Чому англосакси і «неруські українці» приречені брехати

Чому англосакси і «неруські українці» приречені брехати

У статті «Велику війну готували завчасно» я згадував, крім іншого, що протягом декількох століть Англія для запобігання захоплення її великими континентальними державами (таких захоплень було багато, від Цезаря до Вільгельма Завойовника) вдавалася до однієї і тієї ж політики. Вона зіштовхувала між собою різними інтригами найбільші держави континенту для того, щоб вони замикалися одна на одній і не думали про вторгнення на острів.

Якийсь час вдавалося просто провокувати конфлікти, але коли Англія сама стала серйозною силою, ті, з ким вона інтригувала, почали розглядати її як потенційного союзника. І починаючи десь із XVII століття англійці вже безпосередньо підтримували кого-небудь із ворогуючих сторін на континенті і грошима, і прямими інтервенціями (зокрема, Пруссія в Семирічній війні спиралася на фінансування Англії).

Завдяки такому прямому втручанню в континентальні справи Англія змогла досить надовго забезпечити баланс сил на континенті. Адже навіть якщо якась із країн, що претендує на лідерство, побоювалася сама кинути виклик поточному лідеру, то, отримавши підтримку Англії, вона могла воювати з великими шансами на успіх. Зокрема, та ж Пруссія до втручання Росії в Семирічну війну встигла дотиснути багатьох своїх сусідів. І завдяки раптовому виходу Росії з війни після смерті Єлизавети Петрівни Пруссія зберегла більшу частину своїх тодішніх завоювань і стала однією з ключових країн континенту.

Зрозуміло, що як тільки якась країна за підтримки Англії висувалася в лідери – Англія негайно змушена була припинити її підтримку і почати підтримувати когось із її конкурентів.

Знаменита фраза «у Англі немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, у Англії є постійні інтереси» мала цілком реалістичний сенс. Підтримка «європейського балансу» змушувала Англію кидати колишніх друзів і перетворюватися на їх ворога.

Зрозуміло, що така політика змушувала Англію раз по раз порушувати не тільки неформальні, але і офіційні союзи. А якщо робиш одне й те саме багато разів поспіль, то, навіть якщо це тобі від початку не подобалося, ти звикаєш до цього, знаходиш якісь форми самовиправдання. І поступово ця політика відмови від угод і стрибків з одного боку фронту на інший стала сприйматися в самій Англії як норма.

Тому, ставши нормою, ця ж поведінка поширилася і на інші сторони життя. І стали порушуватися вже не тільки міждержавні договори: особливістю англійського національного характеру взагалі став пошук можливостей відмови від будь-якої угоди і навіть більше того – підготовка угод таким чином, щоб був привід від них відмовитися у будь-який бажаний момент.

Навіть коли Англія стала найсильнішою країною світу і начебто вже не особливо потребувала такої тактики, ця політика була для неї настільки звична, що вона продовжувала її. І навіть англійці, котрі переїхали по той бік океану, продовжували поводитися практично так само. Тим більше, що спочатку, коли вони тільки прибули на американський континент, вони виявилися там найслабшою стороною – будь-яке з індіанських племен легко б їх задавило, якби вважало за необхідне, і там вони теж вдалися до звичної політики зіштовхування переважаючих сил та підтримки другого за силою проти першого. Відповідно, їм теж багаторазово довелося міняти союзників і супротивників.

Тому навіть коли американці стали беззастережно найбільшою силою в Новому Світі і навіть коли вони стали на якийсь час найбільшою силою в усьому світі, у них все одно збереглася виражена традиція зради союзників при кожній зручній нагоді.

Я навіть не беруся гадати, чи можна якимись свідомими зусиллями змінити національний характер, що складався століттями, але поки я не бачу у англійців по обидва боки Атлантики нічого схожого на усвідомлене бажання його міняти. Більше того: їх тактика досі ефективна, і багато союзників, кинутих англійцями, зберігають надії на відновлення союзу, тим більше, що англійці часто придумують доволі переконливі приводи для переходу на іншу сторону лінії фронту і своєю пропагандою часто переконують колишніх союзників, що ті самі винні в розриві союзу.

Так, у нас досі багато хто вважає, що Черчіль проголосив, а Трумен розв’язав Холодну війну через якісь особливості поведінки Радянського Союзу. Насправді це було абсолютно неминуче і, наскільки я можу судити, тодішній керівник СРСР розумів, що відразу ж після війни англосакси стануть противниками. І навіть підготував деякі козирі для того, щоби надалі, коли вони сядуть грати проти нього, йому було що покласти на стіл переговорів.

Зараз, на жаль, не всі так само добре усвідомлюють, що брехня – це вихована протягом багатьох століть і тому вже невід’ємна риса англосаксонського характеру. Американці кажуть, що «чесність – найкраща політика» саме тому, що у них самих така політика – рідкісний виняток із загального правила.

…Що стосується української частини російського народу – тут картина дещо інша. Не було ніяких історичних обставин, що вимагають від цієї частини російського народу зміни союзників або будь-яких ще форм віроломства. Навпаки – на півдні Русі, як і практично на всій території, найсуворіше дотримання укладених угод було історично вигідним. Справа в тому, що коли в Англії всі потенційні противники знаходилися на одному географічному напрямку і за протокою шириною в найвужчому місці 32 км, то у Росії, по-перше, були потенційні загрози з усіх боків, по-друге, не було природних перешкод , що вимагають якоїсь спеціальної підготовки для вторгнення, і тому удар міг бути в будь-який час із будь-якого боку.

Тому Росія була змушена, по-перше, відпрацьовувати готовність до відбиття раптового удару. По-друге, заради цього відбиття швидко концентрувати всі наявні ресурси на загрозливому напрямку, а для цього дуже важливо, щоб з інших напрямків в цей момент удару не було. Тому Росія була підкреслено неагресивна. І навіть найбільш агресивний із руських правителів князь Святослав Ігорович Рюриків заздалегідь попереджав супротивника про підготовку проти нього походу («хочу на ви іти»). Але навіть Святослав був рідкісним винятком – як правило, Росія намагалася не нападати ні на кого першою і суворо дотримуватися укладених договорів.

Саме географічне положення змушувало Росію дотримуватися угод і поводитися миролюбно. Інша справа, що відбивала агресії Росія дуже ефективно – знаменитий жарт «за століття оборонних воєн Росія виросла на половину Євразії» загалом є не таким вже й жартом.

У рамках російської національної традиції саме дотримання зобов’язань вважається чеснотою, тому що в тих умовах, у яких виникла і росла Росія, це давало єдину надію відбивати агресію з одного боку за раз, а не з усіх боків відразу.

І цілком зрозуміло, що коли почалася розробка методів перетворення частини російського народу в антиросійський, однією з ключових ланок цього методу стало прославляння якостей, прямо протилежних російському характеру, й оголошення цінностями саме того, що в рамках російської цивілізації викликає найбільшу огиду.

Зокрема, в рамках українського національного міфу особливо прославляються різноманітні форми віроломства, порушення угод та інші варіанти брехні. Один із ключових персонажів міфу – Мазепа – відомий крім іншого тим, що зраджував кожного, хто допомагав зробити йому наступний крок кар’єрними сходами. Навіть перейшовши на бік Карла Дванадцятого, буквально через кілька місяців, коли той програв під Полтавою, Мазепа відправив до відданого йому раніше Петра Великого гінців із пропозицією силами своїх сердюків, тобто найманої особистої охорони, захопити Карла і представити його перед світлі государеві очі. Цей план, правда, не був реалізований, бо Петро (який, незважаючи на те, що багато в російській цивілізації зламав, загалом усе ж залишався в її межах) природно сприйняв цей приклад віроломства як щось цілком огидне.

Тому домовлятися з людиною, яка щиро вважає себе не росіянином, а тільки і виключно українцем, свідомо безглуздо: вона буде дотримуватися договору поки й оскільки вважає його вигідним для себе особисто. І порушить його явочним порядком при найменшій можливості.

Точно так само свідомо марно розраховувати на дотримання договору з англосаксом: він теж порушить договір, як тільки виявить таку можливість, і до цього треба бути готовим заздалегідь.

Звичайно ж, це не означає, що ми повинні самі порушувати договори: ми просто повинні заздалегідь складати плани дій на випадок неминучого порушення договорів із боку наших партнерів англосаксонського або українського менталітету.

Анатолiй Вассерман



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...