25 років незалежності — як і до чого прийшла Україна

Україна. 25 років незалежності

Нинішній напівювілей незалежності Україна зустрічає, перебуваючи у важкій ситуації. Підсумки її 25-літнього існування без перебільшення катастрофічні — громадянська війна в Донбасі з численними жертвами, територіальні втрати, перехід під зовнішнє управління, втрата державної монополії на насильство, затяжна економічна криза і зростаюче зубожіння населення.

Як українська держава дійшла до такого життя?

Два фактори зіграли тут свою вирішальну роль: перший — український етнічний націоналізм в якості офіційної доктрини і керівництва до дії у внутрішній і зовнішній політиці, і другий — приватизація української держави олігархами, яка зумовила патологічне зрощення бізнесу і політичної влади.

Перший фактор підживлював наростаюче обмеження культурно-мовних прав російськомовного населення України аж до його відвертої дискримінації за ознакою саме російської етнічної приналежності.

Українська мова стала єдиною державною. Російській культурно-мовній групі, яка за чисельністю та культурною вагою на Україні переважала українську, було в принципі відмовлено у статусі державотворчою.

Зворотною стороною цієї політики став розрив пострадянської України з російським і радянським минулим, а також поступова легалізація різних форм націонал-радикальної ідеології, часто відверто неонацистського, необандеровского спрямування.

У цьому сенсі першим значущим етапом став прихід Віктора Ющенка на президентську посаду в 2004 році.

Даний курс доповнювався прозахідним, євроатлантичним вектором зовнішньої політики, який після лютого 2014-го привів країну під зовнішнє (американське) управління.

Всі ці процеси викликали активний протест значної частини населення. Активісти, експерти та політики безуспішно намагалися донести до керівництва країни ризики і загрози такого курсу для української державності, пропонували провести референдум для справедливого, з народниою участю, вирішення питання про статус російської мови і зовнішньої орієнтації України.

Але одного разу взятий владою курс на створення з України «неРосії» і «антиРосії» ніколи принципово не змінювався.

Другий фактор — приватизація української держави олігархами — сприяв конфронтації між різними групами олігархічного капіталу, що однаково руйнівно позначалося на довгострокових зовнішньополітичних і економічних інтересах України.

Так, головний бізнес олігархів і джерело золотовалютних надходжень — гірничо-металургійний комплекс, який за логікою повинен бути першим у черзі на модернізацію, в реальності став зразком техніко-технологічної відсталості.

Причому український олігархічний капітал сповна використав ідеологію радикального українського націоналізму і націонал-радикалів для остаточного утвердження своєї влади. Прихід на пост президента Петра Порошенка (власник кондитерської корпорації «Рошен» та кількох промислових виробництв), а також підвищення Ігоря Коломойського (співвласник фінансово-промислової групи «Приват»), — наочний тому приклад.

Саме націонал-радикальні угруповання забезпечили силову частину перевороту.

Президентство Януковича, який відійшов від політики націоналізму, тим не менш не зламало негативних тенденцій. Більше того, воно породило певні побоювання у зміцнілих націонал-радикальних політичних і воєнізованих формувань, які прискорили розв’язку в грудні 2013-го — лютому 2014 року. Після перевороту націонал-радикалізм і русофобія перетворилися на обов’язкові державні ритуали в стилі найгірших тоталітарних практик.

Наполегливі прохання «м’яких» націоналістів до населення і ветеранам Великої Вітчизняної війни примиритися з поплічниками гітлерівських окупантів із ОУН-УПА змінилися в 2014 році прямою вимогою виконувати «закон про декомунізацію», де культ оунівських катів став офіційно визнаним.

Прохання відмовитися від російського імені і стати «українцями» саме в бандерівському розумінні цього терміна вилилися в законодавчо оформлену «декомунізацію», реальна мета якої в знищенні пам’яті громадян України про свою спільну з росіянами реальну історію.

Бандерівці вийшли з підпілля і легалізувалися в київських силових структурах і в політиці. Більше того, офіційна влада віддала їм монополію на насильство і зараз не контролює найбільш небезпечні і численні націонал-радикальні «полки» та «батальйони».

Після 2014 року культурно-історичний, ціннісний розрив з Росією доповнився самогубною для України самоізоляцією від російського ринку і розривом виробничо-технологічної кооперації. У поєднанні з одностороннім відкриттям українського ринку для товарів ЄС це за два роки просто обрушило українську економіку.

Українська держава в підсумку так і не стала «своєю» для значної маси населення, що не бажала «йти в Європу» і відмовлятися від своєї реальної загальноросійської історії.

Саме в цьому, а не в «сепаратистах» на півді та сході, проблема української державності, яку нинішня київська влада, судячи з її небажання припиняти війну в Донбасі – в принципі не усвідомлює.

Нинішній політичний режим в Києві — хоч і є близьким до ідеалу бандерівсько-нацистської держави, але – не ідеал. У цьому сенсі режиму є куди деградувати. Але, з іншого боку, точка неповернення на шляху до утвердження націонал-екстремістської ідеології ще не пройдена, а це залишає надію на одужання української держави.

Віктор Пироженко



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 26.08.2016 at 13:07
    Посилання

    Що святкуємо, панове? Українська економіка досягла найглибшого провалу за 25 років незалежності держави. За словами директора Українського інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортніка, у сучасній світовій історії у цього провалу немає аналогів. «З економічної точки зору 25 років незалежності України — це глибокий провал. Не знаю в світовій історії такого прикладу, коли з 10-20 місця країна опускалася б на 150 місце: маючи третій ядерний потенціал у світі, літаючи в космос, виробляючи найсучасніші технології, Україна перетворилася в аграрну країну, причому за дуже короткий період». З економічної точки зору держава опинилася в самому гіршому положенні, в тому числі і серед країн пострадянського простору, зазначає він. «Україна — єдина країна на території колишнього СРСР, яка через 25 років незалежності не перевищила ВВП 1991 року, більш того, сьогодні її ВВП не дотягує до ВВП УРСР понад 40%». Бортник нагадав і про величезні демографічні втрати в 12-15 млн осіб, уточнивши, що на Україні в 1991 році проживало 52 млн. Без досягнення консенсусу всіх еліт Україна «приречена на економічну і політичну деградацію, перехід у статус залежної території з формально державними ознаками в найближчі 5 років».

    Відповісти
  • 29.08.2016 at 11:31
    Посилання

    Какая независимость, ключевые решения, за Украину принимает Запад и Европа.

    Відповісти
  • 29.08.2016 at 21:55
    Посилання

    Неужели осознание все-такие приходит? Историю переписали, своих людей погубили, все развалили и теперь вот начали понимать – всё было зря и не нужно. Никогда Украина не будет принята в ЕС, потому что там своих украин хватает. Это надо было понимать 2-3 года назад.

    Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *