Покаянні листи до українців від колишніх керівників ОУН-УПА

Василь Кук. Останній командир ОУН-УПА

Відкритий лист Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном

Я, Василь Степанович Кук, відомий вам на еміграції як один із колишніх активних членів організації українських націоналістів і як бувший керівник підпільної боротьби в західних областях України, звертаюсь до всіх вас, земляки мої, у якій частині світу ви не перебували б, до якої партії чи групи ви не належали б. Звертаюсь з цим відкритим листом, в якому маю намір висловити свої думки по деяких актуальних питаннях нашої політичної діяльності на еміграції.

Тому, що не все вам відомо про мене, а багато можуть зовсім не знати хто я такий, вважаю за доцільне коротко у вступі розповісти про себе самого.

Родився я в 1913 році в селі Красне Львівської області в сім’ї робітника. В Організацію Українських Націоналістів вступив в 1929 році в місті Золочеві. Проводив активну нелегальну діяльність проти буржуазної Польщі, яка поневолювала західні області України. За свою політичну діяльність часто заарештовувався польською поліцією, просидів у польських тюрмах понад три роки, а з 1937 року находився на нелегальному положенні. Після возз’єднання українських земель, в 1939 році я виїхав в Краків, звідки за дорученням Центрального Проводу ОУН проводив підпільну боротьбу проти Радянської влади на Україіні. В 1941 році на другому зборі ОУН я разом з Бандерою, Стецьком, Лебедем, Ленкавським, Шухевичем був обраний членом Центрального Проводу ОУН і очолював його організаційну референтуру.

Під час другої світової війни проводом ОУН я був післаний в східні області України, окуповані фашистськими військами, де проводив організаційну роботу. Після закінчення війни і цілковитого розгрому гітлерівської Німеччини я залишився на території України. Тепер вже не є таємницею, що я за дорученням Центрального Проводу здійснював керівництво націоналістичним підпіллям в західних областях України, де мав псевдо «Леміш», «полковник Коваль», «Юрко», «Медвідь» та інші і продовжував вести активну боротьбу проти Радянської влади.

Чому я став на шлях боротьби проти Радянської влади, що поганого вона мені зробила? Сталось так, що я, як декотрі інші, пішов проти Радянського ладу, не побачивши його і не пізнавши його.

Керівники націоналістичних організацій протяог ряду років «лякали» нас Радянським ладом, переконували, що він не є тим ладом, який задовольнить життєві потреби українського народу, що щастя наше в боротьбі за націоналістичні ідеали.
Ставши одним з чолових членів ОУН, я також виховував членів організації в такому плані.

Можливо, колись на зорі своєї політичної діяльності і Мельник, і Бандера справді вірили в те, що найкращий шлях для українського народу — це шлях, що його вказують націоналісти. Але тоді, коли я їх пізнав, як «керівників», то все очевидніше стало, що служать вони чужій справі.

Не зміг я своєчасно розібратися у відносинах, які склалися між провідниками ОУН Бандерою й Мельником з однієї сторони й німецькими фашистами — з іншої, хоча багато дій і обставин вимагали по меншій мірі здивування. Активна співпраця ОУН з німецькими фашистами до Великої Вітчизняної війни і під час її привела до страшних спустошень нашого краю, до великих жертв, яких український народ ніколи не зможе забути.

Націоналістичне антирадянське наставлення підтримувалось з боку німецького фашизму. Німецький фашизм заохочував Мельника, Бандеру і менших керівників ОУН до антирадянської боротьби.

Завдяки знайомству з реальними обставинами на Україні, з радянською дійсністю, хоч і через призму моїх націоналістичних та антирадянських поглядів, я вже тоді бачив повну безперспективність підпільної боротьби проти Радянської влади, бо вона, Радянська влада, кардинально розв’язувала всі питання побудови нового суспільства, до якого віками прагнув український народ. Але мене міцно тримала на цій дорозі моя багаторічна антирадянська діяльність.

Життя і правда, одначе, брали верх. Люди прозрівали, і завдяки цьому багато підпільників залишили ліси і схрони й з’явилися з повинною до органів Радянської влади. Умови для підпільної антирадянської боротьби з кожним роком ставали все важчими. Залишившись майже один в підпіллі, без зв’язків і без будь-яких перспектив на майбутнє, я разом з дружиною був заарештований органами КДБ при Раді Міністрів УРСР. А зараз я і моя дружина — вільні громадяни Української РСР. Нас помилувано Указом Президії Верховної Ради СРСР.

Все сказане мною про себе, включаючи і арешт, вас не здивує, бо все це нормально в моєму положенні. Здивує вас, немає в тому сумніву, моє звільнення, але це факт, і при бажанні його зможете легко перевірити.

Такий коротенький мій життєвий і політичний шлях. Складне, важке і повне всяких небезпек життя дало мені можливість на основі власного досвіду та досвіду багатьох моїх друзів, що погинули в антирадянській боротьбі, по-іншому поглянути на всю націоналістичну діяльність в минулому і сучасному.

Під час мого перебування в підпіллі я багато продумав, дечого навчився і при помочі радянських людей, хоча вони й самі того не підозрювали, пізнав справжню радянську дійсність, в якій чесна людина не може оставатися назавжди ворогом Радянської влади. Серйозних успіхів досягнув СРСР, а також УРСР в різних галузях життя народів Радянського Союзу під проводом Партії і Уряду, особливо, коли до керівництва прийшов М. С. Хрущов. Це у великій мірі вплинуло на зміну моїх антирадянських поглядів в прорадянські. Складний і важкий шлях привів мене до поглядів, які є у мене зараз. Я допустив велику помилку, що не зумів своєчасно розібратися в основі основ того, що являє собою соціалізм, як суспільна система, і які блага він несе для українського народу, а також у тому, що я звертав увагу головним чином на тіньові явища радянської дійсності, що мені заслонило бачити все те позитивне, яке будували з небаченим самопожертвуванням народи Радянського Союзу.

Мої упередження остаточно похитнулись після глибокого вивчення питань національної політики Комуністичної партії Радянського Союзу щодо застосування її на практиці.

Заходи, направлені на виправлення помилок у минулому, зв’язаних з культом особи, застосування законів про амністію, реорганізація шкільництва по лінії наближення школи до життя і, нарешті, заходи, що сприяють підвищенню добробуту населення, — все що є наслідком додержання ленінських заповітів. Знаходячись в гущі українського народу, я на свої очі бачив, з яким ентузіазмом підтримували всі українці ці заходи, і в той же час я бачив, наскільки Бандера та ви, панове Стецько, Лебідь, Ленкавський та інші, відірвались від дійсного становища на Україні і що тільки ваші зв’язки з імперіалістичними колами США і ваша ненависть до всього радянського не дозволяє вам об’єктивно розібратися в становищі, що склалося за останні роки в Радянській Україні. А становище на Україні зараз таке. Якщо порівняти сучасну Радянську Україну з дореволюційним періодом, або тільки її західні і південно-західні області, які були під окупацією Польщі, Румунії, Чехословаччини і Угорщини, то незаперечним фактом є те, що Україна за радянський період існування добилася великих успіхів в усіх ділянках економічного і культурного життя народу. За роки Радянської влади Україна перетворилася в могутню індустріальну державу, з високо розвинутим і багато технічно оснащеним сільським господарством.

Матеріальний рівень життя українського народу сьогодні вищий, ніж він був будь-коли до цього часу, і з кожним роком піднімається вище. Що ж до культурного рівня, зокрема освіти всіх ступенів, науки, охорони здоров’я і т. п., то Україна стоїть вище від багатьох передових капіталістичних країн.

Широко розвивається українська культура. Українську літературу і мистецтво шанують не тільки на Україні, а й в цілому Союзі.

На рідній українській мові виступають керівні партійні і радянські працівники, вона звучить у радіо— і телевізійних передачах і т. д.

Зі сторінок преси зникли обвинувачення в «націоналістичних ухилах» того чи іншого радянського діяча, культурного фронту чи цілої інституції. Зникли такі ухили і в житті. Відомих вам в минулому, як націонал-ухильників, Антоненка-Давидовича, Ковіньку, Шабліовського та інших амністовано, і вони мають всі можливості нормально жити і працювати.

І так тепер, в час, коли так бурхливо розцвітає життя українського народу, для мене особисто стало переконливим і для всіх чесних українців, які проживають за кордоном, мусить також бути очевидним, що при сучасному розвитку суспільного життя і міжнародних політичних відносинах ідеї і діяльність українських націоналістів не відповідають цілям українського народу і його держави — Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Заради об’єктивності хочу сказати, що й сьогодні ще можна зустрітися з тими чи іншими хибами і недоліками у радянському житті. Про багато з цих недоліків пише часто радянська преса, говорять про них також і партійні і радянські керівники. Багато таких недоліків вже виправлено, інші виправляються. Але коли об’єктивно приглянутись, стає очевидним, що це не плід радянської системи, а результат недобросовісності чи прямих пороків окремих працівників, Проте не ці недоліки характерні для Радянського соціалістичного ладу, не вони становлять суть цього ладу. Суть Радянського соціалістичного ладу полягає в тому, що народне господарство постійно зростає, добробут і культура народу піднімаються, все суспільство йде вперед до кращого, а недоліків і хиб стає менше.

Таке приблизно положення в УРСР і в СРСР. Це треба мати на увазі тим, хто займається політикою, кого по-справжньому цікавить життя українського народу.

Можливо, ви мені з різних причин не вірите. Що ж? Приїжджайте і переконаєтесь самі. Це буде ще краще. Тепер на Україну приїздить багато туристів різних національностей. Українці всіх їх зустрічають і проводжають дуже гостинно. Приїжджайте і ви, українські емігранти, на Україну, хоч як туристи (коли ще не можете напостійно приїхати), і власними очима подивіться на свою рідну Батьківщину. І коли прийдете з добрим чистим серцем, без лихих намірів, то найдете на Україні материнський прийом.

У цьому листі до вас, друзі і співвітчизники, я хочу коротко розглянути одне питання, антирадянську діяльність націоналістичних партій і організацій. Тому, що це корінне питання всієї політичної діяльності еміграції. Ця антирадянська діяльність націоналістичних партій триває від перших днів утворення Радянського ладу. Не буду я у цьому листі до вас розглядати історію цього явища. Для мене зараз важливе сучасне, а не історія.

Однією з головних причин антирадянської діяльності різних націоналістичних партій під сучасну пору є незнання справжньої радянської дійсності, незнання життя і буття народів Радянського Союзу і в першу чергу українського народу. Це незнання або, ще гірше, перекручене, спотворене «знання» — також і головна причина всіх інших політичних помилок, шо їх допустили під час ІІ-ї світової війни і після її закінчення. Усім нам, довгі роки виховуваним у антикомуністичному дусі, СРСР представлявся потворним страшним колосом на наскрізь прогнилих основах. Нам здавалось, шо досить буде довести до відома українського та інших народів СРСР наших націоналістичних ідей, лозунгів, просвітити їх, і СРСР розпиплеться, як карточний домик. Так, до речі, представляли собі СРСР німецькі фашисти, так представляють собі сьогодні СРСР ще багато різних сучасних претендентів у реформатори світу з імперіалістичних кіл заходу. Одержимі такими ілюзіями по відношенню СРСР німецькі фашисти розв’язали ІІ-у світову війну і пішли війною на СРСР і в результаті — лягли в могилу разом зі своїми ілюзіями. Такий же кінець жде і їхніх послідовників з Пентагону чи інших подібних центрів.

Катастрофічно закінчилася і вся антирадянська діяльність націоналістичного підпілля на Україні. Вона і не могла інакше закінчитися, бо побудована була не на одній, а багатьох ілюзіях про стан внутрішніх відносин в УРСР і СРСР в цілому. Про СРСР, про Радянську Україну ми знали не справжню дійсність, а часто те, що нам хотілось зустрінути. Свої бажання дуже часто приймали ми за дійсність і всякий тверезий і правдивий голос про життя народу в УРСР називали більшовицькою агітацією. Коли радянська дійсність була від нас далеко, так як це зараз є з еміграцією, можна було кормитися самим і кормити інших всякими ілюзіями. Але при безпосередній зустрічі з дійсністю ілюзії лопалися, як мильні бульки, а життя вимагало дивитися правді в вічі і сприймати його таким, яке воно є насправді.

Є ще один бік антирадянської діяльності, також дуже важливий. Антирадянська діяльність української еміграції, як також і інших еміграцій, тісно переплітається зі світовою антирадянською і антикомуністичною боротьбою всіх капіталістично-імперіалістичних кіл та їх урядів. Антикомунізм і антирадянськість неминуче ведуть до об’єднання в один табір і мільйонера чи мільярдера-капіталіста, і майже що жебрака, нещасного емігранта. Немає потреби доказувати, що мета крупних капіталістів і рядових емігрантів не тотожня, більше того, вони цілковито ворожі. В таких «спілках», «союзах» на нещасних емігрантів кладеться весь тягар найтяжчої і найнебезпечнішої, а часом і найбруднішої роботи. Що монополістам і капіталістам вигідно в їхній антирадянській боротьбі використовувати по-антирадянськи настроєну еміграцію, в тому немає ніяких сумнівів. Але чи вигідно це вам, українські емігранти?

Як пани імперіалісти розплачуються за зроблені вам услуги різними емігрантськими угрупуваннями, хай послужить приклад, добре нам відомий, німецько-українських відносин і співпраць, з недалекого минулого. Відомо, що різні політичні угрупування на еміграції в такій чи іншій формі співпрацювали з фашистською Німеччиною в надії, що вона допоможе їм стати до влади. Чим все це скінчилося — всім добре відомо. Закарпатську область віддав Гітлер мадярським баронам на розграблення і експлуатацію, а багато з тих, хто піднявся на боротьбу за визволення Закарпаття, загинули в нерівній боротьбі або опинилися в мадярських, румунських чи інших концтаборах.

Дорогою ціною жертв і крові заплатило населення Закарпатської області за цю «спілку» з фашистською Німеччиною. Здавалося б, що одержана лекція по політиці співпраці повинна була дечому навчити. Та нічого не навчила. Таку саму «політику» продемонстрували українські емігрантські партії і напередодні війни німців з панською Польщею. А результат? На загарбаній від панської Польщі території гітлерівський уряд великодушно дозволив українцям організувати українські допомогові комітети на чолі з відомим німецьким вислужником Кубійовичем, на яких поклав завдання вербувати робочу силу для воєнної промисловості Німеччини.

Ще гірше скінчилась співпраця з фашистською Німеччиною напередодні війни з СРСР. Все це добре відомо всім вам за кордоном і нам на Україні. Німці принесли на Україну, та взагалі, де тільки вони пройшли, найжорстокіше поневолення і рабство, яке тільки знала історія. В своїй расистській зарозумілості та в запамороченні від перших успіхів гітлерівські поневолювачі не пощадили навіть своїх бувших прихильників і т. зв. союзників з націоналістичних кіл. Одних кинула гітлерівці в тюрми, як тільки вони наважалися висловити своє незадоволення колоніальною політикою німецько-фашистського уряду, а других просто помордували і постріляли.

На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» привести, яких важких ран може нанести своєму власному народу, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий дослід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання у всякої еміграції, у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з чорними антирадянськими силами, з новими «союзниками». Та так, на жаль, це є. Сучасна українська еміграція, її різні політичні партії в своїй антирадянській діяльності знову находять для себе «союзника» проти т. зв. спільного ворога — комунізму, цим разом в особі імперіалістів США і їх союзників по воєнних блоках.

Немає сумніву, що американським і іншим імперіалістам дуже вигідно користати з послуг таких емігрантських кіл і навіть чимсь їм допомагати. Але чи вигідно це вам самим, українські емігранти?

Та ж за їх незначну матеріальну підтримку вам приходиться добирати шпигунів, яких ви засилаєте на Україну для антирадянської діяльності.

На підтвердження цього хочу привести приклад, коли представники ЗП УГВР, в особі Лебедя, Грнньоха, Ребет та інших за допомогою американської розвідки в травні 1951 року підготували і заслали американським літаком на Україну емісара Охримовича із спеціальним завданням до ОУН на Україні.

Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб підняти свою важкість в очах матеріалістичних кругів і серед рядової еміграції, ще й тепер покликаються на свої зв’язки з підпіллям на Україні.

В своїх пресових органах вони ложно інформують еміграцію про діяльність підпільних організацій на Україні і т. п. Все це свідомий обман.

Мені, бувшому провіднику ОУН на українських землях, Головнокомандуючому УПА, Генеральному секретарю УГВР, який весь час перебуває на рідних землях, очевидно, краще знати, чи є підпілля на Україні, чи його немає. Я вважаю своїм обов’язком заявити перед лицем всієї української еміграції за кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні не стало, і сьогодні, — я підкреслюю з повною відвертістю, — для його виникнення немає жодного грунту.

Я щиро бажаю, щоб ви, дорогі мої земляки і друзі, зрозуміли цю істину і зробили з цього належні висновки. Боротьба не іграшка, не спортивні вправи, і вона не може бути самоціллю, поскільки за неї доводиться платити найдорожчим для людини — життям.

Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік.

Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустрінне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада.

Спроби активізувати підривну діяльність всередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом. Про це яскраво свідчить випадок з американськими літаками, про шо вам відомо з радянської та чужинецької преси. Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які, в свою чергу, приводять до ще трагічних наслідків.

Друзі! Не зв’язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину.

Зі щирим привітом і повагою B. Кук
1960 р.

______________________

Василь Степанович КукДовідка. Василь Степанович Кук (11 січня 1913, Красне, нині Буський район, Львівська область — 9 вересня 2007, м. Київ). Псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь». Генерал-хорунжий. Командир УПА-Південь. З 1947 р. заступник Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. – Голова Проводу ОУН в Україні, Головний Командир УПА та Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.

 

 


Мирон Матвиейко. До членів і симпатиків ОУН та до всіх українців, які живуть поза межами рідної землі

Звертається до вас громадянин Української Радянської Соціалістичної Республіки Мирон Васильович Матвиейко, бувший член Проводу, керівник референтури Служби Безпеки, керівник референтури Крайового зв’язку т. зв. закордонних частин ОУН, який в 1951 році по завданню Проводу і особисто Бандери прибув на Україну нелегальним шляхом для налагодження зв’язку з керівництвом оунівського підпілля і передачі йому свіжих вказівок і замовлень по веденню шпигунства проти Радянського Союзу.

Я народився в 1914 році в с. Беремівці Зборівського району Тернопільської області, в сім’ї священика. Вступаючи в 1930 році шістнадцятирічним хлопцем в лави юнацтва ОУН у Львові, свято вірив, як і багато українських юнаків і дівчат того часу, в те, що ОУН і її тодішній вождь Євген Коновалець покликані самим Провидінням Божим дати визволення нашій Батьківщині — Західно-Українським землям з-під гноблення польських панів і капіталістів, покликані створити Українську Самостійну Соборну державу. З того часу я пройшов шлях в націоналістичній організації — від члена-юнака до члена Проводу 3Ч ОУН… Я був серед тих, хто очолював організацію; я бачив її гасла, її діла. Я в свій час разом з Бандерою, Стецьком, Ленкавським, Лебедем та іншими чоловими діячами творив її політику і таким чином мав можливість бачити ОУН з середини, такою, якою вона є в середовищі її зверхників.

Більш ніж половину свого життя, свою юність, свою молодість, найкращі роки зрілого віку я віддав справі здійснення націоналістичних кличів і ідей. І ось сьогодні, звертаючись зараз до вас, дорогі земляки, я оглядаюсь на пройдений щлях, ставши обабіч нього. Він не привів мене до жаданої мети, і що характерно, чим вище я піднімався щаблями оунівської драбини, тим менше залишалось націоналістичної політичної романтики. Діставшись вищого щабля і опинившись на Україні, я зрозумів, що кращі поривання молодості пропали задарма. Куди більше, з великою прикрістю доводиться констатувати, що довгі роки перебування в лавах ОУН, хотів я того чи не хотів, вийшли на велику шкоду інтересам українського народу.

Цілком природно, ви можете запитати мене, чому саме? Хочу відповісти вам. Коли боротьбу українців проти окупантів Західної України в дорадянські часи хоча під націоналістичними гаслами аж ніяк не можна вважати злочинною, то діяльність керівників ОУН Коновальця, Бандери, Мельника, Шухевича вже в той чає була злочином супроти українського народу. Вони, спекулюючи на національних почуттях і прагненнях західних українців, вже тоді зв’язали себе і всю ОУН з гітлерівським гестапо і «Абвером».

Проте, найбільшим злочином треба вважати всю діяльність ОУН проти Радянської влади, коли західно-українські землі були звільнені від ворогів і ввійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Так довго, доки я особисто не мав можливості переконатися в тому, що боротьба ОУН проти Радянської влади в Україні велася по наказам націоналістичних вождів і провідників, в догіддя і насправді в ім’я інтересів ворогів українського народу, я сам, вихований змалку на тенденційно-брехливій пропаганді в антирадянському, ненависницькому дусі, вірив, як і багато дехто з вас можливо вірить ще й сьогодні, в доцільність і потребу такої боротьби, яка, мовляв, повинна «звільнити» український народ. Від чого звільнити? — задайте собі таке питання. Від дійсної волі, рівності та братерства, які здобув український народ завдяки Радянській владі?

Не знаючи, а то й вперто й не бажаючи знати фактичної правди про радянську дійсність, я вірив в те, що тільки ОУН принесе щастя українському народу. Хоч соромно за себе, проте, в ім’я правди доведеться признатися, що повинен би був скоріше зрозуміти всю злочинність Проводу ОУН, бо таких фактів я знав безліч, і відрізнити удавану політику від звичайної низької шпигунської його роботи. В своїй неоправданій ненависті до всього радянського і сліпо вірячи в добрі наміри націоналістичних світочів, подібно як, можливо, і всі ви, вважав, що всі засоби в боротьбі проти Радянської влади, а в тій черзі зв’язки Проводу ОУН з чужоземними розвідками, є виправданими і доведуть до цілі. Як би красиво не писали націоналістичні провідники в газетах і трактатах про високі ідеї та боротьбу, на котру вони закликають членів організації, а насправді кожний зверхник працював і працює на якусь розвідку, а всі внутрішні незгоди, всі розколи — це результат гризні за право стояти якомога ближче до ситого корита. Так воно було, так воно є. Я сам своїми очима спостерігав цю діяльність продовж багатьох років, починаючи з того часу, коли я працював в референтурі закордонних зв’язків, очолюваної Лебедем під час гітлерівської окупації України, а особливо після закінчення другої світової війни.

Я свідок так званої «закордонної політики», цебто агентурних зв’язків Миколи Лебедя, Івана Гриньоха з гітлерівським гестапо та з румунсько-королівською сігуранцею, з мадьярською та іншими розвідками, через посередництво яких вони вже тоді домагалися зв’язатися з англійською «Інтелідженс Сервіс».

Я стверджую співпрацю Бандери, Стецька, Гриньоха, Стахова Володимира, Лопатинського Юрія, Васьковича Осипа і Тюшки з гітлерівською розвідкою аж до останнього віддиху III райху. Ви пам’ятаєте, панове, шановні «голово» Стецько, «міністре» Стахів В., «віце-президенте» Гриньох, як в той час, коли вже труївся доктор Гебельс, ви їхали на машинах німецької розвідки в товаристві представника німецької «Абвер» доктора Феля та його помічників в Баварський ліс, щоб очолити антирадянський відділ організованої Гіммлером німецької партизанки «Вервольф»? Якщо ви призабули, пане Стецько, то я нагадаю вам про те, що саме я, Мирон Матвієйко, перев’язував вам рани, які ви отримали від розривних куль під час обстрілу німецьких машин літаками ваших теперішніх американських друзів.

Про цей факт і ваші рани, пане Стецько, знають більше людей, в тому числі і відомий лікар Борис Андріївський.

Хто може заперечити з вас, панове, такий безпрецедентний факт про те, як Гіммлер, чуючи уже загибель III райху і бажаючи врятувати свою шкіру, передавав англо-американській розвідці всю свою антирадянську агентуру, а також зв’язки до Проводу ОУН, штабу УПА, Генерального секретаріату УГВР на чолі з Шухевичем, Бандерою, Стецьком, Лебедем, Гриньохом та іншими?

Зразу ж після закінчення другої світової війни, коли трудящі Радянської України, переборюючи небачені труднощі, розруху, часом недоїдаючи і недосипаючи, заліковували рани, заподіяні фашистами, проводирі українських націоналістів посилили свою злочинницьку діяльність, змінивши своїх гітлерівських шефів на теперішніх американських, боннських і навіть франкістських та чанкайшістських хлібодавців.

В основу своєї політичної діяльності Бандера, Шухевич, Стецько, Лебідь, Гриньох та інші поклали шпигунство проти рідної Батьківщини — Української Радянської Соціалістичної Республіки. За збирання вісток про політичне, економічне, суспільне і військове положення Радянської України в підпільних умовинах низові члени ОУН на українських землях, обдурені і залякані бандерівською верхівкою, платили власною кров’ю, а їхні провідники за кордоном продавали цю кров за долари і за будь-яку іншу валюту на міжнародній шпигунській біржі, де панує закон: хто дав більше, той і є власником товару.

Коли український народ покінчив з рештками націоналістичного підпілля, спровокованого в Україні гітлерівцями та їх помічниками, націоналістичні лідери за кордоном, бажаючи показати перед західним світом і українською еміграційною громадськістю наявність нібито «визвольного руху» в Україні проти Радянської влади, почали засилати групи обдурених українців, яким вбивали в голову про визволення українського народу. А насправді всі заслані групи фактично повинні були розбудувати шпигунську сітку для імперіалістичних розвідок.

Але не тільки «ідейним знаряддям» користуються націоналістичні боси, залучаючи до шпигунської роботи українців на Заході, вербуючи їх в Західній Німеччині, Англії, США, Італії та Інших країнах т. з. «вільного світу». Більшість людей, що їх вони продавали американській, англійській та іншим розвідшколам, були українці, доведені до страшного спустошення і безнадійності злиденним існуванням на еміграції.

Тепер хочу сказати про себе, про те, як я, один з керівних членів Проводу 3Ч ОУН, який жив до 1951 року зі своєю дружиною в Мюнхені, потрапив на Україну.

Для більш-менш свідомих членів в організації українських націоналістів добре відомі джерела здобутку грошей на антирадянську підривну роботу проти Союзу РСР.

Цими джерелами є розвідки імперіалістичних держав і в першу чергу США. Робота проти Радянського Союзу і країн народної демократії, ким би вона де провадилась на Заході, всіляко захвалювалась з першого ж дня по війні. Ці обставини в повній мірі були використані Проводом 3Ч ОУН, який давав за гроші детальні інформаційні матеріали про Україну, видавав терористичні виступи окремих націоналістично настроєних осіб, які входили до озброєних груп в західних областях України, як рух, причому навіть революційний, проти Радянської влади. Але, якщо в перші повоєнні роки на підтримку цих «революційних дій» американська розвідка досить щедро давала гроші, то з протягом часу вона жадала мати все більше і більше конкретних відомостей про положення на Україні. Вже в 1950 році перед Проводом 3Ч ОУН встало питання про дістання потрібних капіталістичним розвідкам шпигунських даних про Радянський Союз. Ці дані треба було за всяку ціну дістати, чого не можна було зробити при існуючому в той час положенні.

Бандера і Стецько, які знали, що ніякого підпілля на Україні немає, вирішили послати мене на Україну для того, щоб передати в 3Ч ОУН відомості про нібито діюче підпілля і нібито існуючий Провід ОУН на західноукраїнських землях. Це, на думку Бандери і Стецька, дало б їм можливість гендлювати цими «інформаціями» перед чужоземними розвідками і отримувати за них гроші. Для мене було абсолютно ясним, що Бандера й Стецько приносять мене в жертву своїм особистим інтересам і інтересам капіталістичних розвідок, але, побоюючись розправи на випадок відмови, я дав згоду виконати їх завдання, а коли прибув на Україну і побачив, що в дійсності ніякого підпілля немає, зразу ж зголосився до органів Державної Безпеки.
З травня 1951 року по теперішній час я живу на рідній землі. За цей час я мав можливість наочно переконатися, наскільки мерзенною, брехливою і злочинною є діяльність націоналістичних центрів за кордоном та їх ґлаварів. Як тяжкий кошмар, я згадую свою діяльність в т. зв. Службі Безпеки 3Ч ОУН, котра в угоду Бандері, Стецькові та другим членам Проводу була скерована проти українського народу і української еміграції.

Яке ж дійсне становище в Україні, що з ним я зустрівся чоло-в-чоло, ще як тільки моя нога, ідучи стежками злочинів Проводу 3Ч ОУН і Бандери, ступила на килим рідних лісів і полів?

Я переконався, що дійсність, серед якої живе український народ, переходить всі сподівання, що з кожним днем переростає найсміливіші мрії.

При перших кроках на рідній землі я побачив всю безглуздість злонавмисної брехні про занепад української економіки, про голод і злидні робітників і колгоспників.

Я — живий свідок тих колосальних досягнень, які заіснували в Радянському Союзі і в УРСР. Все це є результатом усіх колосальних заходів, що їх провів Радянський Уряд і які отримали загальне схвалення і вдячність всього українського народу, а зокрема, населення західних областей.

Грандіозна розбудова промислових центрів всієї України, як теж Західної, особливо вугільних, газових і нафтових басейнів, спорудження численних гідро-, теплоелектростанцій, відбудова знищених і побудова нових міст, небувалий розвиток економіки і піднесення сільського господарства висунули Радянську Україну далеко вперед перед багатьма країнами Західної Європи.

Активна діяльність Радянської України на міжнародному форумі, як однієї з засновників Організації Об’єднаних Націй, участь України в міжнародних виставках, а в тій черзі в Марселі, блискучі успіхи українських республіканських хорових і танцювальних ансамблів — це беззаперечний атестат суверенності Радянської України.

Таким чином сама радянська дійсність показала, що на Україні не може бути грунту для існування націоналістичного підпілля, а тим більше для підривної роботи шпигунської диверсійних груп, що їх засилається з-за кордону.

Що це так, красномовно свідчить відоме вам з преси та радіо звернення Кука Василя Степановича до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном.

Можливо дехто з вас має деякі сумніви щодо розповіді Кука про дійсне положення на Україні, то я ще раз хочу ствердити, що це правда, і сказати з цього приводу декілька слів.

Давно вже всі, хто засліплений в свій час гаслами націоналістичних провідників, вірячи, що ті насправді кличуть на чесний бій український народ, розібралися що до чого, переконались, що їх найкращі сподівання вспромозі здійснити лише Радянська влада, і зараз залюбки трудяться, щоб піднести в славі свою Батьківщину. Цієї правди бояться главарі ОУН і роблять все можливе, щоб приховати її перед членством, й тому не дивно, що навіть я, член Проводу, став жертвою обману Бандери, Стецька, Ленкавського і тієї брехливої пропаганди, співавтором якої в свій час був і я, яка продовж років кричить про невдоволення українського народу рідною владою, про масові репресії і розстріли, про голод і злидні на Україні. А що вже говорити про низових націоналістів і всю трудову українську еміграцію, які ще й сьогодні знаходяться в полоні цього організованого злочинного обману.

Зустрівшись віч-на-віч з щастям українського народу, яке він осягнув в Радянській Батьківщині, я прийшов до твердого висновку, що найважчим злочином було б руйнувати його, як цього вимагали постійно від мене і інших Бандера, Стецько, Підгайний і Провід 3Ч ОУН.

Я зрозумів, що той, хто бажає щастя власному народові, не сміє виконувати накази тільки цих політичних авантюристів, які, жонглюючи перед очима членів і симпатиків ОУН високопарними гаслами про боротьбу за самостійну Україну, насправді розчинили і розмісили багно розколів, гризні, міжусобиць, щоб тільки задовольнити власні вождівські амбіції та пристрасті і в такий спосіб мати змогу перекочовувати від американської розвідки до англійської, від англійської до італійської, а там ще й до боннської і наввипередки один перед другим стати торгівцями-продавцями живого товару — голів своїх друзів.

Через те я, бувший член Проводу 3Ч ОУН, який продовж років був невідступним співпрацівником Лебедя, Гриньоха, Бандери, Стецька, Ленкавського і якому було доручено зміцнити рештки націоналістичного підпілля в Україні, в ім’я правди перед совістю народу, власною і перед вашою, дорогі друзі, заявляю, що вже майже від десятка років ніяких навіть решток націоналістичного підпілля не було й немає. Український народ прозрів, зненавидивши ОУН і УПА за всі ті лихоліття і страждання, принесені йому в попередні роки групами націоналістів-терористів, які виконували волю німецьких фашистів, а пізніше американських імперіалістів.

Через те, я хочу ще раз ствердити, що всі, хто розпинається про наявність ще сьогодні хоч би і розбитків націоналістичного підпілля в Західній Україні, всі ті, які вдавалися і вдаються до обману еміграційної громадськості про існування боротьби в Україні — це насправді найзапекліші вороги українського народу. Вони своїм підлим обманом хотіли і хочуть переконати широкі еміграційні маси про саму потребу такої боротьби, прагнули і прагнуть спровокувати їх на підривну діяльність проти Батьківщини, а самим поживитися досхочу на цьому і добитися кар’єри перших холуїв у ворогів українського народу. Ось кому завдячують свою неславну загибель багато з тих, які, давшись зловитись на гачок націоналістичного обману, гонимі злиденним еміграційним життям, пішли на Україну зі зброєю в руках.

Такою є правда про всі дії керівних органів і самих націоналістичних формацій ОУН, від ранніх початків їх існування.

ї я маю потребу довести до вашого відома, дорогі мої друзі і співвітчизники, і це перш за все задля вашого-таки добра. Звичайно, в один раз не розкажеш про всі колізії в Проводі, починаючи з гризні за портфелі і кінчаючи розпустою провідних членів ОУН, які я мав змогу на власні очі бачити і на що, як можливо і дехто з вас зараз, не звертав уваги. Але про це я буду ще мати нагоду розповісти вам, дорогі земляки.

Я хотів би вірити, що ніхто з Вас, дорогі друзі, не стане крокувати стежками злочинів, що їх визначують ще сьогодні Провід 3Ч ОУН, президія ЗП УГВР, АБН і всі інші націоналістичні формації, кидаючи вас в обійми ворожих розвідок, даючи вам завдання займатися шпигунством проти рідної Батьківщини — Української Радянської Соціалістичної Республіки.

З щирим бажанням вам щастя — Мирон Матвієйко.
Київ, 1960 рік

______________________

Мирон Васильович МатвиейкоДовідка. Мирон Васильович Матвиейко (24 січня 1914, Беремовці Зборівського району — † 10 травня 1984, Павлів Радехівського району), член ОУН з 1930 року; псевдо: «Див», «Жар», «Рамзес», «Усміх». Був одним з особливо наближених до Степана Бандери людей. Співробітник референтури СБ Проводу ОУН(б). За завданням ОУН з 1941 співпрацював з німецькою контррозвідкою (підрозділ Абвер-3) у справі протидії радянському підпіллю. Брав участь в операціях проти радянських партизан. З 1949 року — керівник референтури СБ ЗЧ ОУН, займався питаннями безпеки осередків української політичної еміграції, а також підривною діяльністю проти опозиційних ОУН(б) українських політичних організацій.

 


Василь Галаса. Діяльність ОУН — злочин проти українського народу

Моє життя було тісно пов’язане з українським націоналізмом. Ще сімнадцятирічним юнаком мене залучили до роботи в ОУН.

Народився я 1920 року в селі Білокриниця на Тернопільщині, в бідній селянській сім’ї. Мали ми лише руки до праці. Батька свого я не пам’ятаю, він помер молодим. Мати куховарили в людей — ходила по наймах. Зрозуміло, що жили ми в злиднях. Діти, як тільки підростали, також йшли в найми. Така доля спіткала й мене.

Змалку заздрив я тим дітям, що мали змогу вчитися. А я закінчив лише три класи. Хазяїну було зовсім не до вподоби моє ходіння до школи. Куркуль — це не добрий дядечко. Шкіру з м’ясом ладен стягти він з наймита.

А коли траплялась вільна година, найбільшою насолодою було для мене читати книжки. Справжня молодість не буває без романтики. З захопленням читав я про славних лицарів-козаків, що боронили свободу рідного краю, мріяв про подвиги.

Економічне і політичне становище українців під владою панської Польщі було тяжке. Рік у рік зростали національні обмеження, дедалі нестерпнішим ставав шовінізм польських правлячих верств. Все це штовхало мене на боротьбу за краще майбутнє своїх земляків.

У 30-і роки в селі Олесин на Тернопільщині, де я тоді проживав, широко провадили свою роботу українські націоналісти. Особливу увагу звертали вони на залучення до лав ОУН молоді. Один із верховодів місцевої ОУН помітив мій потяг до громадської діяльності. В 1937 році він рекомендував мене до організації. Формування мого політичного світогляду формувалося під безпосереднім впливом націоналістичної ідеології. Щиро повіривши, що ОУН має на меті благородні діла, я активно включився в її роботу.

Моя старанність і запал не залишилися непоміченими. Минув рік, і мені доручили керувати місцевою молодіжною організацією «Юнацтво». Пізніше я очолював Тернопільський повітовий, а згодом — окружний проводи, керував Човтківським і Бережанським окружними проводами. В 1943 році, за особистою вказівкою члена центрального проводу ОУН Романа Шухевича, мене було призначено керівником Перемишлянського обласного проводу ОУН, що безпосередньо підпорядковувався члену центрального проводу ОУН Ярославові Старуху.

На початку 1945 року я очолив референтуру новоствореного на території Польщі так званого Закерзонського крайового проводу. Після ліквідації оунівського підпілля на польських землях був делегатом центрального проводу ОУН, а потім очолив все націоналістичне підпілля на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі). Мене було введено до складу центрального проводу ОУН і УГВР (Українська Головна Визвольна Рада). Крім того, певний час в званні полковника я вважався виконуючим обов’язки командира УПА «Північ» (невдовзі по війні ця «армія» була знищена і існувала лише на папері, в окозамилювальних звітах закордонного керівництва ОУН іноземним розвідкам).

Багато хто з українських націоналістів знає мене під псевдами «Орлан», «Орест», «Назар», за літературним псевдонімом «Зенон Савченко» та іншими.

Такий стислий виклад мого націоналістичного життєпису.

І от тепер, після відбуття покарання за ворожу українському народові діяльність, після довгих роздумів над своїм минулим і глибокого ознайомлення з радянською дійсністю, з життям українського народу, я, колишній кадровий український націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку. Діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь в ній — трагічна помилка. Сумління моє обтяжене всім учиненим українськими націоналістами.

Відтоді, як я розібрався в цьому дуже складному для мене питанні, я сказав собі, що, скільки є моїх сил, протидіятиму українському націоналізму, викриватиму його антинародне злочинне єство. В зв’язку з цим розповім, чому і як я вирішив раз і назавжди порвати з українським націоналізмом і стати на інтернаціональну, радянську платформу. Ще в підпіллі, а особливо під час ув’язнення, мозок мій точили думки, в ім’я ж чого лилася братня кров, чинилася невиправдана жорстокість. Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом. У чому, скажіть, були винні немовлята, яким бандерівці розтрощували голови об одвірки? Пригадується мені розповідь про нелюдський вчинок одного бойовика на Ровенщині. Цей виродок вирішив помститися дівчині — колгоспній активістці, до якої марно залицявся. Пізно ввечері він увірвався до неї в хату і намагався її зґвалтувати. Дівчина відчайдушно захищалась. Тоді озвірілий садист зв’язав свою жертву і вирізав з її грудей серце. Він настромив його, ще гаряче, на шомпол і, крутячи наче рожном, весело наспівував: «Мене вірно люби, серце моє!».

Звірячі «методи роботи» служби безпеки відомі всім. Хто спробує доводити, що мої слова — неправда, тому я рішуче кажу «зась». Що там заперечувати дикі розправи СБ над радянськими людьми, коли навіть «своїх — націоналістів, безпідставно запідозрених у співпраці з радянською владою, есбісти піддавали таким нещадним мукам, які важко собі уявити.

А який страшний самосуд чинили окремі провідники! Так, тремтячи за свою шкуру, відомий націоналістичний ватажок «Смок» без суда і слідства перестріляв процентів вісімдесят підлеглих йому бойовиків. Побоюючись, щоб бува хто не виказав органам безпеки його схрону, «Смок» ліквідував як підозрілі цілі боївки. Прикривався він тим, що, мовляв, конспірація вимагає жертв і треба їх принести.

До таких засобів «остороги» вдавався і карпатський крайовий провідник, особистий приятель Бандери «Роберт», на прізвище Мельник. Такі випадки були не поодинокі і гнітили мене.

Поряд з цим, вже у підпіллі, росло моє обурення тим, що керівники ОУН підтримують зв’язки з іноземними розвідками і виконують їхні завдання. Хоч оунівські ватажки старанно приховували свої стосунки з імперіалістичними державами, чутки про це ширилися серед рядових підпільників. Спочатку я не хотів вірити перешіптуванням. Пізніше, коли я сам опинився в провідниках, у ряді випадків мене особисто було поінформовано про зв’язки ОУН з іноземними розвідками. Так, в 1944 році на території Закерзоння, яке вже було звільнене Радянською Армією від гітлерівських посіпак, раптово з’явився «Калина» — воєнний діяч ОУН Юрій Лопатинський. З цієї нагоди член центрального проводу ОУН Старух повідомив мене, що «Калина» з групою в кілька чоловік зкинутий з німецького літака в радянський тил для проведення розвідчої діяльності.

В 1946 році, за вказівкою Старуха, мій зв’язковий Зіновія Химко була направлена до англійського посольства у Варшаві з інформаційними матеріалами про роботу ОУН на Україні і в Польщі. Пізніше я дізнався, що мала також місце спроба направити оунівського зв’язкового до американського посольства в Москві.

Один з тодішніх керівників ОУН, член центрального проводу «Леміш» — Кук довірчо розповів мені, що з американської зони Німеччини прилітав літак, яким на Україну прибув член центрального проводу ОУН Охрімович. Останній привіз матеріали про спірку в ЗЧ ОУН, націоналістичну літературу, гроші тощо.

На закінчення Кук сказав, що за надану допомогу американці вимагають розрахуватися з ними розвідчими даними про Радянський Союз. Я тоді навідріз відмовився давати такі дані іноземній розвідці і заявив, що вважаю це негідним. Кук погодився зі мною, але тут же зазначив, що Охрімович одержав від американців особисте розвідче завдання і має намір повністю його виконати.

З того факту я зрозумів — провідники ОУН за кордоном змінили німецький Абвер, який перестав існувати, на нових хазяїв. Вони продались самі і продають українську «справу» американській та іншим розвідкам. Перевага віддається тому, хто більше заплатить.

Коли націоналістичне підпілля перестало існувати і на території Західної України залишилися поодинокі бункери, в яких відсиджувалися окремі бойовики, багато з них, як і я, замислювались над становищем, що склалося, над своїм минулим і майбутнім.

В цей час у багатьох підпільників націоналістична ідеологія зазнавала краху. Ті з них, що зрозуміли безперспективність антирадянської націоналістичної діяльності і її помилковість, поривають з націоналізмом. Одні приходять з повинною до органів Радянської влади. Інші з відчаю розв’язали це питання кулею в голову.

Були й такі, що втратили інтерес до життя, здичавіли і не мали сил волі щось вдіяти. Знаючи ціну своїм злочинам і не розраховуючи на милість, вони вважали за краще живцем поховати себе в бункері.

Невдовзі по війні те, що провідники ОУН за кордоном у своїх звітах іноземним розвідкам та в пресі називали «націоналістичним підпіллям», мало жалюгідний вигляд. Повністю втративши будь-які зв’язки між собою та із зовнішнім світом, виснажені морально, нервово і фізично, поодинокі бойовики безцільно відсиджувалися в схронах, поки їх не сягала караюча рука народу. Я був захоплений органами Радянської влади саме в такий час. Мене було заслужено покарано. Радянське правосуддя гуманно поставилось навіть до мене. Я був достроково звільнений з ув’язнення.

Коли я вийшов на свободу, на серці продовжував лежати тягар. Роки ув’язнення не могли спокутувати вчиненого мною, як і повністю зміними мої погляди.

Я віддав підпіллю більшу половину свого свідомого життя. І в той час, безперечно, щиро вірив ідеям і програмі українських націоналістів. Навіть добре знаючи численні негативні сторони націоналізму, які викликали в мене обурення, я все-таки не одразу звільнився від націоналістичної полуди і, зокрема, ворожого ставлення до Радянської влади. Це прийшло значно пізніше. Після того, як я багато передумав, а головне, коли я по-справжньому, після звільнення з ув’язнення, пізнав радянську дійсність. А вона на кожному кроці нещадно руйнувала мої колишні погляди. Протягом кількох років мені довелося бувати в містах і селах східних і західних областей України. Я на власні очі бачив гіганти-заводи і велетенські електро-станції. Я бачив робітничі квартали нових міст з рядами прекрасних житлових будинків, десятки і десятки підйомних кранів, що гордо височать над численними новобудовами. Бачив я нові українські хати-будинки, криті замість соломи шифером або бляхою. Побував у театрах і колгоспних палацах культури, в школах і лікарнях. Тільки сліпий може не бачити, що Радянська влада принесла населенню західних областей України нове щасливе життя. Дедалі міцніють колгоспи, з кожним роком заможніше стає в хаті селянина. Всі діти охоплені шкільним навчанням. Місцева молодь вивчає науки в технікумах, інститутах та університетах, десятки яких створені за роки Радянської влади в Західній Україні. Невпізнанним став мій рідний край — Тернопільщина. Другу, справжню молодість переживає Тернопіль. На місці суцільних згарищ і руїн, що залишили по собі гітлерівці, виросли прекрасні новобудови заводів і фабрик, учбові корпуси наукових закладів, масиви житлових будинків. У центрі міста височить велика споруда Тернопільського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, побудовано просторий залізничний вокзал.

Щоб багато не говорити про сільськогосподарське виробництво, наведу лише один факт. У колгоспі «Перемога» Борщівського району техніки зараз більше, ніж було її на 1939 рік в усьому Тернопільському воєводстві. Колись в надзбручанській стороні освічених людей по пальцях можна було перелічити. А сьогодні сотні юнаків і дівчат навчаються в Тернопільському медичному і Кременецькому педагогічному інститутах. Діє філіал Львівського політехнічного інституту, в якому налічується 600 студентів. Багато молоді охоплено навчанням у спеціальних середніх наукових закладах.

На власні очі я переконався, що пульс життя в країні б’ється сильно, чітко, ритмічно. На обличчях людей — впевненість, бадьорість. Всюди вдосталь промислових і продовольчих товарів.

Найбільш цінне для мене, що я знайшов, — це це ключ до розуміння радянської дійсності. Радянські люди є справжніми господарями і творцями своєї долі, вільними громадянами з надзвичайно розвиненим почуттям власної гідності. Я впевнився, що радянські люди вірять в ідеї комунізму, прагнуть миру, підтримують свою Комуністичну партію і уряд. Радянський народ успішно будує комуністичне суспільство і незабаром матиме найкраще в світі життя.

Коли я все це зрозумів, переді мною гостро постало питання про моє місце в житті. Я твердо вирішив стати повноцінним членом радянського суспільства, здобути право називатися людиною з чистою совістю.

Ще у 1939 році, звільняючи мене з-під арешту, представники радянської влади сказали мені: «Йди в школу, йди в університет. Радянська влада для таких, як ти. В цьому тебе переконає життя».

Тоді я не обміркував цих слів і повернувся в підпілля. Помилка, за яку довелося так жорстоко розплачуватися. І от тепер, коли минуло більше двох десятків років, життя таки переконало мене в правоті цих слів.

Я, колишній націоналіст і оунівський провідник, прийшов працювати на завод, де зустрів чуйне ставлення до себе з боку робітників. Одержав квартиру, виховую сина, який раніше, в роки підпілля, навіть не знав про моє існування. Після напруженої підготовки екстерном склав іспити на десять класів середньої школи. Зараз заочно навчаюсь в інституті. Сподіваюсь стати кваліфікованим спеціалістом народного господарства.
Ступивши на правильний шлях, я вважаю себе зобов’язаним поділитися деякими своїми думками, що викривають антинародний характер українського націоналізму і його злочинний антирадянський зміст.

На мою думку, форма державної незалежності українського народу, яка існує в братньому Радянському Союзі, цілком задовольняє громадян УРСР. Коли так, то нічого еміграційній націоналістичній меншості нав’язувати абсолютній більшості народу ідеї українського націоналізму і, зокрема, відокремленості.

Щодо суспільного ладу Радянської України, то, думаю, для всякої прогресивно настроєної людини ясно: соціалістичний лад — єдиний суспільний лад, який забезпечує повний і всебічний розвиток народу.

Український народ добре знає вовче обличчя націоналізму і його ідейних провідників за кордоном, які всіляко намагаються перешкодити нашому щасливому життю, виступають із закликами до війни проти Радянського Союзу і загрожують розпалити на Україні братовбивчу боротьбу. Зрозуміло, як ставиться український народ до українських націоналістів. Він гнівно таврує їхню антинародну діяльність.

Мені довелося пройти тернистий життєвий шлях. Внаслідок омани потрапивши в табір ворогів українського народу, я пережив велику трагедію, коли зрозумів свою помилку і знайшов своє справжнє місце в житті. Тому я не можу мовчати і допустити, щоб нові жертви, подібно до мене, потрапили в тенета націоналістичних пройдисвітів за кордоном. Прочитавши мою сповідь, хай також замисляться над своєю позицією ті українські емігранти, які ще досі перебувають під впливом українських націоналістів. Я гадаю, що жодна чесна і мисляча людина ніколи свідомо не піде проти свого народу. Вона, як тільки зрозуміє свою помилку, повинна рішуче порвати з українським націоналізмом і середовищем, що його проповідує. Діяльність, які проводять за кордоном націоналісти проти українського народу — політичне безумство. З цим треба кінчати!

______________________

Василь Михайлович ГаласаДовідка. Василь Михайлович Галаса (12 листопада 1920, с. Білокриниця — 5 жовтня 2002, Київ) , підпільні псевдоніми — «Орлан», «В’юн», «Зенон», «Назар», «Біс», «Дніпровський», літературний псевдонім — «Зенон Савченко» — провідний член ОУН, полковник УПА, в.о. командира УПА-Північ (січень 1951 — 11.07.1953).



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 19.08.2016 at 09:56
    Посилання

    Не знаю як кому, а мені важко віриться у розкаяння оунівських керівників та упівських командирів. Вони цілком свідомо робили те що робили, і каятися почали лише у післявоєнні роки – тоді, коли стало ясно – бандерівський нацизм доживає свої останні дні. Це був крок, до якого спонукала вигода, а не совість. Вони ророзуміли, що радянські спецслужби всіх їх просто знищать, тому й покаялися, і після цього старість свою спокійно доживали в Україні, як усі звичайні люди. Хоча, хочеться сподіватись, що помиляюсь. Алже лише Бог знає, що там у тих катів в дущі і на серці… Більше вірю простим бандерівським нацистам, звабленим галицьким та волинським селюкам, які не відали, що вдіяли. А коли Господь відкрив їм очі – знайшли у собі силу й мужність сповідати свій гріх – і Богові, і своїм землякам, нам із вами – щоб ми знали правду і робили правильний вибір… Ось лист колишної бандерівки Надії Вдовиченко.

    ——————————————-

    Я, Вдовиченко Надія Тимофіївна, жителька Волині. Но так як життя моє уже кінчається, то перед смертю хочу висповідатись не у батюшки, а перед людьми, якщо мені люди простять, а я і моя сім’я просим людей простити нас, усім посмертно, бо коли будуть читати цей лист, то і мене уже не буде (а це усе порушить моя подруга).

    Нас було у батьків п’ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери, брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна. Сестра Анна менше за нас усіх брала участь у бандеровщині. Ми усі ходили у бандерах по селах і лісах, ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і їздили по селах, було нам дане заданіє душити людей, хто держав плєнних руських, і самих плєнних. Цим душінням займалися чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу. Забирали корови і свині у подушених людей, корови різали, свині кололи, усе переробляли, перепікали і клали у бочки. Но коли за одну ніч в селі Романові задушили 84 душі, хоч ніч зимою була велика, но ми не могли з тим усім справитись, що було зверху, те забирали, а що закопане, те оставалось (люди одежу закопували від німця). Старших людей і старих душили, а дітей маленьких, за ножки раз вдарив головкою об грубку чи двері, і воно готове, і на віз. Ми шкодували чоловіків, що вони крепко намучаться за ніч, но за день одіспляться і на слідуючу ніч у друге село. Були люди, що ховалися, але якщо чоловік ховався, то коли жінку притиснуть, то вона скоро признається де чоловік.

    На Верхівці самих перших задушили Левчук Палажку і Лічко Максима. Палажку попросили дати холодного молока із льоха, вона пішла давати молока, а хлопці зірвали з неї хустину і давай її душити, а вона ще почала кричати, що хустину порвеш, задушили і на віз, тоді поїхали по Максима. Того скоро взяли, бо той був старенький. Звозили у Воротнівський ліс усіх. Там люди, приречені на смерть, викопали дві ями 4 х 4 і углуб 4. Других на Верхівці прибрали: Ковальчука Тилімона жінка довго не признавалась де він і одчиняти не хотіла, но їй пригрозили і мусила одчинити, сказали їй, скажи де він і ми тебе не троне мо, вона призналась, що у клуні у соломі, його витягли, били, били, пока забили (він робив у фінвідділі). А двоє дітей Степаньо і Оля, крепко були хороші діти 14 і 12 років. Оля менша, то пороздирали на дві частини, а матір Юньку уже не треба було душити, у неї розрив серця получився. Брали молодих здорових хлопців, щоб душити людей, так взяли із Верхівки два брати Левчуків Миколу і Степана, і вони не захотіли душити, а повтікали додому, ну і що ж, ми присудили їх на страту, Коли поїхали по їх, то батько каже: берете синів і я іду, а Кольова жінка каже (бо Коля був жонатий) берете чоловіка і я іду. Повиводили їх за метрів 400 і Надя проситься: одпустіть Колю, а Коля каже, Надя не просись у бандерів, ніхто не випросився і ти не випросися. Колю вбили, Надю вбили, батька вбили, а Степана забрали живим до нас у Романов. Держали Степана у Пугінців у льосі дві неділі і кожний день вводили до хати в одному біллі—сорочка і штани, лягав на стольці і били його шомполами залізними, щоб казав, де родина, но він був твердий, нічого не зізнався, і послідній вечір побили його. І він просився у туалет, один повів його, а була сильна заметіль, туалет був із соломи, і Степан продер солому і втік з наших рук. Нам усі дані давав із Верхівки земляк Петро Римарчук, Жабський і Пуць.

    Ще у Воротневі знайшовся один герой. Коли пошли по його, то він відкрив стрілянину, но усе закінчилося тим, що запалили хату і йому кінець, а так люди прямо, немов так і треба, ніхто не оборонявся.

    У Новосілках була одна комсомолка Мотря, а Новосілки, то уже Ровенська обл., забрали Мотрю на Верхівку до старого з Жабського у льох і давай Мотрі доставати живою серце. І старий Саливон в одній руці держав часи, а у другій серце, скільки ще буде битися на руці серце, і коли прийшли руські, то сини хотіли поставити пам’ятник, так як батько боровся за Україну.

    Ішла єврейка із дитинкою, втекла із гето, спинили її, забрали, забили і в лісі закопали. Один наш бандера ходив до дівчини-полячки. Дали йому приказ прибрати її і він каже, думаю, де ж її подіти, аж ідем коло криниці, я, каже, підняв її і в криницю. Рано, каже, мати прибігає плачучи, питає, чи я не бачив, кажу, що ні, кажу, ідем шукати, ідем понад тою криницею, я і її матір туди. Нам був приказ євреїв, поляків, руських плєнних і хто переховує їх усіх душити без ніякої пощади. Видушили сім’ю Северинів, а дочка була у другому селі замужем. Приїхала до Романова, а батьків нема, вона у плач, переплакала, та й давай одежу відкопувати, а бандери прийшли, одежу вибрали, а дочку у ту ж скриню зачинили і живцем закидали землею яму. І осталось двоє маленьких дітей, а були б дітки з матір’ю, то і вони були б у тій скрині. Був також у нашому селі Кублюк. Його направили у Котів, Ківерцівський р-н, на роботу. Поробив тиждень і що ж, одрубали голову Кублюку і на палю насадили, а Кублюкову дочку узяв сусідський хлопець, бандери приказали убити Кублюкову дочку Соню і Василь сказав, їдемо по дрова в ліс. Поїхали, і привіз Василь Соню мертву, сказав людям, що дерево вбило.

    Жив у нашому селі Романові Ойцюсь Тимофій. Старий-старий дід, що він сказав, так воно і буде, то був пророк від Бога. Коли зайняв нас німець, то відразу донесли, що є такий у селі, і німці відразу поїхали до старого Ойцюся, щоб сказав, що буде з ними… А він їм каже, нічого я вам не скажу, бо ви мене вб’єте, переговорщик сказав, що пальцем не зачепим, ну і він їм каже, що до Москви ви дійдете, но звідти будете втікати як могти. І німці його не зачепили, а коли старий пророк сказав бандерам, що душінням людей України не зробите, то прийшли бандери, їй положили на стільці і до тих пір били, пока не забили.

    Тепер опишу про свою сім’ю. Брат Степан був запеклий бандера, но і я не втікла від його, я ходила у всьому вишитому по-українськи і ходила з бандерами, хоча була заміжня. Коли найшли руські, то почали арешти, У вивозіння людей. Моя сім’я: батько, мати і дві сестри Оля і Ніна. Вивозять їх. Оля договорилася на вокзалі і вроді втікає, коли прийшла у Романов, то прийшли бандери, забрали сестру Олю і задушили її. Остався батько із матір’ю і сестрою Ніною в Росії. Мати стара. Ніна навідріз відмовилась іти на роботу робити на Росію, тоді начальство говорить — іди робити секретарем. І тут Ніна знайшла відповідь, сказала, що я совєтського пера не хочу в руках держати, тоді пішли їй назустріч. Якщо ти не хочеш нічого робити, то розпишись, що будеш видавати бандерів, і ми тебе відпустимо додому Ніна, довго не роздумуючи, бере розписується, і пускають Ніну додому. Ще Ніна не приїхала додому, як її чекають у селі бандери. Коли Ніна приїхала у село Романов, то бандери збирають збори в Кузьминих хлопців і дівчат і судять Ніну, дивіться, мов, хто підніме на нас руку, то усім так буде. По цей день не знаю, де її поділи.

    Усю свою жизнь носила тяжкий камінь у серці, я ж так вірила бандерам. Я могла любу людину продати, хто що скаже на бандерів. А вони, прокляті бандери, і будь вони прокляті Богом і людьми на віки вічні. Скільки вони людей передушили невинних, іще вони хотять, щоб їх прирівняти до воюючої сторони. А з ким же вони воювали? Із своїми сусідами, душогуби прокляті. Скільки крові на їх руках, шо я знаю, скільки криниць, ше поними закидано, людей вивозили, но вони і зараз не хотять вертатись на ту бандеровщину. Сьозами умоляю Вас, люди, простіть мені мої гріхи.

    Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...