Колабораціонізм в Україні у часи Другої світової війни

Хто в Україні був колабораціоністом під час Другої світової війни?

Колабораціоніст, як відомо, – зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті «Українці i друга світова війна».

Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма «писань» властива всім минулим і нинішнім націоналістам – представляти себе і говорити від імені України та її народу.

Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що «українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби…».

Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув.

Тому він так безапеляційно заявляє:

«…Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння.» (Виділено мною – В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів.

Далі автор подає таке: «У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи:

1. «Комуністична верхівка» разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити». А далі автор додає: «Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення…»

«2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію» (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати).

3. Національно-активна група». Останню частину «українців» Горак називає «групою». Що це за група?

Автор пояснює так: «Це – націоналістична еліта». Вона вбачала в гітлерівській Німеччині» природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР».

Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних». І завершує думку так: «Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви».

Горак виразно говорить про співпрацю («коляборацію») третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту «коляборацію». Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої «групи» населення.

Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту «коляборацію» «відповідальною була тільки Москва».

А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 – 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення).

І ще:

«Українська «коляборація» являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів – В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті».

Цілком зрозуміло, що під «українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно «коляборували». І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той «досвід», який вони здобули у своєму зрадництві:

«Не є виною українців (тобто українських націоналістів – В. М.), ані доказом їхньої політичної незрілості, що Берлін відмовився від природного партнерства, бо вони, а не Берлін, вірно зрозуміли класичне примінювання союзів до дипломатів в мирі і у війні».

Горак жаліє, що «моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом» (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції -В.М.) . Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що «всі українські середовища – від націоналістів… до клерикалів» були єдині «в одному переконанні – в необхідності ставки на гітлерівську карту». (Виділено мною- В.М.)

Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати «несвятим союзом». Цей «несвятий союз», як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові.

Горак акцентує свою увагу на так званому «демократичному таборі» (який також активно й запопадливо коляборував): «З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членам передвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір’я населення до тих відомих одиниць».

«Ото демократія!» – скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні!

Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти:

«…Симпатії ОУН до нацистської Німеччини можна пояснити подібностями форми і змісту, які створювали логічні підстави для співпраці…». (Виділено мною – В.М.)

Кого ж числисть пан Горак до того «демократичного табору», функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це -львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем.

Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час «багато українців» (читай: українських націоналістів – В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам’яті – В.М.). Один тільки К. Паньківський «відтворив правдиве тло». Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського «Від держави до комітету», «Роки німецької окупації» та «Від комітету до державного центру», де автор досить рельєфно описав усіх «українців», та ту «коляборацію», яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних «творів».

Що ж до «коляборації» ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції «пронімецької орієнтації», друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи «Акт 30 червня 1941-го», бандерівці прославляли «героїчну німецьку армію» та її «фірера», «вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога». Така відверта оцінка подана в статті:

«…В нашому акті признання (мається на увазі, звичайно, «Акт 30-го червня 1941-го» – В.М.) ОУН-б в той час не добачала принципових суперечностей, оскільки до того часу її діяльність німецький уряд толерував, сприяв на нижчому рівні зв’язків, симпатизував її цілям, а військові круги надіялися на корисну співпрацю в часі війни. В Генеральній Губернії ОУН, а після розбиття – обидві фракції, діяли півлегально в системі Українського центрального комітету в Кракові.

Також і творення «похідних груп» було добре відоме німцям. Дозвіл армії і її піддержка при творенні двох легіонів («Нахтігаль» і «Роланд») впевняли провід ОУН-б в ставці на Німеччину і тому намагання створити протинімецький міт становища ОУН-б перед 1942 роком є зайвим та неповажним переписуванням історії…» (Виділено мною – В. М.)

Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації? Для початку відповімо коротко й однозначно: підступно, підло і злочинно, як усякі перевертні, ренегати і зрадники. Прикладів такої поведінки можна наводити безліч. Однак, не будемо виясняти весь спектр цієї мерзоти. Для належного «зразку» представимо «цілком пристойний» «Календар «За народ». Рік 1943″ (Львів, 1942). Скільки тут лицемірства, підступності, плазунства, нікчемності, нахабства, цинізму та підлості, читач зрозуміє сам.

Представимо цей доволі об’ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського «Український центральний комітет». Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається «українським істориком і політологом» і пише для «національно свідомих» в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження «Україна і Росія».[1] Автор представляє в «календарі» Український центральний комітет (УЦК), як «національну» і безмежно благодійну установу, створену «національними силами». Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: «В основному УЦК має подвійні завдання:

1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні.

2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати».[2] Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих «коляборантів», які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні «посередником» між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником «національного життя», як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту «Галичина». Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало.

Далі ж автор патетично зауважує: «Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу».[3] Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що «держави налагоджують найважливіші проблеми», в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров’ю розтоптаного і закатованого населення.

Вслід за цим «коляборантським» писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип’якевича з доволі претензійною назвою для часів війни – «Процес творення суспільної організації в українській історії». На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено.

Далі відомий галицький расист (в »мундирі антрополога») Ростислав Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею «Расовість», де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає «женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси».[4]

Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику «Доблесне безголов’я (сценка)» досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі.

Потім Л. Шанковський (відомий «виховник» та історіограф ОУН -УПА) мудрує над «професійними організаціями» й «професійною освітою» (стаття «Українські професійни школи») в час, коли галицьке суспільство не могло й подумати про таку «освіту».

Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д.Бренса «Карно-адміністративне поступування». В ній є такі розділи: «Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?», «В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?», «Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві», «Що таке розпізнавальна карта?..». Затим подані роз’яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: «Оплати за землекористування в Галицькій області», «Хто і в якому розмірі забов’язаний платити данину?» і т.п.

Зокрема, в розпорядженні «Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?» зазначено: «Карою в’язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було – В. М.) або одною з тих кар буде покараний той, хто заріже худобу, не маючи карти зарізу».

Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, «файний» був «календар»!

Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму «українців» в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського «Від держави до комітету» (Нью-Йорк – Торонто, 1957), «Роки німецької окупації»‘ (Нью-Йорк – Торонто, 1965) і «Від комітету до державного центру» (Нью-Йорк – Торонто, 1968).

Кость Паньківський – неабияка особа серед галицьких «коляборантів». Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20 – 30-х роках. В час «перших совєтів» (1939 – 1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В «уряді» Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і «президентом» К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови – В. Кубійовича.

На початку книги «Від держави до комітету» є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах:

«Мої спогади – без сумніву – зачеплять деякі справи, які є прикрими. Та найприкрішою з них є передовсім неправда, якій поклонялися деякі передові особи тих часів… «[5]

Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є «опортуністом» і «коляборантом», однак він слідує документам, які в «цьому невдячному нашому світі» мають «ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд».

Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів «В роки німецької окупації»: «Мої спогади про часи німецької окупації Галичини – це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики». [6]

Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих «противників» із «революційного табору». Ці «противники» злословлять і погрожують, зокрема, «поставити на ешафот», як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р.з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: «Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв’язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в’язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації…»[ 7]

Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, «втратили пам’ять». Але він пише про таку співпрацю «позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці». І тутже додає: «Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють…». Тут, без сумніву, відчувається відвертість.

Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. «Багато справ, – продовжує він, – залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу.»[ 8]

Далі подаються такі «розмірковування» Панківського:

«Якщо ж мова йде про загал нашого громадянства, то вражає мене надмірна однобічність погляду на проблеми нашого національного життя. Бо не тільки члени ОУН, але й поважна частина нашого громадянства, навіть такого, що стоїть поза групами всіх відтінків ОУН і не зараховується до їхніх так званих поплентачів, бачить тільки «революційну» сторону життя, переоцінюють її значення, а це приносить шкоду нам як національній спільності. Я диблюся на наші державні прямування і на проблеми державного будівництва очима Вячеслава Липинскього. Якщо б я писав історію, то так, як він, писав би її за схемою дещо відмінній від прийнятого нашою історіографією, і з большою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв життя нашої нації». Такі визнання «щирого» коляборанства К. Панківського.

В книзі «Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові)»

Панкійський зауважує на тому, що в міжвоєнний період «весь націоналістичний табір стояв на протисовєтському і протипольському становищі. Але особливих, конкретних плянів не мав.»[ 9] А проте: «Тільки нелегальна ОУН, що мала свій провід за кордоном, була переконана, що той провід такі пляни має. Очі націоналістів звернені були на Захід. Там, у Німеччині, перебував ПУН – Провід українських націоналістів. Незважаючи на розчарування з Карпатською Україною (тут йдеться про те, що після захвату в 1938 р. Чехословацької Республікі гітлерівцями на Закарпатті, українські націоналісти створили маріонеткову «державу» під назвою «Підкарпатська Русь», яку незабаром Гітлер передав хортистській Угорщині – В.М.), панувало переконання, і то не тільки серед членів організації, але й серед громадянства, що в пов’ язанні з Гітлером ця організація має вироблену концепцію співпраці на випадок війни і розвалу Польщі.»[ 10]

Будучи ідейним націоналістом, але не поділяючи ідеологічні і політичні дії ОУН-бандерівців, Панківський інтригуюче розповідає про «Акт 30-го червня 1941-го року»:

«Я довідався про те, що вже раненько 30/6 (тобто 30 червня 1941 р. – В. М.) під собор св. Юра прийшов в першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха так званий легіон Нахтігаль. Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду…

… В палаті митрополита поселився званий у Львові професор історії східної Європи університету в Кенігсберзі, галицький німець кол. сотник Галицької армії – в той час гавптман (тобто капітан – В.М.) у відділі вйськової контррозвідки – д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали…

… Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв’язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства «Просвіта» на Ринку…

… Ті табори, які пізніше названо «Національними зборами», викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку -невеликі, темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів -запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загаловий поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно, та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев’ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх…

… Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але те спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий, літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним – згідно з модою -конівром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так щоб у другій кімнаті його не чули і не знали, про що йдеться. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самопевна форма «акту» ОУН про «створення держави» і «декрету провідника Степана Бандери» про «кликання правління»…

… Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрічався, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова разом з німецьким військом, проголосив «державність» та подав до відома іменування себе «головою правління», громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє своє завдання. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці – яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН…

… На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом. Формою – зокрема в порівнянні з блідою мовою Стецька – вона була гарна, та за змістом своїм – хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки вроді: «Маєте тепер Україну!» – зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!» [11]

З приводу «Акту 30 червня 1941 -го» Панківський ще в «Передмові» до книги зазначав:»… ні один із співтворців акту 30 червня 1941 р., хоч майже всі вони в живих і ще й нині політично активні, не хоче подати автентичного (дійсного – В.М.) тексту того акту. Члени уряду Стецька подають його склад інакше, завжди неповний, відповідно до свого сьогоднішнього наставления до дійових осіб. Таких прикладів надто багато. Перед очима читачів постає фальшивий образ подій…». Ми ще звернемося до цього питання в наступних матеріалах, підтверджуючи ці «зауваги» Паньківського.

Наприкінці ж книги Паньківський подає «Додатки», де вміщує і сам «Акт проголошення Української держави», проголошений бандерівцями 30 червня 1941 р. у Львові на так званих «великих», «народних» і «національних» зборах. При цьому зазначає, що даний варіант «акту» був поширений у Львові на початку липня 1941 р. у вигляді «летючки» (листівки), що відповідає дійсності (ми вже писали про це в підрозділах 12 і 17 даної книги). Тут, зокрема, фігурує слово «проголошення» Української держави, а не її «відновлення». Присутній у цьому тексті пункт 3, який так пізніше старалися приховати його творці та нинішні апологети бандерівщини: «Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з московської окупації. Українська національна революційна армія, що боротисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий лад у цілому світі».

Тут же поряд Паньківський наводить ще один варіант «акту» опублікований в 1946 р. в українському часописі «Америка», де вже третій пункт відсутній. Автор при цьому зауважує, що документи, пов’язані з «Актом 30-го червня 1941-го», постійно фальсифікуються. Фальсифікуються ці документи і сьогодні, бо послідовники і шанувальники бандерівщині хочуть приховати тісні стосунки своїх попередників із гітлерівцями.

В перші дні окупації Львова, – пише К. Паньківський в книзі «Від держави до комітету», – «ситуація була прихильна до ОУН. Організація не мала ніяких труднощів… Певна деконспірація провідників ОУН та їх самопевні публічні виступи та поява добровольців у рядах німецького війська (маються на увазі спеціаль-батальйони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» – В.М.) потверджували переконання про домовленість ОУН з німцями…» .[ 12] ОУН зайняла під свою головну квартиру триповерховий будинок колишнього кооперативного товариства «Дністер» по вулиці Руській, де осіли Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух та інші провідники бандерівців. Поряд розташувались служби пропаганди та поліції ОУН-б. Вже в перший день окупації на вулицях міста появились служби безпеки і так званої «народної міліції», підпорядковані ОУН-бандерівців на чолі з М. Лебедем та Є. Врецьоною. Їх сформували ще напередодні вступу гітлерівців у Львів крайова екзекутивна (крайове управління) організація.

Тим часом творилась міська управа, служби гестапо та СД гітлерівців. «Швидко, – пише Панківський, – на перше місце вибилося СД, а на задній план сходила ОУН».

Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року:

«… Перша з них була вужча, підготовчого характеру, відбулася в дні 4 липня в колишній дирекційній кімнаті товариства «Дністер», добре знаній мені з часів моєї адвокатури. Відкрив, проводив і доповідав, у невіданному своєму плащі, Стецько. Він інформував коротко про зговорення всіх українських «політичних чинників» у Кракові, за винятком «групи полковника Мельника» (мається на увазі зібрання усіх представників націоналістичних угропувань, які 22 червня 1941 р. в Кракові заявили про свою консолідацію та про створення Українського національного комітету (УНК), який гітлерівці не визнали – В. М.)».

Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював «революційність» Бандери й «опортунізм» Мельника. «В кінці, -продовжив автор, – Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду…»Та коли заговорив про розкол в ОУН, «на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня…»

Панькіський продовжував:

«Друга, ширша нарада відбулася в цьому ж будинку на горішньому поверсі в присутності около ста осіб в неділю 6 липня. Цим разом ми вибрали головою зборів през. д-ра Костя Левицького і він керував нарадою. Збори вислухали довшої доповіді Стецька. В першій її частині він говорив про заходи Бандери щодо консолідації громадянства.»

Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об’єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника… Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я.Барановського, М.Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами – В. М.).

Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. «Мітрат о.Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння.

Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, «президентом – К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення:

«Творчі сили українського народу об’єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя» – так називається цей документ. Наведемо його повністю:

«Дня 6.VII.1941 р. відбулася у Львові нарада чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови українськоїдержавності.

Присутні вислухали звітів про консолідацію, проведену з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери серед української еміграції та її великий успіх серед усіх відломів української суспільності з виїмкою відособленої групи інж. Андрія Мельника.

Дискусія виявила повну однозгідність усього українського громадянства, яке прагне цілою душею з’єднання всіх сил для спільної нам, єдиної великої і святої держави.

По дискусії прийнято однозгідно такі резолюції:

Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6.VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу.

Зібрані радіють акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22.VI. 1941 р., та закликають гарячо всіх українців-патріотів з’єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчинятися Державному проводові, проголошеному у дні 30 червня 1941 р. у Львові».

А далі цей документ підписали всі присутні на нараді:

«Д-р Кость Левицький, о.рект.Сліпий, д-р Олександр Надрага, інж.Андрій П’ясецький, інж.Юрій П’ясецький, Кошик Тома, Курчаба Зенон, Роман Заячківський, А. Богачевський, Ярослав Отельський, Дмитро Тихий, Д. Приступа, д-р Роман Осінчук, Василь Кудрик, д-р Дмоховський, Я. Маренін, Д. Марущак, П. Андращук, Б. Гаврилюк, В. Салевич, д-р О. Барвінський, Володимир Радзикевич, Стефанович, д-р Михайло Рояляк, Кость Паньківський, Василь Головка, Олекса Мусій, Михайло Чорнодольський, Віктор Супінський, Євстахій Савчук, інж. Євген Пиндус, Іван Мартюк, д-р Верович Богдан, д-р Антін Заплітний, Василь Синський, Степан Вольшановський, проф. д-р Володимир Кучер, Захар Рудик, Михайло Ковальчук, Антін Іванович, Михайло Кульчицький, Марія Яремова, Іван Бондар, Михайло Янович, Жигмонт (Янович) Олексин, д-р Олександр Бариляк, о. Дзерович Юліан, д-р Олександр Марітчак, Василь Кавуля, о. Антон Каштанюк,д-р Лев Дубас, Юліян Федусевич, Лука Турчин, Лідія Горбачева, Петро Мечник, Ярослав Білецький, д-р Степан Біляк, мгр. Мар’ян Дзьоба, мгр. Петро Пиндус, Л. Кобилянський, о. д-р Гавриїл Костельник, Іван Грабар, Теофіль Кульчицький, д-р Зенон Петрів, Дмитро Яців» (і два нечіткі підписи).[ 13]

Ось така представницька галицька «дефілянда».

Цікаво представляє Кость Паньківський фінал «уряду» Стецька -«Карбовича», при якому заступником міністра внутрішніх справ:

«Негайно наступного дня після громадської наради 6 липня склад уряду доповнено львів’янами. Назначено львівських членів без порозуміння з ними й не питаючи їх згоди… Дня 3-го, а може 9-го липня, мені доручено назначения заступника керівника ресорту внутрішніх справ…» [14]

«Усі події, – продовжував Паньківський, – пов’язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні – лагідно сказавши – несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я.Стецько – В. М.), не зуміли з’єднати для себе в усій своїй діяльності та в усіх своїх починаннях ані особистої симпатії, ані потрібної пошани…». Паньківський з цього приводу зауважував:».. .Провідні особи ОУН… принесли з собою такі ж методи: неправду, старшування, а до того ще й розбрат і ненависть, від яких львів’яни за час большевицької окупації відвикли…». Паньківський пише і про те, що о. Гриньох, Стецько і Шухевич «одурили і самого митрополита, представивши справу так, що, мовляв, сиди зконсолідовані в УНК, є порозуміння з німцями. Вмовили його видати 1 липня пастирський лист («Побідоносну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога…»). Та й саме, мовляв, послання перекрутили підпільні комантатори. Паньківський попрікає бандерівців:

«Люди, що претендували на національний і державний провід, мусіли б були мати почуття відповідальності за те, що роблять…». Проте ті люди, продовжував він, «захоплені успіхами Гітлера, ..були переконані, що в їх виконанні у Львові поставлення перед доконані факти і німецької влади, і власного громадянства пройде з успіхом. Вони не поставили справи державності як загальної справи, але поставили її як вузько партійну…».

І далі:

«Проголошення української державносте й організації війська не були оформлені як вислід волі і акт свідомої організованої національної спільноти, але як накинений сторонній диктат. Тому українське громадянство не почувало себе співтворцем актів і не почувало себе відповідальним за них. Акти були «їх» актами, я уряд був «їх» урядом. Громадянство було бездушним глядачем і учасником, так як на мітингах за большевицьких часів…» .[ 15] (Виділено мною – В.М.).

Далі Паньківський пише про те, що «… провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД». Що ж до «будови державносте в тодішній воєнній ситуації», то, на думку «львів’ян» і самого Паньківського, вона була можлива «тільки в порозумінні з німцями». «Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців – В.М.) мусіла б бути готовою принайменше демонструвати свій спротив і перед німцями, та навіть і перед власним громадянством…». [16]

Однак цього не сталося, а сталося навпаки:

«Провідні панове з ОУН, такі самовпевнені в зустрічах і виступах перед громадянством, виглядали в наших очах у розмовах з д-ром Кохом або Кольфом (офіцер служби безпеки у Львові – В.М.) збиточними хлопцями, які вибріхуються від закинених їм дітвацьких вибриків.»

При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили «діяльність» так званого «уряду» Стецька. «Вона (тобто ОУН-б – В. М.) перейшла знову в підпілля до терористичної діяльности, до якої звикла».

В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила надолужити в провінції. «Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання «могил слави». Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили».

Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети «Жовкіські вісті» від 10 липня 1941 р.: «У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок». Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації.

Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку:

«Управа ж міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: «Доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами – вгорі має бути жовта, в долині – блакитна краска». [17]

Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум.

Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував «коляборант» Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини.

«…Роки німецької окупації багаті були на численні парадокси. Передовсім, німецький підхід і трактування Галичини й галицьких українців. Безоглядність і брутальність, з якою німці трактували не тільки населення всіх окупованих країв, але навіть своїх союзників не мала ніяких обмежень, ані границь. Та коли придивимося положенню українців у Галичині і порівняємо його з положенням в інших країнах, то побачимо, що, незважаючи на приєднання до ГГ (до «генерал губернаторства» з центром у Кракові – В.М.) і на часті заяви, що Галичина не тільки п’ятий дистрикт (область), у всьому рівний передовсім чотирьом польським дистриктам, – на долю Галичини припав окремий статус, лагіднішого трактування. При всьому лихові жахливих часів війни й окупації, та зв’язаних з тим надзвичайних тягарів, наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівнянні з Східною Україною або польським населенням ГГ…» [18]

Далі Паньківський намагається пояснити цей «парадокс» таким чином: «Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше «австрійських русинів». Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов’ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про «політично спеціально трактовану територію». Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918-1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей…» [19] (Виділено мною – В.М.)

Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був «лагіднішим», «наше положення було таки привілейованим». Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась «політично спеціально трактованою територією». Цю «лояльність» гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина «була колись частиною австрійської держави». Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення «допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей». Значить, багатьом «нашим людям».

Тут він, звичайно, правий, бо численна маса «коляборантів» почувала себе на вершинах. «Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, – писав Паньківський про себе. – Майже повних три роки співпраці з німцями – від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року – голови станиці Львівської УЦК – не були легкими… Ми звикли вже до німецького режиму, та – може ще важливіше – пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, -відверто зауважував він.»[ 20] Погані новини із Східного фронту, -додавав автор, – приймали ті «коляборанти» досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.

Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх «підручних». Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово «самостійність» УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто «незалежність» від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з’єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем…». І тут же щиро зазначає: «Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були «майстрами». Майстром був Гітлер… В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця…» [21] (Виділено мною – В.М.). Ця «праця» добре відома українському народові.

Чим же заслужили ті «коляборанти» лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих «порадах» (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю «основною функцією» проблему «формувати новий порядок в дистрикті» за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати «опіку» над селянством. На ділі ж та «опіка» виражалась в слідуючому:

1) роз’яснення: «контингент – одна цеголка до перемоги над ворогом»;

2) попередження: «в зборі контингенту німецька влада не легковажить»;

3) острах: «генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту». (Газ.»Львівські вісті». 1942. 14 серпня, 30-31 серпня; газ.»Станіславське слово». 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК – УКК, туди посилались каральні загони «охоронної» поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.

Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі «Зауваження і пропозиції» до генерального плану «Ост» від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:

«До питання про українців.

По плану головного управління імперської безпеки, на територію Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення…»

Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, «коляборантів», які заслужили «лояльність» окупантів.

І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був «лагіднішим» і де «коляборанти» з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне – співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області -понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій – понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі – понад 200 тисяч, в «Цитаделі» («Шталаг-328») – 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто («Юденлаг») -136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині – кожний четвертий.

Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?

Відповідь на це питання ще дадуть історики.

Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе «патріотами», інші – «зверхпатріотами», треті – «патріотами від Бога». Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі «патріоти» вважали себе «націоналістичною елітою» над тим «народом». Однак, вся ця «еліта» в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із «рідної землі»? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.

Однак, надамо слово Паньківському.

«Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв’язках з німцями, ідеологічно пов’язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві – В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах «союз», стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків».[22]

Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після «непорозумінь» з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» стали «охоронними» каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС «Галичина» брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.

Судячи по характеристиках, поданих у книзі «Роки німецької окупації» Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: «Впродовж п’ятнадцяти років (1924 – 1939) я мав змогу спостерігати дразливий… істеричний націоналізм… Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою «визвольна боротьба» і «духовне переродження нації» організація не мала…». Однак, зауважує Паньківський, «мусімо ствердити, що… націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів…» Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на «все українське суспільство накликати репресії…» польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, «затроєна злісною партійщиною». «На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: «Нація понад усе!». [23]

«Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, – продовжував Паньківський, – його успіхи захоплювали й оп’яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків… стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий… Чужих і своїх, – додавав Паньківський, – дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити…

…Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, – продовжував визначену характеристику Паньківський, – відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями – В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом «революціонерами», не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією…» [24]

Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: «Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць…». [25]

Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.

Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, «до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі – В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців – В.М.). Першу групу становили в’язні польських тюрем… Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність… Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство…». [26]

А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:

«Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. – В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином…». [27]

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 – 1941 роках в «генерал-губернаторстві» «медовими місяцями співпраці з німцями.»

Примітки

[1] Добрянський – Демкович М. Україна і Росія. Львів – Краків – Париж, 1993.
[2] Там же. С. 35.
[3] Там же С 38.
[4] Там же. С. 56.
[5] Панківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк – Торонто, 1957. С. 7.
[6] Там же. С 5.
[7] Там же. С 6.
[8] Там же. С 7 – 8.
[9] Там же. С. 30 – 32.
[10] Там же. С 113- 114.
[11] Там же. С 34.
[12] Там же. С. 39.
[13] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 33.
[14] Панківський К. Від держави до комітету. С 43 – 44.
[15] Там же. С 53.
[16] Там же. С 54.
[17] Там же. С 60.
[18] Панківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк – Торонто, 1965. С. 12.
[19] Там же. С. 12-13.
[20] Там же. С. 14.
[21] Там же. С. 18.
[22] Там же. С. 13.
[23] Там же. С. 138.
[24] Там же. С. 141 – 142, 144.
[25] Там же.
[26] Там же. С. 145 – 146.
[27] Там же. С. 146.

Віталій Масловський



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!