Вплив візантійської спадщини на становлення та розвиток Руської держави

Візантійська спадщина Стародавньої руської держави

Значення Візантії для Стародавньої Русі важко переоцінити. Можна сказати, що візантійська форма Православ’я, сприйнята східними слов’янами в X ст., створила історичне обличчя майбутньої Росії.

Держава, що утворилася в IV ст. внаслідок поділу єдиної Римської імперії імператором Діоклетіаном, Східна Римська імперія, чи Візантія (від назви міста Візантій, що згодом став столицею імперії Константинополем), – до X ст. пройшла вже тривалий шлях формування і досягла розквіту. Політично Візантія відчувала себе наступницею Риму. Самі візантійці називали себе не візантійцями, а «ромеями», тобто римлянами.

Культура Візантії, так само як згодом руська, складалася в безперервному синтезі. Територіально будучи спадкоємицею елліністичної імперії Олександра Македонського, Візантія зібрала безліч народів, які мали стародавню самобутню культуру, і об’єднала їх під владою християнського імператора. Ідея жорсткої імператорської влади, здатної утримати величезну територію, поєднувала риси древніх східних деспотій і бюрократії Риму.

В постійній боротьбі різних світоглядів відточувалася богословська думка, на соборах затверджувалася догматична система, складалася державна ідеологія. Київська Русь багато чого з цього багатства сприйняла як даність. Дух полеміки, що пронизував візантійську писемність, був чужий для руських людей, але вони швидко сприйняли естетику візантійської архітектури, живопису, музики, богослужбового обряду і вже через кілька десятиліть виявилися здатними дати світові власні зразки, що не тільки не поступаються візантійським прототипам, але нерідко й перевершували їх.

Віровчення

Християнське віровчення, починаючи з I в. н. е. поширювалося на всій території єдиної Римської імперії, але з плином часу по-різному розвивався в Східній та Західній її частинах. В XI ст. ці відмінності, посилені політичними мотивами, привели до розділення Церкви. Східна, Православна Візантійська, Церква будувалася на основі світогляду Стародавнього Сходу, характеризувалася переважним інтересом до внутрішнього духовного світу і аскетизмом. У християнському вченні Православна Церква акцентує увагу перш за все на ідею Царства Божого. Це накладає відбиток на всі сфери її діяльності.

Державна ідеологія

Імперія – це форма влади, побудована на військовій силі. У першу чергу імператор – це полководець, який став політичним главою. Починаючи з кінця IV ст н.е. Візантійська імперія була християнською державою, а християнство – панівною релігією. Система взаємовідносин Церкви і держави склалася в VI ст. за імператора Юстиніана в образі «симфонії» – згоди світської і церковної влади, яку зримо виражає герб Візантії: двоголовий орел під єдиною царською короною (згодом цей символ був успадкований Росією). Щоправда, ідею єдності Церкви і держави, а також візантійську державну атрибутику повною мірою сприйняла не Київська Русь X ст., а Московська Русь у XVI столітті.

Церковна ієрархія

Структура управління Церквою, яка прийшла на Русь з Візантії, збереглася до наших днів майже без змін. Вона будувалася за територіальним принципом. Константинопольська Церква очолювалася Патріархом, який вважався «першим серед рівних» по відношенню до іншим східних патріархів, що очолювали стародавні апостольські кафедри: Олександрійську, Антіохійську, Єрусалимську. Завдяки такій організації Східні Церкви зберегли національні форми і місцеві звичаї, на відміну від Західної, Римської, що склалася як наднаціональна формація.

Спочатку Руська церква була митрополією Церкви Константинопольської. Главою Руської Церкви в цей період був Митрополит, який призначалися з Константинополя. Як правило, митрополитами були греки, хоча вже у 1051 р. на Київську митрополію було вперше поставлено слов’янина – митрополита Іларіона. Особливістю Східної Церкви була близькість духовенства до народу. Переважно це стосувалося білого духовенства, що зберігає сімейний уклад життя.

Богослужіння

Візантійський богослужбовий обряд на момент прийняття християнства Руссю являв собою стрункий порядок чергування гімнів, молитов і певних дій. У Східній Церкві саме богослужіння займало центральне місце. У нім здійснювався синтез всіх мистецтв: архітектури, живопису, поезії, музики. Дуже важливо було те, що Східна, візантійська Церква, на відміну від Західної, допускала переклад богослужбових текстів на національні мови.

Чернецтво

Початок поширення чернецтва відноситься до IV ст. – епохи, коли християнство перейшло із стану безперервних гонінь до положення державної релігії. Якщо в перші століття бути християнином практично означало постійну готовність до того, щоб піддатися репресіям і смерті, то в нових умовах легітимності рівень загального подвигу, природно, кілька знижувався і люди, які жадали подвижництва, йшли від світу в пустелю, щоб безперешкодно присвятити себе внутрішньому життю.

Батьківщиною чернецтва був Єгипет, а родоначальником – святий Антоній Великий. До X ст. були розроблені правила для монахів (перші такі правила написав Святитель Василій Великий в IV ст.); складені статути (Студійський, Єрусалимський, Афонський тощо), існувала велика аскетична література. Чернецтво існувало в кількох формах: відлюдництво, гуртожиток (кіновія), скит. Давня Русь швидко сприйняла цю багату традицію і дала їй гідне продовження у загальних статутних формах.

Руськими стали і деякі візантійські свята – як, наприклад, Покрова – спогад про явлення Божої Матері константинопольському юродивому святому Андрію – свято, забуте у Візантії, але одне з найбільш шанованих на Русі.

Мистецтво

Загальної тенденцією візантійського мистецтва, виходячи з його основного завдання представляти очам християнина світ гірський, невидимий, був символізм. «Символами» в Стародавній Греції називалися знаки нагадування про вічну дружбу або гостинність: розломлених надвоє предмети (монети, глиняні фігурки тощо), які мали сенс лише остільки, оскільки для кожної половинки малося відповідність; будучи з’єднані, вони відновлювали розірвати зв’язок. Точно так предмети видимого світу сприймалися як відповідності явищ світу невидимого, тільки в зв’язку з цим вони набували змісту. Цей принцип є основоположним для розуміння середньовічного мистецтва взагалі, у тому числі й давньоруської.

Для візантійського живопису було характерно відторгнення від чуттєвості античного мистецтва. Стіни храмів прикрашалися мозаїками, викладеними зі шматочків смальти. Поряд з цим використовувалася техніка фрески – розпису водними розчинами мінеральних фарб по сирій штукатурці. Ікони писалися тими ж мінеральними фарбами на спеціально підготовлених дошках. На високого ступеня розвитку стояло і мистецтво книжкової мініатюри.

Стародавня Русь сприйняла як технічні прийоми, так і символічне значення візантійського образотворчого мистецтва і творчо продовжила його традиції.

Архітектура

В Візантії за десять століть християнства склалися стійкі прийоми храмоздательства. Починаючи з IX ст. у Візантії був найбільш поширений хрестово-купольний тип храму, він же перший з’явився і на Русі. Особливість візантійського православного храму, на відміну від язичницького і від західного християнського в тому, що вівтар завжди звернений на Схід.

Музика

Церковна музика у Візантії була тісно пов’язана зі словом. У Церкві визнався тільки спів, без інструментального супроводу. У співі мелодійний малюнок будувався з тим розрахунком, щоб підкреслити найбільш значущі смислові відрізки тексту, допомагаючи сприйняттю змісту і налаштовуючи слухачів на молитовний лад.

Література і писемність

Візантія дала світові багатющу книжково-письмову спадщину. Це грецький переклад Святого Письма Старого та Нового Завітів, а також творіння Отців Церкви, що включають у себе тлумачення Священного Писання, оригінальні богословські твори, проповіді, житія святих, поетичні твори церковної гімнографії. Поряд з цим створювалися історичні твори – хроніки, також тісно пов’язані з християнським світорозумінням, в яких реальна сучасна історія розглядалася як продовження біблійної, починаючи від створення світу.

Грецька візантійська книжність виросла на основі античної культури: система освіти в значній мірі зберігалася та ж, що і в античності – візантійці вчилися, читаючи Гомера, Платона та інших грецьких класиків, чиї твори переписувалися і зберігалися – у тому числі в монастирських бібліотеках.

Ставлення до античної вченості у святих отців було неоднозначним, деякі ставилися до неї різко негативно. Проте деякі, як, наприклад святителі Василій Великий і Григорій Богослов самі пройшли цю школу і вважали, що, християни, користуючись «книгами язичницькими» з міркуванням, можуть витягати з них чималу користь для себе.

Існувала у Візантії і світська література, яка почасти продовжувала традиції античності, але ці твори розглядалися як менш значущі, рідше перекладалися на інші мови і тому в основному залишилися надбанням грецької культури.

Що ж до духовної літератури, що створювалася не тільки на грецькій мові, але і на інших мовах імперії – латинською, сірійському, коптському – вона обов’язково переводилася на грецьку, а потім у значній своїй частині на слов’янський.

Митрополит Питирим (Нечаїв)


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям