Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні

Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні

23 серпня цього року лже-патріарх Михайло Денисенко дав розгорнуте інтерв’ю українському телеканалу Рада, в якому прямо заявив про незаконність передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату в 1686 році. Крім цього він зробив ще одну, досить сміливу, заяву про те, що Константинополь нібито досі не визнає факту цієї передачі, і тому саме Константинопольська Церква є матір’ю-церквою для Київської Митрополії.

Правду кажучи, Михайло Антонович не єдиний представник українських ура-патріотів, хто дотримується схожої точки зору відносно історії Православної Церкви на Україні. Що тут скажеш? Так, дійсно, Константинопольська Церква є церквою-матір’ю для Київської Митрополії, і з цим фактом ніхто не збирається сперечатись (1). Проте справа тут зовсім не в Денисенко та його соратниках, а в тих підтасовуваннях, маніпулюванні фактами та грубих інсинуаціях відносно нашої давньої історії, якими сповнені сучасні праці українських істориків, що миттєво змінили свої переконання на догоду політичній кон’юнктурі.

У цій статті ми спробуємо неупереджено (тобто виключно на основі фактичного матеріалу) розібратися з тим, чому Київська Митрополія була передана до складу Московського Патріархату.

Що являла собою Київська Русь після татарського завоювання?

Сьогодні в середовищі «патріотично» налаштованих українських істориків домінує точка зору, згідно з якою розмови про повне розорення Києва і прилеглих до нього земель є грубим і необґрунтованим перебільшенням. Так, наприклад, в одній зі своїх праць науковий співробітник інституту Українознавства НАНУ, Іван Паславський, приписав одному з «корифеїв» української історичної науки М. Грушевському успішне викриття версії про повне економічне і людське запустіння Києва (2).

До цієї роботи І. Паславського ми ще повернемось, а зараз вдамося до деяких джерел, що описують стан справ у Київській Русі після розорення Києва ордою хана Батия.

Один з провідних церковних істориків 20-го століття прот. Г. Флоровський писав з цього приводу наступне: «Татарське нашестя було народним лихом і державною катастрофою. «Загибель землі руської», за висловом сучасника, – «навождение поганъ». «Приде на ны язык немилостив, попустившу Богу, и землю нашу пусту створиша». І не слід пом’якшувати фарби у зображенні цього розгрому та розрухи» (3).

І дійсно, картина розорення Київської Русі і, особливо, її столиці Києва, була жахливою. Київ, який на момент монгольського завоювання був одним з найбільших та найбагатших міст середньовічної Європи, був зруйнований монголо-татарською ордою мало не вщент: «Велика частина населення або загинула, або була відігнана в рабство. Місто втратило ремісників, що століттями накопичували досвід та досягли найвищих вершин у своїй справі. Були перервані традиційні зв’язки з багатьма районами країни. Київ було спалено, зруйновано, розграбовано. Археологічні розкопки дозволяють визначити ступінь руйнування міста, долю тисяч киян (Каргер.1961; Кілієвич.1982). В ході розкопок відкриті величезні братські могили… У «місті Володимира» та на Михайлівській горі неодноразово відкривали згорілі, обвалені житла…» (4).

І навіть попри те, що життя в місті після навали орд Батия тривало, все ж, аж до початку 19-го століття, Київ мало чим нагадував колишню велич: «Після відходу татар жителі стали збиратися у спустошене місто, оточили гору дерев’яною стіною, а Поділ – частоколом. Це був час повного занепаду Києва» (5).

Імператриця Катерина ІІ, котра відвідала місто наприкінці 18-го століття, досить невтішно відгукнулася про Київ того часу: «Дивне тутешнє місто. Воно все складається з укріплень та з передмість. А самого міста досі не можу дошукатися. Між тим, ймовірно, за старих часів воно було, принаймні, з Москву», – писала Катерина.

І це не дивно. Річ у тому, що і після монгольського нашестя територія України, у тому числі і її столиця, неодноразово спустошувалися і розорялися. Варто тільки згадати два штурми Києва у 1416 та 1482 роках і інші численні набіги татар, що розоряли величезні території і відводили в полон тисячі полонених.

Саме тому не викликає подиву той факт, що після розгрому монголами Києва (1240 р.) кафедра Київського митрополита деякий час залишалася вакантною. І тільки «близько 1246 р. митрополитом був поставлений свт. Кирил II…, він прибув з Нікеї до Києва раніше 1250 р.». Однак «незабаром він покинув розорене татарами місто і в 1250 р. переселився у Володимир-на-Клязьмі, звідки робив поїздки по єпархіях митрополії… У 1283 р. Київську кафедру зайняв грек митр. Максим… У 1299 р. митр. Максим переселився в столицю Північно-Східної Русі Володимир-на-Клязьмі… взявши із собою кафедральний причт і адміністрацію… В якості виправдання переїзду були висунуті «насилиа от татар в Киеве», так що «весь Киев разыдеся»… Той факт, що новий митр. св. Петро (1308-1326) – уродженець Волині – залишив своєю резиденцією Володимир-на-Клязьмі (наприкінці життя оселився в Москві), говорить про об’єктивний і незворотний характер тих змін, що сталися…» (6).

Отже, Київ був розорений, а в 1453 році під натиском мусульман впав останній оплот Візантійської імперії – її столиця Константинополь. В силу чого Константинопольський Патріархат позбувся можливості контролювати митрополії, які опинилися поза межами виниклої на уламках імперії нової ісламської держави.

У цій ситуації Київська митрополія опинилася немов залишена сама собі. На жаль, це не пішло їй на користь: на ділі митрополія швидко розділилася на північно-східну і південно-західну частини. Північно-східна частина Київської митрополії, як і слід було очікувати, знаходилась в межах Московської держави, а її південно-західну частину становили єпархії, що залишилися на території, підконтрольній Польському королівству, на той час дуже могутньому, державною релігією у якому було християнство західного обряду, тобто Католицтво.

Саме агресивна католицька експансія на тих територіях, основне населення яких було православним, і зумовило те важке, часом нестерпне становище православної церкви, про яке говорив у своєму зверненні до української нації нинішній Константинопольський Патріарх: «І справді, Церква-Мати (т.е. Константинополь – прим.автора), за відомих несприятливих обставин, обмежила себе задля того, – підкреслив Патріарх Варфоломій, – щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи» (7).

І дійсно, то були важкі часи випробувань, часи, коли Захід чинив у тому числі і на нашу Українську Православну Церкву безпрецедентний тиск.

Боротьба проти унії

У 1596 році з подачі Ватикану в Бресті була укладена унія між православними і католиками, в результаті якої на світ з’явилася нинішня УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква, яка використовувала у богослужінні православну обрядову практику. Однак по суті, тобто насправді, вона була Католицькою церквою східного обряду, підпорядкованою Ватикану, головою якої є Римський Понтифік (8). Протопресвітер Георгій (Металліонос), який є ординарним професором історії богослов’я Афінського університету, охарактеризував Брестську унію як метод, «… яким феодальне папство користувалося для підпорядкування православ’я Риму. Хитромудрою передумовою, включеною у цей метод, є так зване збереження свободи і безперервності східних традицій» (9).

Ситуація ж ускладнилася ще й тим, що більшість православних єпископів під тиском польської влади перейшли на бік унії, тобто фактично перейшли в католицтво. Таким чином, «польські власті почали відкрите, «легальне» гоніння на православ’я з метою його повного знищення… В містах оголосили недопущення православних до муніципальних посад, саботували звичайну видачу дозволів на заняття тим чи іншим ремеслом або торгівлею» (10).

У своїй промові на Варшавському Сеймі 1620 року православний депутат Лаврентій Древінський описував тяжке становище православних наступним чином: «Вже у великих містах церкви запечатані, церковні маєтки розкрадені, в монастирях немає ченців, там тепер замикають худобу. Діти мруть без хрещення. Небіжчиків вивозять з міст без поховання, як падаль. Чоловіки з дружинами живуть без церковного благословення. Народ вмирає без причастя. У Львові не уніат не може приписатися до цеху, до хворого не можна відкрито йти зі Св. Тайнами. У Вільні тіло православного небіжчика потрібно вивозити з міста тільки в ті ворота, в які вивозять нечистоти. Ченців, непохитних на унію, ловлять і б’ють, хапають на дорогах і кидають у темницю». Вчитель Віленської братської школи Мелетій Смотрицький у 1610 р. надрукував свою книгу: «Тренос або Плач церкви східної». У ній він описав сумне становище гнаної і пригнобленої православної церкви в Польщі… Вулична чернь мала фактичну можливість безкарних нападів на православних. Підігрівали її до цих погромних випадів бродячі обшарпанці, колишні польські жовніри, озлоблені за всі свої невдачі в московських краях у пору Смути. Настрочені єзуїтами школярі робили напади на православні будинки, церкви, особливо, на церковні процесії. В судах у застосуванні до православних панувала «неправда чорна»… Селяни (хлопи), за їх залежності від панів, потрапили в додаткову муку. Змушувались гнати свого православного попа і приймати насильно призначуваного уніатського. Де панам не вдавалося передати церкву попу уніатському, там сама церква, як будинок зі всією церковною обстановкою, віддавалася в оренду на відкуп єврею. Він господарськи володів ключами, за плату в свою користь відкривав її для треб і служб. Господарював кощунно, не соромлячись словами і діями, ображав релігійні почуття православного народу… В протилежність обезглавленому і пригнобленому православ’ю, протекційна уніатська церква при усілякому сприянні влади активно розвивала свою організованість. Після пасивного за характером митр. Михаїла Рогози († 1599) його наступником, звісно, став сам творець унії Іпатій Потій. Не соромлячись прийомами наклепів, доносів, грабежів і захоплень, арешту священиків православних і надсилання на їхні місця уніатів, Іпатій захоплював і монастирі з їхніми маєтками. Намагався захопити і Києво-Печерську Лавру… Розумний і свідомий творець та вождь унії, митр. Іпатій цілком поділяв погляди уряду, що для Польщі досягнута церковна унія є лише перехідний момент. Ідеал не зберігання східного стилю унії, а якнайшвидша латинізація, щоб ця «хлопська віра» скоріше переробилась у «віру панську», уподібнилася латинству і зникла в ньому. Творці унії розуміли, що це не так легко, але намагалися «йти напролом», досягти можливого максимуму. В цьому дусі і діяв Іпатій, поспішаючи облатинити унію якомога швидше. В особливій агітаційній книжці «Гармонія» Іпатій засуджував православ’я і хвалив латинство. Вселяв уніатській масі думку, що годі й затримуватися на дурній, важко виправній позиції. Треба швидше переходити в чисте латинство. Іпатій укладав свої теоретичні міркування практичною програмою для свого духовенства в 12 пунктах. Ці пункти приписували настільки повне підпорядкування римській владі та латинським порядкам, що викликали навіть подив і хвилювання в уніатського духовенства… Іпатію і не треба було творити нічого нового, а лише копіювати методи, які вже виправдали себе на перемозі над реформацією через єзуїтський орден» (11).

В результаті такої політики польської влади та уніатського духовенства до початку XVIII століття такі єпархії, як Львівська, Луцька та Перемишльська остаточно стали уніатськими.

Оцінюючи дії уніатів по відношенню до православних, прот. Г. Флоровський писав: «Унія в дійсності була і виявилася розколом. Вона розколола західно-руську Церкву, роз’єднала ієрархію і народ. Це був насамперед клерикальний рух. Унія була справою єпископів, які діяли у відриві від церковного народу, без його вільної і соборної згоди та ради, «скрыто и потаенно, без поразуменья народу хрестьянскаго». І складалося дивне становище: на чолі православного народу виявлялася уніатська ієрархія. Разом з тим ці уніатські єпископи своє підпорядкування Римській владі і юрисдикції вважали «з’єднанням церков». А тому спротив народу розглядали, як канонічне свавілля і заколот, повстання непокірної пастви проти законної ієрархічної влади. Звичайно, навпаки, православні вбачали в цьому непослуху і в цій неминучій антиєрархичній боротьбі тільки виконання свого християнського обов’язку, обов’язку вірності і віри. «Не попы бо нас спасут, или владыки, или митрополиты, но веры нашея таинство с хранением заповедей Божиих, тое нас спасти маетъ», писав з Афону Іоанн Вишенський. Він різко обґрунтовує право церковного народу скидати й виганяти єпископів-відступників, – «да не с тым блазненным оком или пастырем в геену внидутъ…». Боротьба проти Унії і була насамперед виявом соборної самосвідомості церковного народу… з самого початку питання про Унію було поставлене, як питання культурного самовизначення. Унія означала самовключення в західну традицію. Це було саме релігійно-культурне західництво. І подолати Унію можна було тільки через вірність і міцність візантійським та патрістичним переданням» (12).

І все ж боротьба проти насильно насаджуваної унії, проти насильницького окатоличення православного населення південної Русі продовжувалася. Величезну роль у цій боротьбі відіграло православне козацтво: «В підтримку соборного акту 1621 р. козацтво заявило, що воно не піде воювати з Туреччиною, якщо уряд не визнає православної ієрархії. Тут пом’якшила становище доброчинна польська конституційна свобода. Вже в 1623 р. на черговому генеральному сеймі православні домоглися, щоб було припинене відверте гоніння на православ’я і скасовані були формально всі ворожі православ’ю декрети, засилання, майнові захоплення. Звичайно, на ділі до буквального виконання такої постанови було далеко. Але декларована свобода все ж була полегшенням. На жаль, цього полегшення насправді не було. Звів усе нанівець трагічний акт вбивства уніатського Полоцького єпископа Іосафата Кунцевича… Іосафат, при відвідуванні Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, розгромив навіть ті курені за містом, в яких православні почали звершувати богослужіння. На дике насильство натовп відповів фізичним опором. На особисто очолювавшого погроми Іосафата натовп кинувся із палицями та камінням, вбив його і кинув труп у Двіну. Сумні були наслідки цього двостороннього насильства. Католики і унія отримали нового мученика, а виловлене з Двіни тіло його стало мощами, оточеними чудесами. Папа Урбан VIII надіслав послання, закликаючи до помсти та анафематствуючи тих, хто тепер заперечував би проти меча. Близько 10-ти городян Вітебська були страчені, місто позбавили Магдебурзького права. Заборонено всюди не лише будувати наново, але й лагодити православні церкви… Так провалилися надії Сейму 1623 р. на легалізацію православ’я» (13).

У цій атмосфері і була зроблена перша спроба возз’єднання південної і північної Русі. При повній підтримці козацтва, митр. Іов направив до Москви прохання про прийняття південної Русі у Московське підданство. Однак слабкий після Смути московський уряд, побоюючись нової війни з Польщею, не наважився на цей крок.

Відновлення ієрархії

Відновлення православної ієрархії не відразу вирішило хворобливу напругу в Західно-руській Церкві. І все ж: «Занепадницьку ієрархію, що пішла в унію, повинна була змінити черга більш героїчна. Вона і вийшла значною мірою з відроджених монастирів. Наприклад, митрополит Ісая Копинський вже будучи єпископом Смоленським, сам копав печери для влаштування монастиря. Такий же був єпископ Луцький Ісаакій Борисович, котрий довго жив на Афоні перед тим, як він був хіротонізований патр. Феофаном в 1620 р. у єпископа Луцького…» (14).

Слушний момент для відновлення православної ієрархії представився тоді, коли Константинопольський Патріарх послав з місією до Москви Антіохійського Патріарха Феофана: «Православним у Польщі, звичайно, було відомо, що патріарх Феофан, який проїжджав через Київщину в Москву… має великі повноваження від Вселенського патріарха на упорядження православної церкви в Польщі. Патр. Феофан отримав від уряду дозвіл відвідати православні монастирі, церкви та братства в різних містах, як би це не було неприємно для уніатської сторони… до престольного свята Успіння Пр. Богородиці, у Київській Лаврі зібралися за таємною змовою «посли», тобто делегати православ’я від різних областей Польщі, щоб надати формальної міці задуманому таємному відновленню православної ієрархії, як акту з польської точки зору революційному. Ризиковано було для патр. Феофана зважитись на цей «політичний бунт». Але козацтво, на чолі з гетьманом Конашевичем-Сагайдачним, державно лояльним по відношенню до польського уряду, гарантувало патріарху його захист і свободу. І ось вночі у нижній підвальній церкві, при приховуванні освітлення, під міцною козачою охороною, була звершена патр. Феофаном хіротонія семи єпископів, з них одного, як митрополита… Так православна церква нелегально відновила свою ієрархічну повноту… Стан склався напружений. Король Сигізмунд III оголосив патріарха Феофана, вже вивезеного козаками за кордон, незаконним, самозванцем та турецьким шпигуном. Поставлених ним православних ієрархів – незаконними і такими, що підлягають арешту і суду. Зі свого боку, митрополит-уніат І. Рутський анафематствував новопоставлених православних ієрархів, як лжеєпископів. Уніатські єпископи, котрі сиділи на їхніх кафедрах, оголосили, що не пустять їх у свої міста. Сам папа з Риму прислав королю вказівки, щоб той «піддав руських лжеєпископів, збуджуючих заколоти, заслуженій карі» (15).

І знову, як і в роки післямонгольского ярма, православні ієрархи були змушені залишити Київ. Тільки митрополит Іов (1620-1631), перебуваючи під захистом козацтва, міг залишатися в Києві. Інші єпископи змушені були ховатися від уніатів і підтримуючої їх влади у різних монастирях.

Отже, на нашу думку, всі перераховані вище факти переконливо показують той сумний, а краще сказати, фактично безвихідний стан, у якому опинилася Київська митрополія на рубежі 16-17 століть. Тож не буде перебільшенням сказати, що саме передача південно-західної її частини до складу Московського Патріархату врятувала західні православні єпархії України від цілковитого знищення.

А що ж Північна Русь?

За влучним зауваженням А. В. Карташова, «…об’єктивна перевага виявилася на боці окупованого руським плем’ям та руськими Рюриковичами північного сходу. Навіть під татарщиною тут іменно руський народ зберіг повну свободу свого національного існування і розвитку, тоді як у руського південного заходу цю свободу поступово, але наполегливо, заїдала та забирала латинська Польща» (16).

Та все ж і для Північної Русі це був час якоїсь кризи, а краще сказати, перелому, пов’язаного, насамперед, з державним зростанням Москви, з пробудженням національної політичної самосвідомості. І, між іншим, величезну роль у становленні північно-руської державності відіграла православна церква. Причому, окрім духовного відродження народу, церква завдала істотного впливу і на матеріальне відродження держави, а саме: після чудесного зцілення матері ординського хана Тайдули (1357 р.), митрополит Олексій отримав від монгольського хана ярлик, згідно з яким Руська Церква звільнялася від усіх податків, поборів і насильств з боку світської влади.

Це одразу ж позначилося на матеріальному добробуті, в першу чергу, монастирів, які, крім духовного відродження, пережили і відродження матеріальне: монастирі у цей час беруть на себе не лише духовні функції, але й культурні, освітні, оборонні, фінансові та господарські. Більше того – у 14-15 ст. руська культура переживає ще і потужний Візантійський вплив. У тому числі саме з цим впливом пов’язана поява теорії «Третього Риму».

Однак вже у другій половині 16-го століття інтерес до Візантії проходить, і, навпаки, зміцнюються зв’язки Русі з Заходом: «Часто здається, що шлюб Івана III з Софією Палеолог означав новий підйом Візантійського впливу на Москву. А насправді, навпаки, це було початком руського західництва… Звичайно, Зоя або Софія була Візантійською царівною. Але ж вихована вона була в Унії, за началами Флорентійського собору, і опікуном її був кардинал Віссаріон. І шлюб був дійсно вінчаний у Ватикані, а папський легат був посланий супроводжувати Софію до Москви. Легату довелося порівняно швидко виїхати, але зв’язки, що зав’язалися з Римом та з Венецією, не перервалися. Цей шлюб привів швидше до зближення Московії з Італійською сучасністю, ніж до оживлення Візантійських переказів та спогадів. «Раздрал завісу між Європою і нами», – говорить про Івана III вже Карамзін (17).

У цій ситуації Захід, як і в ситуації Південної Русі, показав свій звіриний оскал. Русь, втім, як і Руська Церква (в чому ми могли переконатися вище), не була готова до цієї войовничої зустрічі з Заходом: «У 1603 р. з’явився перший самозванець. Іов, вже старий і хворий, твердо встав за Бориса. За підписом Іова були відправлені спеціально викривальні грамоти. Одна адресована Раді Корони Польської. Тут Лжедимитрій називається грубим обманщиком, колишнім монахом і дияконом Григорієм Отрєп’євим. Інша грамота надіслана до військового глави Речі Посполитої, князя Костянтина Івановича Острозького… Але всі ці моральні мотиви відскакували як горох від стіни від Польщі. Фатум історії штовхав останню на вирішальний поєдинок з Руссю. Кому бути гегемоном слов’янських народів усієї європейської рівнини: Русі або Польщі? Польща вперто реалізувала свою фантастичну ставку на фальшивого царя, з фальшивою вірою (унією)… Субсидований Польщею і керований Ватиканом Самозванець в Курських краях перетнув кордон… він досить успішно просувався до Москви. Моноліт законного царелюбства виявився надтріснутим. Борис сприймався, як цар несправжній, не – «природжений». Міф «природженого» царя виявлявся сильнішим за царя штучного, тобто вибраного. Не допомагала ні церква, ні миропомазання. Міф прирожденности помножувався ще на романтику дитяти, чудово врятованої від загрожуючого їй мучеництва… Бачачи цю картину, цар Борис 13-го квітня 1605 р. майже раптово помер. Агонія тривала лише дві години. Офіційна присяга Москви, війська і всієї Росії була принесена вдові Бориса, Марії Григорівні та його і її дітям, Федору та Ксенії. Але міф царя справжнього перемагав. 7-го травня зрадило офіційному уряду і Московське військо. 1-го червня бунтівна Москва послала в Тулу до Самозванця делегацію з каяттям. Самозванець прийняв її і зажадав у вигляді гарантій «винищення його ворогів». Москвичі вбили царицю Марію та Феодора, а Ксенію віддали Самозванцю. Останній наказав її замкнути у монастирі. Бунтівний натовп увірвався і в Успенський Собор, щоб обезголовити церкву, фізично прибрати патріарха. Іов мужньо, стоячи праворуч від царських врат перед образом Володимирської Богородиці, голосно молився… Бунтівники накинулися на Іова, шарпали, били та витягли на Лобне місце. Патріарший двір був розграбований. Сам патріарх, залишений живим, просив, щоб його повернули на його батьківщину, у Старицький монастир під відання архімандрита Діонісія. Так як весь Освячений Собор фактично скорився Самозванцю…(18).

Релігійна політика самозванця

Як і слід було очікувати, Лжедмитрій зобов’язався втілювати у життя плани Ватикану з окатоличення Русі. Під окатоличенням Русі слід розуміти Унію з тимчасовим збереженням східного обряду. У той час Рим і Польща пристрасно мріяли захопити під унію і Москву. Така політика Заходу була не нова. Папство взагалі ніколи не лишало мрії поширити свою владу і у Північній Русі: «Після візиту єзуїта Антонія Поссевіна до Івана IV, папа Григорій ХІІІ знову посилав Антонія до царя Федора Івановича з двома супровідними листами – на ім’я царя та бояр, прохаючи їх вірити у всьому Поссевіну. Ще в 1586 р. Антоній Поссевін штовхав польського короля Стефана Баторія на завоювання Московії та від імені папи Сикста V обіцяв грошову допомогу. Через того ж А. Поссевіна цар Іван був попереджений, що краль Стефан відніме Псковську, Новгородську та Смоленську землі. Але цар може запобігти цьому кровопролиттю між християнами, якщо погодиться на Унію. У самі роки реалізації Брестської Унії (1594-1597 рр..) папа Климент VIII посилав легата до царя Федора і правителя Годунова, запрошуючи приєднатися до коаліції західно-європейських государів проти турків і до діла зважитися на з’єднання церков у формі унії… В 1600 р. король Сигізмунд III надіслав до царя Бориса канцлера Льва Сапегу, родом руського, з сімейства нещодавно окатоличеного. Пропонувався «вічний мир» на принципі свободи національного самовизначення по мові і вірі… Боярська Дума в цій свободі для латинства навідріз відмовила. Москва залишалася глухою до ідеї федеративного злиття. Свій державний організм вона розуміла як монолітно єдиновірний, з душею єдино православною. Єзуїти, які володіли тоді серцем Польщі, не могли не спокуситися раптом відкритою можливістю оволодіти серцевиною руської державності через фальш та обман, через примару рідного для Москви православного царя, але Самозванця. Здійснилася майже неймовірна, фантастична інтрига» (19).

У 1604 р. на спеціальному зібранні польських магнатів Лжедимитрій разом із Юрієм Мнішеком знову публічно оголосили про свій намір приєднати руський народ до Римської церкви, а також піти на деякі територіальні поступки на користь Заходу. Після чого польський король Сигізмунд III визнав Лжедмитрія справжнім царевичем Димитрієм і призначив йому королівську платню в розмірі 40 000 золотих на рік. Практично відразу після цього Лжедмитрій був таємно прийнятий у латинство через миропомазання та долучення латинському обряду.

І все ж, будучи руським за походженням, Лжедимитрій розумів, що переведення Москви у латинство є нездійсненною авантюрою, яка могла народитися лише в західноєвропейських та ватиканських головах. Напевно тому протягом 11 місяців свого правління він не вживав аж надто жорстоких заходів проти православ’я.

Смутний час на Русі закінчився виборами, на Земському Соборі 1613 р., нового царя Михаїла Федоровича Романова та нового Патріарха Філарета. Так, на відміну від Південної Русі, Русь Північна в процесі тривалої і запеклої боротьби з Заходом зуміла подолати кризу державності і знову вийшла на шлях, що вів до відродження як церковного, так і державного життя.

Північна Русь-Московія вистояла та зміцніла, і тому сьогодні дивно звучать думки деяких українських націонал-радикалів (наприклад вже цитованого нами І. Паславського) про те, що перенесення Київської митрополичої кафедри спочатку у Володимир, а потім і в Москву був пов’язаний не з розоренням Києва та його околиць, а з пошуком сильної влади і т. д. На наш погляд, перше (тобто спочатку розорення, а потім і тяжке становище Південної Русі) не виключає, а скоріше, доводить друге, бо сильна влада якраз є однією з ознак сильної держави, що відроджується. І точно так само слабка влада (або відсутність такої) є ознакою кризи державності і т. д.

Передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату

У 1633 році помер творець унії, польський король Сигізмунд III. Його син і спадкоємець Владислав IV не був пов’язаний, як його батько, амбіцією скасування православ’я. І православні цим поспішили скористатися: «Віленське братство заздалегідь заготовило про порушені права православ’я цілу книгу «Синопсис», тобто огляд. Виборчий Сейм ухвалив ці умови, незважаючи на всі обмежувальні заперечення з боку депутатів від уніатської та католицької церков. Після 36-ти років невизнання православ’я у Польщі, нарешті, воно було визнане… Але між писаним правом і побутовим беззаконням, сваволею й анархією в Польщі здавна була прірва. Уряд Владислава був безсилий вгамувати цю побутову громадянську війну. Але проти анархічних надмірностей поляків і уніатів спалахували й розросталися козацькі повстання. Приборкуючи їх, польська влада використовувала жорстокі страти та формулювала нові обмеження православного життя. У вигляді покарань знову окремі церкви віднімалися і перетворювалися на костели, або здавалися орендарям євреям. Відчуваючи анархічну безкарність, банди п’яних шляхтичів робили набіги на православні церкви, били духовенство, захоплювали священні сосуди, здирали шати з ікон та демонстративно пропивали їх у єврейському шинку. В результаті цих погромів, як пише проф. Знаменський, «жидівки красувалися у нагрудниках з церковних шат». Ось на такому розбурханому тлі і оживився вторинний порив православних козаків та монахів Київщини переселятися в Московську Росію. Назрів підсвідомий великий державний поворот надій населення Київської Росії на протекторат віри і національності під владою Москви» (20).

Немає сенсу зараз описувати всі ті події, які у результаті привели Б. Хмельницького до підписання у січні 1654 р. договору з Москвою. Тим паче, що ми з самого початку не ставили таке завдання в цій статті. Скажемо лише про те, що незабаром після цього Патріарх Никон почав титулувати себе патріархом «Великої і Малої і Білої Росії». Втім, і фактичний стан справ виправдовував цей титул. Народна руська маса у більшості легко переходила на бік православних священиків, причому нерідко навіть разом зі своїми уніатськими пастирями.

Розв’язка цієї історії настала після того, як у 1681 р. у Бахчисараї кримськими татарами був укладений мир з Росією. А в 1686 році був підписаний так званий «вічний мир» Росії з Польщею, внаслідок якого за Москвою була затверджена вся східна Мала Росія (Південна Русь), а разом з нею і Київ на правому західному березі Дніпра. В тому числі, в результаті досягнутих домовленостей, поляки підписали зобов’язання дати свободу православним у своїй державі, а також повернути їхні єпархії – Могилевську, Луцьку, Львівську, Перемишльську. У тому ж 1686 році, після недовгих, але досить активних переговорів між Москвою і Константинополем, Вселенський Патріарх, при повному схваленні інших східних патріархів, надіслав грамоту, яка затверджувала перепідпорядкування Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя в юрисдикцію Московського Патріарха.

До слова: «З самого початку визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Східні Патріархи вважали природним її виходом приєднання України до Московського царства. Ще у грудні 1648 року Єрусалимський Патріарх Паїсій по дорозі до Москви зустрівся з Хмельницьким і намагався переконати його прийняти московське підданство. Про це ж він клопотався і в Москві. В 1651 році про те ж говорив Константинопольський Патріарх у бесіді з посланцем Хмельницького в Царгороді. Посередницькі послуги в справі встановлення контактів Хмельницького з Москвою брали на себе й інші східні ієрархії. Приєднання України до Московської держави давало, на думку греків, надію на спільний похід козаків і великоросів проти татар і турків» (21).

Можна, звичайно, довго сперечатися про те, наскільки канонічним було приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату, проте сам факт того, що в Константинополі ніколи не намагалися анулювати акт 1686 року і те, що ось вже більше 300 років Константинопольська Церква визнає законність рукопокладень в УПЦ, говорить сам за себе. Точно так само, говорячи про канонічність чи неканонічність тих чи інших церковних документів, потрібно враховувати ще й те, що насправді, згідно з Православним віровченням, критерієм канонічності в Православній Церкві є не процедура прийняття того чи іншого рішення, а рецепція Церквою здійснених змін. Саме тому сьогодні для всієї православної світової спільноти спадкоємицею і правонаступницею Київської Митрополії є канонічна Українська Православна Церква, очолювана Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм (Березовським).

Втім, якщо ми звернемося до церковних канонів, котрі регулюють спори стосовно канонічної приналежності тієї чи іншої території, то ми побачимо, що 17 правило 4-го Вселенського Собору наказує в таких випадках «керуватися критерієм давності встановлених меж. Якщо спірна територія протягом тридцяти років перебувала у віданні однієї єпархії, її канонічна приналежність не може бути оскаржена». Цю норму підтвердив пізніше і Трульский Собор своїм 25 правилом.

У своєму зверненні до українського народу (яке ми цитували на самому початку цієї статті) Патріарх Варфоломій говорив і про те, як боляче було Константинополю відрізати від себе Київську митрополію, а також Грецьку, Сербську, Болгарську і Албанську церкви. Однак у своїй промові він постійно підкреслює, що це було зроблено для блага перерахованих вище Церков (в тому числі і на благо українського народу) і в суворій відповідності з канонічним правом. Ці висновки підтверджують і численні заяви представників Константинопольського Патріархату з приводу того, що автокефальний статус УПЦ може отримати тільки від Москви (22). В тому числі, вже багато разів ієрархи Помісних Православних Церков висловлювалися в тому дусі, що подолання розколу в Українському Православ’ї можливе лише через повернення розкольників до Церкви через покаяння.

Про це, до речі, говорив і сам Патріарх Варфоломій: «… до єдності Української Церкви один канонічний шлях – через покаяння відпалих в розкол. Про об’єднання на рівних не може бути й мови, оскільки сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат» (23).

Доктор богослов’я ієромонах Іоанн (Курмояров)

Посилання:

1. Олексій Смирнов. Церква-Мати, позбавлена батьківських прав
2. Галицька митрополія в XIV столітті.
3. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я.
4. Православна Енциклопедія. Стаття «Київ». Т.32. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2013., с.678.
5. Енциклопедичний словник Брокгауза-Ефрона. Стаття «Київ». Електронна версія. ТОВ «ИДДК», 2002 г.
6. Православна Енциклопедія. Стаття «Київська єпархія». Т.33. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2013., с.156.
7. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І
8. Ієродиякон Іоанн (Курмояров). Неправда заради спасіння, або чому греко-католики не зізнаються в тому, що вони не православні.
9. 400 років Брестської церковної унії. Збірник матеріалів міжнародного симпозіуму Неймеген, Нідерланди. Видавництво ББІ. 1998 г. стор. 94-97.
10. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви
11. Там же. 12. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я. 13. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви.
14. Там же.
15. Там же.
16. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви. 
17. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я. 
18. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви. 
19. Там же.
20. Там же.
21. Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату  
22. Представник Константинополя: Рішення про українську автокефалію за Москвою.
23. О. Драбинко. Православ’я в посттоталітарній Україні (віхи історії). Київ – 2002 г.



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!