Кому потрібна журналістика, якій не довіряють?

Кому потрібна журналістика, якій не довіряють?

Українські журналісти виявилися неготовими до війни. Та інакше й бути не могло, такого трагічного розвитку подій ніхто з нас не чекав.

Ідеться не тільки про те, що не було спеціальних навичок поводження під обстрілом чи надання першої медичної допомоги. Також важливо, що не було й розуміння того, як мають медіа діяти під час збройного конфлікту на своїй території. Чи можна практикувати симетричні відповіді? Коли російські медіа розповсюджують пропаганду, чи мають українські пропагувати у відповідь? Чи треба приховувати втрати та й узагалі все, що розкриває слабкість і неготовність військового відомства до проведення регулярних бойових дій? Чи можна ретранслювати численні меседжі прес-центрів АТО та РНБО, чи треба перевіряти їх на достовірність? Чи нормальна мова ненависті, якщо вона спрямована на ворогів і тих, хто їх підтримує?

На жаль, українська медійна спільнота не прийшла до одного знаменника з цих питань і досі. А від відповіді на них залежить дуже багато, зокрема те, чи справедливо звучить на українському ґрунті західне журналістське прислів’я: «Правда на війні гине першою».

На жаль, українські журналісти недостатньо перевіряють інформацію. Саме ця причина основна в катастрофічному падінні рейтингу довіри до українських медіа. Згідно з даними моніторингу «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України за 2014 р., довіряють українським медіа 25,2 % населення України, а не довіряють 45,4 %. У 2013 р. результати були зовсім інші: українським медіа довіряли 37 %, не до- віряли 28,6 %. До того ж недовіра зростає від мінімальної на заході країни (24 % проти 41,2 % довіри. Захід, до речі, єдиний регіон, де рівень довіри до українських медіа збе- рігся приблизно на рівні 2013 р.) до максимальної на Донбасі (68,3 % недовіри проти 5,7 % довіри).

Що ж відбулося? Чому українські медіа втратили довіру свого населення, і то в найтяжчі часи? Основна функція медіа інформаційна. Якщо журналісти не дають інформації або інформація недостовірна, то їм перестають довіряти.

На жаль, це саме те, що відбувається тепер на сході України. Там живуть люди, які, образно кажучи, «виглядають у вікно», тобто самі або через рідних і знайомих мають можливість дізнатися про те, що відбувається в реальності. І коли ця фізична реальність розходиться з віртуальною, про яку вони дізнаються від медіа, то, природно, розчаровуються в них.

І причина тут не тільки у брехні масштабній (наприклад, що українські війська не обстрілюють населенні пункти, яку, як мантру, слідом за керівництвом країни повторювали українські медіа), але й у дрібнішій (коли, наприклад, повідомляли про великий вибух у центрі Маріуполя; до вечора виходило вже спростування місцевої міліції, а на великих каналах все одно цей міфічний вибух ішов як новина).

У чому причина? Їх дві. З одного боку, так звана журналістика відданості, коли журналіст вибирає з новинного потоку тільки те, що, на його думку, сприятливо відображає його країну. З цієї серії і заклики не критикувати владу в період війни, і довгі замовчування злочинів, скоєних окремими бійцями добровольчих батальйонів. З другого – звичайний непрофесіоналізм і лінь. Інформацію необхідно перевіряти! Без цього вона не має права на появу в медіа. Але значно простіше дублювати пости в соціальних мережах. Адже там завжди сенсації. Щоправда, часто дуті.

Чи можна повернути довіру? Так. Для цього треба просто чесно і професійно працювати. Зразки такої роботи є. Це складно, але необхідно. Інакше кому потрібна журналістика, якій не довіряють?

Вступ до «Українського медіа-ландшафту-2015»: аналітичний звіт. За ред. В. Іванова. – К.: ФКА, АУП, 2015. -36с.



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!