Про духовні причини революцій

Про духовні причини революцій

Люди старшого покоління ще мають пам’ятати про те, що 7 листопада цього року виповнюється 99 років державному перевороту, який здійснила партія більшовиків восени 1917 року у Петербурзі. Перевороту, який у результаті привів до краху Російської Імперії.

Втім, у радянський час ця подія підносилась широким масам населення не як державний переворот, а як найбільша подія в історії людства, іменована «Великою Жовтневою соціалістичною революцією». І, треба сказати, маси «свято» вірили у правдивість цього твердження. Вірили до тієї самої пори, поки не розвалився Радянський Союз, і неприємна правда про цю подію, що називається, спливла на поверхню.

І ось майже через сто років ми стали свідками революції. І знову державна пропагандистська машина, як і в старі «добрі» радянські часи, запрацювала на «повну котушку». Тож сьогодні ми маємо «щасливу» можливість порівняти обидві ці події за силою впливу та історичної значущості на минуле та сьогодення молодої української держави.

Що тут можна сказати? Особисто я бачу багато спільного між цими двома подіями, а також між тим, як вони підтримувались державною пропагандою.

По-перше: і Жовтнева революція 1917 року, і революція 2014 року в Україні підносяться пропагандою, як такі події, в результаті яких люди (в даному випадку – громадяни Російської Імперії і нинішньої України) отримали свободу і незалежність. Хоча насправді, як в Росії, так і в нинішній Україні, люди стали пішаками в чужій геополітичній грі, а Україна тепер знаходиться під прямим впливом Заходу і повністю залежить від кредитів МВФ.

По-друге: в обох випадках революція призвела до повного краху економіки і зубожіння людей, що відкинуло обидві країни у своєму розвитку на багато десятиліть назад (до речі, радянська економіка досягла дореволюційного рівня лише у 70-ті роки 20-го століття). Втім, по-іншому і бути не могло, бо до зростання і добробуту призводять не революції (як корінний злам державної системи), а поступовий, еволюційний рух суспільства вперед.

По-третє: в обох випадках ми отримали громадянську війну, яка супроводжувалась втручанням третіх сторін (в Росії початку 20-го століття це були країни Антанти, Німеччина, чехи, китайці, угорці, прибалти і т. д.; в Україні початку 21-го століття ворогуючим сторонам допомагають країни Заходу і Росія).

В-четверте: результатом обох революцій стала величезна демографічна криза (тобто втрата значної частини населення), наслідки якої ми спостерігаємо, і будемо спостерігати ще дуже довго. Криза, яка ставить питання про саме існування нашої держави.

Однак головною причиною, яка є характерною ознакою обох цих революцій, причиною, без якої ні та, ні інша революції не могли б відбутися, причиною, яка зумовила їх руйнівну дію і негативні наслідки для народів, як Російської Імперії, так і України, є та ДУХОВНА КРИЗА, яку переживало населення Російської Імперії, і яку ми можемо спостерігати сьогодні в Україні.

Ви заперечите: ну гаразд, Україна, – тут ми дійсно є свідками повного розвороту суспільства від православних-християнських цінностей до філософії гедонізму (накопичення багатства, отримання матеріальних благ і задоволень і т. д.). Але Російська Імперія тут до чого? Імперія, де понад 80% населення позиціонували себе як православні віруючі? СТОП!!! Але ж і у нас сьогодні, за різними даними, до 80% населення позиціонують себе віруючими в Бога людьми. І що з того? Чому тоді наша країна, більшість населення якої називає себе православними віруючими, займає перші місця в світі за рівнем корупції, кількості розлучень, абортів і безлічі інших негативних явищ соціального життя?

Та тому що насправді ці цифри нічого не означають! Бо одна справа – назвати себе православним, і зовсім інша – бути ним насправді. Так, сьогодні у нас багато храмів з позолоченими куполами, монастирів і духовних навчальних закладів, а бути атеїстом нині немодно і навіть ганебно. Але все це ми вже проходили майже сто років тому. Проходили і, на жаль, не зробили висновків. Тим, хто мені не вірить, раджу уважно прочитати наведене нижче:

Що ж сталося у Росії на початку 20-го століття?

«Одним з перших аналізів причин катастрофи, що вибухнула у російському суспільстві, був зроблений М. О. Новосьоловим (1864-1938?). Будучи безпосереднім очевидцем російської трагедії XX ст., він, як мовиться, по гарячому сліду (тобто вже на самому початку 20-го століття) дав відповідь на питання про те, чому ж настільки страшна трагедія спіткала Росію. Відповідь Новосьолова була лаконічна та проста: «Богохульства революційних років – це всього лише природний наслідок загальної духовної недуги…» Це – жорстка відповідь, яку нелегко прийняти. Однак Новосьолов не був голослівним. Свої висновки він підкріпив судженнями руських святих, які попереджали про наближення катастрофи ще тоді, коли, як здавалося більшості, ніщо не давало скільки-небудь серйозних приводів для занепокоєння і тривоги. Росія зростала і зміцнювалась. Руська Церква виглядала непорушним монолітом – та велика кількість монастирів і храмів, і мільйони віруючих, і широка благочинна діяльність, і налагоджена система духовної освіти, і блискуча церковна наука – все, здавалося б, свідчило про це. Але за всім цим блиском і величчю загостреному зору святих тайновидців бачилися «ознаки сильно запущеної хвороби»…»

Одним з таких тайновидців був святитель Тихон Задонський. Тож, вже в далекому 18-му столітті він зміг побачити, здавалося б, непомітні сторонньому оку хворобливі симптоми, які з усією очевидністю проявилися пізніше: «Православ’я непомітно віддаляється від людей, – писав він, – залишається одна зовнішність, одне лицемірство».

Святитель Димитрій Ростовський у тому ж 18-му столітті виголошує проповідь у неділю жінок-мироносиць і згадує слова, сказані ангелом жонам при гробі воскреслого Спасителя: «Возста, несть зде!»: «Де ж Христос після Свого воскресіння? Звичайно, скрізь, як Бог, але не скрізь Своєю благодаттю… Чи не в храмах Він, споруджених на Його честь? Ні, Його дім святий зробився розбійницьким вертепом. Зберуться люди до церкви, ніби на молитву, а між тим марнословлять про купівлю, про війну, про бенкети, засуджують інших, лаються над ближніми, розбивають хульними словами їхнє добре ім’я. Інші, стоячи в храмі, ніби і моляться устами, а в розумі своєму думають про сім’ю, про багатство, про скрині, про гроші. Інший дрімає, стоячи в церкві, а інший думає про крадіжку, вбивство, перелюб чи замишляє помсту ближньому. Ні, не храм це Божий, а вертеп розбійників: благодать Божа відганяється від святого місця, як бджола, гнана димом… Багато хто хрещені і просвічені істинною вірою, проте мало таких, у яких би Господь жив, як у Своєму храмі: і злодій хрещений, і тать і розбійник і перелюбник, і всякий злодій просвічений правовірством, але Христа в ньому не питай: несть зде… Інший на вигляд здається доброчесним, благочестивим, він богомолець, постник, убоголюбець, подвижник… Але все це лицемірство. Не шукай в ньому Христа. Несть зде! Важко знайти дорогоцінний перл у морській глибині, золото, срібло у надрах землі; а ще важче – Христа, що мешкає в людях. Багато хто з нас тільки по імені християни, а живуть по-скотськи, по-свинськи. Хрестом Христовим захищаємось, а Христа на хресті розпинаємо мерзенними справами».

Описуючи звичаї християнського суспільства свого часу, свт.Тихон Задонський нарікає: «Нинішні християни здебільшого опираються Христу, а не вчаться від Христа. Христос учить від зла уклонятися, але багато християн зло вчиняють. Христос вчить тверезо жити, але багато християн пиячать. Христос вчить чисто жити, але багато християн блудодіють. Христос вчить милосердними бути; але багато християн, бачачи бідного, кажуть безсоромно: що мені до його нужди? Побачивши нагого, не хочуть одягнути; бачачи голодного, не хочуть нагодувати… О! як у багатьох християн у презирстві перебуває Христос! О, як час від часу зменшується плід семені слова Божого, як множаться плевели, як зростає нечестя! Слабне істинне благочестя і рясніє лицемірство, слабнуть християни і множаться лицеміри!.. Не дивись, що нинішні християни роблять, але що слово Боже проповідує і вчить. Понеже один від іншого приклад бере і спокушується, і слабнуть істинні християни, і входить лицемірство. Ось тобі гостинець. Спасайся о Христі!».

У 19-му столітті ситуація ще більш ускладнюється. Так, якщо в попередньому столітті ми можемо знайти лише окремі цитати святих людей, які говорять про те, що в руській суспільно-релігійній свідомості назріває серйозна духовна криза, то в 19-му столітті подібних висловлювань можна знайти вже десятки, якщо не сотні. Причому ця ситуація стає настільки очевидною, що про неї говорять вже не лише святі, але також і багато церковних ієрархів, та й просто духовно досвідчених людей, які переживали за долю країни. Вже на самому початку 19-го століття святитель Московський Філарет (Дроздов) писав: «Селянка зведена в розкол неволею, нічого не знає, як сама каже, проте ж не хоче залишити розколу. Як пояснити це? Настирністю її? Нехай так. Але чи не треба до пояснення цього додати ще причину: що в нас, служителів істинної віри, мало духовної сили, а може бути, і духовного розуму…».

Про стан православного чернецтва він знаходив не менш гіркі слова: «Як нудно бачити, що монастирі всі хочуть прочан і доходу з прочан, тобто самі домагаються розваги і спокуси. Правда, їм бракує іноді способів, але більш бракує нестяжання, простоти, надії на Бога і смаку до безмовності».

У середині XIX століття святитель Ігнатій (Брянчанінов) малює не менш сумну картину: «Судячи по духу часу і по бродінню умів, повинно вважати, що будівля Церкви, яка хитається вже давно, похитнеться страшно і швидко. Нікому зупинити і протистати. Заходи підтримки, які вживаються, запозичуються із стихії світу, ворожого Церкві, і швидше прискорять падіння її, ніж зупинять… Скудні вісті, що приходять в наш монастир, про стан християнської віри в Росії, вкрай невтішні. З одного боку розкол, з іншого рішуче відступництво. Загальна безморальність готує відступництво у величезних розмірах… У нас є гарна зовнішність: ми зберегли всі обряди і символи первісної Церкви; але все це мертве тіло, в ньому мало життя… Положення Церкви і християнства найгірке. Передречене у Писанні звершується, охолодження до віри огорнуло і наш народ, і всі країни, у яких досі трималось православ’я… Заїжджав до мене протоієрей з того села, в якому живуть нащадки Сусаніна, людина досить розумна. Він розповідав, що селяни пропились і зубожіли донезмоги, що цієї течії нічим не можна втримати… Разом з гультяйським життям з’явилося особливе охолодження до Церкви та духовенства. Гульвіси із селян гуляють і впали в індефферентизм по відношенню до релігії; не гульвіси звертаються у великій кількості до розколу. Дворянство бідне і не може допомагати церквам і духовенству, як допомагало раніше. Утримання духовенства бідніє і бідніє. Протоієрей, який має практичний погляд, говорив, що цьому положенню не видно кінця і що наслідки цього положення повинні бути багатоплідні. «Прогрес» йде дивовижно швидкими кроками. Хто зупинить його?… Про чернецтво я писав Вам, що воно доживає в Росії, та й всюди, даний йому термін. Відживає воно свій вік разом з християнством. Відновлення не очікую. Відновити нікому… Дух часу такий, що швидше маємо чекати остаточних ударів, а не відновлення».

У цьому зв’язку, як набат, що застерігає про майбутню катастрофу, звучать передсмертні записи святого Іоанна Кронштадтського, зроблені ним на самому початку 20-го століття: «Молися Богу з кривавими сльозами про загальне безвір’я і розбещення Росії. Маловір’я, невіра або потурання йому пронизало всі верстви руського суспільства – саму імператорську владу, міністрів, чиновників, офіцерів, вищу церковну ієрархію, професорів академій, університетів і всіх вищих, середніх і нижчих закладів разом з їх учнями».

Втім, у зв’язку з усім сказаним вище, у читача може виникнути цілком слушне запитання: а як же тоді бути з тими фактами, що протягом всього цього періоду в Православній Церкві з’явився цілий великий сонм святих, таких як свт. Дмитро (Ростовський), прп. Серафим Саровський, свт. Філарет (Дроздов), свт. Феофан (Самітник), свт. Ігнатій (Брянчанінов), оптинські старці і т. д.? Як бути з тим, що історія того часу знає сотні тисяч прочан, які з року в рік відвідували святі місця і монастирі?

Як бути з тисячами і тисячами християн, які прийняли мученицьку смерть під час більшовицьких гонінь на Церкву (багато з яких згодом були канонізовані)? І потім, як бути з результатами перепису 1937 року, коли більшість сільського населення Росії і значна частина міського населення явно визнали себе віруючими людьми, чим і засвідчили провал більшовицької політики насильницького насадження безвір’я і войовничого атеїзму?

На жаль, незважаючи на всі перераховані вище факти, навряд чи можна стверджувати, що описана нами трагедія прийшла звідкись ззовні, зі сторони і т. д. Як це не прикро визнати, але вона зріла всередині російського суспільства (про що і попереджали своїх сучасників цитовані нами святі). Причому зріла вона практично у всіх соціальних шарах, від простолюдинів до вищого стану.

Так, наприклад, після скасування в армії обов’язкового причащання військовослужбовців (результат лютневої революції 17-го року) до добровільного причастя приступило всього близько 10% особового складу (і це в умовах військового часу, коли смерть найбільш близька і кожна хвилина у житті солдата або офіцера може стати останньою хвилиною його життя).

Після тієї ж лютневої революції у провінції простий (номінально – православний) народ кинувся розграбовувати дворянські садиби й маєтки (в тому числі, не гидуючи і вбивством осіб дворянського стану). Тож тисячі паломників і переповнені по святах Церкви не є ще показником вірності християнським ідеалам, любові до Христа і Його Церкви.

Підтвердженням цього можуть служити численні спогади очевидців тих кривавих подій.

Наприклад, майбутній духівник армії Врангеля митрополит Веніамін (Федченков) згадує про часи лютневої революції в Росії: «…так починалась «безкровна» революція… Спочатку вулицею йшли повз архієрейського будинку ще рідкі солдати, робітники і жінки. Потім натовп все густішав. Нарешті, бачимо, йде губернатор у чорній форменій шинелі з червоними вилогами і підкладкою. Високий, огрядний, прямий, вже з сивиною у волоссі і невеликий бороді. Попереду нього був ще вільний простір, але ззаду і з боків була багатотисячна суцільна маса бунтівного народу. Він ішов наче жертва, не дивлячись ні на кого. А на нього – як зараз пам’ятаю – заглядали з боків солдати і робітники з недобрими поглядами. Один солдат ніс у правій руці (а не на плечі) гвинтівку і теж вороже дивився на губернатора… Натовп повів губернатора тією ж вулицею назад. Але кільце її вже зловісно замкнулося навколо нього. Зверху ми мовчки дивилися на все це. Натовп повернув направо за ріг реального училища до гауптвахти. Натовп вимагав смерті. Губернатор, говорили, запитав:

– Я що зробив вам поганого?
– А що ти нам зробив доброго? – перекривила його жінка.

Розповідали ще й про деякі жорстокості над ним, але, здається, це невірно. І тут хтось, ніби бажаючи навіть припинити ці муки, вистрілив з револьвера губернатору в голову. Однак натовп – як завжди буває в революції – не задовольнився цим. Кров – заразна річ. Його труп винесли на головну вулицю, до пам’ятника раніше вбитому губернатору Слєпцову. Це ми знову бачили. Шинель зняли з нього і кинули на круглу верхівку невеликого деревця біля дороги червоною підкладкою вгору. А колишнього губернатора натовп став топтати ногами… Ми дивилися згори і… мовчали… Нарешті (це було вже, вірно, близько полудня або пізніше) все спорожніло. Лише на середині вулиці лежало розтерзане тіло… Так відкрився перший день революції в нашій Твері…»

Безумовно, в той страшний час, були серед людей тисячі і тисячі тих, хто не піддався загальному психозу революції, хто зумів зберегти в чистоті свою віру і людську гідність, хто без тіні збентеження йшов на смерть за Віру Христову і т. д. і т. д. І все ж таки, навіть більшість з тих, хто завжди прагнув будувати своє життя за Євангелієм, жити у відповідності з основними християнськими істинами, фактично не виявляли та й не могли виявити скільки-небудь помітної соціальної активності, достатньої для того, щоб зупинити загрозу, яка насувалась. Та й у середовищі духівництва, поряд з тисячами сповідників віри Христової, знайшлося чимало таких, чиє життя і діяльність були не прикладом істинного християнського життя, а спокусою для ближніх і приводом до того, щоб зненавидіти все, що пов’язано з християнством і православ’ям.

Одним з найяскравіших фактів, що показують реальну духовну обстановку того часу, є так званий обновленський розкол, який звернув з істинного шляху багатьох мирян, священиків та навіть архієреїв. При цьому більшість обновленців були зовсім не самозванцями, а кліриками, які відкололись від Православної Церкви. Так, наприклад, організатори обновленського руху О. Введенський, О. Боярський, Є. Бєляков були петроградськими священиками (що увійшли в змову з ГПУ).

Між тим обновленський розкол був не єдиною спробою розколу в цей смутний час. Так, наприклад, у кінці 1925 року 10 архиєреїв утворили (за підтримки ОДПУ) Тимчасову вищу церковну раду (ВВЦС) під головуванням архієп. Григорія (це був так званий Григоріанський розкол РПЦ). Що ж стосується перепису 1937 року, у який було включене питання про віросповідання, то можна з цього приводу сказати наступне: не є секретом той факт, що після глобальних соціальних потрясінь та війн у різні епохи, у різних народів спостерігається цілком прогнозований сплеск релігійності. Ось чому немає нічого дивного в тому, що багато з тих, хто пережив першу світову війну, революцію, жахи громадянської війни, репресії, голод і розруху, або звернулися до Бога, або повернулися до віри після багатьох років богоборства і зневіри. З точки зору християнства, сенс страждань саме в тому і полягає, щоб людина, яка забуває Бога у своєму повсякденному, суєтному житті, згадала про Творця у скрутну хвилину.

Попускаючи страждання і біди, Бог наче нагадує нам про суєтний і минущий характер нашого земного буття. Він нам нагадує про те, що людське життя занадто швидкоплинне, а наслідки цього життя дуже серйозні для того, щоб ми витрачали основні сили своєї душі на досягнення примарних цілей земного існування.

Доктор богослов’я ієромонах Іоанн (Курмояров)



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 09.11.2016 at 13:33
    Посилання

    Може, щось у цьому є, але першопричини треба шукати не в релігійних ідеях, а в конкретиці, у класовій боротьбі та інших соціальних реаліях нашого життя.

    1. Причини перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції

    Соціалістична революція в Росії перемогла у порівняно короткий термін. Успіх революції визначався перш за все тим, що в Росії дозріли для неї економічні і політичні передумови. Росія була найслабшою ланкою в ланцюзі імперіалізму, де до крайності загострилися економічні, класові, та політичні протиріччя.

    Співвідношення класових сил в країні напередодні Жовтневої революції склалося виключно добре для революції. Буржуазія, що перебувала при владі з березня по жовтень 1917 р., проводила антинародну політику соціального і національного гніту, продовжувала імперіалістичну війну. Тому робітники, працівники не тільки перестали підтримувати Тимчасовий буржуазний уряд, але і піднялися проти нього на боротьбу. Дрібнобуржуазні угодовські партії меншовиків та есерів, вступивши в блок з буржуазією, викрили себе в очах народу. Переважна більшість робітничого класу порвало з угодовцями і згуртувалося навколо партії більшовиків.

    Робочий клас Росії – передовий, найбільш революційний і організований клас, більше за інших класів зацікавлений у перемозі соціалістичної революції, був головною і вирішальною рушійною силою Жовтневої революції, її гегемоном. Велика частина трудового селянства – сільська біднота – пішла за робочим класом і його партією, вбачаючи в них єдину силу, здатну задовольнити вікові сподівання про землю і свободу. Багатомільйонна солдатська маса, яка складалася здебільшого з селян, одягнених у шинелі, втомлена від війни, відвернулася від партій меншовиків та есерів і в своїй більшості пішла за робочим класом, за партією Леніна, яка вказала єдино вірний вихід з війни.

    Так склалася могутня суспільна сила – союз робітників і найбідніших селян під керівництвом робітничого класу, яка і здійснила Велику Жовтневу соціалістичну революцію.

    Цей союз згуртувала й очолила більшовицька партія, озброєна передової революційної теорією, знанням законів суспільного розвитку. Партія об’єднала в єдиний революційний потік боротьбу робітничого класу проти буржуазії і поміщиків за соціалістичне перетворення країни, боротьбу селян за землю, боротьбу пригноблених народів Росії за своє національне визволення, боротьбу солдатських мас і всього трудового народу за закінчення злочинної імперіалістичної війни і направила усі ці революційні потоки проти спільного ворога – буржуазно-поміщицької диктатури, що і вирішило її долю – вона була повалена. Партія вибрала найбільш правильний шлях і зручний момент для рішучого наступу, повела робітників, солдатів і селян на революційний штурм експлуататорського ладу. Керівництво партії більшовиків на чолі з великим Леніним революційною боротьбою мас стало вирішальною умовою швидкої перемоги соціалістичної революції в Росії.

    Величезне значення для перемоги Великої Жовтневої революції мав той факт, що вона почалася в розпал імперіалістичної війни. Головні буржуазні держави, розколоті на два виступити проти російської революції.

    2. Характер Жовтневої революції

    Жовтнева революція стала першої переможної соціалістичної революцією в історії людства (Паризька Комуна проіснувала 72 дні і була задушена).
    Соціалістичної вона була за своїми цілями – її головна мета полягала у перетворенні капіталістичного суспільства в Росії в соціалістичне. Соціалістичної вона була по рушійним силам: її головною рушійною силою, гегемоном був пролетаріат, союзником пролетаріату – бідніше селянство. Соціалістичний характер Жовтневої революції висловився в тому, що вона скинула панування буржуазії, встановила диктатуру пролетаріату, створила Радянську державу – головне знаряддя для побудови соціалістичного суспільства. З перших же днів свого існування Радянська держава приступило до здійснення соціалістичних перетворень в економіці і культурі, до будівництва соціалізму.

    Разом з тим Жовтнева революція мала справді народний характер. Вона була покликана вирішити й справді вирішила історичні завдання, які висувалися всім народом, – до кінця ліквідувала всі пережитки феодально-кріпосницького і станового ладу, у тому числі головний пережиток – поміщицьке землеволодіння-. «А в цьому цвях загальнонародного характеру революції», – зазначав Ленін. Жовтнева революція ліквідувала національний гніт, принесла свободу і незалежність всіх народів Росії.

    3. Всесвітньо-історичне значення Жовтневої революції

    Соціалістична революція в Росії поклала початок новій ері в історії людства – ері торжества соціалізму і комунізму. Жовтнева революція прорвала фронт імперіалізму, повалила панування буржуазії і поміщиків в Росії – однієї з найбільших капіталістичних країн – і вперше в історії встановила міцну владу робітників, диктатуру пролетаріату. Вона зламала стару державну машину гноблення і створила радянський лад – самий передовий і демократичний у світі, новий тип держави – Радянська соціалістична держава, новий тип демократії-демократії для трудящих.
    Жовтнева революція зруйнувала старий соціально-економічний лад, гальмував розвиток продуктивних сил, врятувала країну від загрожувала їй економічної катастрофи і створила необхідні передумови для перетворення нашої Батьківщини в могутню і процвітаючу країну.

    Соціалістична революція вирвала Росію з імперіалістичної війни, врятувала країну від національної катастрофи – втрати національної незалежності та державної самостійності, позбавила її народи від загрози поневолення іноземним капіталом. Жовтнева революція, експропріювавши експропріаторів, підірвала економічну базу, на якій тримався лад експлуатації і соціальної несправедливості, і вивела нашу Батьківщину на світлу дорогу будівництва соціалізму.

    Перша світова війна і Жовтнева соціалістична революція в Росії поклали початок загальній кризі капіталіста чеський системи, що полегшило завдання нових ударів по імперіалізму з боку пролетаріату і пригноблених народів. Радянський соціалістичний лад став оплотом визвольного руху експлуатованих мас проти соціального і національного гніту. Жовтнева революція надихнула трудящих світу на боротьбу проти імперіалізму. Під її безпосереднім впливом у капіталістичних країнах розгорнувся потужний революційний рух.

    Після перемоги Жовтневої революції і під її впливом на базі революційного руху робітничого класу в багатьох країнах світу виникли комуністичні партії, які вважали для себе зразком більшовицьку партію, створену великим Леніним. У 1919 р. вони об’єдналися в III, Комуністичний Інтернаціонал.

    Всесвітньо-історичне значення мали здійснений Радянським державою революційний вихід із війни та проголошене ним політика миру і співпраці між народами. «На міжнародній арені вперше виникла держава, яка висунула великий гасло світу і стало здійснювати нові принципи у відносинах між народами і країнами. Людство знайшло надійний оплот у своїй боротьбі проти загарбницьких воєн, за мир і безпеку народів».

    Жовтнева революція, розбивши ланцюга національно-колоніального гніту в Росії, викликала серед пригноблених народів світу потужний національно-визвольний рух проти колоніального рабства. Цим було покладено початок глибокої кризи всієї колоніальної системи імперіалізму.
    Всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої революції полягає і в тому, що вона стала класичною пролетарської революцією, основні риси якої повторювалися і повинні повторюватися в соціалістичних революціях інших країн. Вона вказала шляхи, відкрила форми і методи революційного перетворення, які набули інтернаціонального характеру. Досвід Великої Жовтневої соціалістичної революції – невичерпна скарбниця теорії і практики революційної боротьби, зразок наукової стратегії і тактики.

    У результаті перемоги соціалістичної революції в Росії світ розколовся на дві системи – капіталістичну і соціалістичну. З 1917 року боротьба цих двох систем визначає весь хід всесвітньої історії.

    Відповісти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!