Михайло Грушевський. Якої автономії і федерації хоче Україна

Михайло Грушевський. Якої автономії і федерації хоче Україна

Чого хочуть Українці

Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіяльну автономію України в складі федеративної російської республики. Що значать сї слова і який устрій означається ними? Се треба знати ясно, щоб бути свідомим того, до чого ми всї тепер ідемо, й відповісти докладно всякому, хто запитає, чого Українці хочуть і до чого простують. В сїй книжечці я хочу се обяснити коротко і ясно, найпростїйшими й найзрозумілїйшими словами. А хто схоче про що небудь прочитати ще подрібнїйше й ширше, на те будуть инші брошури і книги про се будуть виходити.

І так буду перебирати по ряду: що таке автономія, які бувають автономії і якої хочуть собі автономії Українці, в яких відносинах автономна Україна має стояти до російської республики і яка повинна бути та республика під мисли Українцям.

Михайло Грушевський. Якої автономії і федерації хоче Україна

Що таке автономія

Автономія грецьке слово, по нашому-б сказати само-законність (авто—номія, номос—закон), се значить право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю. Так звали ся ті городи і краї, які признавали над собою опіку чи зверхність якої небудь держави, але зіставали ся при всій повности своїх прав у себе вдома: самі собі становилизакони, вибирали собі правителів, заводили, які хотїли, установи й податки та своїми коштами зовсім у всім вільно розпоряджали; мали своє військо, свою монету, свій скарб.

Автономія, котра наближаєть ся до такої повної самостійности якоїсь области, називають ся широкою політичною автономією. Се автономія в справжнім значінню сього слова й, коли говорить ся просто про автономію без усяких додатків і пояснень до сього слова, розумієть ся саме таку широку політичну автономію, що більше менше наближаеть ся до державної самостійности. Та се слово уживаеть ся часто нетільки в такім значінню, але говорять про обмежену автономію, про автономію культурну, а не політичну, навіть про автономію деяких верств і громад. Тому щоб не було сумніву, про яку саме автономію говорить ся, і додають ся такі слова, як широка політична автономія. Вони підчеркують і поясняють, що тут іде мова про найширші права країни самій порядкувати свої справи й рішати про себе, хоч і не маючи державної незалежности та входячи в склад иншої держави.

Коли ми схочемо розібрати ся в тих назвах, які означають більше або менше право й можність якої небудь країни, себто її громадянства, її людности, порядкувати свої справи та правити ся по своїм правам і, постановам, то йдучи знизу до гори, від меншого до більшого, се будуть такі форми громадського пожиття:

– повний централізм,
– адмінїстраційна (бюрократична) децентралізація,
– вузша або ширша самоуправа (самоврядуваннє),
– вузша (обмежена) або широка автономія,
– неповна (несуверенна) державність,
– самостійна незалежна держава.

На практиці сі ріжні форми сполучають ся, звязують ся ріжними, мало помітними часом переходами. Але я уважав за краще тут усю отсю драбинку розложити для лекшого усвідомлення в ріжницях більшої або меншої участи громадянства в порядкуванню своїх справ.

При повнім централізмі, докладно видержанім, всім порядкує центральне правительство через своїх урядників, які мають тісний круг діяльности, щільно обмежений розпорядками правительства, та в усім, що виходить поза сі розпорядки, мусять звертати ся до центрального правительства. Децентралізація також може бути чисто уряднича (бюрократична), коли центральне правительство розширяє права своїх урядників, намісників чи губернаторів, поручае їм порядкувати справами, не питаючи ся розпорядків центрального уряду або загальних порядків держави. Так буває, коли якась область має свої великі відміни від инших країв держави, далеко від центра, — так було напр. на Кавказі, де намісники мали широкий круг повновласти в управі, але управа мала характер чисто урядничий (бюрократичний) і громадському самопорядкуванню лишено дуже мало місця. А буває й так, що адміністративна децентралізація сполучаєть ся з більш-менш розвиненим самоврядуваннєм, і тоді така децентралізація, широко розвинена, становить перехід до краєвої автономії.

Самоуправа чи самоврядуваннє — коли громадянство через вибраних людей (депутатів, гласних, совітників), зорганізованих в радах і виконавчих комітетах, з певними виборними виконавцями, комісарами й судцями порядкує свої економічні, культурні, адмінїстраційні чи судові справи, — може бути вузшою і ширшою, більше й менше демократичною. Як приклад недемократичного (цензового) самопорядкування, вузького щодо своєї діяльности та в ній ще дуже обмеженого контролею і впливами адміністрації, може служити старе земство й городська самоуправа в Росії. Мало що належало до них і всі ухвали їх у тих справах підлягали контролі адміністрації, що могла касувати всякі ухвали земські чи городські, відсувати й не затверджувати вибраних виконавців, їх ухвали і т. ин.

Приклад широкої самоуправи (що правда, також недемократичної) дає устрій Анґлїї, де сливе нема адміністрації коронної, урядничої, а всім порядкують місцеві ради й вибрані ними судді, комісари й инші виконавчі орґани місцевої людности.

Широке самоврядувань, зорґанїзоване на, якусь область, забезпечене від втручування центрального правительства чи його місцевим урядників, наближають ся до автономії. Напр. те, що називаеться краєвою автономією в Австрії (“автономія коронних країв”), се властиво широке провінціяльне самоврядувань, наше земство, тільки розширене на цїлу провінцію, часом більшу (як Галичина), часом невеличку (як Буковина) й забезпечене від втручання центральних міністерств і місцевої адміністрації. Галицький сойм і повітові ради завідують також тільки деякими сторонами економічного, суспільного й культурного життя (школи, головно низші, санітарне діло, доброчинні установи, дороги, економічна культура краю). Соймове уставодавче право обертаеть ся в тихже тісних межах. Його устави й постанови йдуть на затверджень цїсаря, так само й краевий буджет (смЪта), що покриваєть ся з додатків до державних податків, які може заводити у себе в краю сойм. Тільки останніми часами, коли Поляки стали домагати ся якоїсь нагороди за те, що Галичина не включається в склад незалежної Польщі, як вони того собі бажали, австрійське правительство (в жовтні 1916 р.) пообіцяло дати Галичині ширшу автономію, “яку тільки можна сполучити з приналежністю її до австрійської держави”, — поширити її до розмірів майже повної державної самостійности, себто до того, що розуміеться під автономією у властивім значінню слова.

Таким автономним життем живуть напр. деякі кольонїї Анґлїї, як Канада, Австралія, Нова Зеляндія, Полуднева Африка: вони наближають ся до повної державности, мають своє військо та фльоту, гроші й марки, своє законодавство й суд. Король через свого ґубернатора (котрого іменує за порозуміннєм з кольонїею) виконує тільки деякі права, на практиці зведені до дуже малих розмірів.

Таким чином автономія має в сучасній практиці ріжні відтінки, ріжні варіянти, від розширеної самоуправи до повної сливе державности. Теоретичною ріжницею між простою самоуправою і автономією уважається се, що самоуправа, мовляв, порядкує місцеві справи з порученця центральної власти, а автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної власти. Напр. автономія Хорватії в угорській державі забезпечена конституцією, яка не може бути змінена инакше, як за згодою угорського парляменту й хорватського сойму.

З другого кінця повнота самопорядкування, зведена до як найменших розмірів залежність від корони (центральної власти), непохитне забезпеченнє від усяких втручань і обмежень самопорядкування автономної країни надають сїй автономній країні уже характер сливе держави. Нелегко буває установити ріжницю між широкою автономією і державним характером такої країни, яка має всю повноту самостійного самопорядкування. Нераз буває, що там, де одні знавці бачать тільки провінцію з широкою автономією, инші добачають з неменшим правом державу, несуверенну, залежну. Напр. такі спори вели ся про Україну, чи вона перед скасуваннєм гетьманства була несуверенною державою, чи автономною провінцією російської держави, і так само про Фінляндію. Тільки в федеративних державах нема такої непевности: там кождий автономний член федерації являєть ся державою, тільки невповнї самостійною, несуверенною.

Національно-територіяльна автономія

Так от пояснено, які відміни автономії бувають щодо її обсягу й що значить се, що ми хочемо широкої автономії. Тепер перейдемо до вияснення, що значить отеє гасло національно-територіяльної автономії.

Се поясненне додаеться тому, що автономія може бути не національно-територіяльна, а краєва, обласна, себто територіяльна тільки, без звязку з національністю, або тільки національна, без звязку з територією. Щоб пояснити сї ріжницї, я вертаю ся знову до Австро-Угорщини, де були й вироблені домагання національно-територіяльної і чисто національної нетериторіяльної автономії.

Діло в тім, що в Австро-Угорщині права автономної самоуправи надано (в 1860-ох pp.) “коронним краям” або провінціям в такім складі, в якім вони були в той час або — як висловляють ся австрійські політики — так, як вони “історично зложили ся”. Напр. Галичина творить один “коронний край” так, як її зліплено зовсім припадково й механічно з ріжних куснів колишньої Польщі: старе українське галицьке князівство, з українською людністю, сполучено разом з корінними польськими землями (краківською землею) і зроблено з них один край, що має спільний сойм, спільну краєву управу, вибирану ним, спільний краєвий скарб і т. д. Наслідок того був такий, що Поляки з східної (української) Галичини разом з Поляками західньої (польської) Галичини, завдяки ще й недемократичній (цензовій) організації автономного представництва, мали більшість у соймі, проводили такі постанови, які були корисні тільки для польської народности, витрачували краєві гроші на польські цїли, обсаджували всякі місця: в самоуправі Поляками і т.ин. Через те галицькі Українці поставили здавна домаганнє поділу Галичини по національности на дві автономні території, українську й польську, себто, щоб замінити краєву автономію національно-територіяльною автономією. Такі домагання ставили ся і в деяких инших краях, де були зліплені до купи території з ріжною людністю і їх можна без великого труду розділити.

Але бувають такі краї, де людність перемішана так, що й не можна її розділити по місцевостям. Бувають народности так розпорошені, що ніде вони не мають країни такої, щоб там була їх більшість. В такім от становищі особливо Жиди. Тому найбільше з їх сторони підносить ся думка, що національно-територіяльна автономія все таки не задоволяє національних домагань, а краще-б тримати ся національної автономії, нетериторіяльної (або екстериторіяльної). Себто щоб права самопорядкування мали люде, горожане з ріжних країв держави, які признають ся до якоїсь національности та вписують ся на лїсту (список) сеї національности: щоб їм вільно було мати свій сойм, свій скарб, куди-б ішла якась частина податків, які вони платять, і з тих грошей вони могли-б обслугувати свої культурні потреби, — удержувати школи, театри, музеї, шпиталі і т. ин.

Та все се — поперше доволі складна річ, бо поруч того прийдеть ся орґанїзувати самопорядкуваннє територіяльне (такої проби ще не зроблено, як воно буде), по-друге — таке національне самопорядкуванне може полагоджувати тільки деякі справи (саме культурні, тому й автономія така зветь ся культурною). Тому до такої орґанїзації прийдеть ся звертати ся для заспокоєння потреб розпорошених національностей; тамже, де якась національність має свою ясно означену територію з виразною своєю більшістю, там національні потреби сеї народности заспокоюють ся національно-територіяльною автономією, а потреби національних меншостей забезпечують ся певними постановами, які зіставляють їм представництво в автономних установах і ріжні права на задоволеннє їх культурно-національних домагань.

Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави (бо про них говоримо поки-що, не зачіпаючи иншого питання — обєднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цїлости або в переважній части українські — київська, волинська, подільська, херсонська, катеринославська, чернигівська, полтавська, харківська, таврійська й кубанська. Від них треба відрізати неукраїнські повіти й волости, як скажім, північні повіти чернигівської ґуб., східні кубанської тощо, а прилучити натомісць українські повіти сусідніх ґубернїй, як хотинський і частини акерманського бесарабської, східні части холмської ґубернїї, полудневі окрайці ґуб. городненської, минської, курської, західні части Воронїжчини, Донщини, чорноморської і ставропільської ґуб. Так утворить ся територія, де українська людність становить більшість (в городах тепер Українців менше, але городи мусять іти за більшістю доохресної території). Ся українська територія має бути зорґанїзована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху — до українського сойму. Вона має вершити у се6е вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями й вся-кими натуральними багатцвами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всеї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всеї російської республики. Отеє розумієть ся, коли говорить ся, що ми хочемо національно-територіяльної автономії України, широкої, політичної й демократичної.

Яка користь з такої автономії?

Се мабуть ясно вже і з усього сказаного й тому більше для доповнення скажу кілька слів про головнїйші користи від такого автономного ладу України.

З національного погляду дуже важно, що як усї українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою Українці будуть господарями у себе: вони матимуть змогу свобідно задоволяти свої національні потреби в громадськім самоурядуванню, в своїм соймі й своїх установах. Забезпечивши права меншим народностям своєї землі, не маючи заміру панувати над ними чи обмежувати їх у чімсь, навпаки — уділяючи і їм поміч з автономного скарбу, вони матимуть змогу по справедливости обертати головну масу засобів свого краю на задоволеннє потреб свого народу. Тим способом українські робочі маси, що протягом стільки століть використовували ся, обдирали ся на завдання чужих їм держав, на зріст і пануваннє панських і буржуазних верств, чужих їм по національности й культурі, на розвиток отсеї чужої культури, — аж тепер дістануть змогу культурного й економічного розвитку, піддвигнення з свого занепаду матеріяльними й духовими засобами своєї землі. Можна нарешті буде вжити сих багатих засобів на розвиток усеї повноти українського національного, культурного й політичного життя і дати приступ до нього найширшим народнім масам, робочому народови, коштом котрого досі виростали тільки чужо-культурні верстви та їх економічні й політичні впливи.

З економічного погляду дуже важно, щоб природні багацтва української землі та її людська сила не марнували ся і не притягали ся штучно на бік з великою шкодою для краю й даремною розтратою для всього людства, ріжними сторонніми економічними рахунками, а вживали ся мудро в інтересах економічного розвитку краю і народнього добробуту. Україна становить окрему економічну область з своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу. Вона має своє море й гори, великі ріки, світові транзітні шляхи, велику масу родючого ґрунту, умови для доброго хову худоби, запаси лісу й водної сили, уголь і залізо — сі дві основи сучасного промислу, инші металі й мінерали, кліматичні місця і лїчничі курорти, а до того головне — людність роботящу, енерґічну, кріпку, що зростає швидко, одним словом — всякі підстави для того, щоб стати країною багатою, економічно незалежною, а не такою відсталою і занедбаною, як тепер. Але для сього треба, щоб кермуваннє економічними справами належало до самого краю, до його автономних орґанів, — щоб ріжними тарифними штуками не відтягало ся продуктів від найкориснїйших для них шляхів, щоб митовою (таможенною) політикою не калічено розвитку промислу й торговлї, щоб економічну енергію і сировий продукт не притягано штучно до ріжних позакраєвих фабрично-промислових районів, і т. и. Необхідно треба автономії на те, щоб запевнити українському хлїборобови як найбільший прибуток, українському пролєтареви як найвищий зарібок, дати надвишцї людности роботу на місці в розвиненім промислі замісць того, .щоб він мандрував у світ за очі та його робуча сила пропадала для краю. В орудуванню української автономії повинен зістати ся земельний фонд — з тих земель, які будуть викуплені від землевласників. В її завідуванню мають бути прибутки промислові та взагалі всі лишки доходів, щоб повертати їх на розвиток продуктивних сил України.

З культурного погляду ясно, що тільки при орудуванню краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті й цінні завязки культури, науки й мистецтва багато обдарованого нашого народу. Тільки під її рукою вони з прищіпки до “загально-державної” культури вийдуть на центральне місце в життю своєї країни. Розвинувши ся в культуру багату, сильну, оригінальну, розгорнувши своєнароднї свої завязки в тїснім єднанню з європейськими течіями, стануть тою краевою культурою, яка своїм багатим і ріжнородним мистецтвом, літературою, краєзнавством огорне свобідним і невимушеним звязком народности України, обєднані любовю і привязаннем до своєї спільної вітчини, до свого краю.

Все се так очевидно, що про се нічого багато говорити, а так важно, що дійсно — треба всю свою душу й силу вложити, щоб здобути широку національно-територіяльну автономію для України! Подумати, яка се буде економія часу й енергії, скільки відпаде даремних заходів, коли Україна обєднаєть ся в одну національну територію! Відпаде вся боротьба за національні українські права, яка гальмує економічний і політичний розвиток, напр. у мішаних “коронних краях” Австрії й її парляментї. Не треба буде висилювати весь хист і енергію на заходи коло полагодження своїх національних і краєвих справ у всеросійській Думі, робити там хитрі партійні комбінації, щоб провести свою справу, “обробляти” російське ліберальне громадянство, чи инші російські партії, щоб прихилити їх до своїх національних і краєвих домагань. Досить ми мали — нетільки з покійним режімом, але і з сим поступовим російським громадянством! Нехай живе здорове собі, а нам щоб свої справи рішати у себе вдома в своїм соймі, а в загальнім представництві російської федеративної республики тільки те небагате, що тикаєть ся іі всієї.

А тепер саме про сю федеративну республику треба порозумітися.

Федеративний устрій

Ми не вдоволяємо ся широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична російська республика. Чому се важне для нас?

Річ проста. Коли Україна матиме навіть широку політичну автономію своєї національної території, але російська держава, з котрою вона буде звязана, зістанеть ся централізованою державою, то хочби навіть автономія України була забезпечена формально, конституційною хартією, становище її не буде певне й відносини її до Росії не будуть добрі. Наша стара Гетьманська Україна мала широку автономію, була правдивою державою, хоч несуверенною; а як звязала ся з централістичною московською державою, навіть за обостороннїм договором, який не міг бути нарушений односторонньою волею Москви, так її автономія стала на похилу площу. Доти та автономія була, доти Московщина всі зміни в конституції її переводила не инакше, як за згодою (хоч і вимушеною) самої України, доки настав час, коли московське правительство (за Петра І) почуло себе сильним та й поважило ся зломити свій “трактат Б. Хмельницького” (так само правительство Петра І його називало). Та й зломило. Так і Фінляндія доти мала свою конституцію, признану їй російським правительством, доки воно її не скасувало. Тому становище України буде забезпечене й відносини її до російської республики будуть певні й щирі тодї тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всї части російської республики будуть нетільки що автономними провінціями, а державами, звязаними федеративним звязком.

Федерація, инакше союзна держава (федеративний — союзний по латині) саме означає обеднаннє в одній державі кількох держав же. Орґанїзація йде або знизу, — коли кілька окремих держав або незалежних громад орґанїзують ся в одну державу й віддають дещо з своїх суверенних (верховних) прав загально-державній орґанїзації і її орґанам, а решту сеї суверенности зіставляють собі та своїм місцевим орґанам, не перестаючи й далі бути державами, неповносуверенними тільки. Або йде згори, коли одностайна (унітарна) держава ділить ся своїм суверенітетом з своїми провінціями й перетворюеть ся в федерацію. Так було напр. з Мексікою, Венецуелею, Бразилією. В такім переході від одностайної держави з провінціями й кольонїями (Ірляндією, Канадою, Австралією, Н. Зеляндією, Пол. Африкою) до федеративної форми видимо стоїть тепер Великобританія. Буває так і так, в результаті те саме: ґрупа держав, над котрими є спільні федеративні орґани, що розпоряджають деякими суверенними правами та представляють всю союзну державу на-зверх перед сусідами. Між правниками-спеціялїстами йдуть спори, хто тут властивий посідач державного верховенства — чи держави-члени, обєднані в союзї, що частину своїх прав передають союзній орґанїзації, — чи союзна держава, яка частину свого суверенітету лишає своїм членам для повноти їх місцевого самопорядкування. Инші дотепно пояснюють, що властивий володарь верховного права в такій державі — се народ (а в такій ріжноманїтній державі, як російська, — се народи й области, обєднані в федерації). — Він частину свого суверенітету передає союзній державі, частину заховує державам-членам.

В отсїм пункті, що складові части союзної держави не являють ся простими автономними провінціями, а таки й далі державами, — вага федеративної орґанїзації. Се зазначаєть ся часом і в самій назві федерацій: найбільш звісна з них назва північно-американської союзної держави — “Сполучені Держави Америки” (Соединенные Штаты — штати се значить держави).

Відносини між союзною державою і тими частями-державами, що обєднюють ся в ній, укладають ся дуже ріжнородно. Але скрізь переводить ся постанова, що звязь сих держав непорушна, — поодинокі держави-части, війшовши в союз, не мають права виходити з нього, — вони зрікають ся сього права. Назверх, щодо инших держав, союзна держава виступає як одно тїло, — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей. Так само провід військовими силами та фльотою держави. Поза тим конституція звичайно вичисляе ті справи, які належать до союзних, федеративних орґанів, а все невичислене належить до місцевих орґанів самопорядкування держав-частей.

На практиці помічаєть ся таке цікаве явище: автономні провінції старанно обстоюють свої автономні права від усяких втручань центральної в ласти й пильнують її поширювати. Але доти тільки, доки загальна державна орґанїзація виявляє явну чи укриту охоту до того, щоб накидати їм свою волю. Коли-ж вона щиро зрікаеть ся сих змагань і признає своїм складовим частям, бувшим провінціям, усі права розпорядками собою, — тоді, утвердивши свою державність і автономність, части починають навпаки йти до того, щоб установити між собою яко мога тїснїйшу одностайність, невимушену спільність. Так, що можна сказати: до федерації части держави виявляють охоту до руху від центру, після федерації — йдуть до центру. Се треба мати на увазі супроти ріжних балачок противників федеративного ладу, нїби-то федеративний лад веде до руїни й розділу держави. Германія тридцять злишком літ тому стала федеративною державою і за сей час її державна одностайність не ослабла, а скріпила ся і виявила в останніх літах таку силу орґанїзації, внутрішньої звязлости й одности, як нїодна унітарна (одностайна) держава.

Цікаво через те приглянутись устроєви сеї найблизшої сусїдки-федерації. Вона називає себе “вічним союзом для оборони території й підтримування німецького народу”. На чолі союза стоїть імператор, котрим має бути король Прусії, але роля його по конституції має бути більш декоративна й тільки фактична вага Прусії яко найбільшого з членів союза й особисті прикмети такого імператора, як нинішній, дають йому таку пануючу ролю. Зверхня, суверенна власть належить не йому, а сьому “союзови німецьких володарів вільних міст”, що творять федерацію — чотири королівства, шість великих герцоґств, пять герцоґств, сім князівств, три міські республики й ще одна “імперська область” — Ельзас-Льотаринґія. Орґанами союзного Правління являють ся: “союзна рада” й “імперське зібраннє” (райхстаґ). Союзна рада складаєть ся з делєґатів від правительств поодиноких держав союза, пропорціонально до їх великости, — малі держави посилають по одному, більші по кілька. “Імперське зібраннє” (парлямент) — з послів, вибираних всею людністю Німеччини простим, безпосереднім і тайним голосуваннєм. До сих орґанів належить в широких розмірах законодавство; вони установляють бюджет союза, податки на його потреби, розмір рекрутського набору для війська. Союз має великі впливи на економічне життє — до його каси йдуть доходи від мита, почт і телєґрафів, від імперських (союзних) залізниць (союз має право будувати залізниці по цілій імперії); союзне законодавство установляє норми банкової справи, монету, міру й вагу. Взагалі союзне законодавство захоплює дуже широкі круги — далеко ширші ніж по инших федераціях. Натомісць, суд, адміністрація і громадське самопорядкуваннє належить до держав-членів союза. При тім єсть деяка ріжниця між малими й більшими державами: більші правительства самі розпоряджають своїм військом, своєю почтою, залізницями, всею своєю адміністрацією, менші фактично правлять ся імператором і його міністрами. Держави зорґанїзовані переважно дуже недемократично й перевага в усім життю Прусії, з її мілітаризмом і аристократизмом, викривлює федеративний устрій союзу. Федеративна російська республика мусить уложити своє життє инакше.

Федеративна російська республика

Ми хочемо, щоб держава, в склад котрої входитиме автономна Україна, була федеративною демократичною республикою.

Хочемо, щоб вона була республикою: щоб в нїй не було нї царя нї якої иншої невідповідальної голови, що мала-б право правити до кінця віку й передавати своє місце, свій престіл по наслїдству своїм потомкам; хочемо, щоб вся власть була в руках людей, вибраних народом на час і перед народом за свою діяльність відповідальних. Сим республика ріжнить ся від монархічних держав, бо в них монарх, хочби обмежений конституцією, — хочби такий, що “тільки королює, а не править”, все-таки являєть ся невідповідальною особою і своїх впливів завсїди може уживати на те, щоб ослабляти й гальмувати волю народу. Для Росії, в котрій ще стільки зістало ся всякої всячини від старого самовласного режіму, що тільки жде, аби за щось учіпитись і по маленьку вертати хоч дещо з старого порядку, — монархія не годить ся. І тому величезна більшість людей, які цінять новий лад і його свободу, стоять і повинні стояти тільки за республику!

Ся республика має бути демократична. Як устрій автономної України, так і устрій всеї держави має бути опертий на рівности всіх горожан. Якийсь ценз не повинен мати місця. Як орґани місцевого порядкування і автономного представництва, так і законодатні орґани республики повинні виходити з народнього вибору загальним, рівним, безпосереднім і тайиим голосуваннєм. Не має бути під якоюсь укритою формою дано якимсь верствам більше впливу й участі у виборах нїж иншим. Виборче право мусить бути однакове чоловікам і жінкам і починати ся від молодого віку, недалї 20 лїт. Щоб не-тільки більшість виборців мала голос в представництві, повинен бути даний голос і меншостям через пропорціональне представництво: щоб депутатські мандати розділяли ся по числу голосів, поданих з цілої области. Щоб не віддати законодатної та виконавчої власти виключно у власть найсильнїйших партійних орґанїзацій, а запевнити народови безпосередній вплив на законодавство, повинен бути признаний йому законодатний почин — право вносити в парлямент чи сойм проєкти законів, які мусять бути там розглянені, а ухвали парляменту чи сойму в найважнїйших справах повинні йти на затвердженнє народу (се зветь ся референдум). Отсе устрій правдиво демократичний, до котрого маємо йти.

Але республика повинна бути крім того й федералїстична, а не централістична. У Франції, скажім, республика істнує вже більше сотні лїт, але вона централістична. Вся власть на місцях в руках бюрократії, чиновників, котрих визначають міністри, — а міністрів призначає більшість парляменту. З кождою переміною в парляментарній більшости йде переміна адміністрації. Життє гальмуєть ся її впливами. В найдрібнїйших справах треба чекати дозволу й ласки центрального правительства. Місцеве самопорядкуваннє слабо розвинене та стіснене адміністрацією. Така республика нас не вдоволить. Ми всі втомлені та знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режіму й не хочемо, щоб він жив далі, хочби й під республиканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве своє життє могли будувати місцеві люде й ним порядкували без втручання центральної власти. Хочемо широкої місцевої самоуправи, обєднаної автономною орґанїзаціею України, й тогож самого бажаємо й иншим народам і областям. А для запоруки того автономного устрою хочемо, щоб автономні краї були не простими провінціями, а членами російської федерації, учасниками її державности. До того разом з нами Українцями здавна йшли инші народности Росії, що й порозумівали ся з нами в тих справах — Білоруси, Литовці, Лотиші, Ести, Грузини й ин. і з ними належить нам і тепер іти до тої спільної мети.

Маємо для неї взірці в федеративних республиках швайцарській, північно-американській, бразильській і инших. Правда, в них багато не відповідає демократичному ладови. Російську треба збудувати на чисто демократичних підставах, але зорґанїзувати її не централістично, а федералїстично, щоб вона звязала союзним звязком автономні національні території й области яко рівноправні учасниці державного права, щоб зникла нарешті та остогидла ріжниця між державною нацією і недержавними, щоб усї були державними на своїй землі.

Автономна Україна в федеративній російській республицї

Представлю собі на закінченне в головних рисах, як мав би виглядати той устрій, котрого ми хочемо.

Україна зорґанїзуєть ся на основах широкої місцевої самоуправи. Місцеве самоврядуванню дрібної земської одиниці, обране загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуваннєм чоловіків і жінок, буде порядкувати всіма місцевими економічними, просвітними й культурними справами, згідно з загальнодержавним і українським автономним законодавством і вибирати своїх людей для місцевого завідування (адміністрації). Місцеві народности будуть мати своїх представників у сих місцевих радах і установах. Загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуваннем будуть вибирати ся людністю України депутати до Українського Сойму; депутатські місця будуть розділені відповідно підрахункови голосів цілої України, щоб усї партії, течії й національні ґрупи мали своїх представників. Сей сойм порядкуватиме справами всеї України в її етноґрафічних межах і видаватиме закони у всяких справах окрім тих небагатьох, що будуть полишені для загально-державного парляменту й міністрів республики.

Такі загально-державні справи мабуть будуть: справа війни й миру, міжнародні трактати, завідуваннє воєнними силами республики, пильнуваннє одностайної монети, міри, ваги митових (таможенних) оплат, нагляд за почтами, телеґрафами й залізницями держави (деякі залізниці мабуть і далі будуватиме республіка й вони будуть в спільнім завідуванню її міністрів і краевих міністрів), надаваннє певної одностайносте карному (уголовному) й цивільному (гражданському) праву країв, стеженнє за додержуваннем певних принципів охорони прав національних меншостей в краєвім законодавстві.

Все необняте загальним законодавством республики належатиме до краевого законодавства. Сойм вибиратиме свій виконавчий комітет, чи раду краевих міністрів для порядкування справ обласги й заступства інтересів краю в раді міністрів республики та стеження за тим, щоб діяльність їх чи парляменту республики не входила в сферу прав Українського Сойму та його міністерств. Осібні міністри в українськім кабінеті будуть пильнувати прав національних меншостей Української Землі. Українське військо, — поки не буде замінене міліцією, — хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власти республики, буде відбувати свою службу в межах України, утримувати ся її коштом і не виводиметь ся з української території инакше, як при оголошенню війни. Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких инших інтересів мусить бути за Україною і при укладанню трактатів республики український мінїстер, як і міністри инших членів федерації, мусить мати голос. Війна і мир також не можуть бути рішені без їх участи.

Так в головних рисах представляєте ся сей будучий устрій. А яснїйше покаже його нам проект автономного статуту України, що буде уложений комітетом, зложеним з українських делеґатів і від инших народностей — меншостей України. Він буде поданий на затвердженне конґресови України, зорґанїзованому так, щоб він висловлював волю людности всеї території України. А санкцію (останню ухвалу) йому дадуть всеросійські Установчі Збори.

Так уявляється се все.

Михайло Грушевський,
З друкарні Адольфа Гольцгавзена у Відні.
Накладом Союзу Визволення України.
1917 рік.



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...