Україна — частина Русі

Україна — частина Русі

«Історичний народ, поки не збере докупи всіх своїх частин, повинен вважатися політичним калікою», — писав наш видатний мислитель Микола Якович Данилевський у своїй праці «Росія і Європа». Слова його дуже підходять для опису нашого нинішнього становища. Ми просто зобов’язані до коренів усвідомити нашу руську триєдність, якщо хочемо зберегтися і примножитися як народ і повернути собі належне місце у світовій історії.

Ми всі вийшли з Київської Русі, що існувала до середини XII століття як єдине культурне ціле. Волею долі до середини XII століття Русь розпалася на удільні князівства, Київ втратив право бути нашою столицею – і центр Російської державності перемістився у північно-східні князівства, які зберегли її в часи татарського панування. На цих землях сформувалося ядро великоруського етносу. Території Західної Русі, що підпали під вплив Польщі та Литви, дали паростки новим етносам, які оформилися як своєрідні окраїнні культури Православної Русі. Сьогодні ці землі називаються Білорусь і Україна. Але їх початкові назви – Біла Русь, Мала Русь. Біла – з тієї причини, що вона була звільнена, «вибілена» від сплати данини Орді. Але основну увагу приділю нижче саме Малій Русі, з урахуванням все більш важливого її значення для відновлення єдиної країни. Біди України багато в чому якраз і пояснюються саме тим, що ми втратили руський корінь у самій своїй назві.

Історична назва жителів Малої Русі – малоруси, хоча по відношенню до інших країн вони завжди були просто руськими, а «малоруси» вживалося лише в академічних колах для внутрищньої класифікації. Це ім’я, на яке ображаються розкольники, не є ні в якому разі принизливим, а лише підкреслює той факт, що колиска Давньої Русі перебувала в тому числі і на території сучасної України. Мала Русь – це назва, яка не може бути образливою ні для кого, хто вважає себе частиною Святої Русі (хіба ж ображаються жителі Краківщини, що їх землю решта поляків називає Малою Польщею, підкреслюючи тим самим свою повагу до одного з найважливіших центрів польської державності?)

Назва Мала Русь з’являється вперше на початку XIV століття у візантійських хроніках та затверджується до XVII століття в результаті усвідомлення як своєрідності тутешнього населення, так і його історичної зв’язку з Руссю Великою (малість і великість позначають обширність території). Території сучасної України з кінця XII і до початку XVII століття розвивалися 1) або при слабкому впливі Володимирської Русі (пізніше – Московської) і меншому підпорядкування Орді в умовах відносної вольниці, 2) або ж перебували під владою то Русі, то Польщі і Литви. Чим далі на захід, тим вплив Русі був слабше, а Польщі – сильніше. Сьогодні це видно за геополітичною орієнтацією місцевого населення.

В існувавших тоді умовах на території сучасної центральної України з давньоруської мови формується особливе наріччя, яке, з одного боку, взазнало впливу польської мови, але з іншого – зберегло не лише органічний зв’язок з давньоруським мовою, але й велику кількість старослов’янських слів, призабутих в сучасній російській мові. Те, що цей діалект (українська мова) є плоть від плоті російської мови, доводиться практично повним збігом синтаксисів. У цьому сенсі українська мова унікальна: маючи свою фонетику і лексику, віна майже на 100% збігається за структурою з російською. А синтаксис – основа мови. Чи не це доказ єдності нашого різноманіття? Запустіть електронний переклад з російської на українську – і вам залишаться невеликі редакційні правки. Спробуйте зробити те ж саме з англійською – вийде набір незв’язних слів. І не дивно, оскільки душа російської та української мов єдина. Це душа руської триєдності!

Цілком природно, що перша згадка України відноситься до 1187 р., тобто до часу, коли ці землі стали по відношенню до північно-східної Русі південною околицею. Це дуже важливо. Україна означає окраїну – Околицю Русі. В Іпатіївському літописі 1187 р. вона так і згадується – Оукраїна, позначаючи Переяславське князівство, що межує з половецькими землями. Старослов’янську літеру «оу», що читається як «ук», дає розгадку того, як Околиця стає Украйной. Використання «у» могло увійти в побут з двох причин: 1) від словосполучення «у краю», що означає прикордонні землі по краях Руської землі, т.тобто на окраїні; 2) у зв’язку з тим, що окраїнні землі вкривали Русь від набігів чужинців. Тому і українних земель на Русі було багато, зокрема, згадується про походи «в Сибір і Астрахань і в інші далекі украінниє городи» (Повн. зібр. законів Російської Імперії 1830 р.), а Петро I у 1723 р. пише про «українних служилих людей зі Слобідської України».

Але в силу історичної важливості південно-західних руських окраїнних земель ця територія виділилась з усіх інших україн. Буква «й» з часом змінилася на «і» – так Украйна стала Україною. Це відбулося під впливом поляків, що переставили наголос на польський лад, тобто на передостанній склад. Україна – це польська вимова нашої землі. По-руськи вона називається Украйною.

Те, що так і було насправді, я збираюся довести двома аргументами. Перший — у побуті нами досі використовуються слова «українець», «український». Це випадково? Ні, душа народу, зберігає в собі цю таємницю – Україна є Окраїна Святої Русі. Другий аргумент – підтвердження європейських мов. Як вимовляється «Україна» на європейських мовах? «Юкрейн» — по-англійськи (Ukraine), «Юкрен» — по-французьки (Ukraine), «Укранья» — по-іспанськи (Uсrania) і по-португальськи (Uсrânia), «Украйне» — по-німецьки (Ukraine), «Украйна» — по-італійськи (Uсraina), тобто наголос скрізь на «а», звичайно з урахуванням вимови. Нехай нам заперечують що завгодно, але чи не легше припустити саме просте: коли це слово входило в ужиток, європейці ще не знали, які пристрасті воно викличе у майбутньому, і тому стали вимовляти його так само, як і чули? «Юкрейн», «Юкрен», «Укранья», «Украйна» — є більш переконливі свідчення, коли самі європейські мови донині називають нашу землю Украйною! Україна завжди була Окраїною Русі. Саме так вона і сприймалася в Європі.

А як на тих же європейських мовах пишеться слово «Росія»? Просто як «Русь»: Russia (англ., італ., порт., лат.), Russie (фр.), Rusia (ісп.), Russland (нім.). Отже, ми спостерігаємо однотипні і абсолютно недвозначні написання і вимови. Оскільки Русь стала називатися Росією з XVI століття, перейнявши грецьку назву після падіння Візантії в 1453 р., то і європейські мови досі зберігають наше стародавнє ім’я Русі. Само собою напрошується припущення, що обидва ці слова – Russia, Ukraine – європейці сприйняли саме такими, якими вони і були в той час, означаючи Русь і її головну Украйну.

Існує один вражаючий факт, який переконливо доводить, що на Україні ніколи не було окремої від решти Русі української держави (землі, окуповані Польщею та іншими країнами, не в рахунок). Справа в тому, що в українській мові відсутнє слово «громадянин»! Якщо відкрити словник, то там можна прочитати – «громадянин». Але слово «громада» означає спільноту. Тобто громадянин – це просто член спільноти.

Є ще одне переконливе свідчення молодості українського (малоросійського) етносу, що росте з загальноруських коренів. У сучасній українській мові руську мову називається «російською мовою». Зверніть увагу: не руською, а російською. Чому? Очевидно, тому, що, коли формувавлася українська мова, Русь вже називалася Росією. Тому і руську мову було абсолютно некоректно названо «російською». Українська мова просто «не пам’ятає» назви «Русь». Звідси ми можемо вивести, що українська мова формувалася після XVI століття, так що ні про який стародавній розрив з руською не може бути й мови. Нехай про це марять нацисти; ми ж знаємо, що українська мова як малоросійське наріччя бере свій початок лише з кінця XVIII століття, та й то здебільшого як простонародна мова. Так українна говірка стала мовою.

Те, що мова – це саме говірка, говір, обґрунтовується дуже просто самою сучасною українською мовою. Досить відкрити словник: «розмова» позначає розмовну мову («роз-мова»), дієслово «домовитися» – «до-мови-тися», «умова» – «у-мова». Тобто скрізь мова означає одне і те ж – розмова, говір, живу мову, з чого випливає цілком однозначний висновок: українська мова – це за походженням українна говірка, жива малоруська народна мова, яка придбала топонімічне ім’я української. Підкреслюю: топонімічне ім’я, тобто прив’язане до території.

Розмовна сутність мови підтверджується також і тим, що і донині не існує такого явища, як технічна українська мова. Всі потуги створити якомога більше неруських слів лише демонструє слабкість і нікчемність тих людців, які відпрацьовують замовлення на «наукове» обґрунтування нашої «неруськості».

Євген Чернишев



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 14.07.2016 at 13:01
    Посилання

    Абсолютно безосновательна схема «трех ветвей» Русского Народа, созданная либеральной историографией в 19 в. и тотчас взятая на вооружение самостийниками в своих собственных целях. Н. Ульянов убедительно доказал, что вся эта великорусско-малорусско-белорусская триада никогда не имела хождения в среде Русского Народа, а рождением своим обязана чисто политическим факторам. Навязывание Малороссии в качестве «родного языка» укрмовы точно так же продиктовано политикой, ибо она («мова») — явление не культуры, а антикультуры, плод усилий различных антирусских сил, видевших в ней эффективное средство денационализации Русского населения Юго-Западной Руси. Реалии сегодняшней «самостийной Украины» со всей очевидностью демонстрируют эту ее русофобскую функцию. Русский Народ изначально идентифицировал свою национальность как Русскую и не дробил, не делил ее ни на какие «ветви»

    Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *