Що таке Народне Віче і до чого тут Майдан?

Руське народне віче

Віче (рада) – народні збори, дорадчий державний орган в стародавній та середньовічній Русі, а також у деяких інших слов’янських державах. Схожі органи самоврядування існували також у скандинавів і англосаксів. Перші віче відомі з античних часів як форма народовладдя у давньогрецьких містах (приблизно з IV ст. до н.е.).

Віче вважається однією з ранніх форм прямої демократії, так як вступити в віче могли представники всіх верств населення. Учасниками могли стати вільні мужі – глави роду, сімейства, князівства або певної ділянки території. Права чоловіків у складі ради були або рівними, або, на деяких територіях, залежали від соціального становища. Відомо, що зазвичай віче не мало голови або якогось чіткого протоколу, вони могли збиратися за потребою, часто це відбувалося стихійно. Влада і повноваження народних зборів, а також його склад, дуже часто залежали від того, в якому регіоні проходили збори.

У стародавніх руських літописах віче вперше згадується як народні збори в Білгороді у 997 році, в Новгороді у 1016 році та в Києві у 1068 році. В головних містах руських держав-земель за княжої доби вічові збори набрали характеру одного з верховних органів влади, який конкурував у своїх компетенціях із владою князя і боярської ради. Віче скликалося і в малих містах (пригородах), але обмежувалося розглядом справ місцевого управління. Жителі пригородів мали також право брати участь у вічі «старшого города». Пізніше їх заступали тисяцькі. Крім того, у вічових зборах звичайно брали участь князь, бояри, єпископ і духовенство. На Русі віче почало відігравати помітну роль у зв`язку із ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття).

З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві — митрополит), іноді — тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Повноваження віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами — наприклад, справа війни і миру, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі.

В різних руських князівствах та землях віче проіснувало різні строки і в різному статусі – десь воно прижилося надовго, а десь ні. Вічові збори як орган державної влади занепали після переходу західних та південних руських земель під владу Великого князівства Литовського і Польщі. Але там, де народні збори мали реальну політичну силу, як в Новгороді, віче проіснувало до XVI століття – аж поки не було скасоване царем Іваном Грозним, що проводив політику абсолютизації монархії і зміцнення централізованого управляння руською державою.

В Малоросії традиції віче зберігалися у вигляді козачих рад, що відбувалися в козачих поселеннях, наприклад, на Запорізькій січі, до XVIII століття.

Після євро-американського державного перевороту, що стався в Україні у лютому 2014 року, прозахідні політичні сили почали називати вічами щотижневі збори своїх прибічників на Майдані Незалежності у Києві. Так зване Народне Віче Майдану збиралося із пропагандистською метою, аби подати прийняті у Вашингтоні та Брюсселі рішення, як волевиявлення українського народу. Звичайно ж, нічого спільного із справжніми народними віче ці майданні мітинги не мали, тому що на них ніколи не підіймалися питання, обговорення яких не було б санкціоноване американськими та європейськими кураторами.

Збори на яких існують заборонені теми, коли повістка заздалегідь затверджена організаторами, а учасники неправомочні приймати самостійні рішення – не є вічем у традиційному розумінні цього слова. Це просто «збори партійного активу» або «мітинг трудящих на підтримку мудрого курсу партії», якщо висловлюватися пропагандистськими штампами часів СРСР.

Проте, тим чи іншим чином вічова традиція все ж дійшла до наших часів – зокрема, в сучасній Україні вона втілюється в життя у вигляді громадських рад, зборів та слухань, інших форматів місцевого самоврядування, а також у формі виборів представників до державних органів влади.

Андрій Кошовий



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!