Воно Україні НАТО?

Україна. Гопак перед початком військових навчань з НАТО
Українська влада зневірилися поповнити лави Збройних сил контрактниками. Не допомагають ні соціальна реклама, ні заклики до патріотизму. Втім, деякі новації в справі агітації і пропаганди служби в армії у влади з’явилися.

У Києві на квитанціях ЖКГ з’явилася незвичайна реклама. Вона закликає йти служити в армію на контрактній основі, а в якості заманюючого елементу пропонується ще й бонус: «можливість стати миротворцем НАТО за кордоном».

Судячи з усього, влада намагається зіграти на матеріальну зацікавленість потенційних контрактників. Сьогодні буває так, що плата за гарячу воду в кілька разів перевищує реальні доходи українців. А українські військовослужбовці, які служать за кордоном у складі різних миротворчих контингентів, мають більш привілейоване становище порівняно з тими, хто служить всередині країни. До того ж, служба в миротворчому контингенті оплачується за вищими ставками. Таким чином, стати контрактником у складі миротворців НАТО вигідніше – можна буде і за комуналку заодно розрахуватися. Але зрозуміло, що конкурс на службу в такі підрозділи досить високий. Словом, можливість служити в таких миротворчих – іноді в лапках – контингентах є одним із впливових факторів агітації за вступ до української армії.

Реформа Збройних сил України назріла давно. На різних рівнях тема мусується багато років. Влада активно просуває думку про успіхи в реформах, тільки практика свідчить, що українські війська як і раніше сильні в навчанні, а не в боях. Наочний тому приклад – громадянська війна на Південному Сході країни, де українська армія втратила техніку і, незважаючи на чисельну перевагу, більше року тупцює на усталеній лінії зіткнення.

Реформи армії Президент Петро Порошенко наполегливо пов’язує з переходом на контрактну основу і вступом країни в НАТО. Можливість служби за контрактом у складі бригад північноатлантичного альянсу ідея, можливо, і приваблива, тільки бажаючих виїхати за кордон і повоювати за пристойні гроші в Україні є зовсім небагато. Мабуть, тому, що лише менше половини відсотка військовослужбовців ЗСУ мають шанс потрапити служити в бригаду НАТО. До речі, не будучи офіційно членом Північноатлантичного блоку, Україна вже фактично є частиною військових структур НАТО, причому дуже давно, майже 20 років. У 1997 році був створений спільний українсько-польський батальйон, який, зокрема, у складі військ НАТО діяв у Косові.

Надалі цей батальйон був перетворений на українсько-польську бригаду у складі чотирьох з половиною тисяч військовослужбовців, яка діє і нині. Штаб бригади дислокується в Польщі. Іншими словами, такі спільні підрозділи НАТО вже де-факто існують і у них є досвід спільних дій у зв’язці з військами блоку. Але справедливості заради варто сказати, що це єдиний приклад співпраці України з НАТО.

Проте ідея Україні стати членом альянсу поряд із темою Євроінтеграції щосили використовується нинішньою київською владою. Мусується вона на всіх рівнях. Але, як виявилося, шлях в ЄС і НАТО ускладнений безліччю перешкод. Поки Україна не відновить контроль над своїм східнимкордоном з Росією, питання навіть не порушуватиметься. У НАТО розуміють, чим загрожує блоку членство України в альянсі. І поки тліє конфлікт на Донбасі, процес буде в глухому куті. Конфлікт з Росією НАТО не потрібен. Не випадково жодна з країн блоку не наважилася поставити Україні важкі озброєння, хоч з Києва по всьому світу і поширювалися благання про летальну зброю.

Історія взаємин України з НАТО йде корінням у початок дев’яностих, коли після здобуття незалежності вона приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва. У лютому 2013 року Україна офіційно приєдналася вже до операції НАТО з протидії піратству «Океанський Щит». Станом на 2013 рік Україна стала єдиною державою-партнером альянсу, яка бере участь у всіх його операціях.

Згідно з новою редакцією Воєнної доктрини України, прийнятою при президенті Петрові Порошенку і оприлюдненою 24 вересня 2015 року на офіційному сайті президента, Україна вважає пріоритетним завданням поглиблення співпраці з НАТО і досягнення до 2020 року повної сумісності ЗСУ з відповідними силами країн-членів НАТО. Відмовляючись від позаблокового статусу, Україна має намір змінити підходи до гарантування національної безпеки, приділяючи пріоритет «участі в удосконаленні та розвитку євроатлантичної та європейської систем колективної безпеки».

Але у всіх свої інтереси. США затіяли проект «євромайдан» в Україні з метою послабити позиції Росії в регіоні. І, здавалося б, членство України в НАТО працює на цю програму. Однак реальність куди крутіша за вимисел. Наблизившись до кордонів Росії, прийнявши в члени блоку Україну, Штати ризикують зіткнутися з Росією ніс до носа і до межі ускладнити прямі відносини Вашингтона і Москви. Одна справа спілкування через буфер, роль якого грає сьогодні Україна, інша справа – пряме протистояння, коли Україна – член НАТО і є зобов’язання захищати партнерів по альянсу. Взаємовідносини України з Росією зайшли в глухий кут і близькі до вибуху. Події в Криму тому свідчення.

НАТО завжди прагнув до розширення за будь-яку ціну. Але у випадку з Україною він зіткнувся з безліччю проблем, головна з яких – непередбачуваність української влади, логіка дії якої не вкладається в звичні рамки взаємин країн альянсу між собою. Жорстка дисципліна в усьому, що стосується військ, для України виявилася нереальною вимогою. Конфлікт на Донбасі розвіяв по країні масу неконтрольованої зброї. Створення добровольчих батальйонів, що нікому не підкоряються і абсолютно некеровані, стало головним болем для уряду, породивши в країні злочинність і анархію, що межує з махновщиною. Не працюють Закони, неможливо контролювати елементарні процеси державного устрою. Такий член у військовому блоці швидше проблема, ніж благо.

З іншого боку, Україну Бог милує. Якщо б вона стала членом альянсу, автоматично на її території з’являться військові бази блоку, на які відразу ж будуть націлені ракети ймовірного противника – Росії. У принципі, і самій Україні потрібно усвідомити, що через своє географічне розташування, вона завжди буде тяжіти більше до Росії, ніж, скажімо, до Німеччини або США.

Але саме тому ні Євросоюз, ні НАТО не приймуть Україну до своїх лав. Україні доведеться змиритися з роллю буферної зони. А буферна зона завжди залишалася смугою відчуження, вкладатися в розвиток якої жоден розсудливий політик не буде. Такі реальні перспективи.

Загалом, на Заході не виключають приєднання України до альянсу західних країн. Але реалісти в Європі і США розуміють, що це може статися лише в тому випадку, якщо в Росії трапиться повний колапс і вона не зможе адекватно реагувати на виклики противників. Ось тоді ніщо не завадить Україні стати частиною і Євросоюзу, і північноатлантичного блоку.

Зараз же Україна –у ролі заручника, через якого можна лоскотати нерви східного сусіда, намагаючись послабити його протистоянням з колишнім партнером. Тільки страждає від цього сильніше за всіх сама Україна. Росії, як це не здасться дивним, протистояння пішло тільки на користь. Санкції змусили Москву переорієнтувати свою промисловість, педалювати імпортозаміщення, йдучи від сировинної залежності. Москві санкції пішли на користь. Україну вони добили.

Мабуть, історія супротивників нічому не вчить. Якраз у труднощах традиційно міцніє Росія, ривком піднімаючись через терни до зірок. Україні якраз необхідно б було уроки пам’ятати ліпше і правильно вибирати орієнтири. Поки ще не пізно – одуматися. Мине зовсім трохи часу – і Київ стане непотрібний ні Заходу, ні Росії. І тоді, і справді, країна опиниться за межею, повернутися за яку буде вже неможливо.

Богдан Шевченко



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *