Що таке сепаратизм? Україна-Крим-Донбас: сепаратисти серед нас?

Що таке сепаратизм?

Сепаратизм (фр. séparatisme від лат. separatus — окремий) –  політика і практика відокремлення частини території (сецесії) держави з метою створення нової самостійної країни або отримання статусу автономії. Сепаратизм створює чимало складних і гострих проблем у житті як розвинених країн (Канада, Велика Британія, Іспанія та інші), так і тих країн, що розвиваються (Індія, Пакистан, Ірак тощо). Сепаратизм зіграв вирішальну роль у розпаді багатонаціональних держав – Австро-Угорщини, СРСР, Югославії, Чехословаччини. В наш час у світі налічується близько 50 основних осередків сепаратизму.

Однією з важливих особливостей сепаратизму є те, що він начебто сам себе розмножує. Коли певна нація чи населення певної території відокремлюється від іншої нації або території, то в межах новоутвореної країни, як правило, знову виникають проблеми, пов’язані з сепаратизмом – але вже внутрішні. Як приклад, подібну ситуацію можна сьогодні спостерігати в Україні: спочатку відокремлення Києва від Москви, а потім відокремлення Криму, Донецька і Луганська вже від Києва. І якщо ситуація в майданній Україні кардинально не зміниться протягом кількох найближчих років, якщо Україна продовжить слухняно рухатися у форватері євроамериканського колоніалізму – процес сепарації регіонів буде прогресувати й далі.

Причини сепаратизму зазвичай пов’язані з грубим порушенням прав людини і народів, національних, расових і релігійних груп (меншин). В цьому плані сепаратизм може зіграти істотну позитивну роль, як це мало місце, наприклад, в боротьбі проти колоніалізму, за утворення нових молодих національних держав Африки, Азії і Південної Америки.

Важливу роль у поширенні і розвитку сепаратизму можуть відігравати зовнішні гравці – держави, або союзи держав, що зацікавлені у подрібленні та поглинанні сусідніх країн, або зміні їхнього політичного курсу. З цією метою зовнішні сили, на певних взаємовигідних умовах, надають дипломатичну, фінансову, економічну, технічну, консультативну та військову допомогу «дружнім» сепаратистським організаціям і рухам. На прикладі України це активна всебічна підтримка місцевих націоналістів і неонацистів Канадою, Сполученими Штатами Америки, Ізраїлем, Німеччиною та іншими країнами Заходу – що врешті-решт дозволило провести референдум з «правильними» результатами і відділити Україну від «Совітів» у 1991 році.

Серед головних причин поширення сепаратизму в наш час є також політика глобалізації, здійснювана наддержавним і наднаціональним олігархатом, який зацікавлений у послабленні суверенітету потужних багатонаціональних держав, створює умови для духовної, національної та політичної атомізації суспільства з метою прискорення подальшого інтегрування людства у свою «цивілізацію без кордонів».

Сепаратизм прийнято поділяти на два види: етнічний і релігійний. Сепаратизм також розрізняється за цілями, які переслідують відповідні групи людей. По-перше, виділяють сепаратизм, метою якого є відділення і утворення нової незалежної держави (яскравими прикладами такого сепаратизму є курдський сепаратизм в Туреччині і уйгурський в Китаї). По-друге, сепаратизм, з метою відокремлення і приєднання до іншої держави (наприклад, Придністров’я у Молдові, а також Абхазія і Аланія в Грузії, які прагнуть увійти до складу Російської Федерації). По-третє, сепаратистські рухи, метою яких є лише отримання більшої автономії при збереженні регіону у складі держави (наприклад, боротьба за розширення прав національної автономії корсиканців у Франції).

В Україні етнічний та релігійний сепаратизм не є вираженим і не відіграє суттєвої ролі у суспільно-політичному житті. Що стосується класифікації за цілями сепаратизму, то в Україні представлені всі три його типи: угорсько-румунсько-русинське Закарпаття вимагає культурної та адміністративної автономії; колишня Автономна Республіка Крим проголосила себе незалежною, а потім увійшла до складу Російської Федерації; самопроголошені республіки Донбасу – ДНР та ЛНР – спочатку намагалися рухатися «кримським напрямком», але зараз, схоже, більше схиляються до надбання особливого статусу (тобто автономії) у складі перезаснованої федеративної України; південноукраїнські області симпатизують ідеї створення Новоросії з подальшим її входженням до складу Росії (як Крим) або поверненням до складу України, після повалення правлячого неонацистського режиму і федералізації.

Сепаратизм, з одного боку, базується на міжнародному принципі права народів на самовизначення і часто є проявом міжнародно визнаного національно-визвольного руху та деколонізації, а з іншого боку, веде до порушення міжнародних принципів суверенітету, єдності, територіальної цілісності держави, непорушності кордонів. І це, як показує досвід, може бути джерелом найгостріших міждержавних та міжнаціональних конфліктів.

Поняття сепаратизму саме по собі є нейтральним, а спроби його оцінки завжди відносні і суб’єктивні, тобто залежать від того, з якого зацікавленого боку здійснюється оцінка. Приміром, коли у 1991 році Україна проголосила свою незалежність, то з точки зору Києва це був результат національного самовизначення, а з точки зору Москви, столиці тодішнього СРСР – сепаратизм. Тепер, коли Донецька та Луганська республіки оголосили про свою незалежність від майданної України, то з точки зору Києва це сепаратизм, а з точки зору донечан і луганчан – результат визвольної боротьби «народу Донбаса» проти «київської хунти» і «бандеро-фашистських окупантів».

Сьогодні на майданній частині України слово «сепаратизм» стало лайливим. Сепаратистами, чи сепарами, називають «ворогів нації», «агентів Кремля», «путінських провокаторів» – тобто тих, хто ходить в церкву «до московських попів», не збирається «вступати у Європу і НАТО», не сприймає міфологію «російсько-українських війн», не виявляє належної пошани до мазепо-бандерівщини і «героїв АТО», або має якісь претензії до нової «національної еліти». З огляду на це складається оманливе враження, ніби зараз в Україні кількість «сепаратистів» можна обчислювати мільйонами. Але, насправді, як це не парадоксально, справжніх сепаратистів в нас від сили кілька сотен тисяч. І це зовсім не ті люди, що замішані в «антиукраїнській діяльності», а навпаки – то «справжні патріоти», що прийшли до влади завдяки Майдану, й ті «свідомі громадяни», що зараз у «АТО» воюють на боці цієї антинародної  влади. Саме вони породили хвилю сепаратизму і вже третій рік поспіль продовжують робити все, аби ця хвиля не вщухала…

Тож, сепаратизм в Україні став, за суттю, протестною відповіддю окремих регіонів на так звану «Європейську революцію» («Революцію Гідності») – державний переворот 2014 року і пов’язані з ним наслідки – втрату державного суверенітету, євроамериканську колоніальну залежність («асоційоване членство в ЄС»), реабілітацію нацизму, антихристиянську, антиукраїнську, антируську ідеологію зрадництва і споживацтва, позбавлення людей базових громадянських свобод, рейдерство, беззаконня, розпродаж та пограбування держвласності, знищення науково-технічного потенціалу, руйнування вітчизняної економіки та розрив сталих економічних зв’язків, політичні репресії, наругу над традиціями і історією нашого народу, утиски на релігійному, мовному, національному та культурному грунті.

Тобто, наш сепаратизм – це явище без глибокого коріння. Він є ситуативним, а отже – швидковиліковним. І коли правлячий в Україні євромайданний режим нарешті відійде у небуття, сепаратизм для нас стане просто неактуальним і позбавленим будь-якого сенсу. Настане час повернення додому.

Славко Яценко


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!