Мета і боротьба бандерівської УПА

Бандерівці з УНА допитують полоненого

Як виникла бандерівська УПА? Відповідь на це запитання дають численні націоналістичні автори. Однак їх інформація й інтерпретації односторонні й примітивні, часто досить суперечливі, або відверто фальшиві, що не відображають реального стану речей.

Один із таких авторів – Микола Лебедь, кервіник служби безпеки ОУН, а після арештів Бандери і Стецька – кервіник ОУН-бандерівців. В книжці «УПА: Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу», виданій в 1946 р. на Заході, він намагається показати народження УПА та її дії, але матеріали цієї спроби абсолютно не відповідають поставленим в заголовку проблемам – ні генезі, ні зростанню, ні діям. Отець І. Гриньох, колишній капелан спеціаль-батальйону «Нахтігаль», у «вступному слові» до книжки зазначає, що «праця» Лебедя «не є історією», а «це вірніш хроніка, ілюстрована документальним матеріалом».[1] А наспраді ж у цій «праці» нема ні хроніки, ні достовірних ілюстрацій й аргументів. Ця книжка наповнена інформацією, примітивними судженнями й оцінками. Однак, за цим камуфляжем і суцільними недомовками при уважному читанні прослідковуєгься ряд позицій, вартих уваги дослідника. А, головне, викривальних, точніше – самовикривальних матеріалів тут чимало.Перш за все, звертає увагу такий дисонанс. Історіографи УПА, вчорашні і нинішні шанувальники бандерівщини вважають, що Українська повстанська армія створена в жовтні 1942 р. При тому вперто запевняють, що УПА створена на Волині і Поліссі (подібно зухвалості колишнього секретаря Компартії України і колишнього президента України Леоніда Кравчука: «УПА зродилась на Волині!»). Історія її, мовляв, починається на Поліссі із створенням «першого відділу» на чолі з «Остапом» (С. Качинським, сином священика). При тому, народжується стихійно, мов би від непорочного зачаття.

М. Лебедь пише таке: «…В грудні 1942 року провід Організації (тобто ОУН-бандерівців -В.М.) видає наказ тереновому проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широку розпляновану збройну самооборонну боротьбу українського народу… З кінцем грудня постала вже перша сотня УПА на Поліссі під командою сотенного Коробки-Перегійняка, що 43 р. згинув як командант тої сотні в наступі на ворога.»[ 2] Отже, М. Лебедь («Максим Рубан», фактичний керівник ОУН-бандерівців, організатор і керівник формувань УПА) починає історію цього формування (кому ж більш відоміше, ніж йому!) із створення «першої сотні УПА», якраз, під командою Перегійняка -«Коробки», тобто з кінця грудня.

Але й цю сотню він не вважає початком справжнього створення. Опріч цього, М. Лебедь досить рельєфно розкриває тогочасну ситуацію, яку не хочуть бачити чи старанно маскують і замовчують, шанувальники та історіографи УПА:

«Водночас (тобто водночас з виданням вже згадуваного наказу проводу ОУН-банедрівців в грудні 1942 р. про переорганізацію існуючих дрібних збройних груп в одне формування – В. М.) провід видав окремий наказ одному куреневі при німецькій армії, зложеному з мобілізованих українців, перекинутих на Білорусь до боротьби з червоною партизанкою (йдеться тут, безсумнівно, про шуцманшафт-батальйон під керівництвом майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, сформований із колишніх спеціаль-батальйонів Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» – В.М.), відірватися від німецької команди та перейти з новим вирядом на Полісся… Цей наказ не міг бути виконаний тільки тому, що курінь, поки наказ до нього дійшов, відмовив уже вдруге послуху німцям, був формально розв’язаний і здеморалізований (цей курінь в серпні 1941 р., в зв’язку з арештуванням членів українського державного правління (йдеться тут, зрозуміло, про «уряд» Я. Стецька, розігнаний гестапо на початку липня 1941 року – В. М.), відмовив послуху німецькій команді, внаслідок чого був стягнений з фронту на територію Німеччини і насильно переорганізований в ряди допоміжної поліції). Стрільців-рядовиків звільнили і відпустили додому, де вони мали зголоситися в місцевих станицях німецької поліції, а тих старшин, які не встигли втекти, німці арештували. Тому, що не зголошувалися в місцевих командах поліції, німці хвилево звільнили старшин, щоб не створювати паніки та таким способом евіденційно охопити всіх стрільців. Цей момент використано і з цією хвилиною майже весь склад куреня переходить в пiдпiлля, щоб здобуте військове знання використати для рідної справи та передавати його іншим для дальшої боротьби з ворогом.У згаданих збройних відділах Організації, що створювались в рр. 1941 -1942, скріплених з весною 1943 р. вишоленими кадрами українського куреня, треба саме шукати перших початків Української повстанської армії- УПА». [3] (Тут і вище виділено мною. – В. М.) Тут, як бачимо, про все досить відверто і «щиро» сказано.

Отже, провід ОУН-бандерівців в грудні 1942 р. видає наказ зібрати окремі збройні групи в одне ціле. Затим дає наказ шуцманшафт-батальйону під командуванням майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, який у той час перебував в Білорусі і «героїчно» бився з радянськими партизанами і мирним населенням, отримуючи нагороди і всякі похвали від есесівського командування, негайно перейти разом із зброєю в район волинського Полісся для організації збройного формування ОУН під назвою «УПА».

Однак, поки цей наказ дійшов в Білорусь (а це ж цілком поруч!), батальйон був розформований, бо, як писав М. Лебедь, «відмовив уже вдруге послуху німцям». Шуцмани-карателі з недавнього батальйону «охоронної» поліції карального корпусу СС під керівництвом обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі переходять у «підпілля» майже повним складом, щоб «здобуте військове звання (і досвід боротьби з радянськими партизанами!) використати… для «боротьби з ворогом» (тобто з тими же радянськими партизанами). Напрошується ще одне вагоме резюме, на яке повинен відповісти сам читач. Я допоможу відповісти на нього, поставивши кілька серйозних запитань. Як зрозуміти, що «Нахтігаль» і «Роланд» вишколюються в гітлерівській Німеччині, посилаються як диверсійні підрозділи на Схід, затим занімаються з фронту, переформовуються в «охоронну» поліцію СС, посилаються проти білоруських партизанів як карателі, відзначаються там й отримують нагороду гітлерівців, а затим розформовуються, не без допомоги, а з прямих розпоряджень керівницітва СС, потім переходять із зброєю у «підпілля»? Є. Побігущий стає командиром полку дивізії СС «Галичина», а Р.Шухевич – головнокомандуючим УПА? Чи не закамуфльоване щось під цими ігрищами, шановний читачу? Виходить, так! Отже, за чиїмось сценарієм і творилась УПА. За чиїм сценарієм?

М. Лебедь у своїй книжці «УПА» вдався до прямих фальсифікацій. Як керівнику ОУН-бандерівців, а згодом УПА, йому, звичайно, була добре відома інформація про збройні формування УПА-«Поліська Січ» під проводом отамана «Тараса Бульби»-Боровця, в яких перебувало на початку окупації від 6 до 10 тисяч бойовиків. Однак він пише так:

«Одним із наших (тобто націоналістичних – В.М.) рухів був загін у силі від 150 до 300 вояків Тараса Бульби-Боровця, що іменував себе отаманом. Тому що довкруги його особи й організованого ним загону заіснували різні версії, доводиться дати по змозі об’єктивне посвітлення цього питання на підставі збережених звітів і протоколів».

«Тарас Бульба-Боровець з приходом німців на українські землі творить… за згодою та інструкціями адміністративних властей, що діяли в той час в імені Українського правління, в місті Олевську відділ поліції і називає його «Поліська Січ». Спочатку діє за інструкціями і напрямними Української державної влади (тут, звичайно, – суцільна брехня, бо Бульба-Боровець не виконував розпорядження проводу ОУН-бандерівців та його «уряду» Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року у Львові, а підпорядковувався «президенту» УНР (А. Лівицькому – В.М.), пізніше щораз більше усамостійнюється, виступаючи як отаман «Поліської Січі». В час ліквідації німцями української адміністрації на Волині Бульба розпочинає переговори з німцями, щоб задержати свій відділ, як самостійну одиницю, але розмови покінчилися безуспішно».[4]

М. Лебедь продовжував дезінформацію. Але для чого? «В лютому 1942 р. Бульба з 15 – 20 людьми переходить у підпілля та перебуває в Сарненському і Костопільскому районах. В кінці 1942 р. нав’язує знову розмови з німцями (гестапо в Рівному) та по другій розмові їх перериває, боячись арешту. В тому ж самому часі веде розмову з представником большевицької партизанки полк. Лукіним, спеціально висланим із Москви, але ці розмови перериває. Щоб надати свому імені «славу», замовляє Бульба в маляра свій портрет з козацькою шаблею в руках на тлі прапорів і духів предків з вождівським виразом лиця. Відбитки портрету роздає населенню в своєму районі та розсилає листи з призначенням і покликанням адресатів до свого «уряду».

Такі речі можна було толерувати, незважаючи на те, що в Україні не потрібні були бундючні отамани, але борці, що боролися б не для своєї слави, чи своїх особистих амбіцій, а тільки за справи України. Команда УПА (тобто бандерівська УПА -В.М.) не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частично і український нарід зв’язувала дії УПА з іменем Бульби». Весь цей камуфляж був, зрозуміло, потрібен Лебедю як керівнику бандерівських ОУН та УПА тільки для того, щоб скомпрометувати отамана «Тараса Бульбу»- Боровця.

Отамана бандерівці звинувачували, як бачите, навіть у тому, що він посмів раніше ніж вони називати свої збройні формування тим же іменем -«УПА»!

Далі М. Лебедь писав: «…Зпочатком 1943р. Бульба з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою «Українська національно-демократична партія», і приступає до творення збройного відділу, що нараховує до 150 вояків. В березні-квітні 1943 року Бульба веде переговори з штабом УПА – Північ (тобто з бандерівським формуванням – В.М.), одначе пропозицію штабу, включити себе в загальний український повтанський рух і ввійти до штабу УПА, Бульба відкинув».

Тут ми перервемо пана Лебедя і його пропагандистську нісенітницю і наведемо такі достовірні дані. В травні 1943 року Український штаб партизанського руху (за даними розвідки) констатував, що в загонах «Тараса Бульби»- Боровця УПА-«Поліська Січ» перебувало 6 тисяч бойовиків.[ 6] За даними ж Абверу на той же час – 5-6 тисяч бойовиків. [7] Для чого ж тоді Лебедь так нагло і безпардонно фальсифікував чисельність «Поліської Січі», нараховуючи в ній лише 150 вояків? І на фінал своєї брехні Лебедь подавав таке:

«На початку серпня, коли діїУПА обхопили цілість терену, отаманії довше толерувати не було можна, бо дані райони не могли творити окремої «республіки»; цього вимагала безпека терену і непевність, чи Бульба не схоче відновити розмови з окупантами. Тому в серпні р.43 сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебарала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30 – 40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, що звернулися ще раз до Бульби, командант УПА – Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 09.09.43 (реченець три тижні) зголоситься; коли ж він на те не погодиться, його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його адютант Крук не повернувся». [8] (Виділено мною – В.М.). Але «Бульба»- Боровець «на поклон» до бандерівців не з’явився, бо добре знав, як інтегральні націоналісти розправлялися із своїми політичними суперниками. Справу ж, як відомо, довершили гестапівці, сховавши його в бункері «Целленбау» в Заксенхаузені. Тут, як видно, було зручніше пережити напружене становище.

Так романтично пан М. Лебедь описував отамана УПА – «Поліська Січ». А насправді ж, «армія без держави», як називав свої формування сам отаман, зникла з арени «національно-визвольної боротьби» не так-то й просто, як описував Лебедь, – «без жодного пострілу» (!), бо ж мала не 150 чи 63 вояків, а кілька тисяч озброєних «козаків». Служба безпеки ОУН, якою керував сам Лебедь, ще довго душила поодинці і групами тих колишніх бульбівців, які виявляли непокору бандерівцям. Це чергове «кровопускання» знищило сотні і сотні людей.

М. Лебедь, зате, в своїй книжці досить відверто визначав виникнення «Української національної самооборони» (УНС) в Галичині. Від кого ж оборонялись галицькі інтегральні націоналісти?

М. Лебедь: «Щоб не дати Ковпакові (з’єднанню двічі Героя Радянського Союзу генерала С.А. Ковпака – В.М.) опанувати Карпати, що мали для нашої боротьби першорядне значення, окремим наказом проводу Організації (тобто ОУН-бандерівців – В.М.) формується на терені Галичини «Українська народня самооборона» (УНС). Цю назву впроваджено з тактичних мотивів, щоб обдурити німців принаймні на початку, що це не УПА… «.[9]

Теза «щоб обдурити німців», зрозуміло, вкрай примітивна і розрахована на недолугих, бо агентура гітлерівців (Абверу й гестапо), в якій працювали й бандерівці, активно діяла в усіх закутках Галичини і від неї аж нічого не можна було приховати. Однак, чому бандерівці не поспішали із створенням так званих «самообронних» загонів? Та й ще під іншою назвою – УНС?

Справа в тому, що влітку 1943 р. радянські партизани (зокрема, з’єднання генерал-майора С.А. Ковпака) здійснили легендарний Карпатський рейд. Метою рейду був вихід із рівненського Полісся через Львівську, Тернопільску і Станіславську області в Карпати, виведення з ладу прикарпатских нафтопромислів, якими кормилась німецька військова машина, і тилових комунікацій гітлерівців. Партизани ефективно атакували і зруйнували нафтопромисли Биткова і Яблунова, висадили в повітря кілька стратегічно важливих мостів та інших об’єктів. 4 серпня з’єднання розгромило ворожий гарнізон в м. Делятині, паралізувало залізничний рух в усьому Прикарпатті. Гітлерівці кинули проти ковпаківців великі сили СС та поліції, але не змогли оволодіти ситуацією. Вони навіть спрямували сюди батальйони есесівців із дивізії СС «Галичина», яка ще не встигла як слід вишколитись. Але все марно.

Лебедь: «…Впродовж двох тижнів формуються окремі відділи, що їх поспішеним маршем команда УПА перекидає в Карпати для боротьби з червоною партизанкою». Ці загони, зрозуміло, значно посилюють дислоковані тут німецькі гарнізони і створюють перевагу сил. Ковпаківці, виснажені безперервними боями, зазнають поразки і відходять. Лебедь, правда, не згадує, що сформувати на домогу гітлерівцям загони УНС було досить легко, бо оунівське так зване «підпілля» було вже озброєне ще з перших днів війни і чекало тільки відповідного наказу, відсиджуючись в місцевих боївках та розпровлялось з усіма «ворогами» та «підозрілими».

Однак Лебедь тут же «пояснює» досить важливу обставину – чому ОУН-бандерівців так поспішала створювати загони УПА в Галичині:

«Може насуватися питання, чому Галичина не вступила одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці… застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному (відносному – В.М.) спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т.д.».

До цього пояснення Лебедя ми ще повернемось і проаналізуємо його в аналогії і розбіжностях з іншими подіями і фактами.

Цікаво описує Лебедь у своїй книжці так звану «війну з німцями». Зокрема, він відзначає, що до кінця літа 1943 р. націоналісти в дистрикті «Галичина» у «війну з німцями» не вступали. Навіть вже створені загони «Української народної самооборони», вказував він, «не вступають з німцями в зачіпні бої». А що ж далі?

Лебедь пише, що першим виступом УНС проти німців був напад в липні 1943 р. поблизу Сколе на «карний табір української молоді». Ця «акція», звичайно, не була складною, бо зібрані добровільно, а частково й примусово сотні юнаків з усієї Галичини в «службі праці» («баудінст»), трудовому таборі, який особливо й не охоронявся. Табір без жодного спротиву було захоплено. «Визволені» юнаки поповнили «ради УПА». От і вся війна з німцями».

Далі Лебедь в своїй книжці не опише (опріч кількох «зачепних», тобто перестрілок) операцій УПА проти гітлерівців, бо серйозних боїв так і не було. Були лише випадкові сутички через взаємні непорозуміння, чи з метою отримати зброю і боєприпаси, яких часто не вистачало.

Зате, оповідаючи про зиму 1943-1944 рр., він пише: «Тепер уже часто і більші німецькі відділи складають майже без бою (сумнівно, звичайно – В.М.) зброю розставленим по шляхах українським відділам самооборони, що мають завдання боронити населення перед відступаючим вояцтвом…».

І ще: Німці, «оточені на постоях, в більшості випадків не бороняться, але здають зброю і просять тільки залишити їм частину зброї для власної оборони по дорозі до фатерлянду».

Це вже щось із сфери анекдотів! Уявіть собі: формування УПА, замість того, щоб «боронити населення перед відступаючим вояцтвом», розставлені обабіч доріг, якими ті німці відступають, і збирають (без жодного спротиву!) зброю у німців. Мало того, німці самі віддають свою зброю, просячи тільки залишити хоч щось, щоб зіпертися по дорозі до фатерлянду! Наприкінці книжки Лебедь зазначає, що гітлерівці «нав’язували перемир’я і співпрацю», але УПА на це не пішла. Загально ж відомо, що численні переговори на різних рівнях велися постійно, в них брали участь і Лебедь, і Шухевич, і Бандера…

Дещо інакше на запитання «Як створювалась УПА?» відповідає Петро Мірчук, «найвизначніший» історіограф ОУН-УПА в своїй книзі «Українська повстанська армія. 1942-1952».[10]

П. Мірчук: «Перший відділ Української повстанської армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт крайового проводу ОУН на північно-західних землях»[11], тобто С.Качинський, син православного священика на волинському Поліссі. (Виділено мною – В. М.)

І далі: «Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські «пляцуфки». І тут же додає: «А що на Поліссю, то… потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою, тому і повстав тут саме перший відділ Української повстанської армії… …характеристичним для тодішної ситуації на Поліссю й Волині є факт…», що перші націоналістичні збройні формування свою боротьбу «прив’язують повністю ударом по червоних партизанах та польських пляцуфках». Отже, перші бойовики УПА борються не з гітлерівцями, а проти радянських і польських партизанів!

А ось «перший бій з німцями». Мірчук вважає напад 7 лютого 1943 р. на казарму шуцман-поліцаїв в містечку Володимирець на Рівенщині якраз таким «першим боєм УПА». Автор, описуючи цю «подію», наводить повідомлення оунівського бюлетеня «Вісті з фронту УПА» (1943, ч. 1): «Наступ» здійснено на сонну казарму, де спали шуцмани-поліцаї «української» поліції, на «козаків» з українськими прізвищами! Якраз, на тих самих, які кількома тижнями пізніше, в березні 1943 р., по команді ОУН-бандерівців та за згодою гестапо із зброєю перейдуть в УПА і стануть їх військовою основою! І треба ж було вбити 7 «козаків» і загубити свойого бойовика, щоб здобути 65 коців! Славетний подвиг в історії УПА!

Цей «героїчний» факт фігурує не тільки в книжці П. Мірчука, але мандрує по інших «писаннях» з історії УПА, як її «перший бій»!

Тут же Мірчук вступає в суперечку з М. Лебедем, який доводить, що сотня Перегійняка -«Коробки» вчинила «героїчний» подвиг як «перша сотня УПА». Висловлюючи свою незгоду з Лебедем, Мірчук тут же собі заперчує, бо наводить уривок з «Вістей» ОУН, де говориться саме про «наступ першої сотні УПА», на чолі з Довбешко -«Коробкою». Починає ж Мірчук історію УПА з жовтня 1942 р., коли, мовляв, зродився «перший відділ УПА»Качинського. Хто ж тоді бреше, історіограф УПА Мірчук, чи керівник ОУН-б та організатор УПА М. Лебедь? Але ж той же Лебедь вважав часом народження УПА весну 1943 року, коли в УПА перейшов шуцманшафт-батальйон Побігущого – Шухевича?

Далі П. Мірчук зазначає: «Літом 1943 р. починає реорганізуватися в повстанську армію Українська народня самооборона в Галичині…»; «Осінню 1943 р. повстають перші повстанські відділи на Буковині й Басарабії, що приймають тимчасову назву БУСА – Букавинська українська самооборонна армія. В травні 1944 року відділи БУСА Переймають загальну назву УПА…» [13]

Досить цікаво П. Мірчук характеризує ті кадри, що становили й поповнювали УПА. Ось його неабиякі «роз’яснення»:

«У вогні національного підйому танули основи німецької адміністрації, Українська поліція, залізнична і лісова охорони, служба праці ставали «політично ненадійними» і переходили до рядів УПА. Функціонери самоврядування, солтиси, війти, волосні писарі, члени комісій для хлібоздачі, службовики кооперативів почали таємно вступати в УПА, бо для них ближче була власна сорочка, ніж чужий кожух, тобто в нашому випадку – їм ближчий був місцевий командир УПА, ніж німецький жандарм.»[14] (Виділено мною – В.М.)

Тут Мірчук, як бачимо, не обійшовся без певної іронії. Однак цілком зрозуміло, хто творив той «національний підйом». Його творили ті, хто ще вчора прислуговували гітлерівцям, а тепер ставали «національно свідомими». Такі «патріоти» і становили основу «національно-визвольних змагань» у час минулої війни.

«Дослідження» П. Мірчука «Українська повстанська армія» рясно пересипана «хроніками», «документами», «летючками», насиченими націоналістичними гаслами й ейфоричними кличами, чи просто безсоромною демагогією.

Зокрема, «хроніки» подають перелік «доблестей» УПА такого типу:

«На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля села Горожанка Велика большевики окружили одну сотню куреня «Зубри». Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з окружения, при чому під час прориву, впродовж одної години впало 20 повстанців. Большевики втратили 304 бійців вбитими і 30 пораненими; знищено повстанцями 11 автомашин, одну танкетку і один танк, в якому їхав оглядати бій майор НКВД із своєю дружиною;

… 6 січня 1945 р. курінь к-ра «Різуна» зліквідувва т.зв. вилазний пункт большевиків у Рипниці біля Калуша. При тому загинуло 120 енкаведистів;

… 16 лютого 1945 р. в селі Гербуртів, Рогатинщина, прийшло до великого цілоденного бою відділів УПА з залогами НКВД трьох районів (Рогатин, Бурштин, Букачівці). Большевиків розгромлено зовсім. На полі бою нараховано 69 большевицьких трупів. Здобуто багато зброї й амунції. Власні втрати 6 вбитих і 8 ранених;

… 29 квітня 1945 р. відбувся бій між одним із з’єднань УПА та спецвідділами військ НКВД, які силою около двох тисяч бійців готувалися до наступу на українське населення Крем’янеччини. В бою брали участь танкові частини НКВД. Большевики втратили понад 200 вбитими;

… 15.01.46 р. відділ «Дзвони» звів півторагодинний бій біля с. Бубнище (р-н Болехів, Станіславська обл.). Ворог силою понад 200 бандитів повів проти повстанців завзятий наступ, та кожний раз мусів відступати. Залишивши 20 вбитих, він відступив. Відділ, що не зазнав жодних втрат, вийшов до села де спокійно повечеряв і відійшов до лісу;

… 18.07.46 р. група повстанців мала сутичку з енкаведистами в с. Чехи (р-н Заболотці, Львів.обл.). Повстанці вбили секретаря комсомолу.» [15]

Ось такий характер поданої «хроніки» оуно-упівських акцій. При тому майже всі такі інформації подають в кілька разів більші втрати з боку «ворога», ніж власні. Автор представляє тільки боротьбу упівців з «енкаведистами», не подаючи відомості про численні каральні акції проти населення, які так часто і жорстоко проводила служба безпеки ОУН, залучаючи до багатьох операцій підрозділи УПА та місцевої боївки.

Зате з боку НКВС – НКВД мають подібні, але зворотні тенденції. Ось одна із них: «В резульаті військової операції, проведеної бригадою НКВС з 29 серпня по 15 вересня 1944 року в Рогатинському, Войнилівському, Рожнятівськму, Галицькому, Жаб’ївському і Богородчанському районах Станіславської (нині Івано-Франківської) області, було вбито 2041 бойовика УПА. 1153 захоплено в полон, 2153 чоловіка затримано за ухиляння від мобілізації в Червону Армію. Втрати бригади: в час сутичок загинули три офіцкри і 36 солдатів».[16]

Неправдоподібними є й інофрмації П. Мірчука про диверсійно-терористичні акції УПА і збройного підпілля ОУН, які він називає «збройними і збройно-політичними акціями», спрямованими «проти віділлів МВД, МДБ, озброєних партійців та большевицької окупаційної адміністрації». Тут знову ж таки не враховуються акції (яких була переважна більшість) проти сільського радянського активу (так званих «сексотів»), місцевого українського і польського населення. Так, зазначає Мірчук, протягом 1947 р. у восьми західних областях України УПА і збройне підпілля ОУН провели 906 акцій, в час яких було ліквідовано 1018 «большевиків», переважно провідних членів НКВД». Тут знову не враховані Мірчуком ті сотні і тисячі галичан і волинян (вчителів, селян, робітників, службовців), які загинули від рук бойовиків ОУН – УПА. Зате «свої» втрати він обліковує в 325 «люда». Протягом 1948 р. Мірчук нараховує 1422 акції (хоч в дійсності в 1947 р. таких «акцій» було значно більше, ніж в 1948 р.), в час яких вбито 910 «большевиків», а втрати УПА і збройного підпілля ОУН становили всього 347 осіб. Невідомо тільки, для чого все це творилось паном Мірчуком: з метою показати «доблесті» ОУН – УПА, чи таким чином замаскувати жорстокість їх бойовиків?

Відкритою кривдою є і таке:

«Зимою 1947-1948 рр. відбули рейд в Східну Прусію дві групи УПА, одна під командою «Ясеня» і друга під командою сотника «Прірви»…» Східна ж Прусія як відомо, стала в повоєенний час Калінінградською областю Російської Федерації, була заселена в основному росіянами та мала суворий прикордонний режим. Та й важко уявити такий вояж упівців, коли в той час земля горіла під ногами того ж збройного підпілля ОУН, а про УПА вже не могло бути й мови.

Представляючи організаційну структуру УПА і характеризуючи її групи, Мірчук подає назви підрозділів та псевдоніми їх командирів. Серед них, зокрема, є курені під назвами «Лайдаки», «Шакали», «Шавули», «Рубачі», «Буйні», «Смертоносці», «Вовки», «Сіроманці», «Хорти», «Чорні чорти» і т.п.; сотні «Різуна», «Крука», «Сокири». Такі ж імена мали і рядові бойовики, «доблесті» яких, звичайно, відповідали назвиськам. Питається: де, в якій національній армії є подібні назви частин, підрозділів, командирів і солдатів? Яку мораль і духовну сутність вони представляють? Чи не є це результатом аморальної ідеології українського інтегрального націоналізму, якій так завзято навчав Д. Донцов?

В нарисі «Українська повстанська армія» Лев Шанковський як колишній політичний виховник УПА віддає себе безмежно-космічній фантазії. Правда, на питання «Як виникла УПА?» відповідає так само, як і М. Лебедь та П. Мірчук.

«Із рамени ОУН під керівництом Степана Бандери, – пише Шанковський, – перші самооборонні відділи почав організовувати Сергій Качинський – «Остап», «для підсилення цієї роботи» прибув Василь Івахів («Сонар», «Сом»), що був до цього часу командиром підпільної підстарщиньскої школи в Поморянах (на Львівщині – В.М.). Восени 1942 р. з найкарще вишколених вояків самооборонних відділів створено тут «першу сотню УПА», якою командував поручник Іван Перегійняк («Довбешка», «Коробка»).[17]

Шанковський продовжував: «На початку 1943 р. до УПА перейшов, майже у повному складі, Український курінь допоміжної поліції, що був переформований з двох куренів українського легіону (офіційна назва: «Дружина українських націоналістів»; тут мовиться, як бачимо, про шуцманшафт-батальйон під командою Побігущого-Шухевича, переформований з «Нахтігалю» і «Роланду». Тільки це не батальйон допоміжної (Hilfspolizei) поліції, а, як відзначає Шанковський, «охоронної» поліції, який входив в корпус охоронних військ СС обергруппенфюрера СС фон дем Бах-Зелевскі – В.М.). Цей курінь дав значну кількість старшинських і підстаршинських кадрів для УПА, а крім цього, з ходом часу, колишні легіонери укомплекутвали два курені УПА: «Дружинники» і «Галайда». Курінь «Дружинники» оперував у районі м. Броди; він дуже збільшився вояками дивізії «Галичина» після нещасливого бою дивізії коло цього міста, в липні 1944 р.» [18] (Виділено мною – В. М.) Тут, як бачимо, є ряд суттєвих доповнень до інформацій в «писаннях» М. Лебедя і П. Мірчука. Далі все, як і у них:

«…Перша сотня УПА звернулась проти німців. Дня 7 лютого 1943 р. сотня ця зробила успішний наскок на районний центр – м. Володимирець. Розбито станцію німецької жандармерії, розбито «шуцманів» і козаків на німецькій службі, здобуто і трофеї. У бою визначився сотенний командир пор. Прегійняк -«Коробка». Тут Шанковський уперто зазначає, що «наскок» був «проти німців», хоч при цьому застереджує, що то були «шуцмани» і «козаки» (отже, українці) «на німецькій службі». Правда, пише про «трофеї», а не «коци», як це робить П. Мірчук.

Далі Шанковський відверто зазначає, що «значним піднесенням УПА» був «масовий перехід усіх українців-«шуцманів», що стався між 15.III. і 10.IV. «Шуцмани» перейшли до УПА переважно зі зброєю в руках…». Автор, відчувається, ставиться до цього «акту» з великим захопленням.

Чимало націналістичних авторів, в тому числі і Л. Шанковський, з особливим наголосом зазначають про те, що гітлерівці проводили «широкомасштабні» операції проти УПА. Шанковський, зокрема, пише так: «Офензиву проти УПА готував фон дем Бах методично… грозив страшним судом», а затим «приступив до проведення широкої терористичної акції проти українського населення». Все це аж ніяк не відповідає дійсності, бо широкомасштабна каральна акція (і до речі, не одна) корпусу охоронної поліції обергруппенфюрера СС фон дем Баха-Зелевскі (часто з залученням підрозділів бандерівської УПА), якого незабаром світова громадкість охрестить як основного садиста Варшавського збройного повстання, була проведена влітку 1943 р. проти радянських партизанів як реакція на ефективну «рейкову війну», яку провели радянські партизани напередодні та в час Курсько-Орловської битви. Окремих підрозділів УПА, розташованих в зоні дії карального корпусу охоронних військ, ця акція торкнулась лише частково і то з причин непорозумінь. Про це є чимало свідчень. Та й ще живі люди, які все це бачили чи були об’єктом розправи гітлерівців та їх пособників.

Що ж до східної і південної України, то пан Шанковський вдається, як і інші націоналістичні автори, до надмірних фальсифікацій. Він, зокрема, безсоромно зазначає, що оунівська підпільна організація «охопила всі області Південної України й найсильніше процвітала в Одесі, Кривому Розі та Донбасі». [19]

Все це не відповідало дійсності. Ніяких оунівських організацій тут не існувало, а якщо і були поодинокі оунівці, то вони приблукали вслід за наступаючими німецькими військами з Галичини в складі відомих тогочасних «десантів» під назвою «похідні групи ОУН». Залишки тих диверсантів і могли заявити про свої «активні дії» на сході і півдні України, виправдовуючись перед своїми провідниками за свою бездіяльність. Група ж «УПА – Південь», про яку згадує Шанковський та інші автори, насправді існувала тільки на папері. Вона була мізерною, сформованою повністю з галичан, і згодом витіснена з центральноїУкраїни як чужорідне тіло.

Шанковський визнає, що «безпосередньою причиною явного виступу українських збройних відділів у Галичині був рейд большевицьких партизанів ген. Ковпака». І додає: «Очевидно, відділи УНС (Української народної самооборони – В.М.) не мали потрібної сили перешкодити групі Ковпака перейти р. Дністер, але без успіху. Ковпаківці пішли в гори».

Тим часом, поєднавши свої незначні сили з гітлерівцями, особливо з частинами СС, що були кинуті сюди, загони УНС-УПА витіснили радянських партизанів з Прикарпатт. Між тим Шанковський зазначає, що «німці поважно занепокоїлись повстанням і діями УНС в Галичині й почали планувати її ліквідацію».

Наприкінці Шанковський пише, що під час наступу радянських військ у Карпатах «совєти», мовляв, хотіли «схилити УПА на свій бік». Він повідомляє: «У своєму листі з дня II.IV (1944 року – В. М.) большевицький генерал Баландін поздоровляв «українських партизан», визнаючи їхні великі заслуги в боротьбі проти «спільного» ворога й пропонував Переговори…»(!). Суща брехня! Хоч би й тому, що взагалі в роки Великої Вітчихняної війни в Червоній Армії генерала з таким прізвищем не значиться.

Отже, якщо П. Мірчук намагався пояснити, що «на Поліссі… необхідність негайного переходу до збройної партизанки була вкрай необхідною…» у зв’язку з активізацією боротьби радянських і польських партизанів, які активно діяли в цьому регіоні то «Енциклопедія українознавства» недвозначно стверджує, що «УПА повстала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед німецьким напором та для оборони перед більшовицькими партизанами». Але ж чому гітлерівці тероризували населення Волині? Та тому, що те населення, підтримане партизанами, чинило активний і пасивний опір гітлерівцям.

Як не темнять націоналістичні автори, виникнення націоналістичних збройних формувань в районах Волинського Полісся (перших озброєних груп, які ще, звичайно, не були формуваннями УПА) не було випадковим. Гітлерівські тилові комунікації й охоронні підрозділи в тилах терпіли невдачі за невдачами у війні з радянськими партизанами. Тому командування вермахту серйозних і дійових змін в організаційно-військовій та політично-пропагандистській тактиці на окупованих територіях Радянського Союзу не робило. З цією метою рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг провів 18 грудня 1942 р. відповідну нараду, на якій обговорювались питання про створення груп з середовища місцевого населення, які могли б допомогти гітлерівцям у боротьбі з радянськими партизанами. Згодом такі воєнізовані загони і збройні підрозділи були створені. Німецький історик Нюрберт Мюллер у книзі «Вермахт і окупація» категорично стверджує, що «на Україні «Організація українських націоналістів» створила за згодою і при підтримці окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби за «незалежну Україну» тероризували місцеве населення і допомогали окупантам в їх акціях проти радянських партизанів». Таким чином, твердить автор, формування УПА і були створені «з санкції гітелрівців».[20]

Розкриваючи політичну суть ОУН – УПА, французький публіцист та історик Аллен Герен також відзначав, що «УПА – продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби».

«Бандерівська ОУН, – визнавали самі оунівці, – є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням – вона ніщо інше, як «Ваффен СС», створена за ідеями гітлеризму, яка перебрала повністю нацистську ментальність».[21]

Збройні націоналістичні формування, озброєні, інструктовані і натхненні гітелрівцями, повинні були виконувати такі завдання:

– стримувати боротьбу населення західних областей України проти німецько-фашистських загарбників, оманою і насильством притягуючи на свій бік людей, незадоволених гітлерівською окупацією і тим самим перешкодити їх переходу на бік радянських партизанів;

– під демагогічними лозунгами боротьби «за визволення» і «незалежність» спрямувати зброю УПА проти радянських і польських партизанів, а також проти неукраїнського населення Західної України і східних районів Польщі;

– поповнювати каральні німецькі загони, щоб не ослабляти сили вермахту на Східному фронті;

– локалізувати дії радянських партизанських з’єднань в північних, поліських районах Волині, позбавляючи їх можливості розгорнути бойові дії в усіх інших західних областях;

– у випадку відступу німецьких окупантів з України почати підривну діяльність в тилу радянських військ.

З приводу цього ще раз зацитуємо відповідне місце із книги М. Лебедя «Українська повстанська армія»: «Може насуватися питання, чому Галичина не виступала одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці… застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т. д.» [22] (Виділено мною – В.М.).

Такі «пояснення» Лебедя частково мають «рацію». Галичина дійсно, в порівнянні з Волинню, де нестримно лютував кат українського і польського народів Еріх Кох, була відносно спокійною територією. Тут не було радянських партизанських загонів і широкого антифашистського підпілля, як на Волині, бо всі можливі сили опору вже були подавлені в перші дні окупації, зате діяли УЦК (Український центральний комітет) на чолі з Кубійовичем, УНР (Українська національна рада) на чолі з митрополитом

A. Шептицьким і К. Левицьким, УКК (Український крайовий комітет), керований К. Паньківським. Тут, в Галичині, окупаційні органи були буквально нашпиговані галицькими націоналістами, які неприховано колаборували з німецькою владою та гестапо. Тут формувалася дивізія СС «Галичина». Що ж до тактики створення «запільної бази», то вона аж ніяк не була такою, як зображав Лебедь, бо ОУН-бандерівців засилала на Волинь свої кадри масово і постійно, не довіряючи волинянам. Не тільки B. Сидор («Шелест»), Р. Шухевич («Тарас Чупринка»), М. Лебедь («Максим Рубан»), Д. Клячківський («Клим Савур»), Д. Грицай («Перебийніс»), Я. Старух, В. Кук, О. Гасин як галичани, були організаторами і керівниками збройних формувань ОУН – УПА на Волині, але й низові командири УРП були галичанами, як і всі структури служби безпеки ОУН, що пройшли багаторічну школу донцовщини.

Проти вище зазначеної «тактики» М. Лебедя справедливо виступив радянський історик В.Чередниченко: «В питанні, чому саме загони УПА виникли на Поліссі й Волині, а не в Галичині, де нацисти так само жорстоко експлуатували населення, і де також був потрібний караючий меч народної помсти, бандерівські верховоди заявляють, ніби Галичина була для них своєрідної «запільною базою» продовольчих та людських ресурсів. Це знову знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 року, фашисти разом з мельниківцями мобілізували в Галичині українську молодь до дивізії СС «Галичина». Гітлерівці хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш бездатними кадрами., а вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягуванні людей до загонів УПА». [23]

Далі В.Чередниченко уточнює: «Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону «Нахтігаль» Шухевичем».[24]

Отже, з цим можна було б погодитись, якби не кілька досить важливих застережень:

– гітлерівці всіма засобами старались підкорити діяльність ОУН, а затим УПА своїм політичним цілям та інтересам;

– ОУН-бандерівців намагалась зіграти (і таки зіграла!) двояку політичну ситуацію: з одного боку, вони створювали видимість опозиції до нацистів, навіть боротьби проти гітелрівців (підставою для цього, мовляв, стали: ліквідація «Акту 30-го червня 1941-го» та втримання в ізоляції в концтаборі Заксенахаузен Бандери, Стецька та інших провідників ОУН-б), з другого боку, – створювали збройні формування УПА, діяльність яких стримувалась у «боротьбі проти німців» і всіляко заохочувалась у війні проти радянських і польських партизанів.

Все це незаперечний факт!

Що свідчать німецькі документи про УПА? На це запитання відповідати надзвичайно важко, бо доступу до солідних німецьких документів ми досі не маємо. Треба лише сподіватися на те, що історики в найближчому майбутньому матимуть доступ до архівів нацистів.

Ми маємо можливіть використати дві збірки документів, які підготували історіографи ОУН – УПА і видали під назвою «Літопис УПА» (зібрано й упорядковано.Т.Гунчаком). [25] Шостий і сьомий томи мають спільне найменування «УПА в світлі німецьких документів» (Книга перша: 1942 – червень 1944 р.; Книга друга: червень 1944 – квітень 1945 р.). Документи подані німецькою мовою в супроводженні коротких коментарів українською.

Розглянемо том 6-й. Читаючи «Передмову», написану Т. Гунчаком, необхідно зауважити, що те, про що він тут пише, абсолютно суперечить змісту тих документів і коментарів, які помістив у збірник сам же автор. Складається враження, що пан Гунчак сам не читав цих документів.

Том 6-й «Літопису УПА» відкривається «Меморандумом» ОУН-бандерівців до німецького уряду від 14 квітня 1941 р. Опріч визначень своєї мети, бандерівці тут цілком відверто зазначили, що борються за самостійну Україну в просторі між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. ОУН-бандерівців називає «українськими землями» не тільки Воронеж і Курськ, Старий Оскол і Камишин на Волзі, але й території Північного Кавказу (Чечні і Інгушетії) та ті, що прилягають до Каспійського моря. Отже, виходить, «українськими» є і землі нинішньої Ічкерії, і нинішньої Калмикії (!). Бандерівці доводили, що між українськими і російськими народами існують категорично відмінні культурні, національні, духовні, навіть расові розбіжності. Все це в даному «меморандумі» втовкмачувалось гітлерівцями.

Документи 3 – 28, переважно, інформують про УПА – «Поліську Січ» Боровця-‘Тараса Бульби». Зокрема, документи 15-16 свідчать про переписку між шефом СД на Волині і Поділлі Пютцем та отаманом «Тарасом Бульбою». В листі від 24 квітня 1943 р. Пютц зокрема, звинувачував бульбівців у «безпорядках» на Поліссі і пропонував «вийти з підпілля», гарантуючи «життя і свободу». В листі від 19 травня 1943 р. Боровець -«Бульба» жалівся керівнику СД Пютцу на безогляний терор німецької поліції проти українського населення. Припинення цього терору, вказував отаман, є передумовою для подальшої співпраці з гітлерівцями.

В документі за номером 19 подано звіт шефа поліції та СД у Берлін від 21 травня 1943 р., в якому зазначено, що «Поліська Січ» тісно співпрацює з гітлерівськими службами в боротьбі проти більшовицькими партизанів. Незабаром та ж «Поліська Січ», маневруючи, відійшла «у підпілля», але «бажає співпраці з німцями», недвозначно вказується в даному документі.

В документах 20 – 21 зазначено, що «Тарас Бульба» готовий військово співпрацювати з гітлерівьским вермахтом для боротьби з радянськими партизанами, проте він не хоче мати зв’язків з німецькою поліцією.

В документі 24 подано дві інформації гітлерівців від 17 і 30 серпня 1943 р. про дії УПА – «Поліська Січ». Тут, зокрема, відзначено, що «бульбівські» підрозділи ведуть дії проти місцевої німецької адміністрації та поліції, але нейтрально ставляться до військ вермахту. З полоненими німцями «бульбівці» поводяться добре, подають їм першу медичну допомогу, інших роззброюють і негайно звільняють. Тут не зазначено, що це були лише окремі, поодинокі випадки. Зате інформатори вказують на те, що спостерігаються випадки зближення бульбівців з червоними партизанами, що небезпечно.

Документ 28 датований 22 листопада 1943 р., інформує Абвер про преговори гітлерівських служб з отаманом УПА-«Поліська Січ». Тут зазначається, що у зв’язку з відступом німецьких військ при віділлі Абверу «Схід» створено спеціальний штаб «Р» (Росія – В. М.) для «нав’язання контактів з повстанцями для спільної боротьби з більшовиками». Штаб, як відомо, дислокувався в Рівному. З цим штабом і повів свої переговори Боровець-«Бульба» в м. Рівному 19 листопада 1943 р. Під час цих переговорів отамана викликали в Берлін, де його було ізольовано (звичайно, як і бандерівців, з тактичних міркувань) службами гестапо в спеціальному бункері «Целленбау» в концтаборі Заксенхаузен. Правда, тут не вказано, в якій ролі – злочинця чи заложника – перебував тут отаман поряд з С. Бандерою.

Далі в збірці подаються документи, які доволі яскраво повідомляють про ОУН та УПА, але вже бандерівського напрямку. Зокрема, документ 27 подає звіт відділу Абверу «Схід» від 11 листопада 1943 р., де повідомляється, що сили УПА під керівництвом Клима Савура (УПА бандерівського напрямку під керівництвом Д. Клячківського – В.М.) становлять 20 тисяч, а разом з іншими формаціями – 25 – 40 тисяч бойовиків. Чисельність загону бульбівців – 5 – 6 тисяч.

Документ 31 представляє повідомлення розвідки XIII армійського корпусу гітлерівців, розташованого на підступах до Львова, від 21 січня 1944 р., де, зокрема, інформується про те, що УПА «уникає конфліктів з вермахтом».

Документ 33 подає інструкції під назвою «Ставлення до УПА» того ж XIII армійського корпусу гітлерівців, яка датується 29 січня 1944 р., в якій, зокрема, зазначено, що «збоку УПА є тенденції співпрацювати з вермахтом». Тут же дано розпорядження «вступати в контакти з відділами УПА і нав’язувати співпрацю в боротьбі з Червоною Армією і партизанкою.

Цю лінію продовжують документи 36 і 38. Перший документ, датований 15 лютого 1944 р., інформує про те, що в районі Кременця «налагоджено місцеву співпрацю з УПА», а другий документ, датований 28 лютого того ж року, – про те, що «відділи УПА не мали сутичок з німцями, лише з більшовиками». Подібні інформації подає і розвідка 4-ої танкової армії гітлерівців.

Документ 44, адресований командуванню армійської групи «Північна Україна» від 18 квітня 1944 р., подає лист командира УПА «Охріма» (псевдонім керівника УПА-Північ Д. Клячківського – В.М.). Автор листа як керівник УПА-Північ, пише про необхідність співпраці з гітлерівцями та про допомогу УПА зброєю і боєприпасами.

Документ 46 подає звіт Абверу від 22 квітня 1944 р.»До питання національного руху в Галичині», де визначено, що частина галицької інтелігенції була в минулому грунтовно підготовлена австро-німецькими штудієнратами і культуртрегерами.

Документи 54-а, 54-6 і 55 інформують про переговори з УПА, зокрема, про результати переговорів доктора Штарка у Львові 3 червня 1944 р. Ця дата співпадає з тою,коли з гітлерівцями вів переговори «Герасимовський» – колишній капелан спеціаль-батальйону «Нахтігаль» І. Гриньох. Гітлерівці зобов’язувались постачати УПА зброєю, амуніцією і медикаментами, УПА – подавати розвідувальні дані та вести диверсійну роботу в тилу Червоної Армії.

Документ 60 представляє «Меморандум про поведінку щодо УПА», звернений до командування групи армій «Північна Україна», в якому, зокрема, подається роз’яснення про необхідність співпраці з УПА та численні рекомендації, як налагоджувати контакти для спільної боротьби з більшовиками.

Документ 67 подає звіт відділу Абверкоманди-202 командуванню групи армій «Північна Україна», датований 21 липня 1944 р. В ньому інформується про те, що УПА залишається за лінією фронту для подальших дій проти Червоної Армії. Вказується також, що штабом УПА заплановано зустрітися з представниками німців у Карпатах, щоб домовитися про підтримку зв’язків з Угорщиною, Чехословаччиною і вермахтом. УПА просить допомогти зброєю і медикаментами; існує спеціальний штаб УПА для подальшого контакту з вермахтом, представники якого просять зустрічі з С. Бандерою.

В документі 68 подається звіт Абверу від 22 липня 1944 р., де вказано про «неоціниму співпрацю з УПА».

Документ 70 подає звіт штабу сухопутних сил гітлерівської Німеччини від 31 липня 1944р., де вказано про те, що «сили УПА чисельні і їх варто використати в боротьбі з більшовиками».

Думаю, що такі інформації про зміст документів гітлерівців не потребують спецального коментування.

Продовжимо характеристику німецьких документів про УПА. В «Літописі УПА»[26] подані документи, за своїм характером близькі до попередніх, за часом продовжуючі їх. Але ці документи можна згрупувати тематично: пошуки контактів для співпраці між гітлерівським командуванням і керівництвом ОУН – УПА; матеріали про передання зброї та боєприпасів УПА; про співпрацю ОУН – УПА з польською АК (Армією Крайовою); про зв’язки ОУН з англійськими розвідувальними службами і т. д.

Документ 2 подає інструкцію «Про поведінку щодо УПА» командування армійської групи гітлерівських військ «Північна Україна» від 18 серпня 1944 р. своєрідної «запільною базою» продовольчих та людських ресурсів. Це знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 р., фашисти разом з мельниківцями мобілізували., де, зокрема, заборонялось вживання терміну «Banden» (банди) для означення формувань УПА і пропонувалось витримувати умови співпраці.

Документ 3 належить командуванню армійської групи «Північна Україна» і датований 18 серпня 1944 року. Тут, зокрема, вказується, що переговори з УПА проводились поблизу м. Турка 11 серпня 1944року. 12 серпня УПА було передано німецьку зброю і боєприпаси. А 14 серпня відбулися «центральні переговори» із «зв’язковим штабом УПА». Такий спеціальний штаб УПА, який безпосередньо підтримував зв’язки з гітлерівським командуванням, був створений влітку 1944 року і діяв до кінця війни.

В документі 4 під назвою «Озброєння УПА», датованому 29 серпня 1944 р., дається перелік легкої радянської зброї, яка, як трофеї, була у німців, та яку необхідно передати для УПА.

Досить цікава інструкція міністерства окупованих східних територій від 18 вересня 1944 р. (документ 9), яка вказує на те, що «українські націоналістичні банди» завжди воювали проти Радянського Союзу і «ставилися досить нейтрально до вермахту». І тут же немаловажна деталь: «Рейхсфюрер СС дозволив зв’язок з українськими націоналістичними партизанами». (Виділено мною – В.М.).

Документ 10 подає меморандум німецького військового командування від 19 версеня 1944 р., в якому зазначено, що «зміцнення УПА… є позитивним, бо УПА зв’язало б сили для поборювання Червоної Армії та могло б послабити радянські дії на фронті».

Документ 12 подає звіт розвідки при армійській групі «Північна Україна» від 21 вересня 1944 р. про те, що «в квітні 1944 року УПА через свого провідника Максима Рубана (тобто Миколу Лебедя – В. М.) шукала контактів і нав’яазала їх з Англією». Цю ж лінію продовжує документ 15: рейхсфюрер СС від 11 жовтня 1944 р. інформує, що вістка про здобуття контакітв УПА з англійцями підтверджена. Про це ж інформує документ 24.

В документі 17 від 16 жовтня 1944 р. зброрйні формування УПА оцінено в 40 тисяч бойовиків. Однак документ 23 (звіт Абверу від 11 листопада 1944 р.) вказує, що кількість збройних сил УПА оцінюється від 80 до 100 тисяч бойовиків. Тут же зазначено, що ОУН-УПА ставить перед собою мету створення великої України на територіях Радянської України, Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Бессарабії, степів по лінії Борисоглєбськ – Сальськ – Майкоп, Криму, Північного Кавказу, Курської області. Вказується також, що Абверкоманда-202 налагоджує зв’язки з УПА, передає зброю, вишколює диверсантів і радистів та проводить обмін розвідувальними матеріалами.

Документ 29 подає звіт відділу Абверу «Схід» про хід налагодження зв’язків УПА з АК (Армією Крайовою), підпорядкованою польському емігрантському урядові в Лондоні. Про це ж звітує оберштурмбанфюрер СС Вітіска (недавній шеф служби безпеки дистрикту «Галичина»).

Досить великий матеріал подають документи 32 і 33, представляючи широкий звіт капітана «Кірна» (справжнє прізвище Вітелць – В.М.), командира розвідувальної групи Абверкоманди-202 при армійській групі «А» («Північна Україна» – В.М.) від 27 листопада 1944 р. Група із семи чоловік на чолі з «Кірном» пройшла 180 кілометрів у тил Червоної Армії. Рейд почався 6 жовтня і закінчився 7 листопада 1944 р. Затим групу літаком доставили у Краків. Капітан «Кірн», зокрема, вказує, що, ведучи переговори із штабом УПА-Захід, він довідався про те, що в рядах УПА перебувають кілька сотень німецьких солдатів та офіцерів.

Про те, що в середовищі УПА є німецькі, і навіть італійські, солдати, подає документ 38.

Документ 49 представляє собою звіт німецького посольства в Братиславі (Словаччина) від 2 лютого 1945 р. до міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини під назвою «Українська повстанська армія (УПА)». Тут також вказується, що УПА налічує до 100 тисяч озброєнних вояків.

В документі 55 подається доповідна штандартенфюрера СС (полковника) Вітіскі від 20 лютого 1945 р. группенфюреру (генерал-лейтенанту) СС Мюллеру (шефу гестапо – В.М.) про те, що УГВР (Українська головна визвольна рада – В. М.) шукає контаків з альянтами (тобто, з західним союзним блоком держав – В.М.). Цим займається посланий у Швейцарію Євген Врецьона. Тут же зазначено, що УПА-Захід об’єднує близько 80 тисяч вояків.

Документ 58 подає огляд вищезгаданого штандартенфюрера СС Вітіскі, побудований на свідченнях тих, хто втік з радянського полону. Ці особи інформують, що в УПА перебуває велика група німців, серед них оберштурмбанфюрер (підполковник) СС фон Кістен із 14-ої гренадирської дивізії СС «Галіцієн», і навіть генерал, ім’я якого невідоме.

Аналізуючи матеріли 6-го і 7-го томів «Літопису УПА» в цілому, приходимо до висновку, що їх упорядник Т. Гунчак підбирав для публікації лише другорядні, часто політично невиразні документи німецьких військових та урядових відомств, які, звичайно, мало «компрометують» ОУН – УПА, а також представляв справу так, ніби тільки німці шукали «співпраці» з ОУН – УПА. Це звичайно, абсолютно не відповідає дійсності. Перш за все, такої співпраці, а, головне, підтримки й допомоги, шукали українські націоналістичні угрупування та їх керівники.

До цього належить додати рецензію на 6-й і 7-й томи «Літопису УПА» історика із діаспори Ігоря Каменецького під назвою «Документи про українських партизанів» [27], де автор робить досить аргументовані і суттєві висновки:

«Німецьке військове командування старалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти совєтських і польських партизанів та використовувати їх для цілей розвідки».

І ще одне застереження:

«Тільки у виняткових випадках розраховували вони на поміч УПА у відношенні певних відтинків фронту»;

«Взамін німецькі військові власті іноді передавали відділам УПА зброю та амуніцію, здебільшого із запасів здобутої совєтської зброї».

Що правда, то правда. Тому упорядник томів «Літопису УПА» пан Гунчак серйозно прорахувався, бо, замість висвітлення «доблестей» УПА, документи, представлені тут, виконують роль самовикривання.

Ми вже не раз зазначали, що правду про ОУН – УПА фальсифікують М. Лебедь, і П. Мірчук, і Л. Шанковський, «Літопис УПА», інші відомі і невідомі «історіографи» і націоналістичні видання. Однак, найбільше стараються в цьому творенні міфу про легендарність УПА нинішні автори, а серед них ті комутанти, які ще вчора носили в кишенях квитки членів КПРС чи писали про це суспільне явище цілком протилежне.

Наведу лише один приклад.

Є на Волині село Радовичі Турійського району. 7 – 9 вересня 1943 р. тут розігралися події, які не забуваються. Знайшли вони і сліди в «історії» УПА. Ось як про це пише «історіограф» ОУН – УПА П. Мірчук у вже згадуваній книжці «Українська повстанська армія»:

«Цей бій розгорнувся несподівано. В приготуванні була більша віддлатна акція проти большевицьких партизан та польських боївок, що сконцентрувалися були в польській колонії Засмики. Підготовкою боєвої акції керував сам командир військової округи «Турів» к-р Бовчак. Для цього стягнув він три курені УПА: курінь к-ра Голобенка, з сотнями к-ра Байди, к-ра Кубіка і к-ра Залізняка. Курінь к-ра Щуки та к-ра Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою к-ра Розважного. Та викликаний в пильних справах до Головної команди к-р Вовчак передав керування акцією своєму заступникові к-рові Рудому. Тим часом сотня к-ра Байди, яка повинна була забльокувати шлях Ковель – Радовичі, щоб не допустити польську поліцію з Ковеля на допомогу польсько-большевицьким партизанам в Засмиках, наткнулась на автоколону німецького війська. Як опісля, вияснилось, це була німецька військова частина силою 420 люда, яка їхала до фільварків та на села грабйти харчі. Сотня к-ра Байди вступила в бій з німцями, на допомогу їх прийшла сотня к-ра Кубіка. Німецьку частину розбито. Німці залишили 5 вбитими і 11 полоненими і втекли до Ковля.

Ранком чергового дня на місце бою прибула з Ковеля німецька військова частина силою одного полку з танкеткою і двома панцерними автами, а залізничним шляхом Ковель – Волинський прибув німецький панцерник. Прийшло до завзятих дводенних боїв, в яких німців цілковито розгромлено. Не орієнтуючись зовсім в кількості та в розміщенні повстанських сил, німці повелися надто свобідно і тим часом самі виставили себе на дошкульні удари частин УПА. Надто, в німецькому панцернику вже на початку був знищений радіоприймач і він, не визнаючись в розгорненій боєм ситуації, засипав гарматним вогнем німецькі чатсини, які заняли були позиції сотні УПА, що відступила під натиском німців. Під вечір другого дня розбитий німецький полк відступив до Ковля. В дводенних боях німці, згідно з їх власними заподаннями, втратили вбитими і раненими 208 бійців. Втрати повстанців виносили 16 вбитих і З ранених. Добиччю УПА були 3 скростріли, 56 крісів та велика кількість муніції. Перемогу вшановано Службою Божою, яку на спільній могилі поляглих бійців УПА відправили місцевий парох та капелян УПА о. Лев.

Найближчого дня з Ковля над’їхали нові німецькі військові частини, що прямували на Радовичі. УПА привітала їх гарматним вогнем. Та німці у бій не вступали. Забравши з побоїща попередніх днів своїх убитих, вони поспішно відступили до Ковля».[28] Німецький полк та інші частини, діставши поразку, втекли до Ковеля. Кілька сотень примітивно озброєних упівців, та й ще з «артилерією» (тобто одною гарматою дрібного калібру, яка й не стріляла) перемогли укомлектований полк гітлерівців з танкеткою та бронепоїздом!

А суть тут така. Опис цього бою (по суті, сутички, яка сталася через непорозуміння) П. Мірчук подає перекручено, фальшиво. Дійсно, кілька 7 сотень УПА готували напад на сусіднє польське село Засмики (тепер підпорядковане сільраді Любитів Ковельського району). Так сюди були стягнені три курені упівців з військової округи «Турів», що діяла на Поліссі. А в Засмиках поляки несли кругову оборону проти нападів упівців і боївок служби безпеки ОУН, їх підтримували радянські партизани з місцевого загону з’єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського. Якраз в той час збройні формування ОУН – УПА масово винищували польське населення на Волині. 7 – 9 вересня 1943 р. і відбувся напад упівців на село Засмики та ще кілька сусідніх сіл та хуторів, де жили поляки. Засмики разом з його жителями й охоронцями були повністю ліквідовані.

Але в той час, коли бандерівці проводили свою «акцію», сталося звичайне непорозуміння. Німецька військова частина, розквартирована в м. Ковелі (не 420, як тут вказано, а набагато менше солдатів) прямувала грабувати навколишні села і наткнулася на підрозділ УПА. Виникла перестрілка. Німці прийняли упівців за радянських партизанів, яких в той час в районі Ковельського залізничного вузла було чимало. Бій розгорівся. На допомогу невеликій групі з Ковеля прийшла нова група німців силами батальйону (а не полку, як пише Мірчук) з бронепоїздом. Упівці відступили, їх позицію зайняли гітлерівці, а бронепоїзд з усіх гармат відкрив вогонь по своїх. Були втрати, але не такі, як пище Мірчук. Згодом німці помилку з’ясували, покинули позицію та повернулися в Ковель. Наступного дня (як і пише Мірчук) німці в бій не вступали (бо ніхто їх не обстрілював), а підібрали трупи і повернулися.

Читач, думаю, звернув увагу на таку нісенітницю у розповіді Мірчука: «Втрати повстанців виносили 16 вбитих і три ранених». Всім же відомо, що в бою поранених буває в кілька разів більше, ніж вбитих. Тут же Мірчук неправильно називає керівників акції УПА. Командиром військової округи «Турів», що діяла на Поліссі, в т.ч. і на Ковельщині, був «Рудий» (Стельмащук), його заступником – «Вовчак» (Шум), а не навпаки.

До речі, зазначу, що я особисто в той самий час (тоді 8-річний хлопчина) разом з матір’ю перебував у родичів на хуторі поблизу залізничної станції Люблинець (тепер селище міського типу поблизу Ковеля). Ми чули гуркіт далекого бою. А незабаром, повертаючись, бронепоїзд обстріляв якийсь об’єкт поблизу нас. Інформовані про бій та його результати місцеві жителі говорили в той час про знищення бандерівцями польського села Засмики разом з жителями та про непорозуміння упівців з німяцми. Гітлерівці, виявивши свій прорахунок, не пішли на ускладення і не проводили акцій проти мирного населення, які звичайно в той час проводили часто.

Дещо інакше про цей бій під Радовичами пише його учасник В. Новак («Крилатий») у томі 5 «Літопису УПА». Якщо П. Мірчук як результат першого дня бою означує втрати німців в 5 убитими, то В. Новак зазначає, що «в перших хвилинах бою німці мали великі жертви».[29] Далі ж автор вказує на втрати німців за весь час бою, які становили 208 вбитих і багато ранених». При цьому зазначено, що найбільше їх впало в перший день бою. Як бачимо суцільна плутанина. Однак, почитайте, як про це пише нинішній львівський історик Б. Якимович в недавно виданій книжці «Збройні сили України» (Львів, 1996):

«У триденному бою під Радовичами група «Турів» знищила майже 300 німецьких вояків, здобула багато військових трофеїв. Німці впали в паніку, говорилося про тисячі українських повстанців, а Ковель готувався до евакуацїї». При цьому автор пов’язує цю «акцію УПАз широкомасштабною операцією поліцейських частин генерала СС фон дем Бах-Зелевскі», спрямовану, мовляв, проти збройних формувань УПА на півдні Волині. Все це – безсоромна брехня!

Б. Якимович, звичайно, фантазує, коли пише, що «Ковель готувався до евакуацїї». Фантазії Мірчука про загибель 208 гітлерівців він доводить до «майже 300». Та й ніякої «муніції» упівцям не дісталось, бо після випадкової сутички з німцями вони панічно відійшли, в той час як їх основні сили нищили польське село Засмики.

До того ж достовірно відомо, що частина поліцейських з’єднань каральних військ СС під командою обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі були переведені з Білорусі (в склад яких до Різдва 1943 р. входив шуцманшафт-батальйон, керований Побігущим – Шухевичем) на Волинь якраз після рейду партизанського з’єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати з метою очищення волинських лісів від радянських партизанів, забезпечення охорони підступів до «столиці» рейхскомісаріату «Україна» Рівного, для умиротвоерння тилів гітлерівських армій групи «Півнична Україна», де гітлерівці передбачали наступ радянських військ восени 1943-го та взимку 1944 р. Поліцейські з’єднання генерала СС фон-дем Баха спільно з місцевими поліцейськими загонами (в складі яких були підрозділи «української» та «польської» поліції) у версені-жовтні 1943 р. охопили кільцем Рівне, провели ряд каральних акцій проти мирного населення Кременеччини (Тернопільска область) та поблизу Луцька. Згодом ці акції продовжили каральні з’єднання вже під командою генерала СС Пріцмана. Націоналістичні ж автори (в тому числі і Б. Якимович) намагаються представити ці операції СС як такі, що були спрямовані виключно проти УПА. Все це, звичайно, не відповідає дійсності, як і все те, про що ми писали вище.

Так перекручується недавня історія, незважаючи на те, що ще живі свідки «боїв» УПА проти гітлерівців поблизу Радович, свідки тотального знищення села Засмики та його жителів, численні свідки інших «героїчних» акцій УПА.

Особливо багато різних дурниць писали і пишуть націоналістичні автори про Карпатський рейд генерала С. А. Ковпака влітку 1943 р. Рейд, як відомо, став славетним в історії партизанського руху Великої Вітчизняної війни зокрема, і Другої світової війни в цілому. Радянське командування ставило перед партизанами з’єднання відповідальне завдання – вивести з ладу нафтовий район у Пикарпатті, яким користувалися гітлерівці, і тим самим позбавити вермахт постачання пальним.

Націоналістичні автори пишуть про цей героїчний рейд, підкреслюючи «визначну» роль націоналістичних загонів УНС (Української народної самооборони), яка стала основою УПА в Галичині, а в той час всебічно прислуговувала гітлерівцям.

Так П. Мірчук писав: «В Карпати стягено негайно більші відділи УНС і кинено їх проти загонів армії, большевицькі партизани не в силі були встоятись в боротьбі з українськими повстанцями. Загони Ковпака швидко розбито, а сам Ковпак з горсткою недобитків утік скоро на схід».[30]

Дещо інакше пише В. Косик: «Формування, що налічувало 1700 бойовиків, добре озброєних, в тому числі й артилерією… ухилялось від великих боїв з УПА. Обходячи територію УПА, цей загін спустився до Сатаніва і, повернувшись на захід, розпочав рейд в Галичині. Але формування Ковпака зазнало поразки від німців на схід Коломиї на початку серпня 1943 р. не знаходячи підтримки серед населення, залишки формування, розбиті на сім груп, змушені були в жовтні повернутися в Білорусь…» [31]

Ще інакше пише О. Баган: «Особливо небезйечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С.Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегіне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли Ковпак вже пройшов у самі гори, в серії боїв нанесли йому втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УНС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте з часом, коли їхня кількість зросла, зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УНС оточила великі з’єднання противника і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши велику неприязнь до себе серед місцевого населення». [32]

Такі нісенітниці націоналісти називають сьогодні «історією національно-визвольного руху», повністю перекреслюючи справжню суть історичних фактів, подій та явищ. В Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігається рапорт командира партизанського з’єднання, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора CA. Ковпака Й. Сталіну про Карпатський рейд. Ось як про це пише сам Ковпак:

«РАПОРТ
Виконуючи Ваше завдання, наше з’єднання у кількості 1500 чоловік 12 червня вирушило з району Сарн, що в Західній Україні до Карпат. Дорогий Иосифе Віссаріоновичу, повідомляю коротко про результати чотиримісячного бойового рейду.

Партизани пронесли прапор Радянської влади там, де протягом двох років не ступала партизанська нога. По всій Східній Галичині від Тернополя до Карпат порушено нормальну роботу транспорту, виведено з ладу великі сільські фільварки та лігеншафти, зірвано збір німяцми податків молока, м’яса та інших продуктів. Завдано удару по нафтових промислах.

Всього за чотири місяці в Галичині знищено:
1. Залізничних мостів -14 завдовжки 1166 п.м.
2. Мостів на шосейних дорогах – 38 завдовжки 2369 п.м.
3. Пущено під укіс ешелонів – 19.
4. Підірвано нафтовишок – 40.
5. Нафтоперегінних заводів – 4.
6. Нафтосховищ – 13 з 2500 т нафти.
7. Випущено нафти з нафтопроводів – до 50 000 тонн…

Роздано населенню:
1. Хліба – 600 т.
2. Солі – 30 т.
3. Цукру – 150 т.
4. Худоби – 150 голів.
5. Взуття – 1500 пар,
велику кількість мануфактури та іншого майна…

У Карпатах ворог поставив за мету повністю знищити загін. Він кинув зведені з Кракова, Парижа, Норвегії спеціальні СС поліцейські гірські полки 4, 6, 13, 24 і 26, а також 274-й гірськострілецький полк і пять батальйонів різних національностей – хорватів, мадьярів, туркменів, словаків. Боячись нашого проходу в Угорщину і далі в Югославію, тільки на невеликій ділянці кордону в 20 км ворог поставив заслонами три угорські гірськострілецькі полки.

З 12 червня по 14 версеня наша частина, перебуваючи далеко від Батьківщини, вела щоденний двобій з ворогом.

В цій тяжкій боротьбі нас надихала думка, що ми виконуємо наказ Батьківщини, що ми найдальші розвідники її, за 1000 кілометрів у тилу ворога виконуємо дещицю грандіозного плану розгрому ненависних фашистів, плану, розробленого і продуманого Вами.

Під час півторамісячних боїв знищено:
1. Вбито солдатів і офіцерів ворога – 3349.
2. Взято в полон – 89.
3. Танків – 3.
4. Бронемашин -1.
5. Літаків – 2.

У боях наше з’єднання зазнало серйозних втрат: у горах ми втратили все важке озброєння загону – гармати, танкові кулемети та міномети. В боях за Батьківщину загинули смертю хоробрих 228 бійців і командирів, поранено понад 150 чоловік, пропали безвісти 200 чоловік. Проте ворог не розбив загін, який забрався у саме його лігвище і цілив у найдошкульніше місце – нафту. Загін вийшов із боїв ще міцнішим і сильнішим. У Галичині зорано грунт для широкого партизанського руху.

8 жовтня 1943 року.

С Ковпак».

Як бачимо, як би не хотіли минулі і нинішні націоналістичні автори фальсифікувати дійсність, партизанське з’єднання під керівництвом прославленого генерала діяло, незважаючи на великі втрати в боях з гітлерівцями та їх пособниками. З’єднання відійшло в район Житомирщини, переформувавшись в бригаду, яку очолив прославлений командир розвідки, Герой Радянського Союзу, генерал-майор П. Вершигора, після війни відомий радянський письменник і кінорежисер. Бригада з боями рейдувала в Польщу, де спільно з польськими партизанами задавала фашистам відчутних ударів.

Примітки

[1] Лебедь М. УПА. Видання пресового бюро УГВР, 1946. С 9.
[2] Там же. С 21-22.
[3] Там же.
[4] Там же. С 42.
[5] Там же.
[6] ЦДАГО України.ф. 1, оп. 23, спр. 523, арк. 74.
[7] Див.: Літопис УПА. Торонто, 1983. Т. 6. С 191.
[8] Лебедь М. УПА. С 42 – 43.
[9] Там же. С 49.
[10] Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942 – 1952. Документи і матеріали. 1952.
[11] Там же. С. 27.
[12] Там же. С. 29.
[13] Там же. С. 37.
[14] Там же. С. 45.
[15] Там же. С 93 – 94, 96, 121, 133.
[16] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 82 – 83.
[17] Шанковський Л. Українська повстанська армія / Історія українського війська. С 28.
[18] Там же. С. 30.
[19] Там же. С. 51.
[20] Мюллер Норберт. Вермахт и оккупация. 1941 – 1944. М, 1974. С. 196, 260 – 267.
[21] Цит за: Терлиця М. Націоналістичні скорпіони. К., 1963. С. 83.
[22] Лебедь М. УПА. С 50.
[23] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К., 1970. С 132.
[24] Там же.
[25] Літопис УПА. Торонто, 1983.
[26] Літопис УПА. Торонто, 1982. Т. 7.
[27] Ж. «Український історик». Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1988. №№ 1 – 4.
[28] Мірчук П. Українська повстанська армія. С. 40 – 41.
[29] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.С. 116.
[30] Мірчук П. Українська повстанська армія. С 40.
[31] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж – Нью-Йорк -Львів, 1993. С 402.
[32] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Дрогобич, 1994. С. 150.

Віталій Масловський


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям