Слов’янське меценатство: безкорисливість і доброчесність

Слов’янське меценатство: безкорисливість і доброчесність

Проблем у державі і в кожного зокрема завжди вистачало. Традиційно стояла і стоїть дилема, де взяти гроші на лікування, на будівництво або ремонт того чи іншого, наприклад соціальної установи, лікарні, дитячого садка, музею тощо. Найчастіше ці проблеми вирішувалися за допомогою приватного капіталовкладення, у тому числі й багатих людей, так званих меценатів. Однак, чи завжди сьогодні можна порівняти слово «меценат» зі словом «безкорисливість»? Яким було меценатство в Україні і яким воно має бути, враховуючи менталітет слов’янського народу? Розібравшись у цих питаннях, можна зрозуміти, яким має бути суспільство, щоб з успіхом вирішувати поставлені завдання. А враховуючи наш неспокійний час, подібне осмислення особливо важливе. Адже воно дозволить дістатися до витоків нашого слов’янського менталітету і згадати цілком очевидні речі.

Згідно з енциклопедичними словниками, меценат — це багатий покровитель наук та мистецтв. Історія цього слова свідчить, що колись, за часів правління римського імператора Августа (63 р. до н.е. — 14 р. н.е.) жив багатий чоловік, який займався дипломатичною та політичною діяльністю, на прізвище Maecenas. Крім своєї державної служби, він допомагав і підтримував художників та поетів тієї епохи, в тому числі такого відомого нині давньоримського поета Горація. З часом прізвище Меценат переросло в загальне слово, яке почало асоціюватися з людьми, які займаються благодійністю, які допомагають людям мистецтва, а згодом і науки.

Багато слов’янських меценатів кінця ХІХ—ХX ст., наприклад, у тій же Російській імперії (до складу якої тоді ще входила Україна), були людьми дуже багатими й освіченими. Їх глибокий внутрішній світ, незвичний світогляд сприяли тому, що людина творила добро, як кажуть, від душі, безкорисливо допомагаючи людям. При цьому вони не ставили собі за мету прославитися або підняти авторитет у суспільстві завдяки меценатству. Ще не так давно, усього лише сто років тому у стольному граді Києві меценатами міста були такі особистості як С. Могильовцев (1846—1917), брати Демидови, сім’я Хоменків і багато інших. Наприкінці XIX століття цар Російської імперії Микола II створив дуже вигідні умови для роботи підприємців у Києві. Він встановив єдиний податок на прибуток у розмірі 13%! Наші сучасні бізнесмени можуть тільки позаздрити такій податковій політиці держави! Держава створила сприятливі умови для роботи підприємців, що, безумовно, згодом відіграло не останню роль у бажанні підприємців вкласти кошти в розвиток інфраструктури міста, підтримати матеріально армію і Вітчизну в Першій світовій війні.

Наочний приклад слов’янського меценатства — купець першої гільдії, дворянин, статський радник Семен Семенович Могильовцев (1846—1917). Він був вихідцем з родини брянських лісопромисловців, відомих багатьма благодійними справами. У 1876 р. переїхав до Києва, де розгорнув широку торгівлю лісом. Добре поставлена справа давала значний прибуток. Могильовцев цікавився історією, мистецтвом, мав велику колекцію книг, картин, був почесним опікуном Київського художнього училища, скарбником міського Товариства шанувальників старовини та мистецтв. Цей чоловік був серйозно захоплений слов’янською історією. Він подарував міському музеєві майже 200 предметів(!), знайдених під час розкопок. Дуже важливо, щоб меценат прагнув до самоосвіти! Тому що самоосвіта сприяє зміцненню моральних засад людини, розуміння сенсу життя, постановці високої мети та гуманного ставлення до суспільства. Могильовцеву не були чужі різні види меценатства: він допомагав відкривати лікарні, притулки. Але найбільше він тяжів до допомоги в підвищенні рівня освіти суспільства. У цьому сенсі він не тільки займав адміністративні посади в різних комітетах, а й активно вкладав гроші в будівництво освітніх та лікувальних закладів.

На кошти Семена Могильовцева була збудована лікарня на 40 ліжок (ріг Великої Васильківської та Лабораторної вулиць). До речі, під час Першої світової війни там був госпіталь Червоного Хреста. Могильовцев увійшов до комітету із заснування та розвитку знаменитого нині Київського політехнічного інституту, очолював комітети з будівництва Жіночої торговельної школи, Бактеріологічного інституту. Був головою ради Комерційного інституту, почесним опікуном Художнього училища, членом правлінь Київського благодійного товариства і Товариства поширення комерційної освіти, членом-опікуном Товариства швидкої медичної допомоги, скарбником Товариства старожитностей та мистецтва, членом інших громадських організацій. Але одним з найголовніших вкладів у просвітницьке життя Києва була споруда нової будівлі Педагогічного музею імені цесаревича Олексія, нині «Будинок учителя» на вулиці Володимирській, 57. Цей проект вартував меценатові 500 тис. рублів — величезні кошти на той час. Семен Могильовцев тоді сказав такі слова, які увійшли в історію: «Народна освіта завжди була близькою моєму серцю, і я тим охочіше піду на жертви, чим більше користі для народу можу очікувати від установи».

Для проведення благодійних заходів, прийомів, світських балів та вечорів Могильовцев збудував двоповерховий особняк. У ті роки будівництво було дуже дорогим задоволенням. На прохання самого мецената архітектор Ніколаєв втілив у цьому особняку унікальне стилістичне об’єднання Сходу й Заходу. Він створив своєрідне єднання різних світоглядів, виражених у стильовому оформленні кімнат будинку. Досі ця старовинна будівля, що знаходиться нині в Києві на вулиці Шовковичній, 17/2, захоплює відвідувачів. Нині в цьому старовинному будинку знаходиться філія Київського музею російського мистецтва, є галерея дитячих малюнків, проводяться цікаві екскурсії, під час яких професійні екскурсоводи знайомлять з незвичайною історією цього будинку, розповідають про його власника —слов’янського мецената Семена Могильовцева. Тут, ніби в продовження благородної справи засновника, проводяться різні виставки та концерти. Ви також можете відвідати цей історичний особняк (прим. ред. — музей «Шоколадний будиночок». Час роботи: 11—18, понеділок і четвер — вихідні, адреса: м. Київ, вул. Шовковична, 17/2).

У наш час багаті люди часто носять маску благодійника і мецената, щоб підняти рівень свого авторитету й збільшити власну значущість у суспільстві. Тобто, творять «на показ», а не за особистим переконанням, віддають данину західній моді, а не діють за внутрішніми духовними спонуканнями. У них виходить так, як точно підмічено в книзі Анастасії Нових «Перехрестя»: «Усе життя людини — гра інтриг, суцільна гра ілюзій… Якою була за старих часів, так і залишилася незмінною. Тільки на рубежі тисячоліть людина почала більше масок на себе приміряти, ту ж саму дурість виявляти. Втратила вона себе зовсім у цій диявольській грі свого розуму. Думає, одягну ось цю красиву маску й нарешті знайду таке бажане щастя. І не помічає вона, бідолаха, який потворний вигляд має та маска. Не бачить вона свого відображення. Адже справжнє дзеркало в душі її заховане. А де ця душа в ній є, вона й сама не знає. Знала б, не страждала б так, не скидала б старі маски й не шукала б нових».

Наведу простий приклад награної благодійності. Ви не помічали, як деякі сучасні «благодійники» для того, щоб надати допомогу, наприклад, дитячому будинку (або збудувати лікарню, школу тощо), перед наданням цієї «допомоги» як правило, організовують фонд свого імені. Потім роблять дорогу рекламу по радіо та на телебаченні, усіляко привертаючи увагу громадськості й навіть просять громадян підтримати їх у цьому благородному пориві «хто чим може!» Але чи є це справді допомогою? Чи доходять всі ті кошти, які нібито повинні піти на добрі справи, до адресата? Щоб відповісти на це запитання, уявіть, що ви — заможна людина, яка захотіла допомогти тому ж таки дитячому будинку встановити пластикові вікна, щоб дітлахам було взимку тепло. Ваші дії? Усе дуже просто: ви йдете у фірму з виготовлення вікон, викликаєте замірювальника, платите гроші, чекаєте дня установки і контролюєте процес установки. І все! Тобто, якщо ви дійсно маєте на меті допомогти дітям, а не робити собі самому рекламу на їхньому горі, вам не потрібно засновувати фонди, не потрібно сурмити на пів країни, що ви збираєтеся допомогти дитячому будинкові! Тим більше, за величезні кошти, витрачені на рекламу, ви можете утеплити ще кілька таких самих дитячих будинків! Раніше взагалі вважалося непристойним говорити про те, кому ти допоміг, і скільки грошей на це пішло. Адже ви робите добро безкорисливо! Пам’ятаєте, як написано в Біблії, в «Євангелії від Матфея» (гл. 6, ст 1-4.): «…Коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права, щоб таємною була твоя милостиня».

Що сталося з нашими меценатами? Вони міряють маску помилкового меценатства, ту егоїстичну модель, яка дуже поширена на Заході? Але ця модель передбачає не допомогу, а нахабне збагачення на чужій біді! Про яку безкорисливість тут можна говорити? Адже різниця між бажанням дійсно надати допомогу людям і жагою слави — величезна, як прірва. Головне питання в тому, чи відчують себе щасливішими від цієї потворної маски наші слов’янські люди? Сумніваюся. Бо слов’янському менталітетові ближча братська підтримка, безкорислива допомога! То чи не краще було б їм самим зірвати цю маску марнославства й заглянути у свою багатогранну душу, просто творити добро не заради себе, а заради інших? Маючи багатий внутрішній світ і творчий світогляд, відчуваючи величезну любов до людей та держави, меценати кінця ХІХ початку ХХ століть розуміли, що запорука благополучного розвитку суспільства, а отже й держави, полягає в людському ставленні один до одного, у підвищенні рівня освіти суспільства. Вони розуміли, що життя їх швидкоплинне. І в цьому сенсі вони намагалися залишити якомога більше корисного для людей, суспільства після свого відходу в інший світ. Адже дійсно, якщо ви заглянете в історію Києва, то побачите, що багато музеїв, які відвідують сучасні люди, будівель, де вони зараз працюють, мешкають, проводять дозвілля, зведено ще на початку ХХ століття на гроші багатих городян. Хочеться запитати, а що ж сучасне суспільство залишить після себе нащадкам?

Доброчесність — це особливий стан душі людини, щире бажання допомогти нужденним, а не награна маска благодійності. Очевидно, якщо скинути маски й звернутися до своєї душі, невичерпного джерела добра, люди зможуть знайти й відчути в ній ті чесноти, які насправді є в Людини з великої літери, якою й має бути справжній слов’янський меценат. Адже щедрість і широта слов’янської душі безмежні. Тож давайте відродимо і підтримаємо прекрасні традиції слов’янського меценатства. Можливо, тоді розквіт держави та суспільства не змусить на себе чекати.

Віктор Єфремов,
Міжнародна громадська організація «Лагода»



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *