В очікуванні політичної осені

Вадим Новинський

Літо 2016 року ознаменувалося подією, оцінку якій, я переконаний, у майбутньому дадуть історики та політологи. Ця подія формально не лежить у площині політичного життя, але буде мати далекосяжні політичні наслідки, які не зможе ігнорувати ні влада, ні світова спільнота, ні політики всередині України. Хресний хід, організований з ініціативи Української Православної Церкви, особисто Блаженнішого митрополита Онуфрія, який з’єднав Захід і Схід, Почаївську, Києво-Печерську та Святогірську Лаври, за участю сотень тисяч вірян і мільйонів людей, які їй співчували, у всій країні показав, наскільки організовані в Україні сили, що виступають за мир та єдність — проти війни та смути.

Ще одне — не менш важливе — значення Хресного ходу: народ продемонстрував, що перестав боятися й подолав страх перед політичними бандитами, які понад два роки тероризують Україну й самі себе називають «громадськими активістами». «Смітникові люстрації», захоплення приміщень, зриви заходів, залякування громадян, обструкції й остракізм, а іноді й самосуд зі смертельними наслідками — ось арсенал «громадських активістів», які сформували особливу касту в суспільстві з особливою етикою та естетикою поведінки.

Саме «громадські активісти» є найзапеклішими прихильниками продовження війни на Сході й опорою «партії війни» у владі. Саме їм було кинуто виклик — й учасники Хресного ходу перемогли. З цього моменту можна говорити про те, що будь-які дії українських хунвейбінів будуть сприйматися зовсім по-іншому.

Влітку 2016 року суспільство подолало Страх і показало, що владне свавілля — зокрема директивні рішення щодо того, у яких церквах молитися, яку версію історії вважати єдино правильною, якою мовою спілкуватися — не матимуть підтримки. Коли кілька місяців тому я писав про пост-революцію, я мав на увазі, що Україна стоїть на порозі якісно нових відносин, якісно нових процесів у суспільстві. Саме ці процеси і проявилися влітку 2016 року.

Зверніть увагу на те, як збудилася «партія війни» щодо самого факту проведення Хресного ходу. Маса звинувачень, маса провокацій, спроби не допустити, заборонити, перешкодити, перекрутити суть. У засоби масової інформації вливаються величезні кошти для дискредитації Хресного ходу та його учасників. Показово, що в ролі спікерів, які критикували Хресний хід, на першому етапі виступили ті, хто закликають до активізації бойових дій на Донбасі та відкидають Мінські домовленості. На другому етапі до них підключилася група експертів, що перебувають на утриманні нинішньої влади. Те, що один із керівників ідеологічного спрямування в оточенні Петра Порошенка визнав помилковим надмірне залучення всіх ресурсів у боротьбу з Хресним ходом, є показовим: влада усвідомлює, що програла, і намагається вийти із ситуації з найменшими моральними втратами. Сьогодні влада намагається ігнорувати подію, вдаючи, що нічого не сталося і старанно применшуючи кількість учасників Хресного ходу.

Але вже зараз зрозуміло, що політична осінь в Україні обіцяє сюрпризи. Маятник хитнувся в інший бік: війна (не тільки на Сході країни, а і протистояння в суспільстві, атмосфера недовіри й «полювання на відьом», геополітичне протистояння) добігає кінця. Країні треба зосередитися на важливих завданнях — відродження економіки, відновлення суверенітету, законності, внутрішніх і зовнішніх балансів. Іншими словами — відновлення державності. І завдання відновлення державності, ролі, авторитету держави, її функцій і цілей є особливо відчутним зараз, напередодні святкування 25-річчя Незалежності України.

Ви помітили, наскільки стихли голоси тих, хто ще місяць тому виступав за введення надзвичайного (або навіть воєнного) стану? Як перестали лякати народ черговою хвилею мобілізації? Як замовкли реваншисти, котрі кричали про неможливість мирного розв’язання конфлікту на Донбасі? Стало зрозуміло, наскільки велике число прихильників миру. І це не просто люди, які сидять на кухнях і виявляють своє невдоволення в розмові з телевізором — це люди, у душі у яких є віра і які готові в спеку та зливу йти сотні кілометрів пішки, заради втілення того, у що вони вірять.

Асиметричність відповіді з боку влади була очікуваною: сили війни вирішили завдати удару по опозиції, яка надавала інформаційну та організаційну підтримку не тільки Хресному ходу, але й Українській православній церкві, захищаючи її від гонінь.

У цій ситуації залишається згадати, що Святіший патріарх Пімен свого часу сказав: «Досвід мого життя і, що важливіше, досвід моєї Церкви вчить нас бути оптимістами й ніколи не забувати слів, сказаних Господом апостолу Павлу: «достатньо тобі Моєї благодаті, бо сила Моя виявляється в немочі». І якщо ви впадаєте іноді у відчай від труднощів вашого шляху, від того, що не бачите успіху, то ніколи не зневіряйтеся, але продовжуйте йти до нашої спільної мети — єдності, оновлення та примирення, знаючи, що тільки через них ми досягнемо успіху »

Ці події відбуваються напередодні політичної осені. І вже сьогодні можна впевнено говорити про те, що політичний порядок денний зазнає серйозних змін. Я бачу низку найважливіших чинників, здатних докорінно змінити українську політику.

Чинник перший. Влада формату 2014 року, постмайданна влада, цієї осені остаточно розвалиться

Сьогодні, після кількох перезавантажень і скандалів, вже не можна говорити про те, що при владі перебуває політична команда, «народжена революцією». Період від червня 2014 року до квітня 2016 року став часом поступового витискування з влади революціонерів. Цей процес почався з обранням Петра Порошенка на президентську посаду, потім дострокові парламентські вибори до Верховної Ради, нарешті розвал постмайданної коаліції. Весь цей процес завершився у квітні 2016 року відставкою уряду Арсенія Яценюка, вигнанням одіозних «варягів» і формуванням уряду «на трьох»: люди Порошенка — люди Гройсмана — «Народний фронт». Але й цей тріумвірат недовговічний.

Майже напевно восени внутрішні суперечності в цьому «бермудському трикутнику» розірвуть чинну конфігурацію. І почнеться новий виток політичної кризи, яка триває вже два з гаком роки.

Навряд чи варто очікувати нового Майдану — Майдан не є стихійною дією, якою хоче здаватися. Але невдоволення громадян може бути використане як чинник посилення загального хаосу й аргумент в устах популістів усіх мастей. І стояти за цим будуть ті ж маргінали-«активісти», точніше ті, у кого вони їдять із руки.

По суті, Україна переживає сьогодні події, аналогічні до тих, що відбувалися в Росії 1905 року: революційний порядок денний вичерпано, революція пішла на спад, суспільство балансує на межі постреволюції й контрреволюції, прямуючи або в бік українського варіанту бонапартизму, або в бік реакції. Але є і третій шлях — антикризовий патріотичний акт, свого роду перезапуск країни, договір порятунку України, до якого зможуть приєднатися всі відповідальні політичні сили.

Чинник другий. Світова політична шахівниця за два роки змінилася до невпізнання

Літо 2016 року призвело до тектонічних зрушень у світовій політиці. Якщо літо починалося під знаком підготовки саміту НАТО у Варшаві, посилення протистояння в чорноморському регіоні (Росія — Туреччина), спроб дестабілізації ситуації в Середній Азії (Казахстан) і Закавказзі (Карабахський конфлікт, ескалація напруженості у Вірменії), то дуже скоро картина світу змінилася.

Наприкінці червня піддані Її Величності проголосували за вихід Великобританії з Європейського Союзу. ЄС, який раніше здавався непорушним проектом, ідеалом для наслідування й метою для інтеграції, дав тріщину. Сусальна позолота з проекту «ЄС» спала. Постійне балансування Євросоюзу на межі «продовжувати санкції проти Росії» — «скасувати санкції проти Росії», затягування (а насправді повільна відмова) процесу надання Україні безвізового режиму, критика на адресу українського керівництва з боку ЄС, заяви вищих посадовців Євросоюзу про недоцільність порушувати питання щодо інтеграції України в доступному для огляду майбутньому — все це робить ЄС ненадійним союзником та орієнтиром. Втім, це було зрозуміло від самого початку «проєвропейської» авантюри.

Нинішня Європа стрімко змінює вітер і ставить нові вітрила заради виживання. Актуальна як ніколи ідея створення зони вільної торгівлі від Лісабона до Владивостока — як противага мертвонародженому проекту Трансатлантичної зони вільної торгівлі — перетворює Україну на головний камінь спотикання: поки не розв’язано українське питання, неможливо переходити до розв’язання питання зближення Європи та Росії. А цього зближення, відновлення відносин очевидно, що хоче весь європейський континент.

І невиразна, зашорена, маргінальна позиція України не викликає нічого, крім роздратування в Європі: було б зрозуміло, якщо б Україна демонструвала хоч якісь успіхи на шляху реформування, утвердження демократичних цінностей, європеїзації, але навіть звіт впливового американського Freedom House свідчить про те, що Україна в глухому куті, і 2013, докризовий рік — майже недосяжний орієнтир!

Водночас війна, до якої апелюють представники влади й підгодовані маргінали-радикали, є не більше, ніж ширмою, що прикриває провали в економіці та соціальній сфері, прикриває небажання розлучатися з воістину азіатськими деспотичними повноваженнями й надзвичайними баришами на жирних оборонних контрактах.

У таких умовах Європа приречена втратити Україну. Референдум у Нідерландах у квітні цього року був першою ластівкою. У разі зміни влади в Німеччині і Франції (2017 рік) Україна ризикує втратити останню надію на підтримку з боку Берліна та Парижа. Італія діятиме більш ніж прагматично — країна перебуває на межі найгострішої економічної кризи, і їй не до сентиментів на адресу політичних лузерів і не до розмов про «цінності». Польща вже дала зрозуміти, що від адвокатських послуг щодо України не відмовляється, але, висловлюючись мовою адвокатів, безплатних послуг відтепер не буде. В ідеалі — перехід на погодинну оплату. Від інших країн, зокрема від прибалтійських карликів, яких таких люблять у нас, не залежить нічого.

Водночас США надто захоплені президентськими перегонами, які можуть призвести до несподіваних поворотів і змін. Українські постмайданні політики дуже бояться президентських виборів у США — особливо пам’ятаючи про те, як після поразки Альберта Гора на виборах 2000 року адміністрація Джорджа Буша почала розслідувати справи його політичних і економічних партнерів — зокрема в Україні, по лінії комісії Кучма-Гор. Що вже казати про постмайданну Україну і про питання виборців: на які благі цілі було витрачено в Україні кошти американських платників податків?

Усі перераховані вище моменти дозволяють говорити про те, що найближчим часом зміни у світовій кон’юнктурі (і майбутня зміна ставлення до Росії у світі) підштовхнуть Україну до перегляду нинішньої зовнішньополітичної доктрини, найточніше, цього воза хаотичних пафосних безглуздих метань, які в нас називаються доктриною. І цей перегляд може статися вже восени 2016 року.

Чинник третій. «Мінська криза»

Мінський процес зайшов у черговий глухий кут, вибратися з якого в чинній системі координат практично неможливо. Захід і Росія тиснуть на Київ і на самопроголошені республіки, намагаючись змусити їх виконувати взяті зобов’язання. Київ і Донбас знаходять відмовки, розуміючи, що за останні роки особливої ваги набула специфічна верства людей — тих, хто заробляє на війні. Саме вони лобіюють єдине питання: Мінські домовленості необхідно відкласти, а ще краще — зірвати.

Але чим довше буде мусуватися тема Мінська, тим очевиднішим буде головне питання — наскільки Київ здатний домовлятися, наскільки нинішня влада взагалі нормальна, і наскільки здатна виконувати взяті на себе зобов’язання.

Дивовижна річ. Якщо законодавчі акти, передбачені Мінським процесом, неможливо прийняти, то навіщо Україна брала на себе зобов’язання? Якщо після слів про «неможливо» черговий приїзд Вікторії Нуланд демонструє, що нічого неможливого не буває, то де ж українська суб’єктність? Якщо українське питання обговорюють то Нуланд із Сурковим у Калінінграді, то Лавров і Керрі у В’єнтьяні, то Путін і Обама телефоном, — про який суверенітет йдеться? А фактично йдеться лише про жалюгідні спроби нинішньої влади якомога дорожче обміняти суверенітет України на особисті блага та ситі перспективи.

Осінь має дати відповідь на запитання: чи готова Україна до компромісів? Це стосується всієї України — як контрольованої Києвом, так і тієї, котра вдає, що вона — не-Україна. Мінські домовленості ніхто не знімає з порядку денного й не зніме. Сподіватися на те, що «або віслюк здохне, або падишах піде у відставку» не випадає: Захід робить занадто високі ставки на мирне врегулювання питання і вже не слухає традиційне київське інфантильне «а це не ми, а це вони, і взагалі — вони перші почали! «Приклад Дейтонських домовленостей показує, що в разі непокори рішення приймають вольовим методом — десь на закритій військовій базі, куди Порошенка і представників ДНР-ЛНР викличуть виключно в ролі статистів. Поки що в України є шанс розв’язати питання самостійно, з найменшими іміджевими втратами і з найменшим ризиком вибуху «міни уповільненої дії» в епоху, коли при владі в Україні перебуватимуть політики, які нині вчаться в першому-другому класах шкіл.

В іншому разі суперечки про федералізацію, децентралізацію, спеціальні статуси регіонів і про повноваження інституцій влади будуть здаватися квіточками. Наприклад — подивіться на Боснію й Герцеговину…

Чинник четвертий. Криза реформ

Реформи в країні не просто пробуксовують — вони зупинилися. Косметичні зміни в тій чи іншій сферах викликають більше запитань, ніж відповідей. Це майже як в анекдоті, популярному 1924 року. Тоді в країні скасували «сухий закон», що діяв із 1914 року. Але замість якісної 40-градусної горілки почали продавати 38-градусну «риковку». «І чи варто було через два градуси революцію робити?» — запитували дотепники. Приблизно те ж запитання можна поставити нинішнім «реформаторам».

Завдання реформи — не пофарбувати фасад, а перебудувати систему. Країні потрібна «революція згори» — добре керований контрольований процес зміни системи. Для цього потрібна нова Конституція, новий «суспільний договір». Упевнений: восени тема нової Конституції стане надзвичайно актуальною. До речі, Опозиційний блок уже кілька місяців тому презентував свій проект нової Конституції (авторства групи під керівництвом Бориса Колеснікова), що передбачає максимальну децентралізацію, передання владних повноважень і бюджетів у регіони, скорочення кількості народних депутатів і запровадження двопалатного парламенту. Це — варіант для обговорення. Переконаний, що в інших політичних сил є своє бачення майбутнього устрою України.

Але те, що змінювати Конституцію необхідно — впевнений. Пропонувати треба не кілька десятків реформ — слабко погоджених між собою й розтягнутих у часі, а єдиний документ — Патріотичний акт, що дозволяє якнайшвидше перетворити державу. Як це робив де Голль. Як це робив Аденауер. Як це робили інші видатні державні діячі.

Чинник п’ятий. Необхідність перегляду соціально-економічної політики

Упродовж останніх двох із половиною років українська влада діяла за вказівками Міжнародного валютного фонду. Весь економічний процес у країні зведено не до нової індустріалізації, не до розширення сектору сфери послуг, не до пошуку нових ринків і нових інвестицій та технологій. Економічний процес останніх років — це очікування траншів кредитів і грантів — з паралельним втіленням зобов’язань перед МВФ щодо оптимізації витрат (насамперед — за рахунок соціальних низів).

Отже, після подій на Майдані до влади прийшов уряд, який орієнтується не стільки на національні інтереси, скільки виражає інтереси транснаціональних компаній. Цілі галузі економіки сьогодні під зовнішнім управлінням. У Києві серйозну роль відіграють представники наддержавних структур, які диктують кадрові призначення, бюджетні пріоритети, політичні ходи, законодавчі норми.

Попередня влада намагалася балансувати між національними та транснаціональними інтересами. Після Майдану виникає дисбаланс на користь ТНК: ті, кому «заважали» українські «олігархи», отримали диктат заокеанських компаній із незрівнянно більшими апетитами й можливостями, з вищим ступенем цинізму. Якщо хтось вважає, що новий порядок буде прогресивнішим із погляду розвитку української економіки — він помиляється.

Поки що Україна — без ринків збуту, без конкурентоспроможної продукції, з високою собівартістю праці — може сподіватися лише на кредити на драконівських умовах і на рентні відрахування за використання ресурсів. Про розвиток економіки не йдеться.

Але справа в тому, що приклад країн Африки й Латинської Америки показує: подібний шлях — це шлях у нікуди. Рано чи пізно в державах, які співпрацювали з МВФ, виникає відторгнення МВФ як структури-поневолювача. Останні два десятиліття в країнах Латинської Америки виборчі кампанії проходять під гаслами мінімізації присутності Міжнародного валютного фонду в економіці та політичному житті країн. Серйозною проблемою диктат МВФ визнали в Ліберії й низці африканських держав. Життя за принципом «після нас — хоч Потоп» видає в нинішній владі тимчасових правителів, що беруть кредити, але не думають про спосіб їх повернення.

І вже до осені виникне серйозний протест зневірених громадян, що зіткнулися з політикою МВФ в Україні: тарифи на комунальні послуги, зростання цін, ліквідація пільг, стрімке безробіття — все це вже за два місяці дасть реальні плоди. І це цілком можуть бути «грона гніву».

Чинник шостий. Крах владної пропаганди ненависті та культу війни

Очевидно, що на тлі вище викладеного неминучим стає крах старих пропагандистських та ідеологічних кліше. Якщо раніше можна було будь-який прояв невдоволення громадян пояснити «підступами ФСБ», а невдачі в економіці списати на війну, на Путіна або на підступи Росії, то чимраз ясніше проступає елемент сумніву в цих формах. Будь-який прояв дисидентства в країні звинувачують у роботі на Росію й «Русский мир». У ЗМІ — особливо це стосується телебачення — присутня цензура, яку неприховано веде Національний комітет із телебачення й радіомовлення.

Ще дві настанови використовує нова влада задля пропаганди: «Опозиція несе провину за війну на Донбасі й розпалювання сепаратизму» й «Українська православна церква є головним оплотом «Русского мира», п’ятою колоною Росії». Ця спроба перекласти відповідальність із хворої голови на здорову призводить тільки до «полювання на відьом» і нагнітання атмосфери ворожнечі та ненависті в країні. Саме бажання знайти прості рішення, призначивши ворогів і перетворивши державну політику на загальнонаціональний квест під гаслом «викрити ворога!» характеризує тоталітарні суспільства. На жаль, доводиться констатувати, що Україна в останні два роки була далека від ідеалів демократії: образ Муссоліні тут виглядав би куди гармонійніше, ніж світлий лик Вашингтона.

У нинішніх умовах кризи довіри до державної системи пропаганди та ідеології вельми доречними можуть стати слова св. Іоанна Кронштадтського, які він сказав 1908 року, незадовго перед смертю: «Не сумуй невтішно про гірку долю батьківщини, про програні війни… про втрату військових кораблів… про величезні втрати держави від підпалів… Земна батьківщина страждає за гріхи царя й народу, за маловір’я й недалекоглядність царя, за його потурання невірству й богохульство всього так званого світу міністрів, чиновників, офіцерів, учнівської молоді». Слово «гріхи» може сприйматися не тільки в церковно-теологічному розумінні — так само як термін «невіра».

Політична осінь 2016 року — це час, коли будуть зламані постмайданні стереотипи, час початку одужання суспільства. Адже всяке одужання починається з усвідомлення хвороби.

Чинник сьомий. «Ілюзія страху»

Постійне очікування безвізового режиму і вступу до ЄС, економічного дива, реформ, повномасштабного вторгнення російських військ, Третього Майдану, військового перевороту, дострокових виборів, допомоги Заходу, повернення Криму, розвалу Росії і відставки Путіна призводить до шизофренії в національному масштабі. Наявність «активістів» в уніформі, які плюють на закон і вершать беззаконня під революційними гаслами, породжує страх.

Повертаючись до теми, з якої почав свою статтю, можу сказати: Хресний хід показав, що страх є лише ілюзією. Народ визволився від страху і відчув реальну силу в єднанні. І не тільки в питаннях церковних. У політичну осінь 2016 року входить не мовчазна більшість, не натовп згодних, а люди, які позбулися страху. Це — дуже важливо.

Порядок денний майбутньої політичної осені буде визначатися по лінії протиставлення позицій: війна або мир? Продовження революції або стабілізація, одужання? Імітація реформ або нова Конституція? Єврооптимізм і надії на Захід або Євроскептицизм і надії на себе? Росія — ворог і агресор, або Росія — найважливіший економічний партнер? Інтереси транснаціональних ділків або національні інтереси? У цій системі із заданими координатами Україні доведеться розв’язувати питання в найближчі півроку.

Уникнути вибору не вдасться, не варто й намагатися.
Дихання осені вже відчувається в спекотному серпневому повітрі…

Вадим Новинський,
народний депутат України



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!