Украина или Малороссия? Почему русские не могли назвать Киевскую Русь Окраиной

Русь

Если вы попытаетесь изучить историю возникновения слова «Украина», то сразу же обнаружите, что до сих пор достоверно не известна его этимология (происхождение). Всевозможных версий предостаточно, но вот одной – общепринятой нет. Как правило, разные авторы просто перечисляют всевозможные версии. Доминирующей во всех учебниках является трактовка, что «Украина» — «Это земля, которая лежит с краю». Далее, уж каждый автор, в меру своей старательности пытается доказать, что именно России было выгодно это название. Украина, мол, это окраина России. Кто-то в доказательство этого ссылается на русского историка Николая Карамзина и его последователей. Кто-то на труд Сергея Соловьёва «История России с древнейших времён». Самые старательные приводят в доказательство цитаты из Даля.

Всё это конечно здорово, но, почему-то складывается впечатление, что все эти авторы, чуточку видоизменяя, просто переписывают друг у друга «правдоподобные доказательство» того, что Украина эта окраина России.

Один из самых оригинальных национально-сознательных историков нырнул в своих изысканиях глубже всех. Он додумался до того, что Украина в переводе с какого-то очень редкого санскритского диалекта это — мудрое царство! Также, по его утверждениям «выведение русскими, польскими, а также некоторыми украинскими авторами происхождение этнонима «Украина» от слов «Оукраина», «край» в смысле пограничья, конца какой-то земли и тому подобное, вступает в глубокое противоречие с национальной психологией украинского народа».

Ну, что тут скажешь? Национальную психологию народа, конечно-же не нужно оскорблять. Но правдой, я думаю, мы эту национальную психологию не обидим. Итак…

Могли ли русские называть нас окраиной? Конечно же нет. Во-первых, географические масштабы России (Российской империи) настолько велики и бескрайни, что если бы русским вздумалось какую-то из своих частей назвать «окраиной», то это лишь путаницу бы породило. Потому как сразу же необходимо было бы пояснять какая именно окраина. Та, что к Северному Ледовитому океану выходит? Та, что до Урала, или та, что за Уралом? Или та, что к Чёрному морю, или та, что к Каспийскому, или за Каспийским морем? Или та окраина, что за Аляской, или та, что со стороны Европы? И так далее… Абсурдно выходит, правда? Но, самое главное не это…

Я согласен, что в слове «окраина» есть что-то чуточку обидное. Вроде, как провинция. И именно это – «что-то чуточку обидное» и доказывает то, что русские не могли нас так называть. Всё дело в том, что именно в Киеве была крещена Русь, именно в Киеве было принято Православие и именно в Дальних пещерах Киево-Печерской Лавры лежат нетленные мощи Святых Земли Русской. Именно Киево-Печерская Лавра вплоть до 1917 года была местом паломничества не только люда Российской империи, но и всех поколений правящей царской династии. И именно неофициальный статус Киева в Российской империи, как колыбели Православия и места паломничества доказывает то, что в России просто не могли обзывать Киевскую Русь – Окраиной – Украиной. Такое отношение противоречило бы самой сути Православных и «вступало бы в глубокое противоречие с национальной психологией русского народа».

Земли бывшей Киевской Руси русские называли Малой Русью или Малороссией, а жителей – малороссами (просмотрите ту же, так называемую «первую в Европе» «конституцию» Филиппа Орлика, статья вторая: «Малая Русь, Отчизна наша»). Слово «Малороссия» ошибочно трактуют, как что-то маленькое, уничижительное. Но это совершенно не верно. Вспомните смысл такого понятия, как малая Родина… Малая – значит изначальная, исконная. С подобной трактовкой, я также сталкивался в Европе, во французском Клермоне. Жители Клермона называют остатки старого, древнего города – «малый город». Они дословно так и спрашивают:

— Вы, уже видели малый город?

— Какой малый город?

— Ну, старый древний город – в центре…

Окраиной – Украиной нас обозвала Речь Посполитая, теперешняя Польша. Со временем, часть народа поверила в это. Ну, и дальше уж, всё по нарастающей вплоть до недавних событий: «Украина – понад усе!» То есть, окраина, провинция – превыше всего! Синонимы слова «Украина» — окраина и провинция. Синоним слова «украинец» это – провинциал. И рано или поздно, но эта правда вступит в глубокое противоречие с национальной психологией малороссов, и они вернутся к понятиям: Малороссия и малороссы.

Исконная, изначальная, малая Родина Руси (России) – Малороссия.

А, исконные Русичи (Россияне) – Малороссы.

Степан Михайличенко



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 07.04.2016 at 17:43
    Посилання

    Преподобный Лаврентий Черниговский (1868-1950): «Наше родное слово Русь и Русский. И обязательно нужно знать, помнить и не забывать, что, было Крещение Руси, а не крещение Украины. В Польше была тайная иудейская столица. Иудеи понуждали поляков завоевывать Русь. Когда поляки завоевали часть Руси, то отдали иудеям в аренду и монастыри и церкви. Священники и Православные люди не могли без их разрешения совершать никаких треб. Теснили и притесняли Православных со всех сторон, покровительствуя Польше, католичеству и унии. Иудеям очень не нравились слова: Русь и русский, поэтому назвали сначала завоеванные поляками и отданные им в аренду русские земли Малороссия. Потом опомнились, что здесь есть слово Рос, и назвали Окраиной. Слово окраина — это позорное и унизительное слово! Какая окраина? Чего, почему окраина?! Ведь за этой мнимой иудо-польской окраиной находятся другие страны и государства. И позже по их же указке поляки узаконили нам понятия Украина и украинцы, чтобы мы охотно забыли свое название Русский, навсегда оторвались от Святой и Православной Руси».

    Відповісти
  • 08.04.2016 at 10:50
    Посилання

    Понятия «украина», «украинные земли», «украинные люди» не так уж и редко встречаются в древнерусских летописях. Да, действительно, Киев и Малую Русь (Малороссию – центральную и северовосточную часть современной Украины) в старину у нас Украиной не называли, потому что это был, по сути, исторический и духовный центр, а не окраина русского государства. Украиной русские называли правобережье Днепра, часто находившееся под властью Польши, являвшееся спорной пограничной территорией, переходившей из рук в руки. Это я к тому, что противопоставление этнонимов «Украина» и «Малороссия» – довольно искусственное и в наше время – слишком заполитизированное. И «Украина» и «Малороссия» – это наша история, это наши земли – русские. Пропагандируемый отказ от понятий «Украина», «украинцы» – это ничем не обоснованный «подарок» нашим польским соседям и «европейскому сообществу». Делать такие «подарки» мы никакого права не имеем. Наши деды такую обидчивую «щедрость» никогда бы не одобрили.

    Відповісти
    • 27.04.2016 at 11:36
      Посилання

      «Украина» – это наше понятие, а не польское. Точнее, и наше и польское, потому что славянское. То, что Украина – это русское пограничье – кратко и четко в статье Дмитрия Хохлова. Ясная картина буквально в нескольких упоминаемых исторических документах и фактах.

      1. О происхождении и первых упоминаниях слова «Украина»

      «Оукраинами» («украинами», «украйнами») с XII по XVII вв. именовали различные пограничные земли Руси. В Ипатьевской летописи под 6695 лето (1187) годом упоминается переяславская «оукраина», под 6697 (1189) годом. – галицкая «оукраина», под 6721 лето (1213) – перечисляются пограничные города этой галицкой «оукраины»: Брест, Угровск, Верещин, Столп, Комов. В I Псковской летописи под 6779 лето (1271) – говорится о сёлах псковской «украины».

      В русско-литовски х договорах XV в. упоминаются «вкраинъные места», «Украiные места», «Вкраиныи места», под которыми понимаются Смоленск, Любутск, Мценск. В договоре двух рязанских князей 1496 г. названы «наши села в Мордве на Цне и на Украине». В отношении московско-крымс кой границы с конца XV в. также говорилось: «Украина», «Наши украины», «наши украинные места».

      В 1571 г. была составлена «Роспись сторожам из украиных городов от польския украины по Сосне, по Дону, по Мече и по иным речкам». Наряду с «татарскими украинами» существовали также «казанская украина» и «немецкая украина». Документы конца XVI в. сообщают об «украинской службе» московских служилых людей: «А украинским воеводам всем во всех украинских городех государь велел стоять по своим местом по прежней росписи и в сход им быть по прежней росписи по полком; а как будет приход воинских людей на государевы украины, и государь велел быти в передовом в украинском полку».

      В российском законодательств е XVII в. часто упоминаются «Украйна», «Украйные городы», «Государевы Украйны», «Наши Украйны», «Украйные/Украи нские городы дикого поля», «Украйнские городы», говорится о пребывании воинских людей «на Государевой службе на Украйне». Понятие это – крайне широкое: «…в Сибирь и в Астрахань и в иные дальние Украинные городы».

      Однако в Московском государстве с рубежа XV-XVI вв. существовала и Украйна в узком смысле слова – окская Украйна («Украина за Окой», «крымская украина»). В российском законодательств е XVI-XVII вв. неоднократно приводится список городов такой Украйны: Тула, Кашира, Крапивна, Алексин, Серпухов, Торуса, Одоев. Наряду с ней существовала и Слободская Украйна Московского государства.

      В конце XVI – I половине XVII в. словом «Украина» в узком смысле слова также стали обозначать земли Среднего Поднепровья – центральные области современной Украины. В польских источниках (королевских и гетманских универсалах) упоминаются «замки и места наши Украйные», «места и местечки Украинные», «Украина Киевская».

      В российском законодательств е XVII в. фигурирует «Украйна Малороссийская» , «Украйна, которая зовется Малою Россией», правобережье Днепра именовалось «Польской Украйной». Малороссия и Слободская Украйна в российском законодательств е четко разделялись: «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в Украинные городы…»

      2. Как именовали жителей пограничных украин?

      В Ипатьевской летописи под 6776 (1268) г. упоминаются жители польского пограничья – «Ляхове оукраиняне» («…и зане весть бяхоуть подали им Ляхове оукраиняне»). В русско-литовски х договорах и посольских документах середины XV – I трети XVI вв. называются «вкраинъные люди», «Украиные наши люди», «украинные слуги», «украинные люди», «украинники», т.е. жители Смоленска, Любутска, Мценска. В польских документах с конца XVI в. значатся «старосты наши Украйные», «паны воеводы и старосты Украинные», «люди Украинные», «обыватели Украинные», «Козаки Украинные», «Украинные сенаторы». В таком именовании не было никакого этнического оттенка. В документах также упоминаются «Украинские ратные люди» и «Украинные места» Крымского ханства.

      Жители Руси по-прежнему именовали себя русскими, так же их именовали и иноплеменники. В польских и русских источниках того же времени называются «церкви Русские» в Луцке, «Духовенство Руское» и «релия [религия, вера] Руская», а также «народ наш Руский» (тут же – «обыватели тутейшие Украинные»), «Русин», «Люди Рускiе», «Руские люди». В тексте Гадячского договора Выговского с Польшей говорится о населении Украины как о «народе Руском» и «россиянах». Подданные Московского государства именовались так же: «Руские люди», «твои великого государя ратные люди, Руские и Черкасы».

      3. Где и как впервые стало употребляться слово «украинцы»?

      В Московском государстве «украинцами» изначально называли воинских людей (пограничников) , несших службу на окской Украйне – в Верхнем и Среднем Поочье – против крымцев. В марте 1648 г. московский думный дьяк Иван Гавренёв написал в Разрядный приказ записку о приготовлении к докладу ряда дел, в которой, в частности, под шестым пунктом было кратко сказано: «Украинцев, кто зачем живет, не держать и их отпустить».

      Слово «украинцы» думный дьяк никак не пояснял; очевидно, в Москве оно было на слуху и в пояснении не нуждалось. Что оно означало, становится ясно из последующих документов. Весной 1648 г. в связи со слухами о грядущем нападении крымцев на московские границы был объявлен сбор воинских людей украинных городов – Тулы, Каширы, Козлова, Тарусы, Белева, Брянска, Карачева, Мценска.

      В наказе воеводам Буйносову-Росто вскому и Вельяминову от 8 мая, составленном по докладу дьяка Гавренёва, в частности, было сказано: «…в те города воеводам отписать же, чтоб воеводы детей боярских и дворян и всяких служилых людей на государеву службу выслали к ним тотчас». На службе Московского государства в 1648 г. уже состояли малороссийские казаки, но они именовались не «украинцами», а «черкасами» (о них также говорится в записке Гавренёва).

      Употребление слова «украинцы» в Московском государстве не позднее II половины XVI в. видно из того, что в рязанских платежных книгах 1594-1597 гг. упоминаются Украинцовы – дворяне Каменского стана Пронского уезда. В грамоте 1607 г. упоминается служилый человек Григорий Иванов сын Украинцов, получивший от царя Василия Шуйского поместье в Ряжском уезде (современная Рязанская область).

      Хорошо известен также думный дьяк Е.И. Украинцев (правильнее: Украинцов; 1641-1708), подписавший в 1700 г. Константинопольский мирный договор России с Османской империей. В 1694 г. Емельян Украинцов составил для Разрядного приказа родословную рода Украинцовых, в соответствии с которой основателем фамилии был рязанский дворянин середины XVI в. Фёдор Андреев сын Лукин по прозвищу Украинец; его отец был «испомещен на Рязани», то есть несколько восточнее вышеупомянутых городов окской Украйны, в результате чего и могло возникнуть отличительное прозвище «Украинец», а затем и фамилия «Украинцовы». Скорее всего, Федор Украинец не был личностью мифологической: именно его внуки упоминались в книгах 1594-1597 гг., а правнук – в грамоте 1607 г.

      Відповісти
      • 29.04.2016 at 13:58
        Посилання

        Спроби істориків ХІХ ст. пояснити назву українці як похідну від слова «окраїна», було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути «окраїнним» сам до себе. Подібне трактування лише збурювало українську інтелигенцію і започаткувало нею широкий пошук історичного джерела назви.

        Останнім часом широкої популярності набула версія походження назви Україна та українці від поняття «укри». Що ж то за загадковий народ, землі якого стали центром європейського слов’янотворенняю Чому назвався українським? Хто такі укри та як вони пов’язані зі слов’янами, росами-русами, історією всієї Європи?

        Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи народ. В той час, як на нашу думку, все набагато простіше. Укри – це специфічна група людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духовних знань. Це обдаровані від Бога люди, люди давніх духовних Знань, люди з надзвичайною розвиненою власною енергетикою (біоенергетикою), які здатні впливати на оточуючих людей і світ. Це носії дуже давнього духовного світогляду який вони розповсюджували тисячоліттями на величезних просторах Євразії!

        В різні епохи, в різних місцях, в Персії, Вавилонії, Шумері, Єгипті, Римській імперії, у древніх слов’ян, їх називали по різному: мудреці, пророки, Сини Божі, отці, старійшини, волхви (волхви-укри).

        Саме волхви, або духовні учителі (укр – «сильний духовним розумом» ), і є тими загадковими украми, людьми з надзвичайно давньою та надзвичайно духовною (арійською) історією, яких шукають історики. Саме волхви-укри, створили потужний осередок розвитку слов’янства на землях давньої Волині, започаткувавши процес духовного зростання (просвітлення) місцевих народів та дали ім’я своїм учням – роси (просвітлені), а також слов’яни (духовно підняті Матір’ю Славою), та дуліби (прямуючі духовною дорогою).

        Історія волхвів-укрів є водночас і величною і трагічною. З часу своєї появи в Європі у VI ст. до н.е. і до початку активної війни їхніх ідеологічних противників проти створеної ними просвітницької системи, волхви-укри здійснили гігантську об’єднавчу роботу та збудували слов’янотворчий центр на Волинських землях – загальнослов’янську державу Дулібію Рось.

        Проблеми цієї держави в VIII на початку IX ст. пов’язані з розгортанням масованної ідеологічної та збройної боротьби проти неї верхівок домінуючих в Європі імперій, що були залежними від світоглядних ідеологічних рухів ворожих волхвізму. Наступ здійснювався з усіх можливих напрямків: з півдня – через Причорномор’я та по Дніпру і Дністру; зі сходу – через Кавказ та Поволжжя; з заходу – через Балтику по Німану та Дніпру. Військові походи, пропогандистська місійна робота іноземних купців та торговців, що поширювали ідеї відособленності окремих слов’янських територій, підкуп властолюбивих людей для створення з них місцевої влади підконтрольної вказанним імперіям (подібно до Київського каганату часів Аскольда та Діра) – набували широти.

        Ворожими волхвізму есвітоглядними впливами була охоплена частина роських «еліт» у столицях роських провінцій і на переферії держави. Вони активно ініціювали війни з Росью та при підтримці ворогів організовували походи на її столицю Суренж-Арту. Так сталось в 805 р. н.е. коли похід на столицю очолив Дір, обезголовлений росами пізніше.

        Опис історії волхвів-укрів та створеної ними загальнослов’янської держави Дулібії Рось є у випущеній двома виданнями книзі В. О. Дем’янова та О. А. Андрєєва під назвою „Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)”. В ній подано невідомий загалу історичний матеріал, карти, фотографії, розшифрування історичних понять.

        Спробою боротьби Роської держави з різними ворогами були не тільки військові походи на їхні осередки на півдні, заході та сході, але й акції по створенню нових духовних волхвівських центрів. Дочірні волхвівські центри були засновані ще у III ст. до н.е. на ріці Волхові та у Прибалтиці. Значно пізніше, у IX ст.н.е., ще два таких центри були збудовані на Балтійському Помор’ї (острів Роян-Рюген), та південному Уралі (Порусія-Єланія). Саме тоді, в IX ст., з появою волхвів-укрів на острові Рояні-Рюгені, на побережжі оселяється військова залога волхвівського центру та будується зовнішня захистна система острова.

        Але роботу подібних центрів важко назвати успішною, бо з початку XII ст. н. е. вони послаблюють свою діяльність, а їх мешканці, під впливом обставин, змінюють місце свого перебування.

        Більшість земель, де світоглядні ідеї, що були ворожі до волхвізму, вплинули на стан суспільства, з часом відособлюються від головного роського осередку. Територіально у IX ст.н.е. цей осередок залишився у межах земель які нині історики іменують Великою Волинню, а арабський дослідник X ст. н.е. Аль-Масуді називав землею корінного і очільного слов’янского народу – «волінана».

        Ця територія, що була головним ідеологічним та світоглядним волхвівським центром і звалась Росью, землею Трояні, Україною (землею волхвів-укрів). Вона була заселена великим числом переконаних росів. Її населення було головним носієм роського світогляду в Європі IX-XI ст. ,а далі, і періоду XII-XVI ст.н.е. Саме тут плекалась істинна роська просвітницька ідея, яка домінувала в тутешніх навчальних закладах, академії та розповсюджувалась пізніше у книгодрукуванні.

        Вона стала ідейною школою для тих, хто заснував Запоріжську Січ – осередок козаків росколанів-русколанів. Відомо, що перші реєстри козаків на Запоріжжі були виключно волинськими. Волинськими були і перші керівники Січі, що виконували волю волхвів-укрів, і її символіка (волинський хрест), що нині зветься і козацькою.

        Волинські волхви XVI ст.н.е. плекали ідею повернення у всій величі міцної та обширної роської держави (як у Дулібії Рось), держави духовної, в широких межах та з новою волхвівською назвою – Україна. Саме ця ідея дала поштовх визвольним войнам українського народу XVII ст. та стимулювала потяг до міцної державності.

        Стосовно роського народу, який з VIII-ІХ ст. на землях Дулібії Рось зазнав значного зовнішньго світоглядного та ідейного тиску, розчленування територій, фізичного винищення, проте до XVI ст., завдячуючи духовнім лідерам, зберіг та розвинув свою давню мову, культуру, що побутувала в переказах, казках, міфах, звичаях, традиціях, культі предків, то не виглядає дивним впевнене бажання росів у XVI-XVII ст. назватися послідовниками своїх духовних лідерів, волхвів-укрів.

        Українці – це нащадки волхвів-укрів!

        Величний спалах роської духовності стався саме в період визвольних воєн українського народу XVII ст., в період козацтва та активної діяльності козаків-характерників, нащадків датів, захисників духовних знань волхвівських часів, званих воїнами духу. В цей період відбувається остаточне закріплення назви народу, українці, та назви роської держави – Україна.

        Але, постійні війни з недружелюбним оточенням, репресії, винищення духовних лідерів, зрада бездуховної «еліти», ліквідація самої української держави, свідоме нищення знань та заповітів предків у XVIII- XX ст., зробили свою роботу. З історичної пам’яті українського, роського народу за декілька сотень років стерлись величні сторінки давньої волхвівської, роської, дулібської історії, заливши лише її фрагменти, головним чином в культурі, побуті, народній обрядовості, назвах.

        Це духовна та історична пустка обов’язково має бути заповненно правдивими знаннями про предків та їх справи.

        Ця духовне та історичне спустошення і нині заважає нам зрозуміти чому народ, який колись обіймав центр Дулібської держави, який першим назвався росами-русами, та був тисячоліттями відданий ідеям волхвізму, просвітництва, високим духовним знанням, відчайдушно борючись за своє духовне самозбереження та збереження духовної спадщини росів, у напружений історичний момент, став називати себе послідовниками роських волхвів-укрів – українцями.

        Можливо варто виходити з історичного безпам’ятства?

        Відповісти
  • 18.05.2016 at 11:34
    Посилання

    Україна, українці – від слова Укр. Укри – одна з першоназв давніх українців. Давньоукраїнське плем’я, що займало північно-західну територію Оріани-України. Зокрема, територія укрів пролягала від річки Лаби (нині Ельба) і Данії, тягнулася понад Балтійським морем до «лівів, чуді і корсі» (О. Чертков). Стародавні німці називали цю територію Uckermark — Земля укрів. Укри були відомі світу за 500 років до заснування Русі. Саме укри Кий, Щек, Хорив, Либідь заснували місто Київ і державу яку сьогодні всі знають під назвою Русь-Україна.

    Відповісти
    • 20.05.2016 at 11:37
      Посилання

      Держави з назвою «Русь-Україна» ніколи не існувало. Була Русь, і навіть не «Київська Русь» (бо це назва історичного періоду, а не держави). Взагалі, те, що ви розповідаєте, можна хоч у чомусь підтвердити літописами, матеріалами розкопок, даними наукових досліджень? Те, що Ви приписуєте Олександру Черткову надто схоже на фальсифікацію. Дайте, будь ласка, посилання на цитату, яку наводите. Далі, окрім канигіних, силенків і бебиків, а також інших подібних письменників-фантастів та шизофреників, хтось може підтримати Вашу версію (я маю на увазі істориків)?

      Відповісти
      • 20.05.2016 at 12:13
        Посилання

        Валерій Бебик, якого ви згадуєте, історик зі світовим ім`ям. Цього достатньо?

        Відповісти
        • 20.05.2016 at 13:11
          Посилання

          Що? «Історик зі світовим ім`ям»?! Це жарт?.. Валерій Михайлович Бебик ніколи не був істориком. Він закінчив факультет систем управління Київського політехнічного інституту. 1990 року захистив у Київському університеті кандидатську дисертацію «Соціально-психологічні аспекти депутатської діяльності». 1996 року в Інституті держави і права НАН України захистив докторську дисертацію «Політичний маркетинг і менеджмент у демократичному суспільстві». До 1984 року працював інженером науково-дослідного інституту «Електрон». У 1992—1997 роках — головний консультант прес-служби Президента України, у 1997—1998 роках — заступник завідувача відділу суспільно-політичного аналізу Адміністрації Президента України. Від 2015 року — тимчасовий голова Громадської ради при Міністерстві інформполітики України… При чому тут історія? Бебик – політтехнолог. Це офіційно. А за сумісництвом – заполітизоване брехло, що за державний та закордонний кошт паплюжить історію України.

          Відповісти
          • 20.05.2016 at 15:42
            Посилання

            Може за Бебика ви праві, але він тут ні до чого. В нього трохи інша гіпотеза. Ніби українці походять від скіфського племені теукрів, що поклонялося богу Енлілю (Енею), який заснував Рим на честь українського міста Ромни. Я в це теж не вірю. Дуже схоже на казку.

          • 20.05.2016 at 17:10
            Посилання

            Нескінченне висування все нових і нових гіпотез щодо походження етнонімів «Україна» і «українці» могло б бути виправданим за браком історичних джерел та фактів. Але ж це не той випадок! Все, що треба для наукового підтвердження в нас є. Просто деяким силам правда не потрібна, для брехунів та шахраїв вона згубна. Не подобаються їм факти, тому й намагаються замінити їх міфами. Сьогодні тема «українства» у нащій державі стала справжньою релігією. Тепер це питання віри, а не знання. З фанатичною сектантською вірою ніяка наука сперечатися не може, тож вірте у що Вам подобається – у протоукрів, укроарійців чи просто укрів… Це Ваша особиста справа, але й не забувайте – Ваша особиста відповідальність, бо жити не за правдою – гріх перед Богом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *