Русь, Московія і Україна

Знову на роздоріжжі. Де справжня Русь? У Москві? В Києві? Чия вона спадщина?

Кілька років тому я потрапив на відкриття приватного музею, присвяченого українській військовій історії. Втім, це була лише вивіска. Господар музею — великий київський ресторатор і колекціонер всього пов’язаного з дореволюційної імператорською армією. Та ще й з відомим дворянським прізвищем із закінченням на «ев». Природно, під склом — золоті російські погони, у вітринах — мундири гвардійських полків, на стендах — фотографії царських офіцерів. Але називалася ця комедія «з переодяганням» – «Військова слава України», так як дружина господаря — дуже богомольна дама, що демонстративно «українізувалася» і була волею долі одним з лікарів президента. Чекали і Самого, але «Його Високогетьманство» все-таки не приїхало. Чому — не знаю. Може, на виставку бджолярської слави покотив. Але фуршет вийшов чудовим і без нього. І смикнув же мене лукавий за язика запитати, дивлячись на гори живності на столі: «А де тут моя російська національна їжа — ікра, осетрина?»

Тут на мене все це «панство» як накинеться: «Та як ви можете таке говорити з таким чудовим українським прізвищем?!» «Хто вам сказав, що воно українське? — відповідаю. — Типове російське прізвище — Бузина!» Господарі зовсім очманіли. Дивляться на мене, наче шпигуна спіймали. А я продовжую: «Судіть самі. Ми з вами в Києві. Держава, що тут була за князя Володимира, називалася Руссю. А народ — руським. Скрізь пишуть, що Україна — «спадкоємниця Русі». Я — прямий нащадок цієї Русі. Мої предки тут завжди жили — не знаю, як ваші. Значить, я — руський і є. І, до речі, ви теж».

Логіка моя їх просто вбила. Бачу: заперечити їм нема чого, але чогось бояться. Може, сміливості моєї думки. Може, що в них приватизований під музей особняк відберуть? І тут хтось із гостей — такий з половецькими вусами донизу і злегка розкосими очима каже: «Так осетрина — то не наша їжа. Її тут зроду не водилося!» І нахабно так на мене дивиться: мовляв, що ти на це скажеш? Але я відразу переходжу на його солов’їні мову і відповідаю: «Осетри у Дніпрі, пане, перевелися від вашого кепського хазяйнування. Не далі як вчора я читав спогади Михайла Литвина XVI століття. Так він писав, що осетри тоді піднімалися Дніпром до самого Києва, а було їх стільки, що ними навіть собак годували!»

САМІ СЕБЕ ОБІКРАЛИ

Відмова від давньоруської спадщини ставить ідеологів українського націоналізму в смішне становище. Адже так вони виявляються людьми без роду-племені — якимись незаконнонародженими дітьми історії. Щоб хоч як-то заперечувати опонентам, вони придумали байку, ніби злі москалі вкрали у них ім’я, на яке мають право лише вони. Сьогодні цей вимисел особливо пропагує львівський історик Ярослав Дашкевич, який написав у передмові однією з псевдонаукових брошур: «Поза сумнівом, що «Московщина вкрала» (це лагідний для цієї ситуації вислів М Грушевського), а по суті — загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна».

Соромно докторові історичних наук Дашкевичу, що навчався і на лікаря, і на нафтовика, не знати, чи з кон’юнктурних міркувань робити вигляд, що не знає, загальновідомих для кожного справжнього вченого речей. Ні географічно, ні «устроєво» (тобто за суспільним устроєм) Україна не дорівнює Русі. Якщо говорити про географію, то в Русь навіть в найкращі для неї часи не входив не тільки Крим, але і дві третини нинішньої України, яка належала тоді кочівникам-половцям. А це — Харківська, Донецька, Херсонська, Миколаївська, Одеська області. Південна межа Русі проходила всього в сотні кілометрів від Києва на річці Рось! Натомість північна — по Балтійському морю, яке кордоном України ніколи не було, а східна — по верхів’ях Волги, теж від українських степів дуже далекою. Більша частина земель Русі і сьогодні входить не в Україну, а в Білорусію і Росію. Україні ж належить тільки вузенька смужка давньоруських земель. Правда, з Києвом — колишньої руською столицею. Але не варто забувати, що це лише третя столиця Русі! До неї роль стольних градов належала Ладозі поблизу сучасного Петербурга і Новгороду, з якого разом зі своєю «Руссю» спустився до Києва князь Олег.

Ось така географія виходить! А що стосується етнічного аспекту давньоруської історії, то можна настрочити хоч мільйон брошур, але ними не закреслити давні літописи. Ким були перші руси? Відкрийте «Повість временних літ». Там написано однозначно — варягами, тобто норманами, вікінгами, вихідцями з Скандинавії. Досі фіни називають Швецію «Руотсі» — тобто Русью, Росією, а Росію – «Веняія» (Венедія — від слова «венеди», як сусідні народи в давнину на рубежі старої і нової ери називали слов’ян). Це забиває кіл в спекуляції будь-яких супротивників норманської теорії походження Русі, чиї викладки завжди диктувалися політичними, а не науковими міркуваннями.

Спочатку Русь, як і нинішня Росія, зберігши більше інших давньоруські традиції, була поліетнічною державою. Ось як описує «Повість временних літ» національний склад війська новгородського князя Олега, який захопив Київ у Аскольда і Діра: «Варяги, чудь, словени, мєря, вєсь, кривичі». Поряд з германцями-варягами і слов’янськими племенами кривичів і новгородських словен згадані фінномовні чудь, мєря і вєсь. «І беша у нього, — пише літописець, — словени і варязі, і прочії, прозвашася Руссю». Зверніть увагу: ні сіверян, що жили біля Чернігова, ні древлян, ні предків нинішніх галичан — прикарпатського племені білих хорватів — серед війська Олега не було! Вони будуть підкорені пізніше і, природно, тільки після цього отримають право на руське ім’я.

Останнім часом доводиться чути, ніби в часи Древньої Русі населення Києва називало себе «руськими» (через одну «с»), і це відрізняло його від нинішніх «русских» (через два «с»). Так от, як професійний філолог, що прослухав в університеті курс давньоруської мови та успішно захистив диплом, змушений розчарувати прихильників теорії, що предки українців писалися через одну «с», а «москалі» — через дві.

Все набагато складніше!

РОСІЯНИ, РУСЬКІ, РУСЬКІЄ І НАВІТЬ РОУСЬСЬКІЄ!

Мова Стародавньої Русі була набагато складніше сучасних російської, української та білоруської, які від неї походять. Вона мала іншу граматику, інший склад, інший, більш повільний темп мовлення і набагато більш складну, ніж у сучасних східнослов’янських мов, фонетику. Крім звичних нам голосних, у неї були ще дві носові голосні, дві так звані редуковані «о» і «є» (тобто скорочені, слабо звучать), довгий «у», що позначали на листі дифтонгом «оу», і звук середній між «і» та «є», для якого існувала літера «ять», що зберігалася в російській мові аж до радянської реформи правопису 1918 року.

Строгих орфографічних правил ще не існувало. Писарі могли одне і те ж слово закріплювати на пергаменті по-різному. Причому в одному і тому ж тексті! У літописах народ Древньої Русі називається і «руськими», і «росіянами», і «русскими», і навіть «роусьськими». Виводити з цього теорії про рівність поняття «руський» і «український» так само безглуздо, як стверджувати, що нинішні львів’яни разом з професором Дашкевичем не громадяни України, тому що чашку називають «філіжанкою». А ось єдине слово, якого в «Повісті временних літ» точно нема, це «українці». Так що нема чого переписувати минуле на догоду сьогоднішнього дня. Все одно знайдуться ті, хто поставлять «переписувача» в смішне положення, якими б вченими ступенями той не розжився. Тільки особисто я не хочу стояти поруч з ним.

СИГІЗМУНД ГЕРБЕРШТЕЙН: «МОСКОВІЯ — ГОЛОВА РУСІ»

Всі західні і східні джерела іменують Русь Руссю, а не Україною. «Даугава тече з Руської землі», — йдеться в Лівонській римованій хроніці ХІІІ століття, написаної німецькими лицарями-хрестоносцями. У тому ж джерелі: «Дерпт лежить на кордоні з Російською землею», «руси з Суздаля», «в Руській землі є місто Новгород». Папа Григорій IX в 1231 році у своїй грамоті називає великого князя Володимирського (в землях якого розташована Москва!) Юрія Всеволодовича Regi Russiae («правителем Русі»).

Італійський мандрівник XV століття Йосафат Барбаро: «Ми досягли кордонів Росії. Там знаходиться місто Рязань». Великого князя Івана Васильовича, який правив тоді в Москві, він називає «герцогом Росії» (в оригіналі duc de Rossia).

Навіть після розпаду Київської Русі і загарбання її західній частині поляками і литовцями всіх жителів її території продовжували називати руськими, а саму землю так, як вона іменувалася до розпаду. «Русією володіють нині три государя, — писав німецький дипломат XVI століття Герберштейн, — більша її частина належить великому князю московському, другим є великий князь литовський, третій — король польський, зараз володіє як Польщею, так і Литвою». У нього ж можна прочитати: «Московія, яка є главою Русії». А сучасник Лжедмитрія французький найманець Жан Маржерет, який побував у Москві на початку XVII століття, так пояснював походження слова «московити»: «Росіян стали називати московитами по імені їх головного міста, а це так само безглуздо, як називати французів парижанами».

Після занепаду Києва саме Москва зберегла найбільшою мірою давньоруські культурні традиції. Сюди почався відтік з Києва і Галича населення. Причому культурного. В Москву переїхав митрополит Всія Русі, були перевезені бібліотеки, перебиралися іконописці. Саме тому билини «київського циклу» про богатирів і князя Володимира збереглися на півночі Русі, але відсутні на території нинішньої України. Тому більшість літературних пам’яток Київської Русі вижило тільки завдяки книжникам з Московії, яку так зневажають наші нинішні націоналісти. А хіба вціліло б те ж «Слово о полку Ігоревім», не збережися дивом всього один його список в монастирі під Ярославлем! Хто б міг сказати після цього хоч одне добре слівце про шедевр «давньоукраїнської літератури»?

ГІЙОМ ДЕ БОПЛАН: «УКРАЇНА — НОВЕ КОРОЛІВСТВО»

На відміну від Русі, з’являється назва Україна на картах тільки в XVII столітті і означає не нашу країну в сучасних кордонах, а степове прикордоння з кримськими татарами. Величезними літерами на цих картах писали: Russia Rubra (Червона Русь) або Volynia (Волинь) і крихітними (ледь в збільшувальне скло відрізниш!) — Ukraina.

Начебто добре відома праця Боплана «Опис України». А хто її читав? Навіть відкривав? Адже на першій же сторінці цього твору, присвяченого польському королю Яну-Казимиру, сказано: «Беру на себе сміливість піднести Вашій найяснішій величності опис цього великого пограниччя — України… Це нове королівство, яке нещодавно значно зросло завдяки доблесті і розумного просування великого і незрівнянного Конєцпольського, верховного головнокомандувача Ваших військ».

Україна, яку описує Боплан, з’явилася завдяки польської колонізації степового прикордоння. Він був учасником цього процесу. Польська шляхта розширювала кордони Речі Посполитої на південь, заселяючи нові землі православними селянами з Русі. Виникло щось нове, що потрібно було вперше описати і картографувати. Про це і нагадує Боплан: «Я заклав основу більше п’ятдесяти значних слобід, які стали немов колоніями, з яких за короткий час виникло більше тисячі сіл внаслідок зростання кількості нових поселень… Цей новопридбаний край є непереборним захистом проти могутності турків і жорстокості татар… Як раз на цій топографічній карті Ви можете за мить оглянути з будь-якої точки цю простору землю України.., до придбання якої я значною мірою причетний»… На карті Боплана напис: Україна — Подільське воєводства Київське і Брацлавське». Ось і вся вона напередодні Хмельниччини!

Так вийшло, що з цих новопридбаних земель грою долі виросла ціла країна. Тепер вона стоїть перед вибором, якій їй бути далі: Україною-Неросією (по книжці Кучми «Україна — не Росія») або все-таки Україною-Руссю, яка пам’ятає про своє давнє коріння і не тільки не соромиться, але й зберігає свою руськість — основу нашої спільної з Росією і Білоруссю православної цивілізації.

Олесь Бузина,
30 жовтня 2009 року


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям