Захист Православної віри – історична сутність козацтва

Захист Православної віри – історична сутність козацтва

Козацька республіка Запорізької Січі була духовним уділом Богородиці. Центральним місцем у Запорізькій Січі був храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Церква Покрови була не тільки місцем молитви, але і місцем козацьких рад. Тут проходило обрання козацького керівництва, також тут зустрічали поважних гостей, зачитували важливі укази та оголошення. Церква була тим місцем, де козаки, які стали побратимами, в присутності священика розписувались, що дають клятву перед Богом «один одного любити, не дивлячись на небезпеки з боку наших, або приятелів, або неприятелів, але поглядаючи на миродателя Бога».

Козаками було пролито багато крові, але такі були історичні реалії того часу. З одного боку, вони боролися з кримськими татарами, які постійно здійснювали набіги на наші землі. Їхня жорстокість по відношенню до ворогів ісламу, якими вони вважали християн, була загальновідомою. Тортури, саджання на кіл (а це страшна і болісна смерть), – були звичайними для того часу формами умертвіння полонених козаків.

З іншого боку, козаки брали участь у русі гайдамаків, які боролися з євреями і поляками жорсткими та нещадними методами. Але й на це були свої об’єктивні причини. З обранням Сигізмунда III польським королем, коли польська шляхта почала вбачати в Православ’ї релігію другого сорту, та прийняттям Брестської унії у 1569 р., за рішенням якої була ліквідована в Речі Посполитій Православна церковна ієрархія, козацтво стало ототожнювати себе з захисниками православної віри. Знущання євреїв, на відкуп яким поляки віддали православні храми, засвідчене багатьма історичними документами.

З цього часу запорізькі козаки починають розглядати боротьбу проти унії та католицької експансії як свою безпосередню програму, про що говорить їх декларація 1610 р. «Про захист православ’я». Таким чином, сповідання Православ’я стало для запорожців ідейним обґрунтуванням боротьби з католицькою Польщею, татарами і турками, як основними ворогами православного населення України.

Запорізькі вербувальники кричали на майданах і ярмарках України: «Хто хоче за віру християнську бути посаджений на кіл, хто хоче бути почетвертованим, колесованим, хто готовий зазнати усіляких мук за Святий Хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас. Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя».

Православна віра стає характерною рисою запорожців у їх власній самосвідомості: «Від давніх часів ми, військо запорізьке, ніякого іншого наміру не мали, тільки…стояння проти ворогів за збереження церков святих та за цілість усього православного християнського народу» (Договір і Конституція Пилипа Орлика).

Головним критерієм прийняття в Запорізьке Військо було православне сповідання новоприбулих. Спочатку прибулого у Січ відводили до кошового отамана, який питав: «А чи віруєш в Бога?» Новоприбулий відповідав: «Вірую». «І в Богородицю віруєш?» «І в Богородицю вірую». «А ну, перехрестися!»

Людина хрестилась. Крім цього, бажаючий вступити у козацтво був зобов’язаний не просто формально сповідувати Православ’я, але визнавати, а значить і знати, догмати Православної Віри, дотримуватися постів, знати символ віри і молитву Господню, а також повинен був присягнути вірно і незмінно до кінця свого життя служити православному народові й принести про те присягу в Церкві перед престолом Божим.

Звичайно, до Січі приходили не лише природні малороси, але люди різних національностей та віросповідань. Проте всі вони зобов’язані були приймати Православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права перебувати на Запоріжжі. Обов’язковість цього указує ряд документів.

У козаків був поширений навіть такий вид «місіонерства», як крадіжка і полонення дітей іновірців з метою на Запоріжжі хрестити їх. Прийнявши у свої ряди перехрещенців з інших релігій та конфесій, запорожці не створювали їм жодних перешкод, і вони могли досягати високих керівних постів. Так, поляк Григорій Покотило став курінним отаманом, син польського поміщика Олексій Григорович (Білицький) зайняв таку ж посаду, колишній кримський мусульманин Іван Чугуєвець став військовим писарем.

Але це, звичайно, не означало релігійної терпимості запорожців, а швидше, навпаки. Козаки бачили свою місію захисту та поширення Православного християнства шляхом війни з іновірцями та підкорення їх православним.

Всі ці ідеї оформились і зміцнились під час визвольної війни Богдана Хмельницького, коли козаки проходили вогнем і мечем по всій Україні, борючись з ворогами православної віри. Ці ж настрої проявились і в період заходу Запорізького козацтва, коли вони брали участь у гайдамацькому русі на Правобережній Україні. Козаки, нещадно вбиваючи під час гайдамацького наступу католиків, уніатів та євреїв, прагнули при цьому не завдавати шкоди православному населенню. Деякі навіть брали від православних жителів «свідоцтва», що гайдамаки їм ніяких утисків не чинили «і пограбування християн ніякого не робили».

Часто Запорожці, ставлячи собі в обов’язок захист православних від мусульман, організовували набіги на татарські та турецькі землі з метою відбити «ясир» (бранців, викрадених для продажу в рабство). Звільнені православні зазвичай супроводжувались до Самарського монастиря, де лікувалися, після чого відправлялися по своїх домівках. Але, якщо серед полонених траплялися не православні, то за них вимагали викуп або пропонували їм хреститись і залишали в себе. Ворожість та войовничість до ворогів віри стала основною рисою характеру козака.

Не тільки на війні козак відчував себе православним воїном, але і в мирний час на Січі православне життя товариства зберігало свою строгість і ревність. Січова церква козаків відрізнялася багатим убранням, яке, за свідченням очевидця, «у всій тодішній Росії навряд чи можна було зустріти».

Богослужіння у запорозьких козаків відбувалося щодня за чернечим статутом. Під час богослужіння запорожці тримали себе добропристройно. Увійшовши до церкви, вони розміщувались відповідно до своїх чинів по різних місцях. При читанні Євангелія усі козаки випрямлялися на повний зріст, бралися за ефеси шабель та до половини виймали леза з піхов на знак готовності захищати зброєю Слово Боже від ворогів Христової віри. Козацька старшина і старі запорожці ходили в церкву щодня по три рази.

Про повсюдну строгість богослужіння в землях козаків дуже красномовно свідчив зарубіжний православний автор архідиякон Павло Алепський, який описав подорож свого батька, Антіохійського патріарха Макарія, в Україну у середині XVII століття: «Уяви собі, читачу: вони (козаки) стоять від початку служби до кінця нерухомо, як камені, безупинно кладуть земні поклони і всі разом, немовби з одних вуст, співають молитви… Ревність їх до віри викликала у нас подив. О, Боже, Боже! Як довго тягнуться у них молитви, спів і літургія!», «З їх (козаків) боку ми бачили надзвичайну побожність, богобоязливість і смирення». Більше того, як свідчить той же автор, на дверях кожної з козацьких церков буває залізний ланцюг, на зразок того ланцюга, який накладають на шию полоненим. Кожному, хто запізнюється на службу, вішають цей ланцюг на цілий день, і він залишається розп’ятим на дверному створі, не маючи змоги поворухнутись. Це його єпитимія.

Вся книга цього православного іноземця переповнена патетичним захопленням від сили віри козаків, в той час як на своїй Батьківщині він бачив духовне збідніння. Звісно, що при такій старанності у вірі не повинно викликати сумніву і знання козаками основ православного віросповідання, яке вони черпали у богослужінні.

Треба зазначити, що козацтво, як православне воїнство, у відправленні християнських обрядів часто використовувало козацьку зброю. Деякі дослідники навіть говорять про «культ зброї» у запорожців. На Запорожжі існував звичай при хрещенні немовляти підсипати у хрещальну купіль порох, «щоб загартувати козака змалку». На свята Хрещення під час Великого освячення води і часто під час молебнів козаки випалювали з гармат та рушниць. Вище вже згадувалось про те, що козаки зі зброєю заходили до Церкви і під час читання Євангелія оголювали шаблі до половини. Так само велику роль відігравала зброя в обряді поховання козака. До церкви козака несли у труні в повному військовому вбранні та у супроводі бойового коня, також у повному бойовому спорядженні, а на домовину клали козацьку шаблю і спис.

Природно, що весь побут козацтва був пройнятий православною обрядовістю. Молилися козаки перед сном і після, до і після їжі, перед походами. В походах мали для цього похідну церкву. Після походів і баталій служили вдячні молебні, молилися і під час епідемій. Обов’язково носили натільні хрести та образи Святителя Миколая Чудотворця та Архангела Михаїла. У своїх хатах та куренях вішали на видному місці ікони, які рясно прикрашалися й перед якими на свята запалювали лампади. Таке шанування ікон робило, за свідченням очевидців, зовнішнє оздоблення куренів схожим на каплиці. Суворо козаки дотримували пости, навіть при загрозі власному життю.

Вищезгаданий архідиякон Павло Алепський писав, що за часів Богдана Хмельницького поляки нападали на жителів земель козаків «в ніч на Велику П’ятницю, Суботу, і на Великдень, знаючи, що жителі в ці дні зайняті молитвами в своїх церквах, і що козаки ніколи не беруться за зброю у Великий Піст».

Архистратиг Михаїл був невидимим керівником козаків на війні, звіщав їм своєю трубою перемоги та давав знак до відступу. Святитель Миколай, який здавна користувався у православних людей особливим шануванням як покровитель всіх «плаваючих, мандрівних і подорожуючих», був невидимим супутником козаків у їхніх морських подорожах, підбадьорював та втішав їх під час бурь на Чорному морі.

З другої половини XVIII ст. великої поваги набуло свято святого апостола Андрія Первозванного, першого насадителя в країні придніпровській істинної православної віри.

Під впливом релігійного почуття багато запорізьких козаків, відчужуючись від веселого й вільного життя в Січі, йшли у ліси, берегові печери, річкові плавні, і там, живучи між небом і землею, «спасалися у Христі». На цьому поприщі були справжні подвижники, високі молитовники і ревні виконавці заповідей євангельських та передань апостольських, як, наприклад, осавул Дорош, козак Семен Коваль та ін. Багато хто робив у своїх зимівниках каплиці, влаштовував скити, запрошував до себе грецьких та слов’янських ченців.

Таке явище отримало серед козаків назву «дикого поповства». Такі видатні козаки-подвижники, як, наприклад, Дорош, надавали в очах козаків авторитету людям, які присвятили себе служінню Богові, спонукали багатьох козаків, хоч і не слідувати їхньому прикладу, але захищати себе від гріховного життя.

Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки в мирний час два рази на рік вирушали пішки «на прощу», на поклоніння святим місцям в монастирі: Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський, Межигірський, Лебединський та Мошенський. Святість чернечого життя і усвідомлення всієї суєти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях і навіть йти до іменитих монастирів у далекі країни: до грецького Афону і молдавської Драгомирни. Був також звичай у старих запорожців закінчувати своє життя в монастирі.

Таким чином, все, що ми називаємо «духовними традиціями» козацтва, і що невід’ємно становить його історичну сутність, корениться саме в Православній вірі козаків. Тільки під впливом традицій православного воїнства склався менталітет українського козака. Свою історичну місію козаки бачили виключно в захисті Православ’я і у війні проти ворогів віри. І в цьому тільки й може полягати історичний сенс існування козацтва в Україні аж до сьогодення.

Протоієрей Ігор Рябко


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям