Від путчу до путчу

Від путчу до путчу

Казати про літнє політичне міжсезоння цього року язик не повертається. Події не дають перевести дух ні на добу, не знаєш, чого чекати завтра. Навіть якщо відкласти в бік нервозність на межі істерики, яка зараз, здається, охопила всіх, залишиться відчуття незворотної зміни віх, зміни системи координат, яка довго вважалася безальтернативною.

Двадцять п’ять років тому серпневий путч підвів риску під радянською історією – чотири місяці, які залишалися до формального скасування наддержави, були агонією. Разом із горбачовським Радянським Союзом йшла ідея «нового світового порядку», побудованого «на паях», як спільне підприємство колишніх противників. Чи було це можливим, збережися єдина країна, ми ніколи не дізнаємося (ризикну припустити, що логіка суперництва взяла б гору на наступному політичному витку), проте після зникнення Країни Рад про жодний спільний дизайн нового світу вже не йшлося.

По-перше, Росію розглядали де-факто як переможену державу, так, за масштабом соціально-економічного провалу її стан і було порівняно з важкою військовою поразкою. По-друге, сама Росія заявляла тоді про готовність влитися в західне співтовариство, тобто прийняти його норми, а не створювати спільно щось нове. З цього моменту домінуюче становище Заходу стало безперечним.

Події межі вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття вважаються корінним переломом. Однак через чверть століття в такій оцінці можна засумніватися. Так, системне протистояння 1940-1980-х років завершилося зі зникненням однієї зі сторін.

Але якщо декорації змінилися, то інститути зазнали куди менших змін.

Ставку зробили на те, щоб поширити на всю планету структури, які в період конфронтації обслуговували західне співтовариство. Іншими словами, модель управління світом, що існувала в «холодну війну», переглядати не збиралися. Просто її передбачалося здійснювати з опорою не так на дві наддержави, що врівноважують одна одну, а на одну, здатну завдяки перевазі за всіма компонентами сили взяти глобальну владу на себе. Однак крок за кроком стало з’ясовуватися, що практика використання старих міхів для вливання в них нового вина не спрацьовує.

Поступово виникала проблема Росії. Незважаючи на ентузіазм початкового етапу, вона не влилася органічно в співтовариство західних демократій – ні в період слабкості 90-х, ні потім у міру відновлення можливостей. Правда, до другої половини 2000-х США і Європа Росію такою вже серйозною перешкодою не вважали. Або «переказиться» і встане на рейки «нормальної країни» (назва резонансної статті Андрія Шляйфера і Деніела Трейзмана 2004 року), або не зможе конкурувати і тихо згасне в якості істотного міжнародного фактора.

Навіть у період 2007-2014 років, коли відносини послідовно погіршувалися, вважалося, що Росія здатна створити головний біль, але не справжні перешкоди.

Схема почала давати збої в інших частинах світу. Спроба перетворити НАТО на глобального поліцейського була досить короткочасною – з кінця 1990-х (Югославія) через Афганістан до війни в Іраку, на якій альянс вже розколовся. Але наслідки виявилися масштабними: стало зрозуміло, що навіть багаторазової силової переваги недостатньо для ефективної реалізації власної програми.

Ідея про просування демократії не тільки посилила нескінченну проблему перебудови Близького Сходу і викликала зростання неприйняття з боку Росії і Китаю («кольорові революції»). Вона поселила сумніви в найзахіднішому співтоваристві. Саме криза ядра, що наростала, «нового світового порядку» і стала причиною катаклізмів.

Ні амбіції ураженої Росії, ні економічне зростання Китаю, ні навіть сплеск ісламського тероризму самі по собі не призвели б до настільки швидкого за історичними мірками згортання ліберальної глобалізації, яка змінила 25 років тому двополюсний баланс «холодної війни».

Літо 2016 року засвідчує, що ерозія дісталася до серцевини проекту. Порушено два центральні інститути – НАТО і Європейський союз, а також держава-лідер – Сполучені Штати.

Про стан Північноатлантичного альянсу свідчать дії Туреччини – ключового союзника і володаря другої за величиною армії. Президент Ердоган поводиться так, ніби НАТО зовсім не існує. У той час як блок розгортається до сприйняття Росії як противника, Анкара обговорює розширення й поглиблення військово-технічних зв’язків і контактів у сфері безпеки з Москвою. Наскільки правдиві відомості про те, що російські спецслужби нібито попереджали турецьких колег напередодні спроби перевороту, судити важко. Але зрозуміло, що американські оперативники цього не робили, хоча з Росією Туреччина ще півроку тому перебувала в стані гострого конфлікту, а з США з 1952 року перебуває в одному альянсі.

Олії у вогонь підливає і республіканський претендент на Білий дім Дональд Трамп. Міркування мільярдера про те, що захищати Америка буде тільки тих в НАТО, хто виконує свої зобов’язання перед нею, сполохали стратегічне співтовариство у Вашингтоні та європейських союзників. Тим часом невдоволення Сполучених Штатів пасивністю і скупістю партнерів у Європі висловлювалося неодноразово і на різних рівнях, просто Трамп надав претензіями різко загостреної форми. Та й взагалі висловив сумніви в правильності розширення альянсу, коли держави приймалися не за принципом військової доцільності, а виключно з політичних міркувань. Цим він, звичайно, замахнувся на священну корову. Але постановка питання про те, чи має захист у принципі, наприклад, Естонія (в цьому засумнівався прихильник Трампа Ньют Гінгріч), не позбавлена резону.

Загалом, при зовнішній успішності НАТО і недавньому підтвердженні блокової солідарності на Варшавському саміті альянс перебуває в досить розібраному стані.

Американська кампанія взагалі вперше за чверть століття містить відчутний ізоляціоністський елемент: Трамп інтерпретує винятковість США зовсім не так, як це робили після «холодної війни». Це заклик до винятковості як до виключеності, відстороненості від того, що Америки безпосередньо не стосується. Виграє Трамп чи ні, піднята ним тема, напевно, отримає розвиток, оскільки відображає всі поширені суспільні настрої.

Євросоюз теж пережив потрясіння. Рішення британських виборців покинути ЄС, чим би воно не було викликане, знаменує історичну віху. Вперше в історії об’єднання воно буде не розширюватися, а стискатися. Конфлікт з Туреччиною, заплутані стосунки з Росією, відхід Великобританії – ці явища мають різну природу і причини, але звертають увагу на одне: Велика Європа з центром у Брюсселі (а на початку 1990-х її бачили прототипом всього «нового порядку») не відбулася.

25 років між двома запалими путчами – радянським у серпні 1991-го і турецьким у липні 2016-го – час, коли була зроблена спроба перелицювати колишній дизайн на новий лад. Привела вона до закономірного результату – відновлення подібності «холодної війни», логіка конструкції, що зберіглася, перемогла. Але світ все ж змінився, і нові інститути, що не створені після 1991 року, тепер виникають вже самі – з ініціативи Китаю, Росії, регіональних держав.

Нова епоха, яка по-справжньому не почалася тоді, тепер вже неминуча.

Федір Лук’янов



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *