значний інтерес викликає і ставлення козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким до царської титулатури після Переяславського акту. Вже 8 січня 1654 р. Богдан Хмельницький в листі до Олексія Михайловича титулує його царем і великим князем «всеа Великия й Малыя Русії самодержцем» (36). Московський цар «не помічає» цього нововведення козацького гетьмана і підписує офіційні документи як цар і великий князь всія Русії. Така досить дивна ситуація тривала цілий місяць. Богдан Хмельницький у своїх листах настійливо величає царя «всія Великія і Малия Русії самодержцем», цар титулує себе по-старому. Тільки в лютому 1654 р. Олексій Михайлович нарешті приймає новий титул. У грамоті до волоського воєводи Матвія, де йдеться про перехід під «нашею царского величества високою рукою в вечном подданстве Богдан Хмельницкой, гетман Войска Запорожского, и все Войско Запорожское з городами й землями, которые с Малой России належат к княжеству Киевскому и Черниговскому, и вся Малая Русь». Олексій іменує себе «великим государем царем и великим князем… Великия и Малая России самодержцем» (37).

Зміна царського титулу може розцінюватись як дипломатична перемога Богдана Хмельницького. Він не тішився ілюзією про рівноправне об’єднання двох руських держав; цілком очевидно, що в усіх документах йшлося, підданство, по суті, про включення Малої Русі до складу Московської держави. Небезпеки в цьому гетьман не бачив, оскільки до цього перебував у такому ж підданстві до Польщі. Принагідне слід зазначити, що комплекс підданства, на жаль, взагалі був притаманний козацькій старшині впродовж всього періоду існування гетьманської державності. В жодного з гетьманів (у тому числі і І. Мазепи) не було самостійної державної програми. Всі вони орієнтувалися на покровительство сильного сюзерена — Польщі, Швеції, Туреччини, Росії— і бачили себе у кращому разі автономними васалами. Отже для Богдана Хмельницького включення до царського титулу слів «Мала Русь» означало юридичне визнання факту існування його держави, хай і під верховним урядуванням московського царя.

У новому титулі Олексія Михайловича слово «Русія» замінено на «Росія». Ніякого таємного великодержавного умислу в цьому не було, як думали, а подекуди думають і нині деякі історики. Йдеться про елементарну мовну новацію, написання «Русь-Русія» в грецькій транскрипції Rusia. Такі висновки зробили серйозні науковці ще в XIX ст. (38). До речі, і в цьому разі маємо справу із звичайним запозиченням із Півдня. Наведені приклади вживання терміну «Мала Русь» у письмових пам’ятках південноруського походження показують, що впродовж кінця XVI — першої половини XVII ст. слово «Русія» досить часто пишеться як «Росія» з наголосом на літері «о». У титулах київських митрополитів кінця XVI — першої половини XVII ст. таке написання є правилом. Нічого подібного в документах того часу, написаних у північно-східній Русі, не зустрічається. Щоправда, слово «Росія» вжито у відписці новгородського архієпископа Пімена до Івана Грозного (1565), але і в цьому випадку маємо грецьку транскрипцію, що для православного ієрарха видається цілком природним.

На півдні східнослов’янського світу грецька транскрипція слова «Русь» стала у першій половині XVII ст. до певної міри показником високої освіченості православних письменників-полемістів, що вони й підкреслювали відмовою від слов’янізовної форми. Не виключений тут і безпосередній мовний вплив грецьких патріархів і митрополитів, які зачастили до Києва. В кінці XVI ст. до Києва приїжджав константинопольський патріарх Ієремія. Його наступник патріарх Максим у 1592 р. видав Києво-Печерському монастирю грамоту на ставропігію, у якій жалівся «на митрополита Київського і всія Россії» (39). Гетьмана Сагайдачного відвідав ієрусалимський патріарх Феофан у грамоті якого також маємо один із ранніх прикладів вживання слова «Росія». Богдана Хмельницького благословляв на боротьбу за національне визволення і захист православної віри ієрусалимський патріарх Паісій.

У грамоті, яка підтверджувала ставропігію Києво-Печерської лаври, Паісій повідомляє про свого попередника екзарха Арсенія, «від Тимофія, патріарха Константинопольського, тоді в Россію присланого» (40). Ще один ієрусалимський патріарх Афанасій деякий час проживав (1654) у Мгарському монастирі.

У свою чергу, південноруські православні священики відвідували Афон і там також могли запозичити грецьку транскрипцію. Іван Вишенський, який все свідоме життя прожив на Афоні, постійно вживав термін «Мала Росія».

Вперше слово «Росія» в титулі московського царя з’являється під пером Богдана Хмельницького. У листі до Олексія Михайловича, посланому 11 листопада 1650 р. із Чигирина, читаємо: «…Божею милостью великому госпо­дару цару і великому князю Алексію Михайловичу всея Росії самодержци» (41). Аналогічне написання мало місце з листах Богдана Хмельницького до путивльських воєвод С. Прозоровського, Ф. Хілкова 1651—1652 рр. Тим часом в усіх листах і грамотах, які виходили з царської канцелярії або надсилались московськими воєводами, стабільним лишається старе написання — «Русія».

Наведені матеріали дають надійні підстави стверджувати, що зміна літери «у» на «о» в слові «Русія» відбулася в Києві, а вже потім, під впливом листів Богдана Хмельницького і грамот Сільвестра Косова, була перейнята писцями царської канцелярії в Москві.

В одному із звернень до війська і народу малоросійського напередодні Полтавської битви гетьман Іван Мазепа говорив: «Ибо известно, что прежде мы были то, что теперь Московцы: правительство, первенство и само название Руси от нас к ним перешли» (42). Справедливе в своїй змістовій основі твердження знаменитого гетьмана вимагає хронологічного уточнення. «Тепер», тобто в козацькі часи, «московці» перейняли з півдня лише грецьку транскрипцію назви «Русь», сама ж вона побутувала там з князівських часів.

Стосовно назви «Мала Русь» слід відзначити, що в другій половині XVII ст. вона набула великого поширення в офіційних державних документах, літописній традиції, літературних творах,, у московській царській канцелярії, де була створена «Малоросійська колегія». Літопис Самоїла Величка, котрий називав себе «истинній Малія России сын», рясніє термінами «Мала Русь», «Малоросійська Україна» і похідними від них. Георгій Кониський в «Історії Русів» користується аналогічною термінологією, причому часто об’єднує назву держави в одне слово «Малоросія». Польща, яка не полишала надій на повернення колишніх володінь у Середньому Подніпров’ї, судячи з офіційних документів і щоденникових записів польських авторів XVII — XVIII ст., не визнавала назву «Мала Русь». Для неї цей порубіжний регіон залишався Україною у значенні окраїни власних володінь, на якій жили русини (43).

Тепер з’ясуємо ситуацію з етнічною назвою народу Південної Русі, Малої Русі і України в другій половині ХІІІ—XVII ст. Ця проблема з усією ротою дебатувалася істориками XIX ст., але виникла ще в часи відродження літописної і літературної традиції в XVI — XVII ст. Питання, хто ми такі, звідки походимо, яке маємо ім’я, як співвідносимося із сусідніми слов’янськими народами, стоять заспівом практично кожного південноруського літопису й історико-літературного твору. Пошуки відповіді на них змушували авторів XVI — XVII ст. звертатися до давньоруської історії, яка справедливо вважалася своєю. Особливо характерною щодо цього є передмова Феодосія Софоновича до «Кройніки о Русі». «В Руси я уродився в вере православной, за слушную речь почиталем, абым ведал сам й иншимь руским сыномь сказал, отколь Русь почалася» (44). Близькою була етногенетична концепція автора Густинського літопису, який вважав, що у давнину східні слов’яни називались полянами, древлянами, сіверянами, кривичами, пізніше появились назви Москва, Біла Русь, Волинь, Поділля, Україна, але «сій все единокровны и единорастлены, и ныне все общеединым именем Русь нарицаются» (45). Згідно з Захарією Копистенським, насадження унії було спрямоване на знищення руського народу. «Бо если того хотять, абы Руси не было в Руси, то есть речь неподобная» (46).

Слід відзначити, що, на відміну від термінів «Україна» і «Мала Русь», назва «Русь», яка однаково прикладалася до країни, народу, мови і віри, не була новоутворенням епохи відродження. Її зберіг народ од часів Київської Русі, під цим ім’ям він знав себе сам і був відомий світу в XIIІ — XVII ст.

Галицько-Волинський літопис впродовж другої половини XIII ст. постійно вживає назву «Русь» і похідні від неї — «руські князі», «король руський», «руська рать», «руська мова». Причому, йдеться не лише про Галицько-волинське князівство, але й про інші регіони Південної Русі. Характерним прикладом цього може бути літописна стаття про прибуття до Данила Романовича майстрів з різних земель. «Прихожае Немце й Русь, иноязычники й Ляхи, идяху день в день, и уноты и мастере всяции» (47). Під «Руссю» тут розуміються вихідці з центральних районів Київської Русі, які найбільш постраждали від монголо-татарської навали.

Аналогічне вживання етноніму «Русь» мало місце в литовських і польських хроніках про події XIV—XVI ст. Хроніка Литовська, Жмойтськма і Биховця рясніє термінами «Русь», «руские полки», «рускии воины», «князи и сынове руские».

Останній галицько-волинський князь Болеслав (Юрій II) Трайденович (1323—1340), як свідчить польський хроніст Янко з Чсрнакова, був прийнятий «русинами однодушне за володаря та пана» (48). Щоправда, русини його згодом і отруїли.

Із повідомлення польського хроніста Яна Длугуша довідуємося, що король Казимир застерігав у 1479 р. литовських панів, що у можливому конфлікті Литви з Москвою на боці московського князя виступить руське населення. Густинський літопис під 1498 р. говорить: «И бе в то время видити полно Руси и Ляхов в татарех, Греціи, Фракии й Македоніи» (49). Тут йдеться про наслідки військового походу волоського воєводи Стефана на Польщу, Галичину і Поділля, під час якого було захоплено багато полонених і продано в названі країни.

За постановою Більського сейму 1564 р. в усіх землях Великого князівства Литовського на будь-які посади, як духовні, так і світські, не мав права бути поставлений чи обраний «заграничник і чужинець, а тільки старожитний народженець держави, Литвин і Русин».

У Густинському літописі під 1582 р. розповідається про насильства католиків над руськими за те, що останні не прийняли новий календар папи Григорія XIII. «И начата великиія насілія творити Руси, хотяще, дабы з ними их свята Русь святили» (50).

Вислів «народ Руський» фігурує в Прівілеї Стефана Баторія від 19 квітня 1579 р., в посланні гетьмана Наливайка до короля Сигізмунда III, в інших документах XVI ст., вміщених в «Истории Русов» Г. Кониського. Визначення «Русь», «руський рід», «россійський народ» є звичайним лексичним набором в літературних творах південноруських авторів кінця XVI — початку XVII ст. Герасим Смотрицький в передмові до Острозької біблії вжив термін «народове рускіе». Знаменита «Протестація» (1621) Іова Борецького напис на від імені «народу руського». Повна назва книги Захарії Копистенського «Полінодія» (1622) включає також термін «росси христіанєє».

Під єдиним ім’ям «Русь» знали народ середнього Подніпров’я і всієї Південної Русі, який перебував під владою Литви і Польщі, іноземці XVI — XVII ст.
Гваніні близько 1560 р. в «Хроніці Руської землі» занотував: «Москвитяни не багато чим відрізняються від Русинів, але Русини від Поляків, Чехів, Кроатів і інших настільки різняться, що з трудом можуть один одного розуміти» (51).

Сигізмунд Герберштейн, підсумовуючи своє дослідження про походження імені «Руссія», писав: «Яке б не було походження імені «Руссія», народ цей говорить слов’янською мовою, сповідує віру Христову за грецьким обрядом, називає себе на своїй рідній мові Russia, а по латині Rutheni». Нижче, де мовиться про віру, Герберштейн говорить про «руських в герцогстві Литовскому», а в розділі про Литву називає жителів Подніпров’я «черкасами — руськими» (52).

Папський нунцій Коммєндоне в листі до кардинала Карла Борромея від 12 листопада 1564 р. повідомляв: «У Белзі, що є головним містом воєводства, русини, що є грецької релігії, прийшли до мене, щоб подякувати Богові» (53). Через два роки у Русь був посланий папою Пієм V (1568—1572) інший нунцій – Юлій Руджер, який мав з’ясувати релігійну ситуацію у Львові, Перемишлі, Луцьку, Вільні, Києві, а також у Полоцьку, де перебували грецькі єпископи. У звідомленні нунція читаємо: «Люди грецького обряду називаються русинами, тому що походять від первісних мешканців країни, які, перше ніж потрапили цілковито під владу короля Польщі, мали власних князів, що прийняли релігію від греків у час Володимира, князя Русі» (54). Як видно із слів Юлія Руджера, він мав на увазі не окрему руську землю, а всю Південну і Західну Русь.

Польський письменник XVI ст. Станіслав Ожеховський називає себе руським за походженням, а за народністю поляком (gente Ruthenus, natione Polonus) (55)

І в XVII ст. іноземці називали мешканців означених територій русами, русинами. Згідно з Бопланом, руси сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською [Rus] (56).

Природно, що іноземні автори відобразили ту реальну ситуацію з назвами країни і народу, яку вони самі мали можливість спостерігати.

Ще повніше і яскравіше вона зафіксована у вітчизняних літописах, актових документах і літературних творах XVII ст. Важливим у цьому плані є свідчення Львівського літопису, написаного в середині XVII ст. У ньому широко вживаними є географічні терміни «Подоліе», «Сіверщина», «Полісся», «Україна». Щодо жителів цих земель, то всі вони означені єдиним словом «русини». Розповідаючи про війну Польщі з козаками у 1630 р., літописець повідомив про великий похід польського війська в Україну. «Жолніре до Києва приїхали з тим інтентом, аби впрод козаков, а затим во вшисткой Україні русь вистинати аж до Москви». Польський воєвода пан Лащ наказав карати «людей невинних, буле би тілько русин бул» (57).

Війна, метою якої з боку Польщі був захист унії, спричинилась до великих жертв з обох сторін і, на думку деяких її учасників, не розв’язала проблеми. Гетьман Конецпольський, показуючи католицьким священикам «труп великий», так підсумував результат їх релігійного радикалізму: «Ото ж і унія — лежить русь з поляками» (58).

У 1633 р. польський король Владислав IV змушений був піти на певні поступки і визнати старі права руського населення. «Русі прав старих поправил без унії, і на митрополитство право надал так же без унії» (59). Богдан Хмельницький після перемоги 1648 р. під Жовтими Водами попередив польських панів, посилаючись на мандат Яна Казимира, яким він прощав козакам всі їх провини, «аби русі, підданих своїх не губили» (60). Переповідаючи умови Зборівського миру, автор Львівського літопису під пунктом 4 записав: «Аби воєвода Київський завше русин бул і всі урядникове в Київськом, Браславськом і Чернігівськом воєводствах русь були» (61).

У ряді випадків в ідентичних письмових документах першої половини XVII ст. зустрічаються дефініції, які засвідчують вищий рівень етнічного самоусвідомлення. В акті обрання Петра Могили митрополитом Київським у 1632 р. читаємо: «Ми, сановники і рицарство, і все духовенство, обивателі корони Польської і Великого князівства Литовського, люди народу Руського, релігії Грецької» (62).

Етнонім «народ руський» широко фігурує в Хрониці Ф. Сафоновича, літописі Самовидця, «Історії русів» Г. Кониського, в «Синопсисі», в інших хроніках і творах XVII—початку XVIII ст. (63). Дещо випадає з цього ряду літопис Самоїла Величка, але не відсутністю етнічного терміну «Русь», а певною його модифікацією. Поряд із словами «Русь», «народ руський» Величко широко вживає терміни «народ малоросійський», «малоросійські православні християни», які були похідними від офіційної назви козацької держави «Мала Русь» і фігурували в гетьманських, універсалах після Переяславського акту. Щоправда, поряд з новою в державних документах другої половини XVII ст. продовжувала вживатись і традиційна етнічна назва «Русь». У статтях згадуваного вже Гадяцкого договору скрізь фігурують терміни «народ Руський», «уряд Руський», «земля Руська», «релігія Руська». Особливо, цікавим у цьому плані є відомий універсал гетьмана І. Брюховецького задніпровським жителям і «всему преславному христианскому малоросийскому народу», в якому він просить їх відступитись від татар і поляків і прихилитися до Москви. «Не толко окрестные все народи, но и сама ваша милость, братья наша милая, признать то изволите, что в явной слепоте и обмане видимом пребываете, когда Руское имя на себе от предков своих нося, не к тому монарху… прибегаете… Русью будучи, уклоняєтесь до иноверия» (64).

Із послання гетьмана Великого князівства Литовського Януша Радзівілла до волоського воєводи, Василія Лупула від 22 квітня 1653 р. видно, що для Литви і Польщі населення підвладних їм східних територій було руссю. Януш Радзівілл писав: «Коли б все сходилося до війни, мусите, ваша господарська милість, відати, що трапиться велике кровопролиття. Буде бій останній — або полякам погибель, або Русі. Якщо переможуть поляки, то, вкінець загине рід і віра руська» (65).

Досі йшлося про назви землі, держави, народу в XIII—XVII ст., тепер зупинимось на питанні назви мови. В часи існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства вона була руською. Про це промовисто свідчить стаття 1261 р. у Галицько-Волинському літописі; в ній повідомляється про переговори Василька з жителями міста Холма, які не бажали здатись Бурундаєві. Останній, щоб проконтролювати дії Василька, надсилає з трьох своїх людей «и к тому толмача, розумеюща руский языкь, што иметъ молвити Василко, приехавь подь городь» (66).

За письмовими джерелами у XIV—XVII ст., південноруси продовжували називати свою мову, руською. У грамоті 1447—1492 рр. говориться, що німецький список «єсмо ва[м] роуски[м] языко[м] преложили» (67). У 1556- 1561 рр. у Пречистинському монастирі міста Пересопниці на Волині був здійснений архімандритом Григорієм переклад Євангелія «изь язика бльгарского на мову рускую» (68). Незадовго до 1581 р. з’явився переклад Нового Заповіту, виконаний Валентином Невгалевським на Волині «с полского языка на речь рускую». Як свідчить пояснення, переклад зроблений для тих людей, «котрые письма полского читати не умеют, а языка словенского читаючи, письмом руским выкладу з словом его не розумеют» (69).

У заголовку «Лексики» (1596) Л. Зизанія вміщено своєрідне роз’яснення про те, що в книзі «реченія словенского языка на простий рускій діалект истолкованы». Передмова до «Граматики» (1619) М. Смотрицького засвідчувала, що «читаны будуть… славенскіи лекціи и на рускій язык перекладаны» (70).

Памво Беринда назвав свій словник 1627 р. «Лексікон славеноросскій», при цьому додав пояснення, що він із багатьох мов «и власного нашего словенского» багато слів «згромоздивши, нашим языком руским объяснил» (71).

Іван Величковський — священик і поет кінця XVII ст. — так пояснював свої спроби віршування. «Некоторые значнейшие штуки поетицкіе руским языком виразити, не з якого языка на рускій оные переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, а некоторые и целе русскіє способы вынайдуючи (72).

Руська мова продовжувала посідати провідне місце в державному діловодстві Великого князівства Литовського. У “Статуті” 1565 р. вживання руської мови як ділової спеціально обумовлювалось: «А писар земский по руску маеть литерами и слови рускими вси листы и назвы писати» (73). У королівськім привілеї, виданим після Люблінської унії 1569 р., руська мо­ва проголошувалась офіційно-діловою в межах руських земель, які перейшли під юрисдикцію Польщі. Щоправда, мовні права місцевого населення так і не були забезпечені. Це добре простежується із скарги 1576 р. брацлавської шляхти, в якій йдеться про порушення їхніх прав і вольностей, за якими «листы с канцелярыи вашой королевской милости не инаким одно руским писмом мають быти вьдаваы», а насправді йдуть «до нас писмом польским» (74).

Приклади означення мови прикметником «руська» не вичерпуються наведеними, їх значно більше. Як і прикладів вживання термінів «Русь», «Мала Русь», «Мала Росія», «руський народ», але і наведені з усією очевидністю засвідчують, що етнокультурний і державно-політичний розвиток південноруських земель у другій половині XIII — XVII ст. відбувався на основі традицій Київської Русі. Родова назва «Русь» присутня в усьому: в означенні землі, країни, держави, народу, мови і навіть віри. Це незаперечний доказ безперервності історичного розвитку населення Південної Русі —від слов’яно-руських часів до пізнього середньовіччя. Історична пам’ять народу, незважаючи на татарські і пізніші лихоліття, зберегла давньоруську систему понять і ідеалів, усвідомлення його органічної невіддільності від києворуської спадщини. Проведений аналіз джерел показує повну неспроможність гіпотези М. Погодіна – О. Соболевського про непричетність українців до історії Київської Русі і їх пізнішу появу в Середньому Подніпров’ї з Підкарпаття, а також близької за змістом концепції польських істориків XIX ст. (К. Шайноха, А. Яблоновський і ін.), за якою освоєння безлюдних земель Південної Русі відбулося завдяки Польщі.

Давньоруська спадщина допомогла народу Південної Русі у XІV – XVII ст. витримати асиміляційний натиск з боку польської шляхти, зберегти свою руську ідентичність. Разом з тим слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він обогатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з-поміж інших гілок східного слов’янства.

3 кінця XVI ст. усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно-православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI — першої половини XVII ст. вкладався в формулу «нероздільності і незлитності». Нероздільності з іншими східно-слов’янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно-історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно-визвольних змагань козаччини у першій половини XVII ст. і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького.

У руслі цього нового рівня національного самопізнання і самоусвідомлення знаходились і пошуки нових означень для своєї держави і народу. У другій половині XVII — на початку XVIII ст., як свідчать козацькі літописи і державно-правові документи, все більшого поширення набувають терміни, в основі яких лежить назва держави — Мала Русь. Але це тема окремого дослідження.

Петро Толочко
“Київська старовина”, № 3/1993.

Література

1. Собрание русских летописей. Т. 1—3 (Густинская лстопись).—Спб., 1846.—С. 341 (далі -ПСРЛ).
2. ПСРЛ. Т. 1. (Лаврентьевская летопись).— М., Л., 1962.—Стб. 472.
3. Летопись по Ипатьевскому списку.— Спб., 1871.—С. 536.
4. Т а м же.— С. 567.
5. ПСРЛ. Т. 2 (Ипатьевская летопясь).—М., Л., 1962.—Стб. 893.
6. ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопись).—С. 349.
7. Там же.—С. 352.
8. Кониский Г. История Русов,— М., 1846.— С. 10.
9. ПСРЛ. Т. І—З,—С. 354.
10. ПСРЛ. Т. (Псковская летопись).
11. ПСРЛ. Т. 17 (Западнорусскяе летописи).—Спб., 1907.—Стб. 98.
12. Там же.—Стб. 102.
13. ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летогтись).— Спб., 1846.—С. 369—372.
14. Акт избрания Петра Могилы в митрополиты Киевские // Кисвские епархиальные ведомости. –К., 1867.—V. 8,—С. 244.
15. Цит. за: Максимович М. О. Собрание сочннений. Т. 1.—К., 1879.—С. 267 (375).
16. Kubala L. Wojny dunskie i pokoj oliwski. – Lwow, 1922. —С. 107.
17. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— М., 1822.— С. 135.
18. Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России: Из Киевской комиссии для разбора древних актов.— Кю, 1916.—Вып. 2.—С. 134.
19. Герберштейн Сигизмуяд. Записки о Московии. 1556—1557.—М., 1988.—С. 59.
20. Хома І. Київська митрополія в Берестейськім періоді.— Рим, 1979.— С. 39.
21. Карамзип Н. М. История государства Российского. Т. IV. Примечания.— С. 422.
22. Gelzer H. Beitrage zur zussischen Kirchengeschichte aus griechischen Quellen Zeitschrift fur Kirchengeschichte. – Gotha, 1892. – Bd XIII. – S. 253.
23. Цит. за: Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні.—Рим, Нью-Йорк., 1965.—Т. І, С. 699-700.
24. Чубатий М. Вказ. праця.—С. 700.
25. Максимович М. А, Собрание сочинений. Т. 2.— К., 1877.— С. 308.
26. Максимович М. А. Вказ. праця,— С. 330.
27. Русская историческая библиотека; Памятники полемической литературы.— Спб., 1878.— Т 4; кн. 1.—С. 1110.
28. Максимович М. А. Вказ. праця.— С. 309.
29. Летопись Самоила Величко. Т. 4.— К., 1864.— С. 139.
30. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы.—М., 1954.—Т. 3.—С. 117
31. Там же.—С. 119-123.
32. Там же. Т. 2.—С. 345; Т. 3.—С. 157.
33. Там же. Т. 3.— С. 460.
34. Там же.— С. 460—461.
35. Там же.— С. 364, 367.
36. Там же.— С. 516.
37. Там же.— С. 543.
38. Максимович М. А. Об употреблении названия Россня и Малороссия в Западной Руси // Киевские епархиальные ведомости.— 1868.— № 1.— С. 5; Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край. Т. 7.— Спб., 1877.— С. 457—458.
39. Болховитинов Е. Описание Киево-Печерской лавры. Прибавления.— К., 1826.— С. 10.
40. Болховитинов Е. Вказ. праця.— С. 13.
41. Воссоединение Украины с Россией : Документы и материалы.— М., 1954.— Т. 2.— С.464
42. Кониский Г. История Русов.— С. 204.
43. Мациевич Л. Поляки и русины // Киевская старина.— 1882,— Февраль.— С. 301
44. Софонович Ф. Хроника з літописців стародавніх.— К., 1992.— С. 56.
45. ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопнсь).— С. 236.
46. Русская историческая библиотека.—Спб., 1878.—Т. 4.— С. 1114
47. Летопись по Ипатьевскому списку.— Спб., 1871.— С. 558.
48. Чубатий М. Історія християнства на Русі—Україні.— Рим; Нью-Йорк, 1965.—Т. 1.— Сю 668
49. ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопись).—Спб., 1846.—С. 361.
50. Там же.— С. 369.
51. Sarmatiae Europeae Descriptio. Т. 1.— С. 24.
52. Герберштейн С. Записки о Московии.— М., 1988.— С. 58, 99, 185.
53. Xома І. Київська митрополія в Берестейськім періоді.— С 11.
54. Хома І. Вказ. праця.—С. 14.
55. Рецензія на книгу: Поляки и Русь / Очерк проф. К. С. Первольфа.— 1882.
56. Боплан Гійом Левассер. Опис України.— К., 1990.— С. 28—ЗО.
57. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець.— К., 1971,— С. 105—106.
58. Бевзо О. А. Вказ. праця.—С. 110.
59. Там же.—С. 111.
60. Там же.— С. 122.
61. Там же.— С. 124.
62. Максимович М, А. Собрание сочинений.— Т. 1.— К., 1876.— С. 391.
63. Толочко П. П. Україна і Русь у літописі Самовидця // Київська старовина.— 1992.— № 3 – С. 10.
64. Бантыш-Каменский Д. М. Вказ. праця.— С. 192.
65. Воссоединение Украины с Россией : Документы и материалы.— М., 1954.— Т. 3.— С. 264.
66. Летопись по Ипатьевскому списку.—Спб., 1871.—С. 563.
67. Словник староукраїнської мови.— К., 1978,— Т. 2,— С. 579.
68. Житецкий Я. И. Старинные воззрения на русский язик // Киевская старина,—1882.—Октябрь.—С. 282.
69. Житецький П. И. Вказ. праця,— С. 283.
70. Німчук В. В. Походження і розвиток мови української народності // Українська народність — К., 1990.—С. 222.
71. Житецкий П. И, Вказ. праця.— С. 284.
72. Величковський І. Твори.— К.. 1972.— С. 10.
73. Хрэстоматыя по гісторыі беларускай мовы.— Мінск, 1961.— С. 145.
74. Акты, относящиеся к истории Западной России.— Спб., 1890.— С. 187.


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям