Спробуй-розберися: перемога як поразка і поразка як перемога…

Спробуй-розберися: перемога з присмаком поразки і поразка як перемога...

Ще коли на кордонах України з іншими республіками СНД не було митного огляду пасажирських поїздів, втішну картину її мирного спокою раз у раз порушували повідомлення про напади бойовиків під гаслами, списаними з німецьких агіток часів Великої Вітчизняної війни, на громадян, що все ще відзначають радянські свята.

В останні пару років, коли ті ж бойовики, яких з давніх-давен кришує Вашингтон і Брюссель, захопили Київ і проголосили свій терор проти всіх, кому не до вподоби державний переворот, відбиттям агресії РФ – усьому радянському (і заодно імперському) минулому оголошена відкрита війна. ЗМІ переповнені відомостями про напади на ветеранів, паплюження пам’ятників і цвинтарів, ходи під людиноненависницькі крики. Докази методом «від дуже противного» злочинності нинішньої київської «влади» очевидні кожному, кому не заступає очі помилкова та брехлива політична віра. Але куди важливішими є причини всіх потворних укробезчинств.

В Україні (як і в прибалтійських околицях Русі, і в Угорщині, Польщі, Румунії) поки що панують політичні спадкоємці фашистських диктатур, які до початку Другої світової війни існували в половині тодішніх держав Європи й рукостисканих для влади іншої половини. Тоді майже вся Україна входила до складу антифашистської і, всупереч пізнішим легендам, далеко не диктаторської Росії (в 1922-1991 роках іменувалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік). Але Заходом нинішньої України володіла демократична Чехословаччина (звідти витягли нинішню Закарпатську область) і відкрито нацистська Румунія (Чернівецька область), і Польща (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області). Український тероризм ріс у гострій боротьбі з польським нацизмом – і за його образом і подобою.

Святкування Дня Перемоги – нагадування про поразку фашистів. Звідси їхня реакція: естонський демонтаж Бронзового солдата під приводом недопущення натовпу в центрі міста 9 травня, заборони святкового мотопробігу польською територією. Але Україна, особливо Західна, вирізняється навіть на загальному тлі малодержавного шовінізму. Значить, справа не тільки у відродженні фашизму в цілому – є в Україні й інша духовна отрута.

Породжена вона тим, що українство – НЕ націоналізм, а сепаратизм: українці – така ж невід’ємна (при всій своєрідності) частина російського народу, як, наприклад, архангелогородці, білоруси, волгари, уральці… Відокремлювати їх від інших росіян незмінно хочуть через політичні причини (в основному пов’язані з епохою, коли розгром Русі ударом зі сходу віддав західну частину російських земель під владу Польщі).

Так, польський політик і історик (під кінець життя – ще й священик) Валеріан Анджеєвич Калинка (1826-1886), розбираючи причини провалу чергового польського заколоту 1863 року, написав: «Між Польщею і Росією живе величезний народ, ні польський, ні російський. Польща втратила нагоду зробити його польським, унаслідок слабкої дії своєї цивілізації. Якщо поляк під час свого панування і своєї сили не встиг притягти русина до себе й переробити його, то тим менше він може це зробити сьогодні, коли він сам слабкий; русин же став сильнішим, ніж раніше… Контрнаступ Сходу на Захід, розпочатий бунтом Хмельницького, котиться все далі й відкидає нас до середньовічного кордону (династії) П’ястів. Остаточний вирок ще не пав, але справи йдуть гірше нікуди. Як нам захистити себе? Чим?! Сили немає, про право ніхто не згадує, а хвалена західна християнська цивілізація сама відступає й відмовляється… Свідомість і бажання національної самостійності, якими русини починають перейматися, недостатні для того, щоб вберегти їх від поглинання Росією… Нехай Русь залишиться собою і нехай з іншим обрядом, але буде католицькою – тоді вона і Росією ніколи не буде й повернеться до єднання з Польщею. Тоді повернеться Росія у свої природні межі – і при Дніпрі, Доні і Чорному морі буде щось інше… А якби – нехай найгірше – це і не збулося, то краще (Мала) Русь самостійна, ніж Русь російська». Якщо Гриць не може бути моїм, то хай не буде він ні моїм, ні твоїм! Ось загальний погляд, історичний і політичний, на всю Русь!

З кінця 1860-х років ідею Калинки втілюють у життя на платній основі, але не дуже успішно. Зокрема, розробники української мови на основі побутових південноруських діалектів (їх півторастолітня метушня докладно документована безліччю їх статей і публічних суперечок) так і не склала неросійський синтаксис, та й словник такий далекий від життя, що в 2008 році 5/6 громадян України, опитуваних знаменитою соціологічною службою Gallup, обрали для заповнення бланки рідною російською мовою. Тому нову націю виготовляють з найпростішого гасла «Україна – не Росія!».

Український міф називає злочинами всі досягнення російської цивілізації, а чеснотами все, що російська цивілізація відкидає. Оскільки російська історія сповнена перемог у справедливих оборонних війнах – тоталітарна секта українства ненавидить не тільки те, що ми регулярно б’ємо її спонсорів (польських і німецьких нацистів, австрійських і – скоро – американських імперіалістів), але й те, що ми взагалі готові перемагати своїми силами.

Український міф прославляє тільки поразку (в 1918 році кілька сот київських гімназистів, студентів, курсантів військових училищ кинуті біля села Крути проти кількох тисяч червоногвардійців, були розбиті й розбіглися – пара сотень жертв безглуздого самогубства безграмотної сутички оголошена героями) або співучасть у чужій агресії (1659 рік – близько Конотопа частина козаків, які зрадили переяславську присягу, використана для заманювання російської дворянської кінноти в кримську засідку – це проголошено великою українською перемогою).

Поки ідея відокремленості українців від інших росіян не згине на звалищі історичних помилок, всі, хто щиро вірує в своє українство, будуть відчувати День Перемоги як свою історичну поразку.

Анатолій Вассерман



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...