Про книгу Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН – УПА (сповідь українця)»

Злочинни ОУН - УПА. Сповідь українця

Із усієї літератури, яка появилась за кордоном, мене найбільше вразила книга Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН – УПА (сповідь українця)». Книга вийшла українською і польською мовами в 1995 р. в Торонто – Варшаві – Києві, а в 1996 р. ця книга перевидана в Донецьку. На нього ми і будемо посилатися.

Віктор Поліщук зазначає, що він не комуніст і не націоналіст. Він належить до шанувальників бандерівщини. Українець з Волині (м. Дубно на Рівенщині), він не заклопотаний нинішнім «національним відродженням» в націонал-нацистському варіанті, чим сьогодні хворіють багато українських «патріотів», але бажає добра і щастя незалежній Українській державі. В 1940 р. він був репресований разом з сім’єю за «гріхи» батька-петлюрівця. В повоєнний час жив у Польщі, тепер – в США і Канаді. Юрист. Доктор політології. Автор кількох книг, серед них наукової праці «Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим». Його остання книга – «Гірка правда: злочинність ОУН – УПА» – воістину вражаюча сповідь чесного українця, якому соромно за злочинність тих, хто в минулому називали і продовжують називати себе сьогодні «щирими українцями», «національно свідомими», хоч на руках у них кров поляків, євреїв, росіян та українців. Автору соромно і за Україну, земля якої народила таких злочинцю, соромно і перед польським народом, якому завдано стільки невимовного горя. Отже, книга Віктора Поліщука – правдива і чесна сповідь українця.

Автор присвячує свою працю памяті жертв ОУН – УПА. Вказуючи на науковий характер книги, він водночас зауважує, що ті документи та інформації, що є в ній, подані публіцистично, у вільній інтерпретації. Всі вони відповідають на питання: хто, коли і для чого вчинив таку страхітливу справу народовбивства на Волині і в Галичині в час минулої війни? Справедливо зауважує автор і про те, що його праця може стати добрим посібником для кожного, хто цікавиться новітньою історією України і Польщі. Віктор Поліщук акцентує свою увагу на злочинності ОУН – УПА проти польського народу. Чому, власне, так? Та тому, що українські націоналісти постійно звинувачували поляків у тому, що вони, мовляв, «відкопують» українських націоналістів тільки для того, щоб їх спеціально звинуватити. «Вважаю, – пише В. Поліщук, – що проблему українського націоналізму слід не тільки «відкопати», але й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами…»

Тут же автор застерігає читачів, що писати про всі ці злочинства українських націоналістів досить небезпечно. «Один доброзичливець сказав мені: – Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, бо вони ж тебе вб’ють!»

Далі В. Поліщук вказує на причини, чому він взявся за цю тему, і, власне, взявся саме сьогодні.

По-перше, Польща й Україна стали сьогодні незалежними державами. А тому потрібно добре орієнтуватися в сучасній політиці, бо постала нова геополітична ситуація. «Захід активно допоміг повалити пануючі в Східній Європі державні устрої», тобто розвалити СРСР. Але він дбає про себе, а не про Україну, Польщу чи Росію. Водночас, засиллю жовтої раси (Китай) може протистояти тільки Росія. Отож, Польщі й Україні треба в цій ситуації розумно орієнтуватися. Для цього між польським та українським народами мусить панувати згода добрих сусідів. Для цієї згоди кожному народові треба визнати свою вину, повинитись. Тільки тоді і можлива згода».

Але українському, як і польському, народові нема чого вибачатися. «Весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН -УПА». В той же час українські націоналісти «не почувають жодної вини», а кричать про «самостійну» Україну «на всіх етнічних землях».

Що ж до Польщі, то там є різні думки відносно цього. Одні кажуть так: що було, то було. Інші заявляють, що українці, як і німці, мають повинитися. Треті (максималісти) говорять про те, що замирення може статися лише тоді, коли українці повернуть Польщі землі до Збруча. В той же час оунівці ставлять вимогу про повернення Україні Холмщини, Пiдляшшя та Лемківщини. Автор же вважає, що Західна Україна – етнічна територія українців, але тут споконвіку жили і поляки. Однак, існуючі нині кордони є непорушними.

Друга причина – кривавий конфлікт між поляками й українцями в роки минулої війни. Автор називає його «українсько-польською війною». Це була не війна, а звичайна кримінально-кривава різня. Спір же проходить постійно відносно питання: хто почав? Віктор Поліщук наводить приклади взаємних звинувачень. Сам же він вважає, що «поляки захищались». Тому-то, пише він,»… існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бо ж ОУН – УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН – УПА в своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від імені всього українського народу, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА – це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала -про це говоритиму в цій книжці».

І тут же додає: «… В рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо… У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім’ї українського народу».

Третьою причиною написання даної книги, зазначає автор, є те, що націоналісти з ОУН нічому не навчились і творять сьогодні все по-старому. Мало того, старше покоління націоналістів «не тільки не веде до злагоди, але й зі злочинів робить предмет геройства». Знаходяться і такі охоронці ОУН – УПА, як Іван Драч, який офірував 1000 карбованців на пам’ятник воякам УПА на Рівенщині, або Сергій Плачинда, що ставить знак рівняння між націоналізмом і патріотизмом. А «підміна цих несумісних понять -одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України».

Далі автор зазначає, що такі «демократи», як І. Драч, сьогодні боронять ідеологію, яка вже давно зазнала катастрофу на політичній арені Європи. Це ідеологія Гітлера, Муссоліні, Франко, Салазара. «Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм», який «є різновидом фашизму». В Україні сьогодні проповідують фашистську ідеологію ОУН і ставлять пам’ятники Коновальцю, Бандері, Шухевичу, есесівцям дивізії «Галичина». Весною 1992 року Слава Стецько (голова КУН) на конференції ОУН-бандерівців у Києві заявила, що » наш український націоналізм – це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм». У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, «я буду тут доказувати, що український націоналізм – це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм».

Визначення поняття «націоналізм»

У книзі Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН – УПА» є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово «націоналізм» для одних – поняття негативне, для інших -позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов’ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм – «полярно різні поняття». Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.

Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова «патріотизм». Англійці це почуття розуміють по-своєму – як прихильність людини до нації, до держави, що і називають «націоналізмом». Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.

Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й «п’ємонтизмом і «галицьким фундаменталізмом». «Тенденція галичан, – вказує автор, – «приєднати» до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом».

Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і «соборність», і «самостійність». В поняття «соборність» вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст – «всі етнічні землі українські», що іноді набирає «імперіалістичного забарвлення». Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж «самостійна», «незалежна» Україна означає у них, перш за все, «націоналістична Україна», де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.

УПА була армією чи бандою? – питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була «збройною силою якоїсь держави». Тому важко назвати її армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили «з політичних мотивів». Отже, В. Поліщук дії ОУН – УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.

Автор справедливо відзначає, що ОУН – УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: «Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці».

Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. «…До недавнього часу, – пише В. Поліщук, – я вважав, що український націоналізм – це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм – це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти». Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: «Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?» І тут же відповідає, розмірковуючи: «Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині».

Тому й сьогодні з’являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті «Сучасний український націоналізм як ідеологія» («Літературна газета», 22 липня 1992 р.) про те, що «націоналізм – це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності» та про те, що «український націоналізм – гуманний, народний і мирний», а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців – Миколи Плав’юка, «двійкарів» – устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.

Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. «ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця… Галичина – з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім’я українського націоналізму… ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч… безвинних людей… мучили, знущалися», посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.

Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: «У нас тепер «хвороба» на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець».

Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 -го курсу на роль націоналістичного диктатора?

Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, – підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за «Десятьма заповідями українського націоналіста» (Декалогом). На цьому «Декалозі» і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що «між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)».

Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що «ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм». Це витікає з десятої заповіді «Декалогу», бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на… револьвер, що означало смерть за «зраду» організації.

У підрозділі «ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова» Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.

Донцов –  умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки); списував усе із Фрідріха Ніцше; часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє; критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму; критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх «провансальством», «хуторянським універсалізмом» і т.п..

Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти – це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, – робить висновок автор.

І тут же зауважує, що «Націоналізм» Донцова (по суті, головна «праця» цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці «отці», звичайно, добре знали, що друкують.

Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: «…Фанатизм довів до злочинів… Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це – недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам…». Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: «Коли б ОУН прийшла до влади в Україні – було б не до іронії». Одне гасло «Україна для українців!» що значить!

Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський «філософ» Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. «За вільну Україну», 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. «Це і є продовження донцовщини», – зауважує Віктор Поліщук.

А Тарас Гунчак (редактор журналу «Сучасність», теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та «батьком» злочинних функціонерів із ОУН.

Віктор Поліщук вказує, що «ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20 – 22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки».

А що ж цього вийшло? «Добра не вийшло.., – продовжує Віктор Поліщук. – Минав час, «вожді» ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію – помічника «Зондеркомандо» у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію «Галичина». Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували…».

Ця аморальність, фанатизм, «творче насильство», агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. «Волею, а не політичними розрахунками, – продовжує Віктор Поліщук, – не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім’ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни». І тут же додає: «Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН – УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не «метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика».

Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. «Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються.»

Тому автор закликає українців (і поляків також): «Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН – УПА». Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: «…Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова»…

Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: «Говоримо – Ленін, а на думці -Партія; Говоримо – Партія, а на думці – Ленін. Отже – говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці – ідеологія ОУН». «Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації», – додає автор.

Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального «історика» й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв’ю канадському телебаченню в Торонто заявив: «Є різні націоналізми – націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний». Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що «немає, не було націоналізму комуністичного», хоч і був «націонал-комунізм» Миколи Хвильового і Миколи Скрипника.

В наступному підрозділі книги – «ОУН у світлі власних документів» – Віктор Поліщук зазначає: «Український націоналізм – це різновид фашизму»; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, «явищем сам у собі», в донцовській подобі; «Український націоналізм – це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців – побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії…» В цьому імперському панстві «пануватиме націократія – вождівський, тобто авторитарний устрій», де «вождь нації» спиратиметься на «луччих людей» (еліту), на «ініціативну меншість»(касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств.

Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями

В розділі «ОУН по вибуху Другої світової війни» Віктор Поліщук досить концентровано подає вагомий матеріал про прислужництво українських войовничих націоналістів гітлерівцям:

– від 1921 року Ріко Ярий (один із наближених Є. Коновальця, А. Мельника, а затим С. Бандери) активно контактував із штабом нацистської партії;

– з 1932 року той же Ріко Ярий та Микола Сціборський (заступник Є. Коновальця в проводі та головний теоретик ОУН) були офіційно представлені ОУН при штабі Гітлера;

– ОУН лише виконувала те, що їй доручав керівник Абверу адмірал Канаріс та його підлеглі;

– з початком Другої світової війни ОУН виступала на боці Гітлера.

З початком Другої світової війни «великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович», – констатує В. Поліщук. Автор наводить свідчення В. Кубійовича, керівника Українського центрального комітету (УЦК), створеного гітлерівцями в генерал-губернаторстві в окупованій Польщі, який пише в своїй книзі спогадів [1] про те, що до УЦК був приставлений Теодор Оберлендер, який став «радником від Абверу». Це означало, що той Т. Оберлендер фактично керував справами УЦК.

Після розколу ОУН на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, зауважує Віктор Поліщук, «ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС».

Що ж до керівництва ОУН-бандерівців, який стали називати революційним проводом (РП ОУН), Ріко Ярий за дорученням Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилось до німецьких зв’язків; Роман Шухевич став організатором кадрів диверсантів, а на долю Ярослава Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції орієнтації на гітлерівців. Недарма 11-йз’їзд ОУН-бандерівців, що відбувся в квітні 1941 року, публіцист із ОУН-мельниківців Зиновій Книш назвав «з’їздом диверсантів».

Досить концентрований матеріал про злочинства ОУН-УПА подає Віктор Поліщук у другій частині книги, який співзвучний із наведеними тут же словами Дмитра Павличка:

Будеш, Україно,
Довго пам’ятати…
Виколені очі,
Очі-зоряниці.
Будеш пам’тати
Дерманські криниці!

Аналізуючи процес формування Української повстанської армії, автор аргументовано доводить, що УПА створена емісарами з Галичини. Їх було понад тисяча, галицьких бандерівців, вихованих донцовщиною і посланих на Волинь і Полісся. Спочатку ті «емісари» створили «кущові самооборонні відділи», які «не оборонялися, а нападали». Якими вони були? В. Поліщук відповідає: «Вистачило свиснути – і «військо» готове. З сокирами, вилами, дрюкачами, а то й з вогнепальною зброєю». УПА ж поставала поступово, «але жила ідея, принесена з Галичини на Волинь і Полісся, створити таку армію, яка б викинула з території України «зайдів» і «займанців». «Проти кого воювала ОУН – УПА?» – ставить питання Віктор Поліщук. Націоналісти заявляли і заявляють: вони воювали «проти гітлерівців і більшовиків». А насправді?

Відповідаючи на це питання, Віктор Поліщук подає визначення Володимира Кубійовича, керівника УЦК, головного «коляборанта» часів німецько-фашистської окупації Галичини, який був під контролем ОУН-мельниківців: «Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокуючи німців, і пам’ятати, що пронімецька акція допомагає більшовикам».

Отже, все ясно.

Віктор Поліщук: «Не було «війни» УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. Їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів…».[2]

І далі: «Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як знищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів… Є натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк:

«Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови. Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втекли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців». Отже, резюмує В. Поліщук, «були сутички, але не була «війна» з німцями, це не був «фронт УПА» проти німців… Були, без сумніву, – продовжує автор, – сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бо ж, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німцям, які не визнали створеної ОУН-б «держави» і за це бандерівці на них «погнівалися».

Зате бандерівці досить активно вели боротьбу проти поляків, очищуючи терени від «зайдів». При цьому ОУН-бандерівців звинувачує в усьому поляків. Націоналістичні автори постійно тлумачать, що поляки були засліплені споконвічною ненавистю до українців. М. Лебедь, організатор УПА, у своїй книжці «Українська повстанська армія» уперто твердить, що оунівці проводили боротьбу проти польських шовіністів, які зазіхали на західноукраїнські землі. Інші націоналістичні автори зазначають, що «українсько-польську війну» розпочали поляки, винищуючи в 1942 р. українців на Холмщині.

Віктор Поліщук справедливо стверджує, що в 1942 р. масових вбивств українців на Холмщині не було. Це були поодинокі вбивства, окремих війтів і старост, явно з провокаційною метою, щоб посварити українців і поляків. Все це інспірували гітлерівці напередодні очищення цих земель для німецьких колоністів. Отже, ці подинокі вбивства не могли вплинути на масові вбивства поляків на Волині в наступному році.

Але керівник ОУН-бандерівців М. Лебедь послав понад тисячу емісарів з Галичини, організував «кущові відділи самооборони», які згодом переросли в перші підрозділи бандерівської УПА і все почалося плановано – ранньою весною 1943 р. тут відбувалися масові і цілеспрямовані мордування польського населення.

Автор тут же наводить цитату із книги М. Лебедя «Українська повстанська армія»: «Влітку 1943 р. Волинь повністю була під цілковитим пануванням УПА. Поляки, які отримали наказ залишити терени, добровільно те розпорядження виконали. Їх нерухоме майно перейшло у власність українського народу».

Все це звичайнісінька брехня! Бо, по-перше, УПА не панувала в той час на Волині. Цього їй не дозволяли великі партизанські з’єднання радянських партизанів. По-друге, те, що поляки отримали наказ ОУН-УПА «очистити терени», означало не «добровільність» виселення, а масове винищення цілих польських сіл на Волині влітку 1943 року. А, по-третє, майно замордованих поляків перейшло не у «власність українського народу», а його пограбувала і привласнила сама УПА, яка аж ніяк не представляла інтереси і волю українського народу.

Віктор Поліщук, вказуючи на злочини ОУН-УПА проти поляків на Волині і Поліссі, посилається на книгу Й. Туровського і В. Семашко «Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945″.[3] Тут автори подають дані про те, що українські націоналісти ліквідували на Волині 60 – 70 тисяч поляків, що становило 20% усіх поляків у краї. По повітах це виглядало так:

Повіт Дубнівський- 6 800 замордованих;
повіт Горохівський – 4 200 замордованих;
повіт Костопольський – 7 000 замордованих;
повіт Ковельський – 7 300 замордованих;
повіт Кременецький – 5 100 замордованих;
повіт Любомльський -1 900 замордованих;
повіт Луцький -11 900 замордованих;
повіт Ровенський – 7 400 замордованих;
повіт Сарненський – 6 100 замордованих;
повіт Володимирський – 8 000 замордованих;
повіт Здолбунівський – 3 600 замордованих».

Ті ж автори зазначають, що найбільш кривавим був липень 1943 року, коли загинули близько 20 тисяч поляків, коли було закатовано 12 тисяч людей.

Хто був керівником такого страхітливого винищення людей? Віктор Поліщук називає двох осіб: в серпні 1943 року на чолі проводу ОУН-бандерівців стояв Роман Шухевич. Отже, масові вбивства на Волині здійснювалися під керівництвом Миколи Лебедя, а наприкінці 1943 року і протягом 1944 року – Романа Шухевича. Автор називає М. Лебедя «головним архітектором морду». І тут же приводить оцінку відомого націоналістичного діяча 3. Книша, який у книзі «Бунт Бандери» так і писав: «Лебедь – кат Волині».

Створення УПА та дивізії СС «Галичина»

Значну увагу в книзі «Гірка правда: злочинність ОУН – УПА» Віктор Поліщук приділяє питанням створення УПА та дивізії СС «Галичина».

Спочатку автор подає інформацію із статті Миколи Лебедя в журналі «Сучасність» (1983, №№ 1,2.), де той пише про те, що в час, коли С. Бандеру і Я. Стецька заарештувало гестапо (початок липня 1941 р.), то він (Лебедь) мав зустріч з «представниками вермахту» Кохом, Оберлендером і Маркертом (всі співробітники Абверу, які займалися так званим «українським питанням»). Разом з ним на «зустрічі» були Ріко Ярий та Іван Климів-«Легенда». Як зрозуміти таку ситуацію? Одних керівників ОУН-б заарештовують, а з іншими керівниками тієї ж ОУН-б гітлерівці ведуть зустрічі і переговори. Чи не черговий парадокс у стосунках між бандерівцями та гітлерівцями?

Віктор Поліщук наводить ряд суттєвих аргументів щодо створення УПА. Ось уривок із книги Михайла Подворняка «Вітер з Волині» (Вінніпег, 1981) про те, як проводила УПА бандерівців свою «мобілізацію»:

«…В певний час наказували зголошуватись в якомусь місці. Тут був присутній станичний, який поперджував, що непослух може коштувати смерті… Одні пішли добровільно, інших мобілізували примусово…»

М. Подворняк вказував і на те, що одночасно проходила також мобілізація речей, харчів. На кожне село була накладена якась данина. Кожне село повинно було дати якусь кількість м’яса, муки, полотна, вовни і т.д. По наказу готували одяг.

Далі В. Поліщук зазначає, що з літа 1943 р. мобілізація в УПА проходила насильно, під погрозами.

«Ось і вся правда про УПА», – зауважує Віктор Поліщук. І питає: «Чи то була армія?» Армія в криївках? Армія різунів, що горобиними ночами виходили на свій злочинний промисел?

«Моторошно стає на душі..,» – продовжує автор, – читаючи матеріали про дії ОУН – УПА. Можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви, чи рід людський «Гомо сапієнс», чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших днів, викликає сумніви щодо «Гомо сапієнс» роду людського. Тим більше у контексті вчення Д. Донцова і дій ОУН – УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією і практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям…». І автор з сумом додає: «Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств, застосовані ОУН – УПА».

Так, «Остап» – Сергій Качинський, син православного священника на Поліссі, командир одного із перших підрозділів, з якого фактично починається бандерівська УПА, був вбивцею. Історик УПА П. Мірчук представляє його в книзі «Українська повстанська армія», як героя: «Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо «Серьожа-садист»…» Ото-так «доблесть»!

Курінний «Різун» загинув 6 січня 1945 р. У 1992 р. його ексгумовано й урочисто перепоховано нинішніми шанувальниками бандерівців-різунів. Про це нещодавно гучно писала націоналістична преса. Але, схаменіться, панове! Він же недарма «Різуном» названий! Не різав же він курей і качок!

Віктор Поліщук стверджує, що «як наші, так і зарубіжні архівні джерела й опубліковані документи свідчать: кістяком Української повстанської армії були члени ОУН, що пройшли «вишкіл» ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів «Нахтігаль», «Роланд» та шуцманшафт-батальйону 201, резидентурах, інших військових установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16% учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії. Так, функції керівників УПА прибрали до себе в недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них – Р. Щухевич, Д. Клячківський (командуючий УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)…»

Досить суттєві матеріали подає Віктор Поліщук, коли пише про створення дивізії СС «Галичина».

Відомо, СС-дивізію створили в Галичині функціонери ОУН-мельниківців, УЦК і націонал-клерикали. Автор тут зазначає, що ОУН-бандерівців спочатку була занепокоєна творенням есеівської дивізії, бо боялась, що втрачає активний елемент. Однак пізніше заспокоїлась і поставляла в дивізію своїх людей.

Віктор Поліщук резонно запитує: «Чи дійсно вояки СС дивізії «Галичина» воювали за волю України?»

Автор продовжує полеміку, яка й досі триває в середовищі націоналістичних авторів: хто був творцем дивізії СС «Галичина»? Губернатор дистрикту «Галичина» группенфюрер СС О. Вехтер? Чи УЦК з В. Кубійовичем на чолі?

Віктор Поліщук приводить тут характеристики колишнього есесівця Р. Колісника, який у книзі «Останній постріл» (Торонто, 1989) зазначає, що творцем дивізії був губернатор дистрикту «Галичина» О. Вехтер, який вважав Галичину за «свою» територію, як колишню провінцію Австро-Угорської імперії. «Галичину, – пише Р. Колісник, – Вехтер вважав за спеціальну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком Австро-Угорської імперії. Він хотів перевиховати українську молодь Галичини, виплекати в ній «галицьку регіональну свідомість», щоб у майбутньому «злити цю свідомість у загальну німецьку». Галичину він вважав за окрему територіальну одиницю, на якій живе населення, що мас «свою специфічну свідомість».

Віктор Поліщук також схильний думати, що губернатор дистрикту «Галичина», що группенфюрер СС О. Вехтер вважав Галичину «своєю» і «не був далекий від правди: в галичан фактично є якась окрема психіка, інший спосіб думання… Або цілковиту рацію має Отто Вехтер, або галичани не виросли ще з племінного способу думання і намагаються його накинути решті України, намагаються «приєднати» Україну до Галичини».

Ми вже відзначали, що керівник УЦК В. Кубійович вже в повоєнний час взяв відповідальність за творення дивізії СС «Галичина» на себе. Але даремно, бо окремим націоналістичним авторам така затія не сподобалася.

Слід відзначити, що Віктор Поліщук погоджується з тим, що творцями дивізії СС «Галичина», все таки, були українські націоналісти. Про це ж пишуть такі націоналістичні автори, як Василь Верига, Ярослав Пеленський, Андрій Білинський та інші, які до УЦК (Кубійович, Паньківський) додають ще співтворчість Дмитра Паліїва, фюрера галицьких штурмовиків ФНЄ (Фронту національної єдності).

І ще про дивізію СС «Галичина».

В. Поліщук досить суттєво відзначає, що «українські автори сором’язливо оминають справу створення в рамках СС дивізії «Галичина» поліційних полків з українців». І додає: «Промовчують, може, тому, що на цих полках тяжить закид участі разом з УПА і німцями в народовбивстві?»

Так, це – справедливе і досить суттєве зауваження автора. Ми вже писали вище про ті поліцейські полки. Справа в тому, що перший набір в дивізію СС «Галичина», оголошений у квітні-травні і проведений на початку літа 1943 р., дав змогу гітлерівцям сформувати п’ять поліцейських (галицьких «добровольчих») полків, які були швидко вишколені й ефективно використовувались у каральних акціях СС протягом 1943 -1944 року. Згодом організатори дивізії такі формування «опротестували» і ті полки були введені в склад дивізії поступово, частинами, але вже після розгрому основного складу дивізії під Бродами на Львівщині наприкінці липня 1944 р.

Віктор Поліщук, пишучи про ці поліцейські полки, використовує вагому аргументацію інших авторів. Він посилається, перш за все, на Олександра Кормана [3], який вказує на операцію з участю поліцейського полку під Замостям і Тарногрудом, яка називалась (під криптонімом) «Вервольф в Замостю». О. Корман пише також про участь поліцейських галичан-карателів у розправі 16 квітня 1944 р. в Ходачковому Великому на Тернопільщині, де загинуло 862 мирних жителів; в березні того ж року в Підкамені поблизу Бродів на Львівщині від рук галицьких есесівців загинуло близько 800 людей; в Семянівці поблизу Львова загинуло близько 30 осіб; акцію у Віцині Золочівського повіту, в якій брали участь відділи СС дивізії «Галичина». Часто ці акції відбувалися у співдії з УПА.

Віктор Поліщук подає матеріал про напад есесівців із дивізії «Галичина», відділу УПА та німців на польське село Гуту Пеняцьку на Львівщині. 22 лютого 1944 року радянські партизани залишили село, а 23 лютого Гуту Пеняцьку заатакували відділи СС дивізії «Галичина». Бої тривали п’ять днів. 28 лютого есесівці разом із відділом УПА захопили село, зігнали всіх мешканців до костела. В той час упівці грабували майно і вивозили пограбоване. Після грабунку будівлі підпалили. В костелі почалася розправа, в результаті якої загинуло 868 людей. Автор зазначає, що О. Корман подає список осіб, які загинули від рук вояків СС дивізії «Галичина» і УПА.

В книзі Юзефа Файковського і Яна Реліги «Гітлерівські злочини в польських селах 1939 -1945» (Warszawa, 1981) подається такий факт: 1 -2 лютого 1944 року відділи жандармерії, СС і СС-«Галичина» кількістю близько 3-х тисяч солдатів оточили село Борув, знищили 280 господарств і вимордували близько 300 людей. Не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалися тільки кілька молодих чоловіків. Тут же автор подає інформацію про участь есесівців із дивізії СС «Галичина» у винищенні поляків в Кєлецькому, Ряшівському, Тарнобжеському, Тарновському і Замойському воєводствах. Віктор Поліщук вказує також на те, що у В. – Д. Гайке, начальника штабу дивізiї СС «Галичина», в його книзі «Українська дивізія «Галичина» є карта, де вказано, що окремі підрозділи дивізії (видно, поліцейські) брали участь у розправі над повстанцями у Варшаві.

Віктор Поліщук констатує:

«Це була пряма співучасть відділів СС дивізії «Галичина» з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства» (Виділено мною – В. М.).

Що ж до зміни назви дивізії, – з 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина» в 1-шу дивізію Української національної армії (УНА), – то автор вважає, що ця зміна є «ефемерною», бо жодних змін не відбулося. Дивізія залишилась есесівською та гітлерівською.

Отже, даремно трублять сьогодні ще живі комбатанти та їх шанувальники про те, що есесівці дивізії «Галичина» воювали «за волю України». Вони захищали інтереси нацистської Німеччини і виконували волю Гітлера!

Тому Віктор Поліщук і наводить під кінець підрозділу уривок із газети «Новий шлях» (Торонто):

«…За час служби у дивізії «Галичина» включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у так званих Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія».

І автор резонно запитує: «То чи було оте військо – СС дивізія «Галичина» – німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина …платить їм пенсію?»

Роль церкви у діяльності ОУН – УПА

В розділі «Роль церков у контексті діяльності ОУН – УПА» Віктор Поліщук констатує, що «з теологічної точки зору християнство – це понаднаціональна релігія», і «християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать». А тому «християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів».

Однак!

«Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО – ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе».

Тут же Віктор Поліщук додає:

«Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква… Українці Галичини були віддані своїй церкві… І ось за таких умов постає і діє УВО – явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської») церкви. На Святоюрській горі мусіли читати «Націоналізм» Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах – сама суперечність з християнством…

…Вже сама поява «Декалогу» – десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже «Декалог» – суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є «Дух одвічної стихії», стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В «Декалозі» є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства».

«Інша справа на Волині, – відзначив Віктор Поліщук…Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква».

Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?

Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають «побідоносну німецьку армію». Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. «То що вже казати про священиків у сільских приходах?» – ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: «Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали».

Але були й інші.

«28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм.Бережці, пов.Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували «ляхів». Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл;

27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь «визволення України». Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. «Ляхи» – це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки – це мішані українсько-польські подружжя, а покручі – це діти з мішаних подружь».

Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН -УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей – чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН – УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць.

Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством.

В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав -перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський.

Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці «Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль» (Рим, 1983) наводить наступні факти.

Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом.

13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці).

14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський.

13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці.

В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі.

В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені.

Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки.

Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7.

«Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН – УПА?» – питає Віктор Поліщук. І відповідає: «Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим». І ще додає:

«Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію греко-католицької церкви». І нарешті, така заувага автора:

«Я не спроможний зрозуміти – чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватікану? З метою поширювання католицизму на Схід? На це українці не дають відповіді». А головне, «немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН – УПА в час війни в Західній Україні».

Зате між українськими націоналістами досі ходить анекдот:. «Українець пішов до сповіді. Отче, – каже він сповідальникові, – колись я убив енкаведиста… Священник перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги».

Експансія націоналізму

Розділ II останньої частини книги Віктор Поліщук так і називає -«Експансія українського націоналізму на Україні». Ця експансія, вказує автор, відродилась у час горбачовської «перебудови».

Розглядаючи цю експансію, В. Поліщук робить досить справедливе застереження:

«Ще раз треба пригадати: коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, .чого яскравим виразом і є опубліковані фрагменти «Ухвали» ОУН…».

Але, підфарбувавшись, і дещо замаскувавшись, всі фракції ОУН, як і ті угрупування, що явно до них тяжіють, аж ніяк не відмовляються від злочинної ідеології і злочинного минулого. Мало того, вони реанімують все, чим жили і дихали українські націоналісти в тому злочинному минулому і прагнуть нав’язати те минуле нинішній Україні.

Віктор Поліщук: «Першими рішили туди (в Україну – В. М.) емісари із ОУН-з (ОУН-за кордоном – В.М.), а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: «…нам концентруватися передовсім на двох справах: І) розбудувати на належному рівні штаб, людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя… Найкраще для цього надається «Пролог», за умов відповідної розбудови його апарату» (Ж.»Сучасність». №4. 1988.) «Пролог» – то і є Т. Гунчак. Він дефілював між Львовом і Києвом, налагоджував звязки і постійно консультував, як діяти по-оунівськи.

Тут же Віктор Поліщук використовує уривки із статті Т. Гунчака про Д. Донцова («Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм». – «Літературна Україна». 1991. 20 червня.): «…сильні народи повинні побороти слабших і нав’язати їм свій спосіб життя. Дуже важлива теза в ідеології Донцова є поняття «творчого насильства» й «ініціативної меншості» як сил порядкуючих. Аналізуючи той аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський (автор політичної біографії Д. Донцова – В.М.) відзначав, що Донцов «відкидав ідею демократії, лібералізму, гуманізму і соціалізму. Натомість, як підставу суспільно-політичної організації народу висунув він засади «ініціативної меншості», то значить групи людей.., яка прагне до влади».

Таке возвеличування Донцова емісаром Т. Гунчаком, зрозуміло, мало неабияку реакцію в посткомуністичній Україні. Правда, зазначає Віктор Поліщук, дещо пізніше в газеті «Демократична Україна» той же Гунчак заявив, що «особисто… не поділяє поглядів Донцова», який, мовляв, «мав рацію лише в 30-х роках» (Газ. «Демократична Україна». 1992 . 25 березня.).

Врешті ОУН-з послала не тільки своїх емісарів в Україну, але й перенесла в Київ свій орган, журнал «Сучасність». «Так легше просувати ідеї ОУН – УПА», – зазначає В. Поліщук.

Другою вирушила в Україну ОУН-мельниківців та перенесла із Парижа в Київ свій орган «Українське слово». Засновано в Києві також журнал «Розбудова держави» (типу «Розбудова нації»). Появився в Києві і лідер ОУН-м Микола Плав’юк та його численні емісари. Спільно з Левком Лук’яненком вони редагують свої видання.

Найпізніше, «але зате найбрутальніше», – відзначає Віктор Поліщук, – рушила в Україну ОУН-бандерівців, яка відразу ж провела кілька своїх конференцій, де, звертаючись до Президента, Верховної Ради, почала вимагати реабілітації ОУН – УПА.

І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції «Роль націоналізму в процесі державотворення України» виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. «Гомін України», Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, «десятиліттями гавкав на ОУН», в інтерв’ю «Робітничій газеті» заявив, що «націоналізм – вища форма патріотизму» («Робітнича газета». 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки «сумлінням українського народу», став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи про постання УПА, сказав: «Цю дату треба відзначати саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається» (Газ. «Гомін України». Торонто. 1999. 22 липня.). В Тернополі ж головну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Степана Бандери. Подібних дій чимало.

Все це, застерігає Віктор Поліщук, – не якась собі пропаганда голови ОУН-бандерівців (тепер КУН) Ярослави Стецько, а реальна загроза для України. Бо ж, посилено подається з-за кордону фінансова допомога націоналістичній пресі в Україні, і не тільки їй. Сьогодні необандерівець Валентин Мороз кричить: «Бандера – то Шевченко XX століття!, Гітлер -то Христос XX століття!» Чи бачать всі ті представники «національної еліти» (І. Дзюба, М. Жулинський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), що творять?» – запитує під кінець автор.

Віктор Поліщук всі ті ігрища націоналістів, які творяться сьогодні в Україні, називає «відьомським балом ОУН». «Де ж ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА?», – з сумом зазначає він. «Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН – УПА за злочини народовбивства на поляках у час війни», – скрушно зауважує автор, – Я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна у смерті поляків, євреїв, росіян, українців…».

Тобто, Віктор Поліщук соромиться тих, хто «з національності робить професію». Тому, пишучи цю книгу, щиро заявляє: «У цій книзі – мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників».

Злочинно ототожнювати український націоналізм з українським народом. Сором чесного українця Віктора Поліщука і примусив написати цю сповідь. Він пише про це так: «Восени 1992 року приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН – УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу – з українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН – УПА.

Тому, завершуючи книгу «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» Віктор Поліщук заявляє:

«За дії ОУН – УПА має відповісти теперішня влада незалежної України – її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН -УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків.

Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її жертва брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини. Бо ж без покаяння немає прощення!

Примітки

[1] Кубійович В. Мені 85. Париж – Мюнхен, 1986.
[2] Turowski І., Siemashko W. Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonant na ludnosci polskies na Wolyniu 1939-1945. Warszawa, 1990. S. 158.
[3] Korman A. Nienkurane zbronie SS-Galizien z lat 1943 – 1945.

Віталій Масловський


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!