Существовали ли на самом деле «древние укры»?

Существовали ли на самом деле «древние укры»?

Сегодня упоминание о «древних украх», которые якобы прокопали Черное море, воспринимается как анекдот об экзотических историках из Украины. Но мало кто знает, что такой народ укры на самом деле существовал.

Свидетельства средневековых историков

Об этом есть масса исторических свидетельств. Известный в свое время историк из Далмации (ныне Хорватия) Мавро Орбини упоминает о них в своем труде 1601 года «Славянское царство». Он называет укров (или ункранов) в числе других народов, населявших территорию современной Европы: русов, фраков, остготов и пр.

Интересно здесь даже не то, что Орбини упоминает в своей книге этот народ. Важнее другое: он ссылается в «Славянском царстве» на более древние исторические документы. Мавро Орбини был монахом-бенедиктинцем. Позднее он стал папским аббатом. В Средние века такие люди имели доступ к библиотекам, архивам и другим источникам знаний. Аббат ссылается на некие «Московские анналы» Еремея Русского (1227 год). Но этот документ не сохранился до наших дней.

О племени укров есть упоминания и в других источниках. В частности, в 934 году в «Корвейских анналах» (IX-XII вв.) о них пишет немецкий летописец Видукинд Корвейский. Через XIV лет после этого появляется новое свидетельство существования загадочного народа. На этот раз об украх (или укранах) упоминает сам епископ Бранденбурга.

Кем были укры

Укране – по свидетельствам указанных историков – были одним из племен крупного западнославянского образования велетов, которые позднее стали называться лютичами. Последние представляли собой целый союз племен славян и были коренным населением северных областей современной Германии и Польши.

Укры проживали на побережье Балтийского моря, Щецинской лагуны и реки Укер (современное название – Иккер). Основная часть укранского населения селилась на выгодных в транспортном отношении землях между реками Зале и Эльба. Само слово «укры» происходит от балто-славянской лексемы vikru, что означает «быстрый», «шустрый».

Где сейчас могут жить их потомки

В X веке это племя потеряло свою независимость в результате захвата земель немецкими феодалами. Особенно отличились в этом два германских феодала: саксонский маркграф Геро I и зять императора Священной Римской империи Конрад I. В 929 году они захватили укранские земли и присоединили их к Северной марке (маркграфству) Священной Римской империи.

Спустя два века периодически бунтовавшие укры были окончательно присоединены к так называемой Передней Померании, которую жестко контролировали немецкие феодалы. Больше за свою независимость этот народ не боролся. Укры полностью ассимилировались с местным населением, переняли его язык и традиции. Своя культура ими была утрачена. Потомки древних укров сейчас живут на северо-востоке Германии и частично – на северо-западе Польши. К украинцам они никакого отношения не имеют.

Русская Семерка


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 14.10.2016 at 16:05
    Посилання

    Питання виникнення та становлення самоназви одного з великих європейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов’янському оточенню, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов’янства.

    Історична доля українців, які після часів Київської Русі та Волинсько-Галицької держави, з XIV cт. довгий час перебували територіально розділеними (Велике князівство Литовське, Польща, Угорщина, Московське царство) не була легкою. Проте почуття єдності у народу не втрачалося. Основи цієї єдності закладені задовго до XIV ст.. Щось дуже важливе стимулювало частину слов’ян, від Західного Бугу до Дону, від Прип’яті до Чорного моря, називатись українцями.

    Спроби істориків ХІХ ст. пояснити назву українці як похідну від слова «окраїна», було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути «окраїнним» сам до себе. Подібне трактування лише збурювало українську інтелигенцію і започаткувало нею широкий пошук історичного джерела назви.

    Серед інших популярних версій слід згадати прив’язку походження слова Україна до поняття «окраяна» (чимось обмежена, оточена, відділена) та до поняття «край» (батьківщина, рідна земля). Слабкість цих версій в їх натягнутості, поверхневості, бо вказані поняття побутують у всіх слов’ян і чимось особливим не ідентифікують окремий народ. Вони не є предметом гордості для цього народу.

    Останнім часом широкої популярності набула версія походження назви Україна та українці від поняття «укри», назви якогось могутнього та невідомого нам древнього народу, частина якого з часом оселилася на Балтійському Помор’ї. На доказ цьому приводяться історичні повідомлення німецьких хроністів та конкретні факти існування Балтійської Поморської землі Укрмарка та слов’янського племені укрів, що відоме в ІХ – XII ст. н.е. В місті Таргелов, Німеччина, відкрито музей слов’ян-укрів.

    Проте тісно пов’язувати тих укрів з сучасними українцями складно. Не зрозуміло і як назва поморських укрів могла стати головною для центральнослов’янських земель?

    Стосовно існування якогось могутнього та древнього народу укрів, то поки що не вдається знайти йому історичний відповідник. Як правило захисники версії його існування ідентифікують цей народ з індоєвропейцями або аріями. Звідси і висновки про особливу вийнятковість цього народу, його історичну довговічність та першородність, що викликає різку критику опонентів.

    То чому ж слов’янський народ, землі якого стали центром європейського слов’янотворення, назвався українським? Чому він не залишив собі попередню назву – роси чи руси?

    Та і хто такі укри та як вони пов’язані зі слов’янами, росами-русами, історією всієї Європи?

    Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи народ. В той час, як на нашу думку, все набагато простіше. Укри – це специфічна група людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духовних знань. Це обдаровані від Бога люди, люди давніх духовних Знань, люди з надзвичайною розвиненою власною енергетикою (біоенергетикою), які здатні впливати на оточуючих людей і світ. Це носії дуже давнього духовного світогляду який вони розповсюджували тисячоліттями на величезних просторах Євразії!

    В різні епохи, в різних місцях, в Персії, Вавилонії, Шумері, Єгипті, Римській імперії, у древніх слов’ян, їх називали по різному: мудреці, пророки, Сини Божі, отці, старійшини, волхви (волхви-укри).

    Саме волхви, або духовні учителі (укр – «сильний духовним розумом» ), і є тими загадковими украми, людьми з надзвичайно давньою та надзвичайно духовною (арійською) історією, яких шукають історики. Саме волхви-укри, створили потужний осередок розвитку слов’янства на землях давньої Волині, започаткувавши процес духовного зростання (просвітлення) місцевих народів та дали ім’я своїм учням – роси (просвітлені), а також слов’яни (духовно підняті Матір’ю Славою), та дуліби (прямуючі духовною дорогою).

    Історія волхвів-укрів є водночас і величною і трагічною. З часу своєї появи в Європі у VI ст. до н.е. і до початку активної війни їхніх ідеологічних противників проти створеної ними просвітницької системи, волхви-укри здійснили гігантську об’єднавчу роботу та збудували слов’янотворчий центр на Волинських землях – загальнослов’янську державу Дулібію Рось.

    Проблеми цієї держави в VIII на початку IX ст. пов’язані з розгортанням масованної ідеологічної та збройної боротьби проти неї верхівок домінуючих в Європі імперій, що були залежними від світоглядних ідеологічних рухів ворожих волхвізму. Наступ здійснювався з усіх можливих напрямків: з півдня – через Причорномор’я та по Дніпру і Дністру; зі сходу – через Кавказ та Поволжжя; з заходу – через Балтику по Німану та Дніпру. Військові походи, пропогандистська місійна робота іноземних купців та торговців, що поширювали ідеї відособленності окремих слов’янських територій, підкуп властолюбивих людей для створення з них місцевої влади підконтрольної вказанним імперіям (подібно до Київського каганату часів Аскольда та Діра) – набували широти.

    Ворожими волхвізму есвітоглядними впливами була охоплена частина роських «еліт» у столицях роських провінцій і на переферії держави. Вони активно ініціювали війни з Росью та при підтримці ворогів організовували походи на її столицю Суренж-Арту. Так сталось в 805 р. н.е. коли похід на столицю очолив Дір, обезголовлений росами пізніше.

    Опис історії волхвів-укрів та створеної ними загальнослов’янської держави Дулібії Рось є у випущеній двома виданнями книзі В. О. Дем’янова та О. А. Андрєєва під назвою „Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)”. В ній подано невідомий загалу історичний матеріал, карти, фотографії, розшифрування історичних понять.

    Спробою боротьби Роської держави з різними ворогами були не тільки військові походи на їхні осередки на півдні, заході та сході, але й акції по створенню нових духовних волхвівських центрів. Дочірні волхвівські центри були засновані ще у III ст. до н.е. на ріці Волхові та у Прибалтиці. Значно пізніше, у IX ст.н.е., ще два таких центри були збудовані на Балтійському Помор’ї (острів Роян-Рюген), та південному Уралі (Порусія-Єланія). Саме тоді, в IX ст., з появою волхвів-укрів на острові Рояні-Рюгені, на побережжі оселяється військова залога волхвівського центру та будується зовнішня захистна система острова. Життя цієї системи та її поселень якраз і висвітлюється у музеї міста Таргелова (Німеччина).

    Але роботу подібних центрів важко назвати успішною, бо з початку XII ст. н. е. вони послаблюють свою діяльність, а їх мешканці, під впливом обставин, змінюють місце свого перебування.

    Більшість земель, де світоглядні ідеї, що були ворожі до волхвізму, вплинули на стан суспільства, з часом відособлюються від головного роського осередку. Територіально у IX ст.н.е. цей осередок залишився у межах земель які нині історики іменують Великою Волинню, а арабський дослідник X ст. н.е. Аль-Масуді називав землею корінного і очільного слов’янского народу – «волінана».

    Ця територія, що була головним ідеологічним та світоглядним волхвівським центром і звалась Росью, землею Трояні, Україною (землею волхвів-укрів). Вона була заселена великим числом переконаних росів. Її населення було головним носієм роського світогляду в Європі IX-XI ст. ,а далі, і періоду XII-XVI ст.н.е. Саме тут плекалась істинна роська просвітницька ідея, яка домінувала в тутешніх навчальних закладах, академії та розповсюджувалась пізніше у книгодрукуванні.

    Вона стала ідейною школою для тих, хто заснував Запоріжську Січ – осередок козаків росколанів-русколанів. Відомо, що перші реєстри козаків на Запоріжжі були виключно волинськими. Волинськими були і перші керівники Січі, що виконували волю волхвів-укрів, і її символіка (волинський хрест), що нині зветься і козацькою.

    Волинські волхви XVI ст.н.е. плекали ідею повернення у всій величі міцної та обширної роської держави (як у Дулібії Рось), держави духовної, в широких межах та з новою волхвівською назвою – Україна. Саме ця ідея дала поштовх визвольним войнам українського народу XVII ст. та стимулювала потяг до міцної державності.

    Стосовно роського народу, який з VIII-ІХ ст. на землях Дулібії Рось зазнав значного зовнішньго світоглядного та ідейного тиску, розчленування територій, фізичного винищення, проте до XVI ст., завдячуючи духовнім лідерам, зберіг та розвинув свою давню мову, культуру, що побутувала в переказах, казках, міфах, звичаях, традиціях, культі предків, то не виглядає дивним впевнене бажання росів у XVI-XVII ст. назватися послідовниками своїх духовних лідерів, волхвів-укрів.

    Українці – це нащадки волхвів-укрів!

    Величний спалах роської духовності стався саме в період визвольних воєн українського народу XVII ст., в період козацтва та активної діяльності козаків-характерників, нащадків датів, захисників духовних знань волхвівських часів, званих воїнами духу. В цей період відбувається остаточне закріплення назви народу, українці, та назви роської держави – Україна.

    Але, постійні війни з недружелюбним оточенням, репресії, винищення духовних лідерів, зрада бездуховної «еліти», ліквідація самої української держави, свідоме нищення знань та заповітів предків у XVIII- XX ст., зробили свою роботу. З історичної пам’яті українського, роського народу за декілька сотень років стерлись величні сторінки давньої волхвівської, роської, дулібської історії, заливши лише її фрагменти, головним чином в культурі, побуті, народній обрядовості, назвах.

    Це духовна та історична пустка обов’язково має бути заповненно правдивими знаннями про предків та їх справи.

    Ця духовне та історичне спустошення і нині заважає нам зрозуміти чому народ, який колись обіймав центр Дулібської держави, який першим назвався росами-русами, та був тисячоліттями відданий ідеям волхвізму, просвітництва, високим духовним знанням, відчайдушно борючись за своє духовне самозбереження та збереження духовної спадщини росів, у напружений історичний момент, став називати себе послідовниками роських волхвів-укрів – українцями.

    Відповісти
    • 16.10.2016 at 16:13
      Посилання

      Звідки ви берете ці казки? З «космосу»?. . Хоч щось з усього цього, що написали, можете підтвердити історичними літописами, дослідженнями істориків, археологічними матеріалами?

      Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...