Ніякої держави з назвою «Московія» ніколи не існувало

Ніякої держави з назвою «Московія» ніколи не існувало

У XV столітті європейські мандрівники називали Московією місто Москву або ж центральну частину Росії, яка в російській термінології іменувалася Замосков`ям. А держава під владою великого князя Московського у той час завжди іменувалося Руссю або Русією.

З московських князів титул «государ всія Русі» уперше використав великий князь Семен Іванович Гордий (1317-1353), син Івана Калити, третій з московських князів добився великокнязівської влади. Остаточно титул «всія Русі» прийняв Іван ІІІ літом-восени 1483 року. Цей титул виник за аналогією з титулом митрополитів всієї Русі, чиїм благословенням обов’язково скріплювалися договори руських князів починаючи з Дмитра Донського. Іноді неофіційно вживалися терміни «Московська держава» і «Московське царство», найчастіше з відтінком володіння столичним градом. Але в написанні царського титулу такі формули не використовувалися — там писалося «государ цар і великий князь всієї Русії».

Титул «великого князя всієї Русі» проголошував права московських государів на руські землі, що перебували під владою Великого Князівства Литовського і Польщі, і вже Іван III почав за них війну. Возз’єднання в 1514 році Смоленська, взятого військами Василя III (який першим у зовнішніх зносинах почав використовувати титул «цар»), стало гучною загальноєвропейською подією, що викликала резонанс, схожий з резонансом повернення 500 років потому Криму.

Польсько-Литовська союзна держава почала проти Росії справжню пропагандистську війну, намагаючись переконати Європу в тому, що Москва не має жодного права називатися Руссю. У 1517 році в Кракові вийшов «Трактат про дві Сарматії» за авторством Матвія Меховського, в якому послідовно проведена ідея, що «Русія» — це територія Галичини зі столицею у Львові, яка перебуває під владою польського короля. Поряд з нею в Європейській Сарматії розташована Литва, до якої Меховський відніс Новгород, Псков, Смоленськ і Московію.

Але витримати послідовно лінію «Московія це не Русія» не вдалося навіть Меховському: «В Московії одна мова і одна мова, саме російська або слов’янська, у всіх сатрапіях і князівствах. Так, навіть вогули і жителі Вятки — росіяни і говорять по-російськи».

Через твори Меховського назва «Московія» стала стандартною для західноєвропейської преси. Слово «Московія» нав’язувалася навіть авторам тих книг, які в тексті незмінно вживали слово «Росія». Наприклад, знаменитий авантюрист Генріх Штаден, що видавав себе в Європі за опричника, назвав свій твір «Moscowiter Land». Але починається той твір зі слів: «Inn Reuslant bey dem Grosfurschtenn in der Stat Muscau» — «В Росії у великого князя в місті Москві». На протязі всіх своїх творів Штаден користується виключно терміном «Росія», а слово «Москва» вживає лише в сенсі царського міста.

Найавторитетнішим трактатом по внутрішньому устрою Росії був твір дипломата Священної Римської Імперії барона Сигізмунда Герберштейна – як представник Габсбургів він неодноразово бував в Росії і вів переговори особисто з Василем III. Герберштейн теж пішов на поступку польській пропаганді і опублікував свій твір під заголовком: «Записки про Московію Сигізмунда вільного барона в Герберштейні, Нойбергу і Гутенхазі. Вельми короткий опис Русі і Московії, яка нині є її столицею…» (Rerum moscoviticarum Commentaii Sigismundi Liberi Baronis in Herberstain Neyperg & Guettenhag: Russiae, & quae nunc eius metropolis est Moscouiae breuissima descripto). Як бачимо, поступка Герберштейна за схемою Меховського зайшла недалеко — він негайно зробив застереження, що Московія це столиця Русі. «Русією», — повідомляє своїм читачам Герберштейн, — «володіють нині три государя; велика частина її належить князю Московському, другою володіє великий князь Литовський, третьою — король польський, що зараз володіє як Польщею, так і Литвою».

Остаточно з міфом про «Московію» покінчив капітан-найманець Жак Маржерет, що перебував кілька років на російській службі і видав у Парижі в 1607 році «Стан Російської Імперії і Великого Герцогства Московського» — свої записки про початок смутного часу: «Помилково називати їх московитами, а не росіянами, як робимо не тільки ми, що живуть на віддалі, але і більш близькі їхні сусіди. Самі вони, коли їх запитують, якої вони нації, відповідають: Russac, тобто росіяни, а якщо їх запитують, звідки, вони відповідають: is Moscova — з Москви, Вологди, Рязані чи інших міст… Московитами можуть називатися мешканці лише одного міста; все одно як якщо б усіх французів стали називати парижанами з тієї причини, що Париж — столиця королівства Франції, та й то з великою підставою, оскільки Париж — столиця з незапам’ятних часів, а Москва є нею всього лише сто чи двісті років. Також скорочений титул їх государя — Zar Hospodar y Veliquei knes N. fsia Russia, що слід, власне, розуміти, як «король, пан і великий князь наш, всіх росіян» або «всієї Росії», можна розуміти і так; але не московитів або Московії».

Ніхто в Європі крім працівників польсько-литовського агітпропу ніколи не стверджував, що Московія — це не Росія. Говорилося про те, що Московія — це столиця Росії, або що це велика частина Росії, яка перебуває під владою великого князя та царя (царський титул Московських государів не визнавали Польща, Священна Римська Імперія і Ватикан, протестантські країни були до нього байдужі і писали в грамотах «czar», якщо російські дипломати на цьому наполягали, а Османська Імперія визнала відразу).

Тож Петро Перший і перейменував в Російську імперію не міфічну Московію, а саме Росію.

Грецизм «Росія» почав широко розповсюджуватися в руській писемності з кінця XV століття. Він рясно вживався в чині вінчання на царство Федора Іоанновича, а також в «Затвердженій грамоті» Земського Собору про обрання царем Михайла Федоровича. У тексті цієї грамоти використовуються як терміни «Руська Земля» і «Московська держава», так і «Російське царство»: «Ообрав і дав його великого государя царя і великого князя Михайла Федоровича, всеа Русії самодержця, на Владимерское, і на Московське і на Ноугородцкое держави, і на Казанське царство, і Астороханское і Сибірське, і на всі великі і преславниє держави Росийскаго царства».

Однак в офіційній титулатурі слово «Росія» замість «Русії» з’явилося лише після возз’єднання України з Росією. 23 січня 1654 року государ титулювався у подяці послам Бутурліну, Алфер`єву і Лопухіну, що їздили до Богдана Хмельницького, як «цар і великий князь Олексій Михайлович, всеа Русии», а 7 лютого надається грамота молдавському воєводі Стефану від імені «великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, всея великої і Малої Росії самодержця».

У цей же період під впливом мігрантів з України і Білорусії, що працювали в Москві на Друкованому дворі і які навчалися в латинських школах, почало поширюватися написання «Росія», що походить від латинського «Russia». У той час як в офіційних документах наказів писалося «Русія», у книгах, що виходили на друкованому дворі, використовувалося слово «Росія», яке остаточно і закріпилося з прийняттям Петром I титулу «Імператор Всеросійський».

І цей випадок, і багато інших говорять про те, що російська мова і російська культура є прямими спадкоємцями традицій західноруського освіти, представниками якого були Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський. Їх діяльність значно «українізувала» і «белорусізувала» вживану в Москві російську мову, і сучасну російська літературну мову.

А ось на території України і Білорусії, які залишилися під владою Польщі, традиції просвітництва у XVIII столітті згасли. Церковнослов’янська мова, що була у колишній в Західній Русі мовою культури, фактично була витіснена простонародною мовою. Коли в XIX столітті поляки терміново почали конструювати українську та білоруську ідентичності на противагу російській, то звернення до традицій західноруського просвітництва виявилося неможливим, так як ця мова вже стала літературною мовою Росії. Довелося звертатися до сільських говірок, рясно присмаченим полонизмами.

Літературна західноруська мова синтезувалася з літературною великоросійською на їх спільній основі – церковнослов’янській – і дала велику російську мову, частиною якої є і виникла під латинським впливом форма «Росія». Тож коли українські та білоруські націоналісти заявляють, що «Росія — це не Русь» і презирливо кажуть «росіяни», вони сміються саме над собою, над тим явищем, яке з’явилося в російській мові під українсько-білоруським впливом тих часів, коли у цих народів ще зберігався висока літературна слов’янська мова.

Єгор Холмогоров



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 01.08.2018 at 19:54
    Посилання

    Уж не помню, кто автор прочитанного мною в детстве короткого рассказа о ловком мальчишке – уличном продавце газет. Герой того произведения, чтобы привлечь покупателя, предлагая свой товар, кричал во всё горло: «Грандиозный обман! Уже 174 человека обмануто!» Очередной заинтригованный прохожий покупал газету и, быстро просмотрев заголовки статей, начинал возмущаться: «Тут ничего ни про какой обман не говорится!» Но мальчишка уже был далеко и продолжал орать: «Грандиозный обман! Уже 175 человек обмануто!»

    Рассказ вспомнился мне потому, что буквально на днях услыхал по Первому каналу Национального радио аналогичный ор: «Невероятная по масштабам бесстыдства и наглости фальсификация!» Вот только юный плут в рассказе, зарабатывая своим «грандиозным обманом» на хлеб, всё же проявлял незаурядную изобретательность. А великовозрастные дяденьки и тётенька, вещавшие по радио о «невероятной фальсификации», демонстрировали тем самым вполне заурядную глупость.

    Речь в радиосюжете шла о петиции, недавно зарегистрированной на сайте официального интернет-представительства президента Украины. В петиции выражалось пожелание изменить в украинском языке официальное название соседней страны с «Россия» на «Московия», чтобы, таким образом, подчеркнуть «фальшивость претензий русских на протяжённость их истории до времён Руси».

    Эта сама по себе бредовая новость была отнесена радиоведущими к «важным темам», после чего они и принялись рассуждать об упомянутой «невероятной фальсификации». Суть же «фальсификации» заключалась в том, что московиты, дескать, «присвоили нашу историю», «украли наше имя», «объявили украинцев малороссами» и т.п.

    Чтоб было легче «искать истину», ведущие радиопрограммы выписали себе в помощь некоего Александра Палия, названного «историком». Тут надо сказать, что искать истину с этим довольно курьёзным персонажем может лишь тот, кто заведомо не хочет её найти. Сей «историк» известен своим потрясающим невежеством и даже в «национально сознательных» кругах украинского общества пользуется репутацией недалёкого человека.

    И на этот раз он ничем не удивил. Как обычно, нёс ахинею, но (нужно отметить это ради справедливости) выступал в данном случае «вторым номером», по большей части лишь подпевая ведшей эфир радиожурналистке Татьяне Демьяненко (Кривенко).

    А последняя разошлась не на шутку. Она клеймила позором «лживость и аморальность московской мифологии». Утверждала, что «украинцы проявились как нация в ХI столетии, а возможно, и раньше». Сетовала, что московские цари «придушили украинцев, загнали их в рабство, лишили имени и выморили голодом». И конечно же, призывала «честно посмотреть в глаза истории» и подписать вышеназванную петицию.

    Разумеется, ни слова правды в этом эмоциональном выступлении не было. Да и не могло быть – истории сия дамочка просто не знает, что неоднократно показывала и ранее. Впрочем, желание разглагольствовать о том, о чём представления не имеют, свойственно большинству современных украинских журналистов.

    Ну а как же обстоит история с «украденным именем» на самом деле?

    На самом деле никто это имя не крал. Название «Русь», первоначально обозначавшее территорию Среднего Приднепровья, впоследствии распространилось и на другие земли, заселённые восточными славянами: Ростово-Суздальскую, Галицко-Волынскую, Полоцкую, Смоленскую…

    Например, в торговых договорах Новгорода (1199 год) и Смоленска (1229 год) с немецкими городами новгородцы и смоляне называют себя русинами. Русином зовёт себя и тверской купец Афанасий Никитин в своём «Хождении за три моря» (1466–1472).

    Национальные самоназвания «Русь», «русские», «Русская земля» многократно встречаются в литературных памятниках, созданных в Москве, Твери, Суздале, Новгороде. Вновь-таки для примера укажу на «Повесть об убиении Андрея Боголюбского» (ХII век), «Повесть о разорении Рязани Батыем» (ХIII век), «Хождение Новгородца Стефана» и «Задонщину» (оба произведения созданы в ХIV веке).

    После фактического разделения Руси на Юго-Западную (Польско-литовскую) и Северо-Восточную (Московскую) в документах того времени появляются формулировки «Земля Русская государства Литовского» и «Земля Русская государства Московского». Летописцы Литовской Руси продолжали числить русскими, помимо своих городов, также Москву, Тверь, Новгород… В свою очередь летописцы Московской Руси, помимо своих городов, называли русскими Киев, Чернигов, Полоцк…

    Русью именовали Московское государство и зарубежные учёные, путешественники, дипломаты: Матвей Меховский (1457–1523), Сигизмунд Герберштейн (1486–1566), Мартин Бельский (1495–1575) и многие-многие другие. Русью обозначалось это государство и на старинных географических картах, составленных в Западной Европе.

    Иногда зарубежные авторы употребляли и наименование «Московия». На такие случаи и указывают ныне украинские «специалисты», замалчивая (или, скорее всего, просто не зная), что под Московией в Западной Европе понимали часть Руси, а то и использовали оба этих названия как синонимы.

    Между прочим, Московией в ту эпоху называли и земли современной Украины. Скажем, Антонио Поссевино (1534–1611), дипломат, находившийся на службе у римского папы, писал, что Руссия приняла христианскую веру «500 лет назад при московитском князе Владимире».

    Турецкий путешественник Эвлия Челеби (1611–1682), описывая «древнюю крепость Кирилов» (так он именовал Киев), сообщает, что «со времени своего основания и по сей день эта крепость находится в руках московитов». Он же называет пленных девушек, захваченных крымскими татарами возле Киева и отправленных в дар высокопоставленному турецкому вельможе, «белоликими московскими красавицами».

    Журнал «Голландский Меркурий» в марте 1656 года опубликовал статью о городе Лемберге (Львове), где говорится, что живут там поляки, евреи, армяне и московиты.

    Как Московия обозначены нынешние украинские территории на географической карте Герарда де Иоде (1593 год) и в атласе Герарда Меркатора (1628 год).

    И нет в этом ничего удивительного. Образованные люди и раньше (как и теперь) прекрасно знали, что огромное пространство от берегов Балтики и до причерноморских степей издавна заселено преимущественно одним народом. Русским народом. В истории достаточно тому доказательств.

    Вот только… Многие ли ныне на Украине знают об этих доказательствах? Первоисточники читают в лучшем случае тысячи человек. Статьи, где содержание первоисточников правдиво изложено, прочтут (опять же в лучшем случае) десятки тысяч. А у контролируемого лгунами и невеждами украинского радио аудитория миллионная. У украинских телеканалов (где ситуация ничем не лучше) – ещё больше. Такая вот печальная арифметика.

    Александр Каревин, alternatio.org

    Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям