Незакінчена денацифікація. Чоиму українська влада вирішила не згадувати про ювілей Нюрнбергського процесу

Нюрнбергський процес

У поточному році ми відзначаємо 70-річний ювілей Нюрнберзького трибуналу, в який увійшли представники союзників по антигітлерівській коаліції і який вперше в історії засудив злочини цілої держави – гітлерівської Німеччини. Не лише верхівку «Третього рейху» – політиків, воєначальників, шефів каральних структур, лікарів-бузувірів, – але й цілі установи, організації, концерни та фірми (наприклад, «Фарбеніндустрі», який поставляв газ для газових камер і концтаборів).

Нюрнбергський процес

Процес став також прецедентом глобального масштабу у діяльності новоствореної Організації Об’єднаних Націй, прикладом єднання народів у протистоянні світовому злу й агресії, які принесли з собою нацизм і фашизм1.

В`язниця Нюрнберга

Тим не менш жодних ювілейних акцій чи заходів в пам’ять Нюрнберга українська влада проводити не стала. Хоча нещодавно прийнятий закон про «декомунізацію» також передбачає і «денацифікацію». Однак якщо горезвісна «декомунізація» йде повним ходом, то руху у бік освітлення злочинів гітлерівців та їхніх пособників в Україні не спостерігається. Єдиним пам’ятним заходом у Києві стала унікальна виставка «Нюрнберзький процес – Суд історії», організована Музеєм історії Десятинної церкви та бібліотекою ім. Ошера Шварцмана2.

А унікальна вона тим, що основою експозиції стали ексклюзивні фотографії та історичні документи з особистого архіву учасника трибуналу, киянина Арсенія Олександровича Кудрявцева. Багато які фотографії з представлених на виставці, звичайно, мають шокуючий характер – наприклад, знімки страчених злочинців.

Однак вони змушують згадати про відповідальність людини перед Богом і перед ближніми. Бо, як сказано в Писанні, «яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить» Мк. 8:36.

Гітлер та його камарілья, керуючись бажанням придбати весь світ, про душі свої забули. Нюрнберзький трибунал, що викрив перед обличчям історії та всього людства злочини, разом з тим дав їм можливість задуматися про покаяння і Бога.

Деякі з засуджених у своєму останньому слові, на ешафоті, згадували Господа, але, схоже, єдиним, хто щиро розкаявся у своїй співучасті в злочинах фашизму, був Ріббентроп.

Йоахім фон Ріббентроп (1893 -1946) – німецький міністр закордонних справ (1938-1945), радник Гітлера з зовнішньої політики. Повішений за вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі 16 жовтня 1946 р.

Згідно з книгою одного з обвинувачених, Альберта Шпеєра, «Таємний щоденник», міністр закордонних справ Ріббентроп під час процесу розгубив всю свою «велич» (пиху і гординю) та звернувся у християнство, що здається навіть дивним (неможливим). Саме він – Ульріх Фрідріх Вільгельм Йоахім фон Ріббентроп – сповідався та причащався. Під час процесу до ув’язнених ходив католицький священик.

Останніми словами Ріббентропа на ешафоті, з петлею на шиї, були такі: «Боже, бережи Німеччину. Боже, будь милостивий до моєї душі. Моє останнє бажання, щоб Німеччина знову знайшла свою єдність, щоб взаєморозуміння між Сходом і Заходом вело до миру на Землі».

Серед колективних рішень союзницької коаліції одним з головних був пункт про денацифікацію Німеччини. Це був комплекс люстраційних заходів, спрямованих на очищення повоєнного німецького і австрійського суспільства, культури, преси, економіки, освіти, юриспруденції та політики від впливу нацистської ідеології.

Саме Контрольна рада, генеральним секретарем якої був А. О. Кудрявцев, – спільний орган СРСР, США, Великобританії і Франції, створений для здійснення верховної влади в Німеччині, – ухвалила закони, у яких визначила коло осіб, що підпадають під денацифікацію, та затвердила створення спеціальних судових органів для розгляду їхніх справ.

Німці, які не перебували в НСДАП, зазвичай не піддавалися переслідуванням. Та взагалі у західній окупаційній зоні денацифікація була більше формалістикою. В період 1948-1955 р. розслідування, суди та трибунали закінчилися, а багато хто з раніше засуджених отримали помилування.

Багато які нацистські функціонери, що були дійсно відповідальні за злочини Гітлера, пречудово прижилися у ФРН – і не тільки у підприємництві, але й у новостворюваних державних структурах. Наприклад, відомий генерал Гелен очолив розвідслужбу нової Німеччини.

Крім іншого, США та Великобританія практично не перешкоджали еміграції колишніх нацистів: розшукувані в Європі нацисти спокійно відправлялися до Латинської Америки або до тих же США та Канади. Багато хто перейшов на службу в США (Вальтер Дорнбергер, Вернер фон Браун) та отримали громадянство. Майже всі вони, маючи заочні вироки в Європі, щасливо дочекалися амністії і потім повернулися на батьківщину, або залишилися доживати в еміграції.

Така ж лояльність, точніше сказати – потурання, була проявлена і щодо колабораціоністів та пособників Гітлера, зокрема – до вояків ОУН-УПА та їхніх «духовних окормителів». Навіть більше – терористична діяльність цих організацій і персонажів на території СРСР всіляко підтримувалась та фінансувалась колишніми західними союзниками по антигітлерівській коаліції.

У пункті 6 Статуту Міжнародного Нюрнберзького військового Трибуналу було позначене коло «керівників, організаторів, підбурювачів та пособників, які брали участь у складанні й здійсненні загального плану або змови, направленого до скоєння будь-яких з вищезазначених злочинів», що підлягали засудженню.

У матеріалах Трибуналу структури ОУН-УПА фігурують як одна з колабораціоністських сил в окупованій Європі, які співпрацювали з нацистами, зокрема, з Абвером. Каральні загони УПА створювалися німецькими спецслужбами за нацистським зразком. Більше 16% бойовиків УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії. Німці передали ОУН-УПА 100 тисяч гвинтівок і автоматів, 10 тисяч кулеметів, 700 мінометів, багато боєприпасів. Про це свідчили на суді колишні нацистські керівники Абверу Лахузен, Штольце, Лазарек, Паулюс.

За словами свідка Лазарека, «С. Бандера отримав від німців 2,5 мільйони марок, тобто стільки, скільки отримує і Мельник» (лідери ОУН-Б і ОУН-М – прим. авт.).

За словами екс-фельдмаршала Паулюса, «крім груп Бандери і Мельника, пункт Абверу, а також командування Абверу 202 використовували Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ)». У навчальних таборах генерал-губернаторства проходили підготовку і священики української уніатської церкви, які «брали участь у виконанні наших завдань поряд з іншими українцями».

Крім «пастирів»-уніатів, активно співпрацювали з оунівцями і бандерівцями та «окормляли» їх, а точніше, провокували на злочини проти людяності, і автокефали. Зокрема, племінник Симона Петлюри, «засновник Української автокефальної православної церкви» і перший «предстоятель» «Київського патріархату» Мстислав Скрипник (1898-1993).

У 1990 р. у Софійському соборі в Києві відбулася його інтронізація як першого патріарха УАПЦ. Після створення в 1992 р. Київського патріархату його проголосили її предстоятелем з титулом патріарха. До моменту, коли Філарет (Денисенко) та його клеврети побили із союзниками з УАПЦ горщики, Скрипник не дожив (помер у 1993 р.). І тим не менш ім’ям «святоші» Скрипника (незважаючи на не надто високий рейтинг УАПЦ) називають вулицю колишнього радянського «святого» Миколи Островського. Чому –тільки через бажання «декомунізовати» все і вся? Можливо, причина в іншому? У тому, що Скрипник, як і Шептицький, – звичайний двурушник і гітлерівський пособник?

Виставка до 70-річчя Нюрнберзького трибуналу

Тут на фото Степан (майбутній «предстоятель Мстислав») Скрипник, який з приходом німців у Рівне в 1941 р. очолив колабораціоністську «Раду довіри». Знімки опубліковані у нацистській газеті «Волинь» 7 вересня 1941 р.

Зважаючи на те, що денацифікація у західній зоні окупації проводилася двояко, пособники німецького диктатора отримали не лише можливість безпечно жити там у своє задоволення, але і змогли емігрувати в інші країни. Звідки згодом – після отримання Україною незалежності – потягнулися в рідні місця.

Причому все з тими ж звичними світоглядними установками. Зокрема, Мстислав Скрипник, незадовго до своєї кончини, на початку 1990-х став засновником УПЦ КП – структури, яка, прикриваючись іменем Бога, користуючись потуранням влади, творить абсолютне беззаконня проти канонічної Української Православної Церкви та Її вірних і парафіян.

5 червня 1990 р. у Києві на I Соборі УАПЦ Мстислав був обраний Патріархом Київським і всієї України. У жовтні 1990 року знову приїхав на Україну, відвідавши Київ та Львів. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його «інтронізація»: Мстислав став першим «патріархом» УАПЦ. Після створення в 1992 р. Української православної церкви Київського патріархату проголошений її «предстоятелем» з титулом «патріарха».

1-10 липня 1992 року відбувся візит до Києва із США Мстислава (Скрипника). Мстиславу був наданий колишній санаторій ЦК КПУ в Пущі-Водиці під Києвом. 2 липня Мстислав зустрічався з Президентом України Леонідом Кравчуком. Про що вони говорили – можна тільки здогадуватись, але, судячи з наступних подій, напевно про церковне рейдерство на користь «КП». Журналісти до Скрипника допущені не були.

Помер у канадському місті Грімсбі. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США.

Тим не менш, справа його живе. Мало того, в нинішній українській ситуації вона виходить на новий рівень: розплодилися антиправославні сили, в першу чергу, прихильники анафеми «Філарета» – вірного послідовника першого «патріарха» – організували небачене раніше за масштабами цькування канонічної Української Православної Церкви.

Націоналістичні і русофобські спрямування, поставлені УАПЦ, УГКЦ та КП на чільне місце, у повному протиріччі з Божими заповідями, розцвіли пишним цвітом в незалежній Україні саме завдяки тому, що українські пособники Гітлера уникли тоді покарання. Їх оминули люстрації та денацифікація. Хоча, можливо, в іншому випадку вони могли б покаятися, як згаданий Ріббентроп.

Може бути, його можна порівняти з розсудливим розбійником, не знаю. Це відомо тільки Господу, до Якого на суд потрапила душа колишнього міністра, завдяки Нюрнбергу.

Інші розбійники – в тому числі, в рясах, – що Трибуналу уникли, після десятиліть повернулися на свою батьківщину, щоб творити знову розбій – в тому числі, духовний, – та заражати ним нові покоління.

Тому-то, мабуть, українська влада і вирішила не згадувати про ювілей Нюрнберга.

Ігор Круглов

Виноски:

1. Відповідно до розділів Обвинувального висновку, за якими визнані винними підсудні, та на підставі статті 27 Статуту Міжнародний Військовий Трибунал засудив:

1) Германа Вільгельма Герінга — до страти через повішення,
2) Рудольфа Гесса — до довічного тюремного ув’язнення,
3) Йоахіма фон Ріббентропа — до страти через повішення,
4) Вільгельма Кейтеля — до страти через повішення,
5) Ернста Кальтенбруннера — до страти через повішення,
6) Альфреда Розенберга —до страти через повішення,
7) Ганса Франка — до страти через повішення,
8) Вільгельма Фріка — до страти через повішення,
9) Юліуса Штрейхера — до страти через повішення,
10) Вальтера Функа — до довічного тюремного ув’язнення,
11) Карла Деница — до тюремного ув’язнення строком на десять років,
12) Еріха Редера — до довічного тюремного ув’язнення,
13) Бальдура фон Шираха — до тюремного ув’язнення строком на двадцять років,
14) Фріца Заукеля — до страти через повішення,
15) Альфреда Йодля — до страти через повішення,
16) Артура Зейсс-Інкварта — до страти через повішення,
17) Альберта Шпеєра — до тюремного ув’язнення строком на двадцять років,
18) Константина фон Нейрата — до тюремного ув’язнення строком на п’ятнадцять років,
19) Мартіна Бормана — до страти через повішення.

2. Ось що повідомила одна з організаторів виставки, Євгенія Борисівна Кудрявцева, зав. Науково-дослідним відділом фондів музею історії Десятинної Церкви: «Історію варто почати з Кудрявцева Арсенія Олександровича, діда мого чоловіка. Він здобув вищу технічну освіту, став військовим інженером, знав кілька мов, вільно говорив по-англійськи і по-німецьки. Це і послужило причиною того, що він, переживши блокаду Ленінграда як учасник оборони міста, був відправлений у розпорядження штабу Г. К. Жукова до Німеччини. Тут він взяв участь у Нюрнберзькому процесі, як член радянської делегації, а пізніше увійшов з радянської сторони до Контрольної Ради Німеччини – колегіального органу країн-переможниць для управління Німеччиною, по впровадженню в життя нових законів на її території, відновленню економіки і денацифікації. У 1946 році він був призначений Генеральним Секретарем Контрольного Ради Німеччині. Після завершення роботи КР Арсеній Олександрович повернувся до Києва… Компанійський і доброзичливий, Арсеній Олександрович у Німеччини дуже часто спілкувався з представниками союзних делегацій, завів безліч друзів серед англійців і американців. Давалася взнаки відсутність мовного бар’єру, та й сама атмосфера післявоєнної Німеччини сприяла цьому – це була ейфорія від перемоги, легко зав’язувалася дружба. Тоді він і познайомився з американським кореспондентом Г. Айзелом. Айзел дарував діду фотографії, які робив майже кожного дня, «запам’ятовуючи історію». На фото – керівники післявоєної Німеччини, фото абсолютно різні – багато репортажних, зроблених у неформальній обстановці. Вони склали левову частку привезених дідом папок. Треба сказати, що Арсеній Олександрович був людиною дуже акуратною, практично педантом. Всі документи в цих папках мали підписи. Окремо він зберігав 12 знімків та аркуш паперу, надрукований під копірку. На цих фото були повішені нацистські злочинці відразу після страти. Окремо – фото Герінга, після самогубства. На страті, як відомо, були присутні представники ЗМІ, а одразу після страти була проведена фотофіксація тіл страчених, щоб уникнути їхньої підміни, і щоб світова громадськість могла переконатися, що вирок дійсно приведений у виконання. Деякі подібні фото зустрічалися нам в інтернеті, але дід мав усі 12 оригіналів. А на аркуші паперу – 24 прізвища з вироком. Це був вирок головним нацистським злочинцям з Нюрнберзького процесу. Такі копії роздавали учасникам делегацій».



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!