Сірість, наче ракова пухлина, роз’їдає українську державу

siri

Відразу хочу зазначити, що спочатку цей текст з’явився як коментар до статті Ростислава Іщенка ”Чорні не прийдуть“, надзвичайно філософської й алегоричної, але при цьому дуже точної в поняттях і сенсах. Судячи з реакції читачів, аудиторія думку Іщенка не зрозуміла. В еру ЄДЕшного примітивізму все, що виходить за прості рамки схеми “кнопка-лампочка”, виявляється занадто складним для сприйняття. Втім, мушу зазначити, неабияку роль у цьому зіграло явне надмірне вживання автором абстрактних понять. Спроба прокоментувати саме цю шорсткість і призвела в кінцевому підсумку до перетворення комента на статтю.

Україна – це не боротьба якогось народу за демократію, це не протистояння Заходу і Сходу, це не спроба національного самовизначення. Все перераховане тільки використано в якості зручного виправдання. Насправді там стався звичайний бунт сірих.

По суті, проти чого стояв Майдан? Проти Януковича? А що тоді собою являв сам Янукович? Звичайний лідер угруповання “братків” 90-х, зумів пережити свого часу і дорости до рівня сатрапа, тільки в сучасному костюмі й колекційній краватці, що суті справи не змінювало. Централізація української держави використовувалася строго на манер середньовічного феодалізму, де суверену на його території за визначенням належало все хоч трохи прибуткове. Якщо не повністю, то як мінімум найбільша частка. Втім, де з’являлася частка, дуже швидко виникало бажання забрати собі все.

Однак суть справи полягає в тому, що Янукович в Україні не був якимось винятком. Точно так само там поводилися інші барони-розбійники. Майдан лише розділив їх на тих, хто зуміли, нехай тимчасово, між собою домовитися і виступити проти “головного” разом, і тих, хто спробував зіграти ще хитріше, розраховуючи під шумок великої бійки віджати собі додаткові преференції. Американці лише скористалися зручною для них ситуацією, що склалася, у власних корисливих цілях.

Та відбувалося то все не на іншій планеті, а в Україні, в світі сірих. Я ні скільки не перебільшую. До 2014 року розмір тіньової економіки країни досяг 40-42%. Причому, серед населення він розподілявся дуже нерівномірно. Великий бізнес, що генерував великий грошовий потік, природно потрапляв під пильний контроль держави, забезпечував в Україні дише близько 20% робочих місць. У той час як різного роду індивідуальні підприємці та інші самозайняті, а це близько 30% працездатного населення, як правило повністю або майже повністю працювали в чорну. У малому й середньому бізнесі, що забезпечував ще десь 20-25% робочих місць, “сірі та чорні схеми” займали чотири п’яті обороту.

Таким чином, абсолютна більшість (як мінімум 60% населення) українців десятиліттями жили окремо від держави, оперуючи виключно егоцентричними і вкрай спримітизованими поняттями. Є я і моє життя. Я заробляю гроші. І є всі інші, хто мені заважає. Список інших включав в себе як криміналітет неофіційний, з яким потрібно ділитися, так і людей государевих, по суті, від криміналу відрізнялися тільки наявністю форми й офіційних ксив. До речі, цих, братків з держповноваженнями, у країні налічувалося приблизно 15% працездатного населення.

Чи варто дивуватися тому, за що в реальності “стояв Майдан”? Там кожен хотів преференцій, насамперед особисто для себе. Навіть якщо ціною пограбування всіх інших, включно з сусідами і просто тими, хто стоїть поруч. Преференцій на свою користь, у будь-якому вигляді. Якщо вигідніше за законом, значить граємо за законом. Якщо вигідніше всупереч йому, значить хай живе народна демократія і геть неправильні закони! А насправді всі хотіли звичайної анархії та розуміли її примітивно: я роблю, що вважаю за потрібне, ви робите те, що я кажу, а хто не згоден, на того навішуємо ярлик дияволопоклонника і змусимо силою. Або на багаття. Як це співводниситься з логікою, нікому не було цікаво. Людській психології часто взагалі притаманно вважати природним і нормальним для себе й оточуючих застосовування зовсім різних, часто прямо протилежних наборів правил або оцінок.

Ось це все – поєднання вузькості світосприйняття з його примітивізмом, войовничий егоцентризм, густо замішаний з інфантилізмом, прагнення будь-яке питання звести насамперед до «а мені що з того буде», істеричність, крайня фрагментарність сприйняття світу, категоричне заперечення будь-якої можливості існування яких би то не було правил, норм і законів (нехай навіть законів природи), яким слід підкорятися незалежно від своїх бажань, автоматична підміна об’єктивності особистим суб’єктивним егоїзмом – це і є сірість. В Україні перемогла саме вона.

Чи хотіли сірі приходу чорних? Та ні в якому разі. Ні, сама сіра психологія поняття господаря, що вважає усіх інших буквально за рабів, сприймає цілком спокійно. Сіре життя ієрархічно строго вертикальне. Ступінь важливості будь-якої людини в ньому визначається тільки просторістю списку норм, правил і законів, які він може дозволити собі вільно порушувати на власний розсуд або каприз. Отже, ставити на коліна інших або опускатися на коліна самим для них так само природно, як дихати. Звідси ж виникає маніакальність прагнення сірих, з найменшого приводу і без нього, люто доводити всьому світу, що вони не раби, і що раби – всі інші. Комплекси, знаєте, саме так і виявляються. Але бути психологічно згодними “продатися в рабство” і з власної волі справді зробити це – дві великі різниці.

Сірі, що збунтувалися, хотіли не європейського порядку в Україні. Це все одно, що рух “хижаки за вегетаріанство”. Якісна держава – це, в першу чергу, податки, які платять всі, це закони, які все дотримуються однаково суворо, це правила, яким слід підкорятися незалежно від суб’єктивної думки, це порядок, що виключає будь-яку персоналізацію. У країні, де троє з кожних чотирьох десятиліттями жили абсолютно по-різному, де “вирішити питання за гроші” було свідомо правильною поведінкою навіть на рівні взаємодії державних служб, ніякий європейський порядок неможливий за визначенням. Сірі хотіли не самого порядку, а тільки його споживчих похідних, тієї картинки, у вигляді якої Захід постає з вікна туристичного автобуса. Чисті й якісні дороги. Дешева їжа. Товарний достаток. Високі зарплати. Сірі вважали, що все це Захід їм зобов’язаний подарувати безкоштовно. Тобто задарма. А вони, місцеві, всім цим щастям стануть тільки користуватися. Теж задарма.

Це утопічно? Ну і що? З реальністю категорично несумісна вся картина світу сірих, але вони ж якось живуть. Придумують, кого призначити винним і сублімують на власний психологічний дискомфорт через ненависть до нього. Ви думаєте, копачі в Рівненській і Житомирській областях не здогадуються про масштаб фатальності шкоди, що завдається екології власної землі? Ви думаєте, ті, хто пиляють придорожні вітрозахисні лісосмуги на дрова не розуміють наслідків? Даремно. Все вони розуміють і про все здогадуються. Просто в їх шкалі цінностей це коштує набагато дешевше за одномоментне – мені треба! А що потім поле висохне або місцевість перетвориться на болото, так тут навіть дитині зрозуміло – у всьому винен Путін.

Іщенко точно зазначив – Україна не може породити власних чорних у принципі. Тому що сама чорна психологія категорично несумісна з панівною в Україні сірістю. Чорні – це коли Порядок дотримується у всіх випадках, навіть на шкоду собі. Сірі їх миттєво обганяють якраз тому, що завжди керуються лише особистою вигодою і не дотримуються Порядку, якщо це збитково. Таким чином, усередині українського суспільства чорним реально взятися нізвідки. Вони в Україну можуть прийти лише ззовні.

Але вони справді не прийдуть. Точніше, зараз точно не прийдуть ті, кого нинішні сірі офіційно ніби готові прийняти й навіть публічно до себе закликають. Чорні, або хто б то не був з інших системоформующих (хоч червоні, хоч зелені, хоч які завгодно), в Україну не прийдуть перш за все тому, що сірі розуміють тільки три види відносин: вони або добровільно підкоряються харизматичному й щасливому отаману, або схиляються перед непереборною силою, або продають душу кому завгодно, заради миттєвого виживання.

Справа навіть не в тому, що Захід з самого початку в Україні не збирався нічого будувати, а переслідував виключно завдання ліквідації зі світового ринку ослаблого конкурента. У книжках з ринкової економіки багато пишуть про необхідність прагнення до перемоги в конкурентній боротьбі, але повністю замовчують долю конкурента після поразки. Адже на заводах, що закрилися, працювали люди, які жили за рахунок зарплати. Ліквідовані підприємства ініціювали безліч всіляких бізнес-ланцюжків, а не рідко і взагалі були єдиним роботодавцем у місті. Доля всіх цих людей нікому не цікава. Однак справа все ж в іншому.

Третій варіант відносин чорні використовувати не могли тому, що навіть зараз, після двох років прогресуючої деградації місцевої економіки, українці ще не досить зголодніли, щоб заради банального виживання погодитися масово продавати дітей в рабство або себе на органи. Приклад звичайно дуже сильно перебільшений, але суть він відображає вірно. Сірі ще надто засмоктані зарозумілістю про здатність самим керувати власним суспільством, щоб покірно забути про всі свої забаганки й погодитися на реально будь-якого господаря над собою.

Це робить неможливим і другий варіант. Загалом, змусити сірих “жити за цивілізованими правилами” безумовно можна. Але для цього необхідне застосування “цивілізаційних заходів” приблизно такого ж масштабу і характеру, як у XIX столітті в бельгійському Конго. За час правління там короля Леопольда II був убитий кожен другий конголезець, включно з людьми похилого віку, жінками і дітьми. Жодна із західних країн сьогодні вже не в змозі дозволити собі таку методику “привчання до цивілізації”. Крім того, саме такий варіант обов’язково вимагає введення прямої окупаційної адміністрації, а необхідних для її функціонування трьох мільйонів чоловік “кадрового резерву” взяти ніде.

Тому Захід і реалізує єдиний з можливих – перший варіант. У своїх інтересах він очолив “ініціативу мас” до руйнування сформованого в Україні неофеодалізму. Сірі пішли за лідером, бо вони завжди з готовністю йшли за тим, хто дозволяв їм для себе пограбувати. А вже що-що, а от харизматичні картинки для наївних і недалеких аборигенів у Європі та Америці якісно штампувати вміли завжди. Тепер, коли мета Заходу в Україну досягнута, він сірих кидає. Так, це не єдина мета й далеко не та, яка планувалася від самого початку. Сірі були повинні тупо виплеснутися на російську територію і, одне з двох, або фатально заразити сірістю саму Росію, – а сірість це заразне, і хто б що не казав, але серед 140 млн нашого населення є значна частина тих, хто до неї слабко резестивний, – або спонукати Москву з антиепідеміологічною метою якомога швидше знести Україну під нуль гусеницями танків. І те й інше в кінцевому результаті обіцяло створення росіянам глобальних економічних і соціальних проблем, гарантовано, якщо не знімають Росію з геополітичної дошки повністю, то сильно і надовго її заморожують.

Але, на жаль, не зрослося. Путін зумів придумати й нав’язати противнику свою стратегію. Доводиться задовольнятися малим. А воно досягнуте і Заходу українські сірі більше не потрібні. Від того лідери нинішньої України зараз і виглядають такими розгубленими. Західний отаман їх кинув і інтересу до куреня більше не виявляє. Найсміливіші місцеві вискочки вже публічно кажуть про необхідність отамана замінити. Хоча б на них. Але, по-перше, серед інших вистачає інших “більш гідних” кандидатів у отамани, по-друге, ніхто з них навіть близько не уявляє – на грабіж чого можна кинути банду. Все, що могли, там вже розграбували. Решта захищається не менш злими конкуруючими ватагами.

Опинившись у стратегічному глухому куті, сірі шукають вирішення проблеми так, як вони звикли бачити і сприймати навколишній світ – через питання: а чого це я повинен з тобою ділитися? Порошенко, як всеукраїнський отаман, визнавався тільки до тих пір, поки мав можливість управляти поділом зарубіжних позик, що надходять в Україну. З осені минулого року цей струмок пересох. П’ять місяців він, разом із Яресько та Яценюком, різними способами зберігав видимість надії, що гроші прийдуть “ось-ось”, що це просто технічна затримка. Візит до Вашингтона на антиядерний саміт її остаточно зруйнував. Грошей не буде. Зовсім. Отже й підкорятися нинішньому отаману більше нема чого.

Відповідно і єдина Україна сірим теж більше не потрібна. Вузьколобість сірості цей факт зрозуміти швидко ще не дозволяє, але кандидати в отамани місцевого значення підготовку до роздирання країни на окремі самостійні курені вже почали. Проект закону про створення в країні міжобласних територіальних об’єднань уже внесений у Раду і там тихо проходить по інстанціях. МТО не має територіальних кордонів, чим ідея сірим і подобається. Скільки конкретна банда зуміє під себе віджати, стільки цим самим територіальним об’єднанням можна буде і назвати. Класичний феодалізм у чистому вигляді – ось що з себе являє світ сірих. Щоб зрозуміти це, достатньо відкрити будь-яку книжку з історії раннього середньовіччя. Кожен бажаючий міг спробувати зібрати собі банду й осідлати якусь дорогу або обкласти даниною якесь село. Зумів відбитися від конкурентів – ти вже барон. Вийшло передати все у спадок синові – ти вже наслідний сюзерен. А король, а що король? Перший серед рівних? А хто сказав, що саме він взагалі перший? З тією лише різницею, що тоді питання вирішувалися мечем, списом, на худий кінець балістою, а зараз автоматом і бронетранспортером замість кавалерії. Суть же залишається колишньою. Сірість, як ракова пухлина, роз’їдає українську державу і в найближчому майбутньому неминуче призведе до його трансформації в неофеодальне Дике Поле.

Олександр Запольскіс



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *