Хронікальна довідка з історії українського націоналістичного тероризму (від УВО і ОУН-УПА до «Європейської революції»)

Львів. 1941. Масове вбивство євреїв
1941. Людей забивали на смерть прямо на вулицях Львова

Стрімкий розвиток тероризму, який спостерігається протягом останніх століть — наслідок прогресуючої моральної деградації, активного розшарування населення, ідеологічного, економічного, соціального розмежування і оформлення політичних рухів. Тероризм як світове явище постав у другій половині XIX століття. Зокрема тоді, коли в Російській імперії у 1881 році, після численних спроб замахів, народовольці вбили імператора Олександра ІІ, коли 1894 року італійський анархіст вбив французького президента Марі Франсуа Саді Карно, а в 1897 році анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем’єр-міністра Антоніо Кановаса. 1900 року жертвою терориста став король Італії Умберто I, а 1901 вбитий президент США Вільям Маккінлі. В Росії в період 1902–1907 років соціал-революціонерами (есерами) та іншими терористами було здійснено близько 5,5 тисяч терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної Думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури). Від початку XX століття тероризм набуває статусу однієї з найбільших глобальних проблем людства.

На територях, що зараз входять до складу України, найбільш активне поширення тероризму відбувалося в часи формування та розвитку націоналістичних рухів, зокрема під час діяльності Української військової організації (УВО) і Організації українських націоналістів (ОУН) з 1920 по 1945 рік.

Українські підпільні організації УВО й ОУН, які діяли на землях, що належали Польщі в період 1920—1939 років, переважно практикували індивідуальний тероризм проти представників влади (замах на Юзефа Пілсудського, вбивство С. Собінського, Тадеуша Голувка, Броніслава Перацького, радянського віце-консула Олексія Майлова та інших), але також проти українців (вбивство поета Сидора Твердохліба, педагога Івана Бабія). Інші терористичні дії підпілля: напади з бомбами на польські державні установи, експропріації, підпали поміщицького майна. Ці акції планувались як реакція на польську антиукраїнську політику, а також з метою створення атмосфери внутрішньої мобілізації українського суспільства, проте залишились спорадичними.

Статистику терактів, здійснених українцями, уперше оприлюднив американський історик Олександр Мотиль у статті «Політичне насильство українських націоналістів у міжвоєнній Польщі» (опубліковано в антикомуністичному виданні «East European Quarterly», Vol 19, N 1. — March 1985. — Р.50). Його дані свідчать про 63 замахи за 1921–1939 роки. Серед об’єктів тероризму були 36 українців (з них один комуніст), 25 поляків, 1 росіянин, 1 єврей. Отже, як бачимо, у той час основною ціллю українських терористів в першу чергу були самі українці.

25 вересня 1921 року у Львові під час урочистостей до відкриття «Східних Торгів» 22-х річний Степан Федак-Смок стріляв у маршала Юзефа Пілсудського, але схибив і двічі влучив у представника влади воєводу Казімєжа Грабовського. Степана Федака було позбавлено волі на 6 років, інших підсудних, за браком доказів, було звільнено з-під варти. Після численних апеляцій захисту 12 серпня 1924 року Федака було звільнено з ув’язнення за рескриптом Міністра Справедливості Польщі.

Одним з найголосніших стало вбивство 29 серпня 1931 року у Трускавці посла до Польського сейму Тадуеша Голувка, який мав великий вплив на політику маршала Юзефа Пілсудського, хоча займав порівняно незначні посади директора інституту Дослідження справ національностей, а потім — начальника східного відділу міністерства закордонних справ. 22 березня 1932 року бойовик Юрій Березинський розстріляв комісара львівської політичної поліції Е. Чеховського, який відзначався надзвичайною жорстокістю під час допитів політв’язнів. Поліції не вдалося натрапити на слід виконавців обох терактів.

У листопаді 1932 року відбувся напад на пошту бойовиків ОУН в Городку з метою експропріації грошей, який закінчився невдачею. Ю. Березинський був поранений і застрелився, а Василя Біласа і Дмитра Данилишина заарештували і після гучного судового процесу стратили на шибениці.

В січні 1933 року крайову екзекутиву ОУН на західно-українських землях очолив Степан Бандера. Відомий оунівський історик П. Мірчук пов’язав з цим призначенням зміну форм боротьби: замість нападів з метою здобуття грошей бойовики УВО і ОУН зробили наголос на індивідуальному терорі.

В жовтні 1933 року у Львові вбито завідувача канцелярії генерального консульства СРСР Олексія Майлова. Цей незначний за посадою службовець увійшов у приміщення разом з охоронцем. Думаючи, що це консул, бойовик вбив його двома пострілами, поранив охоронця, кинув зброю і почав чекати приходу поліції. Задум акції полягав у тому, щоб на судовому процесі висловити протест української громади з приводу замовчуваного радянським урядом голодомору в УРСР. Суд тривав лише один день і оголосив бойовику Миколі Лемику смертний вирок, який пізніше замінили на довічне ув’язнення.

У травні 1934 року терористичний акт було здійснено в редакції львівської газети «Праця». У зізнаннях перед польським судом на Львівському процесі в червні 1936 року С. Бандера заявив, що це був демонстративний і застерігаючий крок, скерований проти політичних сил, що «перебували на службі Москви».

15 червня 1934 року відбувся замах на міністра внутрішніх справ генерала Броніслава Перацького, який був одним з провідників політики пацифікації. Його вбив член крайової екзекутиви ОУН Григорій Мацейко.

Після вбивства Перацького польський уряд створив концтабір у Березі Картузькій і денонсував закон про захист національних меншин. Польща також виступила в Лізі Націй з вимогою застосувати міжнародні санкції проти тероризму. У цій ситуації голова УВО Євген Коновалець заборонив терористичні акти на території Польщі.

25 липня 1934 року після кількох попереджень вбито директора Української академічної гімназії у Львові, колишнього старшини УГА Івана Бабія, який був противником політичного терору і забороняв своїм учням вступати в ОУН. Після замаху на І. Бабія митрополит Андрей Шептицький в окремому пастирському посланні засудив діяльність ОУН, вказавши на те, що вона не підриває влади Польської держави, а тільки накликає репресії на українців.

Ідейні засади і тактику українських націоналістів критикували також лідери українських центристських партій Степан Баран, Василь Мудрий, Мілена Рудницька, Володимир Старосольський.

Під час Другої світової війни (1939-1945) акти тероризму почастішали і набули значно масовішого характеру. Тероризм в Україні став засобом боротьби різних воюючих груп, часто неконтрольованих елементів, коли терористичні дії набирали характеру помсти чи сліпого вияву насильства.

За тих складних умов дійшло до кривавої польсько-української боротьби з невинними жертвами по обох сторонах у 1943-1945 роках, зокрема на Волині, Холмщині і Посянні (з польського боку брали участь різні боївки Армії Крайової та «Вольносць і Нєподлеґлосць», а також цивільне населення), та до самопоборювання українських націоналістичних груп.

У повоєнні роки акти террору з боку українського націоналістичного підпілля були націлені головним чином проти представників радянської влади – співробітників державних установ та правоохоронних структур СРСР, членів Комуністичної партії України. Однак нерідко жертвами терору ставали і звичайні держслужбовці та прості люди – зокрема, колгоспники, вчителі, лікарі, письменники, журналісти, інженери, науковці.

24 жовтня 1949 року у Львіві у своїй квартирі був зарубаний Ярослав Галан – український педагог, радянський письменник, журналіст, що писав українською і польською мовами. Галан працював у газеті «Радянська Україна». Називав «Українську революцію» 1918 року та УНР «жовтоблакитним маріонетковим балаганом», засуджував діяльність ОУН та УПА, а також греко-католицьке уніатство.

Починаючи з середини 40-х років тероризм українських націоналістів втрачає національну орієнтованість. Жертвами українських терористів майже виключно стають саме українці – ті, що виступали проти нацизму і націоналізму (принаймні в уніатсько-бандерівському тлумаченні цього поняття).

Період терору проти «несвідомих» та інших «неповноцінних» українців тривав майже десятиліття, допоки наприкінці 50-років в УРСР та за кордоном радянськими спецслужбами не були ліквідовані найбільш активні прихильники терористичних методів ведення політичної боротьби. З того часу на декілька десятиліть бандерівсько-уніатський тероризм в Україні було викоренено.

Діяльність націонал-терористичних організацій в Україні почала відроджуватися лише після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України у 1991 році.

26 жовтня 1999 року у Львові було вбито професора Віталія Масловського. Дружина професора, залякана погрозами, відмовилася від порушення кримінальної справи. Вбивству історика передував вихід його книги «З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни», окремі розділи з якої публікувалися у львівській газеті «Вільна Україна».

Суттєва активізація та поширення націоналістичного та неонацистського терору знову розпочалися після державного перевороту 2014 року («Євромайдан», «Європейська революція», «Революція гідності»), коли за підтримки США та ЄС владу в Ураїні захопили олігархічні клани, що спираються на силову підтримку «націонал-патріотичних» угруповань та нацистську ідеологію бандерівщини.

16 квітня 2015 року був застрелений популярний український журналіст, письменник та телеведучий Олесь Бузина, автор книжок «Союз плуга і тризуба: як придумали Україну», «Таємна історія України-Русі», «Воскресіння Малоросії». Через свої погляди він отримував числені погрози, був зарахований до «ворогів української нації». За кілька днів до вбивства, у прямому ефірі «Радіо Вєсті», письменник відкрито назвав постмайданні події в Україні громадянською війною.

Протягом останніх 100 років від рук українських націонал-терористів загинули сотні тисяч людей. Вражаючою особливістю українського націоналістичного тероризму є те, що в першу чергу він націлений на залякування та знищення саме жителів України,  а не іноземців чи іновірців, як зазвичай це буває в інших народів.

Після держперевороту 2014 року, вперше в історії України, тероризм набув ознак цілеспрямованої та системної державної політики, яку підтримала значна кількість громадян країни, а також негласно схвалили та профінансували закордонні уряди та впливові міжнародні організації.

Степан Комірник



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям