Біля початків Унії: римо-католицька пропаганда в Галицькій митрополії

Біля початків Унії: римо-католицька пропаганда в Галицькій митрополії

Примара євроінтеграції бродить Україною та не дає спокійно жити її громадянам. Зачаровані європейськими цінностями, а найголовніше – європейським способом життя, ми геть забули про те, як Європа в усі віки ставилась до інтеграції з аборигенами чужої для європейців культури.

Ми забули про те, що увесь добробут, яким так пишаються європейці, побудований на кістках розорених ними народів та знищених культур. Століттями європейці висмоктували всі соки, людські і матеріальні ресурси з країн третього світу. Ними були фактично розграбовані Південна і Північна Америки, а корінне населення останньої було фактично знищене та загнане у резервації. Не меншого розграбування зазнали й Індія, Південно-східна Азія, Китай, Африка, з якої на потреби процвітаючої Європи були вивезені мільйони чорношкірих рабів.

І не тільки їх: окрім людських ресурсів, європейські колоністи у величезних кількостях вивозили з країн третього світу до Європи, а потім і до Сполучених Штатів, культурні цінності давніх цивілізацій.

Ви запитаєте мене: що ж поганого у тому, що освічені європейці так люблять давню культуру? І я вам відповім: погано те, що вони люблять її у музеях, коли вона (культура того чи іншого народу) покривається пилом та перетворюється на мертву мумію, і зовсім не люблять її живий варіант. У своїх університетах вони захищатимуть сотні й тисячі дисертацій зі стародавніх культур, проводитимуть розкопки по всьому світові і т. д. Але коли мова заходить про те, щоб прийняти в спільноту європейських народів людей з чужими їм цивілізаційними установками, вони постараються знищити або, просто кажучи, позбутися цих установок та насадити на їхнє місце свою систему, часом дуже сумнівних, цінностей.

Саме тому ми можемо сьогодні спостерігати катастрофу в Сирії, де після втручання у її внутрішні справи Сполучених Штатів та їх європейських союзників був повністю зруйнований уклад життя громадян цієї країни та її давня культура. А в результаті ми отримали мільйони біженців в Європу, яким ще тільки належить стати справжніми толерантними європейцями.

Те ж саме ми спостерігаємо і в сучасній Україні, де євроінтеграція привела, з одного боку, до гонінь канонічної Православної Церкви та дискредитації традиційної православної культури, а з іншого боку, до підтримки уніатів-католиків, втечі з країни мільйонів працездатних громадян та втрати цілих регіонів, мешканці яких не проявили оптимізму щодо євроінтеграції та насильницької українізації.

Коротше кажучи, сьогодні в Україні ми стали свідками того, як нас намагаються інтегрувати у співтовариство європейських країн шляхом повного економічного розорення та знищення нашої споконвічної віри і православної культури. І, до речі, процес цей розпочався дуже давно, ще до татаро-монгольської навали. А відразу після неї, коли частина Київської Русі, іменована сьогодні Галицько-Волинським князівством, опинилась один на один з «освіченою» Європою, цей процес тільки посилився.

У цій статті я хочу запропонувати читачам зробити невеликий екскурс в ту далеку епоху задля того, щоб зрозуміти одну просту річ – історія повернулася на круги своя, нас знову намагаються окатоличити. Причому цей процес загрожує Україні втратою не тільки своєї споконвічної православної культури, але й державності.\

Межі Червоної або Галицької Русі

Авторові, що береться писати історію церковних або цивільних подій якої-небудь епохи, необхідно, передусім, вирішити питання про те, звідки починати свою історію. У пошуках такого початкового пункту учені-дослідники нерідко зустрічають значні ускладнення й насилу знаходять вірну точку. Для нас же це не стало серйозною завадою, оскільки початок Червоноруської історії покладається на одне лише місце у літопису під 981 роком: «Иде Володимер к ляхам и зая: грады их – Перемышль, Червен и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью» (Іпатіївський літопис).

Причому християнство було прийнято галичанами у формі греко-східного сповідання, проповіданого тут святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм. Тобто з самого моменту свого існування Галицька Русь була хрещена в Православній вірі.

Так край, що займає територію між Віслою, Дністром і Західним Бугом, став відомий під ім’ям Червоної або Галицької Русі.

Розділивши Руську землю у спадщину своїм синам, Володимир Святий мав намір послати у міста «єпископи по виконання благочестя» і тому, відправляючи синів в їхні уділи, наказав їм, між іншим, радитися з єпископами. Але власне на Волині при Володимирі Святому заснована була (в 992 році) лише одна єпископська кафедра у Володимирі-Волинському, підпорядкована Київському митрополиту. І тільки у 1141 році з неї виділилась Галицька єпархія, а потім у 1205 р. – Угрівська, переведена у 1223 р. в Холм, близько 1220 р. – Перемишльська, і, нарешті, в 1288 – Луцька. Таким чином, протягом трьох століть з однієї єпархії в Галицько-Волинському князівстві утворилося п’ять: Володимирська, Галицька, Перемишльська, Холмська та Луцька.

Початок римсько-католицької пропаганди

Сама поява пропаганди римо-католиків на території Галицько-Волинського князівства була обумовлена в першу чергу його географічним положенням, а точніше сусідством з католицькими Польщею та Угорщиною.

Угри з давніх пір, здається, з часу св. Стефана, почали присвоювати собі права на Червону Русь та пред’являли їх при кожному випадку, вживаючи водночас засоби до поширення в ній латинства.

На біду для Галицького князівства, в ньому утворилась протинародна партія бояр, які готові були задля своєї вигоди віддати престол чужоземцеві та на яких завжди могли розраховувати мадяри. З іншого боку стояло Краківсько-Сандомирське князівство, яке було таким самим по відношенню до інших польських князівств, що й Київське по відношенню до інших руських, тобто першопрестольним.

Зносини Галицько-Володимирського князівства з Угорщиною та Польщею, то дружні, то ворожі, відбувалися постійно. Руські князі видавали своїх дочок за угорських і польських князів та брали за дружин княжен угорських і польських. Папа і латинське духовенство користувалися всіма цими обставинами для поширення свого володарювання у країні, яка не підпорядковувалась їхній владі, для приведення її під владу римського престолу.

І хоча в той час у Польщі, як і на Русі, панувала цілковита терпимість віросповідань і в намірі польського уряду не було бажання фанатичного гоніння інших сповідань, не можна сказати того ж про польсько-латинське духовенство, яке завжди фанатично ставилось до віросповідальних питань, не робило жодних поступок та не виявляло ніякої терпимості у ставленні до інших сповідань. Папа і латинське духовенство ніколи не знали інших цілей, окрім пригнічення інших сповідань та поширення скрізь свого духовного володарювання.

Посилення тиску з боку Європи

Але незабаром ситуація змінилась, і до римських місіонерів, які намагалися окатоличити Червону Русь, приєдналася й цивільна влада сусідніх з нею європейських держав.

Після підступного вбивства поляками у 1205 р. знаменитого Романа Мстиславовича, між князями руськими вже вкотре відкрились спори та міжусобиці через Галицько-Волинське князівство, до яких додались внутрішні смути у самому Галичі, що їх тут порушували деякі крамольні бояри, котрі перейняли дух феодальних зазіхань від вельмож сусідньої Угорщини та Польщі.

Серед цих усобиць та смут вдова Романа з двома синами-малюками шукала заступництва то в Андрія, короля угорського, то у Лешка Білого краківського. Проте Андрій вирішив сам оволодіти Галичем і послав керувати ним свого платника Бенедикта Бора, який керував так, що галичани прозвали його томителем й антихристом. Незабаром Андрій та Лешко, доти суперники, домовились породичатись та поділити Галичину. Сина Андрієва – молодого Коломана – одружили з трирічною дочкою Лешка Соломією та посадили княжити в Галичі, а Перемишль і Любачів взяв собі Лешко. Це було у 1214 р.

Майже одразу ж Коломана коронували у государя Галичини, і він негайно вигнав з меж князівства православного єпископа та священиків і, більше того, хотів звернути усіх жителів у латинську віру: «Угорський король писав папі Інокентію III (1198-1216) про бажання «вельмож і народу Галича… перебувати у єдності й послуханні святої Римської церкви» (2).

Проте православний народ зустрів такий намір князя-чужинця, як то кажуть, в штики: за словами Ів. Малишевського, таке народне ставлення до нової влади можна пояснити лише неприхильністю галичан до унії. Невдовзі відкрилась неприхильність місцевого населення й до самого Коломана, з приводу чого Нарушевич висловлюється так: «Не сподобався галичанам Коломан, як чужий і католик. Вінчання його за латинським обрядом, двір його, що складався з тих же латинян, навіяли народу побоювання, що угорці знищать його народність і віру».

Коментуючи ці слова Нарушевича, Ів. Малишевський каже, що ця неприязнь до Коломана доводить саме міцність прихильностей галичан до своєї віри і народності.

І все ж гоніння на православне населення Галичини з боку католицької Польщі та Угорщини, а також з боку Ватикану дещо ослабли лише після того, як Галицьким престолом знову заволодів руський князь, син Романа – славетний Даниїл Романович.

Галицько-Волинське князівство за Даниїла Романовича

Проте сам Даниїл Романович, під тиском татар, змушений був звернутися по допомогу до папи. Він першим з руських князів послав свого святителя Петра на Лугдунський собор (1245 р.), де, схиляючись визнати верховенство папи римського, просив допомоги проти ворога всього християнства – монголо-татар. З цього часу починається активне листування Даниїла Романовича з папським престолом. З нього видно, що князь Даниїл, як і візантійські імператори, усвідомлюючи необхідність допомоги Заходу, готовий був визнати верховну владу римського первосвященика, але ніколи не був в змозі без зволення руського духовенства та вельмож пожертвувати православною вірою в інтересах політики.

Це листування і переговори між князем Даниїлом та Римським престолом тривали до 1249 р., коли, за повідомленням Рейнальда, єпископ Альберт, присланий папою Інокентієм IV для керування руським духовенством, був змушений залишити Русь, бо князь Даниїл, абсолютно марно очікуючи допомоги Заходу, став, здається, побоюючись татарської помсти, припиняти свої зносини з Римом.

І все ж у 1252 році, частково для догоджання своєму честолюбству, частково, ще більше, як вважає Петрушевич, для охорони руських областей від нападів своїх хрещених і нехрещених сусідів, Даниїл схилився прийняти надісланий йому Римським первосвятителем королівський вінець. І таким чином він першим з усіх руських князів вступив в розряд європейських государів, підкоряючись на короткий час впливу Заходу.

Але тут почали хвилюватись татари (головні «винуватці» звернення князя Даниїла до Римського престолу). Дізнавшись про дії руського князя, вони одразу ж почали збирати свої війська, щоб помститися своєму віроломному даннику. Будучи позбавлений обіцяної допомоги Риму і західних государів, Даниїл угледів тепер всю небезпеку, яку він передбачав раніше. Тож немає нічого дивного в тому, що під натиском татарських військ та в силу реакції руського духовенства був змушений незабаром порвати всякі відносини з Римом, щоб уникнути спалаху внутрішніх та зовнішніх лих.

Остаточне розорення й завоювання Галицького князівства поляками

Останнім верховним государем Галицько-Руської землі, хоча вже сильно урізаної у своїх розмірах та межах, був Мазовецький князь Болеслав Тройденович, праправнук Даниїла Романовича. Саме після того, як він був отруєний боярами, Галицько-Руська держава зазнала послідовного нашестя поляків під проводом польського короля Казимира III Великого, і Галичина була приєднана до Польщі, в той час як інші частини Галицько-Руської держави (Волинь) відійшли під владу Литви (1340 р.): «Починаючи з середини XIV століття Галицька земля – «Руське воєводство» Речі Посполитої – стала своєрідним полігоном, де польська влада апробувала різні заходи, спрямовані на утвердження католицизму в Східній Європі. Цьому сприяли, з одного боку, наявність значного прошарку католиків серед дворянського і міського населення, з іншого боку, відсутність на цих землях з кінця XIV століття православних ієрархів» (3).

Тепер, коли Галицька Русь перейшла до рук чужородців, Православ’я наразилося на страшну небезпеку викорінення його та заміни римським католицизмом. Польский король Казимир, що прийшов після Болеслава Тройденовича, чудово розумів, що у розходженні віри ніколи не відбудеться злиття руських із поляками (мені здається, сьогодні це розуміють і в правлячих колах Європи), а отже, його влада в Галичині буде нетривкою.

Дослідники церковної старовини одноголосно стверджують, що фанатичний Казимир нещадно переробляв православні храми на костьоли: «У правління Казимира III католицтво на галицьких землях набуло статусу привілейованої релігії (лише воно визнавалось християнством, Православ’я іменувалось «єрессю» і «схизмою»), католики отримали посади у місцевій адміністрації та пожалування з колишніх князівських володінь. У найбільш великих містах були створені самоврядні громади з німецьких та польських колоністів католиків» (4).

Після смерті Казимира Галичина разом з Польщею перейшла під владу угорського короля Людовика, який вирізнявся надзвичайною відданістю католицизму та вживав усі сили для його поширення. За його сприяння папа Григорій XI своєю буллою від 1375 р. дозволив встановити в Галичі латинську архієпископію, а також поставив католицьких єпископів у Перемишлі, Володимирі та Холмі. У 1381 р. домініканці заснували в Галичині інквізицію.

Однак ще раніше, у 1375 р., папа запропонував видалити православних єпископів з їхніх кафедр: «Від середини XV століття збереглися документи, які свідчать про те, що управління справами Галицької кафедри здійснювали миряни (старости), які призначались польським королем, що часто робили право опіки над галицьким Крилосом, де перебував митрополичий монастир, предметом купівлі-продажу. 6 жовтня 1423 р. Владислав (Ягайло) надав католицькому Львівському архієпископу право наглядати на території його діоцезу за «єретиками» та «схизматиками» (православними), щоб вони не заподіяли шкоди католицькій церкві» (5).

В цей час католицька церква отримує відчутну підтримку від держави: з початку XV століття «всі католицькі єпископства на «руських землях» Польщі та Великого князівства Литовського виявились забезпеченими земельними володіннями та іншими доходами. У 1426 р. Ягайло підтвердив право Львівського католицького архієпископа стягувати податок з усіх селян – як католиків, так і православних, – що ясно показало намір влади утримувати католицьку церкву за рахунок православних підданих» (6).

На противагу цьому: «Діяльність Православної Церкви в Галичині, починаючи з кінця XIV століття, піддавалась численним обмеженням: обмежувалась свобода богослужіння (були заборонені хресні ходи, православні священики не мали права відвідувати хворих зі Св. Дарами та проводжати померлих у церковному облаченні і зі свічками, в деяких місцях не дозволявся дзвін), діяла заборона на будівництво православних храмів, православні міщани не допускалися до складу міських магістратів, не приймалися в цехи, в судових спорах з католиками не могли виступати ані в якості однієї зі сторін, ані в якості свідків…» (7).

Активність польської влади та Ватикану закінчилась укладенням Брестської унії, в результаті якої фактично перестали існувати такі православні єпархії, як Львівська, Луцька та Перемишльська.

І лише приєднання Київської митрополії (а точніше того, що від неї залишилось) до Московського Патріархату, яке послідувало наприкінці XVII століття, врятувало Православну Церкву в Україні від повного знищення (8).

Посилання:
В основу даної статті лягла робота професора Московської Духовної Академії В. С. Ветроградова «Православна Церква у Галиції» (Богословские труды. № 30. Москва. 1990 р.).
Православна Енциклопедія. Том РПЦ. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2005 р., стаття «Галицька єпархія», с. 325.
Православна Енциклопедія. Том РПЦ. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2005 р., стаття «Галицька Русь», с. 335.
Там само.
Православна Енциклопедія. Том РПЦ. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2005 р., стаття «Галицька єпархія», с. 327.
Православна Енциклопедія. Том РПЦ. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2005 р., стаття «Галицька Русь», с. 335.
Там само.
Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні. Частина 1: http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvalo-pravoslavnu-tserkv. Частина 2: http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvala-pravoslavnu-tserkv

Доктор богослов’я ієромонах Іоанн (Курмояров)



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *