Що таке «Київський патріархат»?

Що таке «Київський патріархат»?

«Київський патріархат», повна назва – «Українська православна церква київського патріархату» («УПЦ КП») – громадсько-політична організація, якою керує відлучений від Церкви Михайло Денисенко («патріарх Філарет»). «УПЦ КП» – розкольницька секта, створена євро- та американозалежним політичним керівництвом «незалежної» України у 1992 році з метою відокремлення частини православних християн від канонічної Української Православної Церкви, яка є автономною частиною Руської Православної Церкви і перебуває у єдності із Світовим Православ`ям. «Київський патріархат» не визнаний як православна церква жодною з помісних православних церков світу.

Наш Господь Іісус Христос вказував, що батьком брехні є диявол. Тому кожен, хто бреше, служить дияволу, а кожен, хто каже правду, – Богу. І не тільки той, хто каже, але і той, хто слухає. Апостол Павло писав, що в останні часи люди не любитимуть правду і тих, хто її говорить, а обиратимуть собі вчителів, приємних для слуху…

Особа «патріарха» Філарета

Вже третє десятиліття кровоточить рана на Тілі Української Православної Церкви. Ця рана має назву – «розкол». І нанесено цю рану було за безпосередньої участі «патріарха» Філарета – Михайла Денисенка (його як позбавленого монашества слід називати мирським ім’ям – Михайло).

Набагато раніше, до розколу, Філарет був митрополитом Київським і Галицьким у тій Церкві, яку зараз він називає московською. Він навіть носив титул екзарха. Тобто був не предстоятелем окремої Української Православної Церкви (яким на сьогоднішній день є митрополит Онуфрій), а представником патріарха Московського в Україні. Більше того – він намагався очолити Руську Православну Церкву.

А «патріотом» України Філарет став лише тоді, коли зазнав невдачі у своїх кар’єрних амбіціях на виборах у Москві. У брудних справах «розколу» Філарету допомагав комуніст з великим стажем роботи у КПРС Леонід Кравчук.

Мало хто знає, що Українська Православна Церква ще у 1990 отримала незалежність і повну самостійність в управлінні. Про це свідчить видана Московським Патріархом Олексієм II грамота та відповідне звернення до тодішнього міністра юстиції України. В обох цих документах чітко вказано, що відтепер УПЦ має самостійне управління, не залежить від Московської Патріархії, яка, разом з цим, не має жодних претензій на майно та матеріальні доходи УПЦ.

До того, як Філарет утворив «Київський патріархат», він сприймав самостійність УПЦ з великою радістю. А тепер він каже, що отримана Українською Церквою самостійність нереальна та недійсна.

Однак, як кажуть, слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш. Проти Філарета свідчать його ж слова, які він оприлюднював, коли був митрополитом. Наприклад, у «Посланні Блаженнішого Філарета, митрополита Київського і всієї України та єпископату Української Православної Церкви до кліру, чернецтва і всіх вірних чад Святої Української Православної Церкви з нагоди надання незалежності й самостійності в її управлінні», опублікованого в першому номері журналу «Православний вісник» від січня 1991 року.

Там є такі слова: «Чудесне провидіння Боже привело нашу Святу Українську Православну Церкву до того радісного історичного дня, коли Вона стала незалежною і самостійною в управлінні…». І підпис Філарета під цим документом.

Церква чи політична організація?

За 24 роки у статусі УПЦ не змінилося нічого. Однак сьогодні риторика Філарета змінилася повністю. Він постійно твердить, що УПЦ залежить від РПЦ. Переконує всіх, що саме очолювана ним «УПЦ КП» є Церквою українського народу, і саме вона стояла біля витоків духовності українського народу. Нібито саме за її чистоту боролися наші предки – козаки.

Українська Православна Церква – саме та Церква, що була за козацьких часів. У часи життя Петра Могили. Вона почала своє існування за життя святого князя Володимира. Сьогодні всі питання життя УПЦ вирішуються Священним Синодом УПЦ, собором її єпископів та собором Української Церкви.

25 років тому Філарет визнавав це. Він, зокрема, писав: «Ми маємо канонічні та молитовні зв’язки з Московським Патріархатом, а через нього – з усією Вселенською Православною Церквою, тобто ми складаємо ту єдину Православну Церкву, яка існувала від апостольських часів. Наша Церква є законною, канонічною, єдиною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо благодатним, канонічним шляхом, яким повинна йти кожна Православна Церква. Це канонічна сторона самостійності й незалежності УПЦ. Крім того, є й інша – господарська та фінансова діяльність, справи милосердя, й духовної освіти. І в цьому ми тепер також незалежні від Московського Патріархату». («Православний вісник» №1, 1991. С.6-10).

Неодноразово Філарет особисто свідчив про те, що УПЦ не відправляє жодної копійки в Москву. Сьогодні кероване ним духовенство «Київського патріархату» стверджує протилежне.

Про мову

Представники «Київського патріархату» постійно звинувачують парафіян Української Православної Церкви у тому, що вони моляться «москальською» мовою. Кажуть, що церковнослов’янська мова – це російська. Однак сам «патріарх» Філарет неодноразово свідчив про те, що церковнослов’янська мова – це «мова, якою молились мужні українські козаки».

«У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовної єдності. Це мова нашого святого Володимира Хрестителя, це мова, якою молились мужні українські козаки. Тому слов’янська мова для наших віруючих людей стала мовою традиційною, святою… Питання мови (богослужіння) повинні вирішуватися не самочинно і стихійно, як кому спаде на думку, а за архіпастирським благословенням» – писав Філарет.

Взагалі, церковнослов’янська мова – це мова наших предків. Саме на ній молилися Тарас Шевченко та Леся Українка, Іван Франко та Богдан Хмельницький. Навіть греко-католики до 1948 року використовували у богослужіннях саме церковнослов’янську мову. Більша частина нашої культурної спадщини тісно пов’язана з нею: це і сторінки старовинних богослужбових книг, розписи древніх українських православних храмів, святі ікони та інші церковні джерела, які викарбувані церковнослов’янською. Не «москальською» і не «російською», а мовою, яка була створена спеціально для богослужбових текстів. Навіть найстаріше в Україні Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу українські президенти, написане церковнослов’янською.

Філарет про розкольників з «УАПЦ»

Першими розкольниками в історії України були не «філаретівці», а представники так званої «Української Автокефальної Православної Церкви». Цей розкол утворився ще в 20-х роках XX століття. Тоді, одразу після більшовицької революції 1917 року, окрема група духовенства вирішила провести подібну революцію і в Церкві. Їх підтримала радянська влада, яка надзвичайно сильно хотіла розвалити Церкву.

За більше ніж 100 років існування «УАПЦ» так і не отримала визнання від світового Православ’я. Розкольники-автокефали, у більшості своїй, подалися за кордон. Доки Філарет перебував у лоні канонічної православної церкви як Митрополит Галицький, він активно засуджував автокефальний розкол. Дуже доступно і зрозуміло пояснював, в чому суть розколу, до яких проблем він веде, і на основі чого утворений. Постійно наголошував, що дотримання канонів Церкви та перебування у єдності зі світовим Православ’ям є обов’язковим для кожного християнина.

«Розділення і зрада – це великий гріх, який, за словами святих отців, не змивається навіть мученицькою кров’ю. Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а лиш одна назва? Так звана «Українська автокефальна православна церква» постала не на канонічній основі, а на розколі та в зв’язку з політичною ситуацією в Україні. Для самостійного і незалежного життя нашої Церкви ми отримали найголовніше – тепер успіх управління Церквою в наших руках. Всіх віруючих так званої УАПЦ ми закликаємо дотримуватися церковних канонів і не розривати православну Церкву на Україні на дві частини. Церква повинна спасати людські душі», – писав Філарет, який згодом сам став розкольником і повторив шлях «УАПЦ».

Нещодавно «Київський патріархат» спробував об’єднатися з «Українською автокефальною церквою». Однак з цього нічого не вийшло. І це цілком зрозуміло, адже розкольники нездатні до злагоди та примирення. Сутність їхньої душі – це неприйняття, непримирення та смута. Уважно прочитайте самого Філарета: «Говорити можна все, але для з’ясування справжньої ситуації ми повинні звертатися насамперед до історичних документів. Так звана УАПЦ не має канонічного спадкоємства з Київською митрополією. Ця церковна спільність неканонічна. Вона не має зв’язку ні з Київською митрополією, ні з жодним Православним Патріархатом, у тому числі Константинопольським. Тому я вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але незалежна від всього Православ’я. Це та суха гілка, яка відломилася від живого дерева нашої віри. Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, що звершують священики та єпископи цієї «церкви» – неблагодатні».

Сьогодні ці слова стосуються самого Філарета! Очолювана ним релігійна спільнота під назвою «УПЦ КП» не визнана жодною Православною Церквою світу і так само, як і «УАПЦ», є «незалежною від всього Православ’я»! Чому ж сьогодні пан Денисенко не каже про це? Чому не визнає власної помилки? Може тому, що брехня давно стала його другою натурою?

Авантюра Філарета і її наслідки

Після смерті в 1990-му році патріарха Московського і всієї Русі Пімена (Ізвєкова) на посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу обрали митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенко). Філарет мав владу, вагу й певний авторитет. Його боялися. Велика частина єпископату та простих мирян були переконані, що новим патріархом стане саме він. І сам Філарет розраховував посісти на цей престол. Однак Священний синод обрав митрополита Ленінградського Олексія.

Саме це стало відправною точкою для утворення в Україні «Київського патріархату». Філарет вирішив стати патріархом за будь-яку ціну. Він буквально марив цією ідеєю. І його підтримували у цьому тодішні українські політики, які намагалися підкорити Церкву державі. Зокрема, перший президент України Леонід Кравчук, який був головним комуністом в УРСР.

Філарет самовільно проголосив «автокефалію» і без того незалежної УПЦ. Згідно з церковними правилами подібне рішення повинне прийматись за цілковитої згоди усього єпископату та мирян, а також після схвалення цього рішення іншими Православними Помісними Церквами. Однак ніхто з чинних єпископів Української Православної Церкви не підтримав цей крок.

По-перше, це рішення йшло всупереч з канонами Церкви. По-друге, порушувало її єдність. По-третє, всі єпископи точно знали, що єдиним мотивом Філарета було меркантильне бажання отримати владу та за будь-яких обставин стати «патріархом». Вони пам’ятали, як на Соборі в Москві Філарет пообіцяв піти з посади митрополита Київського, як скріпив свою обіцянку, поцілувавши Євангеліє та Хрест. І як відмовився від своїх обітниць, коли повернувся до Києва.

Відтак, в квітні 1992 року в Житомирі була зібрана нарада єпископів Української Православної Церкви, на якій розглядали авантюру Філарета. Єпископат УПЦ одноголосно висловився за його відставку з посади Предстоятеля УПЦ за порушення священних клятв, наклепи на духовенство та єпископат, введення духовенства та вірян в оману.

Але Філарет проігнорував рішення цього Собору і продовжив свою деструктивну діяльність. Тому 27 травня в Харкові зібрався новий Собор, який прийняв рішення про заборону в служінні і зарахування за штат митрополита Філарета, а Предстоятелем УПЦ обрали митрополита Володимира (Сабодана).

Філарет не підтримав соборного голосу Церкви і заявив, що не визнає рішень Собору. Пізніше, за порушення цілого переліку Апостольських правил та непідкорення рішенням Соборів, митрополита Філарета позбавили священного сану і монашества.

Обман «УАПЦ» та утворення «УПЦ КП»

Перш ніж створити «УПЦ КП», позбавлений сану та монашества Михайло Денисенко в червні 1992-го року скликав так званий «Всеукраїнський православний собор». На цьому «соборі» він заявив про об’єднання з розкольниками «УАПЦ», яких ще донедавна іменував «відмерлою гілкою» та «безблагодатними зрадниками». Однак дві третини духовенства і вірян «УАПЦ» відмовились від об’єднання з Філаретом. Вони прекрасно знали, що це за людина. Авантюру Філарета засудив і тодішній предстоятель «УАПЦ» Мстислав Скрипник.

Тим не менш, Філарету вдалося знайти декількох союзників. Він та невеличка група священиків «УАПЦ» все-таки утворили новий церковний розкол, який назвали «Київським патріархатом». Спочатку «УПЦ КП» очолив дехто Володимир (Романюк). Але зовсім скоро він помер при підозрілих обставинах, і його місце зайняв Філарет, якого й почали іменувати «патріархом».

Оскільки «Київський патріархат» утворився шляхом змов, обманів та зради, він відділився від Повноти Церкви Христової. І до цього часу він лишається невизнаним в усьому православному світі. Наприклад, нещодавно митрополит Сасімський Геннадій (Константинопольський патріархат) сказав: «В нашій Церкві ми не називаємо Київський патріархат Київським патріархатом. Ми називаємо їх розкольниками, щоб не було враження, що ми їх визнаємо. Вони можуть себе називати, як хочуть, але їх не визнає жодна Церква».

Не визнають цю конфесію навіть інославні християни – римо- та греко-католики. Глава УГКЦ Святослав Шевчук сказав, що єдиною канонічною Церквою в Україні є виключно УПЦ, яку очолює митрополит Онуфрій.

«Сьогодні для нікого не є секретом, що єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка перебуває у єдності зі світовим православ’ям, є Українська Православна Церква. Існують й інші православні церковні спільноти, які в часи незалежності України, у різний час та з різних причин, відлучилися від цього патріархату; їх інші Православні Церкви вважають неканонічними», відзначив Шевчук.

«Київський патріархат»: «християнство» без Христа

Головною ідеєю християнства є Любов. Вона пронизує усе Євангеліє. Сам Господь і Спаситель наш Іісус Христос, показавши приклад цієї Любові, приносить Себе в жертву заради того, аби людський рід мав можливість спастись від вічного прокляття.

Давайте запитаємо себе, чи був коли-небудь Христос в діях представників так званого «Київського патріархату»? Чи можна називати християнством захоплення храмів Української Православної Церкви прихильниками «УПЦ КП»? Чи є Христос в словах «проповідників» «Київського патріархату», які сповнені жовчі, ненависті та злоби до інакомислячих? Чи дозволяє Євангеліє християнам, заради досягнення власних цілей, бити та знущатись з єдиновірців, поширювати ненависть та ворожнечу? Чи дозволяє вбивати заради політичних цілей?

Історія «Київського патріархату» почалася у 90-х роках минулого століття з захоплення храмів Української Православної Церкви. Сьогодні представники «УПЦ КП», користуючись сприятливою політичною ситуацією, знову вдались до насильства та загарбництва.

За їхніми словами, вони встановлюють «історичну справедливість». Але чомусь не кажуть, що ціною такої «справедливості» є порушення світських та Божих законів. Розбрат між односельцями, родичами, друзями, сусідами. Коли відбувається захоплення храму, то збуваються сумні рядки Євангелія: брат повстає на брата, син – на батька. В захоплені храми майже ніхто не ходить, адже «місію КП виконано – храм відібрано». Замість єдності скрізь панує ненависть та злоба.

Злочин «філаретівців» тим більш страшний, що вони його коять у такий важкий для України час. Через розбрат, який вони сіють у релігійній царині, руйнується загальнонародна єдність. Люди перестають об’єднуватися для вирішення насправді важливих проблем.

Кому вигідний такий розвиток подій? Тільки тим, хто насправді є ворогом Христа, Божої Церкви та України! Кожен свідомий християнин бачить, що в вище описаних діях прихильників «УПЦ КП» немає ані любові, ані Христа!

«Київський патріархат» і війна

Нещодавно весь Православний світ приголомшила дика, за будь-якими мірками, новина: «Патріарх» Філарет відвідав Сполучені Штати Америки, де просив зброю для України. Чи можна собі уявити, щоби людина, яка очолює Церкву, вирушила за кордон, щоб просити знаряддя вбивства? Зброю, завдяки якій війна не припиниться, а українці будуть гинути й надалі?

Сьогодні в нашій країні триває громадянська війна. Українці з одних областей вбивають українців з інших областей. Але замість того, аби закликати до миру та порозуміння,«патріарх» Філарет хоче продовження цієї війни. Прагне загибелі українців Донбасу, які, між іншим, є його земляками.

Війна на Сході України не схожа на відомі нам війни. Тут немає двох армій, які вийшли на поле бою і воюють до перемоги. Бойові дії ведуться на вулицях міст і сіл, де страждають не тільки солдати, але й мирні жителі, Діти.Чи думає про них Філарет? Скоріш за все – ні. Там, на Сході, немає його пастви. В «УПЦ КП» вже давно поділили Україну на «своїх» і «москалів». Для представників «УПЦ КП» «москалі» – це віряни Української Православної Церкви. І не має значення, що вони – такі самі українці, як і інші громадяни нашої держави.

Дякувати Богові, сьогодні в Україні є справжній християнський архіпастир. Предстоятель УПЦ Блаженніший митрополит Київський і всієї України Онуфрій – справжній Божий миротворець. Він від усього серця бажає Україні процвітання та миру, тому не боїться відкрито казати правду про війну. Він не поділяє українців на «своїх» і «чужих». Однаково дбає про всіх. І робить все можливе, аби Україна знову стала єдиною і соборною, та нарешті отримала довгоочікуваний мир.

Перспективи «Київського патріархату»

«Філаретівці» не втомлюються голосно заявляти про свою успішність. Місцеві багатії та крадії, які співпрацюють з «УПЦ КП», роблять на захопленні храмів передвиборчі кампанії. Адже репутацію «патріота» можна швидко і дешево заробити, відібравши храм в «агентів Кремля» і передавши його «найбільш патріотичній церкві». Однак усі чудово розуміють, що «Київський патріархат» – конфесія однієї людини – Філарета.

Він неодноразово заявляв про свою безальтернативність на посаді очільника «УПЦ КП». Постійно казав, що не бачить сьогодні осіб, які б могли посісти його місце. Тому важко сказати, що чекатиме на цю конфесію після того, як Філарет відійде від справ. Ізоляція «Київського патріархату» в Православному світі також дає підстави вважати, що після Філарета ця «церква» почне переживати розпад і дробитись на безліч різноманітних гілок. Адже розкольники здатні лише до розколу.

Агресивна діяльність «УПЦ КП» по відношенню до УПЦ – єдиної канонічної Церкви в Україні – фактично унеможливлює навіть примарний шанс підтримки з боку інших канонічних церков світу. Люди, які перебувають в «УПЦ КП», разом з окремими представниками їхнього духовенства, дедалі більше замислюються над тим, чи вийде коли-небудь «Київський патріархат» з канонічної ізоляції.

Відсутність благодаті Святого Духа та порожнеча в людських серцях, яку зараз агітатори з «УПЦ КП» намагаються заповнити політичними гаслами, стає все більш відчутною і очевидною. Прийде той час, коли люди з острахом усвідомлять помилковість своїх переконань і зрозуміють, що церковне життя повинне будуватись виключно на Євангельських засадах. А політика, якої сьогодні так багато в храмах «УПЦ КП», ніколи не зможе втамувати духовного голоду, який відчувають люди.

І тоді вони повернуться до храмів, де лунає Істина Божа. Адже двері Української Православної Церкви завжди відкриті для всіх, хто прагне спасіння і шукає справжнього зв’язку із Всевишнім. Канонічна Церква Христова з милосердям і любов’ю готова прийняти усіх. Навіть тих, хто неодноразово відвертався від неї. Адже сам наш Господь Іісус Христос заповідав прощати і любити близьких своїх незважаючи ні на що.


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям