Моніторинг дотримання конституційних прав людини в Україні за 2016 рік

Моніторинг дотримання конституційних прав людини в Україні

Даний Моніторинг дотримання конституційних прав людини в Україні охоплює період з січня по грудень 2016 року. Моніторинг складається з розділів, кожен з яких розглянуто в трьох площинах: існуючі конституційні права, міжнародні стандарти та зобов’язання взяті Україною, прецеденти їх порушень в рамках діяльності/бездіяльності органів влади України.

В процесі проведення аналізу був налагоджений офіційний зв’язок з відповідними державними органами, які керують тими чи іншими напрямками щодо забезпечення прав людини. Даним органам був представлений ряд питань, відповіді на які знайшли відображення в цьому огляді.

При аналізі були використані офіційні документи, надані державними органами, статистичні дані, аналіз ЗМІ та інших відкритих джерел інформації, доповіді та інші матеріали, отримані з офіційних джерел, зокрема, сайти державних органів.

2016 рік у сфері прав людини був вкрай важким для України. Наростає обсяг проблем в державному управлінні, відчувається явна втома населення від АТО і щоквартально, протягом трьох років піднімаються тарифи, що ставлять цілий ряд категорій громадян за межу виживання. Активно продовжує застосовуватися пресинг з боку паравоєнних утворень в судах, при вирішенні конфесійних суперечок, обмеження права на свободу вираження і зборів. Влада все частіше самоусувається від захисту прав громадян або ж йде на поводу у «активістів». Серйозні проблеми існують із забезпеченням прав декількох мільйонів внутрішньо переміщених із зон бойових дій і окупованих територій громадян України. Свобода слова серйозно обмежується. Доступ громадян України до інформації з джерел що не відображають офіційну точку зору ускладнений або взагалі закритий. Впродовж року не виконана більшість зобов’язань взятих Україною перед ЄС в рамках Угоди про асоціацію, з терміном виконання «1 листопада 2016 р.». Не внесені зміни в Закон «Про очищення влади» (люстрацію), як це рекомендувала Венеціанська комісія з метою його приведення у відповідність з міжнародними стандартами.

Саме на цю ситуацію з правами людини ми хочемо звернути увагу наших європейських партнерів.

Проблеми в державному управлінні

ЗМІ в Україні та закордоном наповнені інформацією про тотальну корупцію, безсистемність і невмілість в державному управлінні, порушеннях при прийнятті законодавства та інших недоліках нинішньої української влади. Кричущий приклад такої тенденції є ситуація з міністром культури України Є. Нищуком, який прославився на ток-шоу 22 листопада 2016 року своєю расистською заявою про відсутність генетичної чистоти у жителів Донбасу щоб сприймати українську культуру. Дана заява мало того, що є дискримінацією за етнічною ознакою, расизмом, пропагандою етнічної сегрегації чистої води, яка заборонена імперативними нормами міжнародного права (ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966), Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966), Міжнародна Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 г.)), так ще й суперечить ст. 21 Конституції України.

Юридично нікчемною з точки зору законодавства України є так само діяльність У. Супрун з 1 серпня 2016 року на посаді в.о. міністра охорони здоров’я України. Справа в тому, що рекомендувати особу на посаду заступника міністра може тільки особа, яка займає посаду міністра, і відповідно принесла присягу міністра. А У. Супрун була прийнята на посаду першого заступника міністра тимчасово виконуючим обов’язки Міністра охорони здоров’я України В.В. Шафранським, який за посадою був заступником Міністра охорони здоров’я України та, відповідно, не приносив присягу і не ставав на посаду Міністра охорони здоров’я України як член Кабінету Міністрів України відповідно до визначеної Законом України «Про Кабінет Міністрів України» процедури (п. 12 ст. 9 , п. 3 ст. 10, ст. 44), а тому і не мав права вносити Прем’єр-міністрові України подання про призначення на посаду першого заступника міністра охорони здоров’я України (ст. 44 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

У свою чергу, Прем’єр-міністр України В. Гройсман, ігноруючи вимоги чинного Закону України «Про Кабінет Міністрів України», ухвалив 22 липня 2016 року розпорядження про призначення У. Супрун на посаду першого заступника Міністра охорони здоров’я України на підставі подання, підписаного неуповноваженою на здійснення таких дій особою, що призвело до грубого порушення вимог Конституції та чинного законодавства України.

Надалі В. Гройсманом прийнято і підписано чергову незаконну ухвалу про тимчасове виконання обов’язків Міністра охорони здоров’я України першим заступником Міністра У. Супрун, яка призначена на посаду з грубим порушенням конституційних і законодавчих вимог (розпорядження Кабінету Міністрів України №550-р від 27 липня 2016 року). Надалі, грунтуючись на прикладах відкритого і цинічного нехтування вимогами Конституції України, Законів України та Указів Президента України, що регулюють порядок правовідносин в сфері державного управління В. Гройсманом, У. Супрун була незаконно призначена виконувачем обов’язків Міністра охорони здоров’я, і в свою чергу реалізувала ряд антиконституційних протиправних кадрових призначень в сфері вищого державного управління.

Зокрема, не маючи повноважень Міністра та члена Кабінету Міністрів України у розумінні, визначених Конституцією України, Законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади» нелегітимно призначеною У. Супрун незаконно внесені, а Прем’єр-міністром України В. Гройсманом 31 серпня 2016 року протиправно прийняті рішення про призначення на посади заступників Міністра охорони здоров’я України гр. гр. Лінчевського А.В., Сивака О.В., Ковтонюка П.А.

Кадровий голод і підміна інформаційної порядку денного

Після трьох років правління чинної влади починає відчуватися її кадровий голод. Так, замість директора Департаменту з питань люстрації Т. Козаченко, яка пішла у відставку і не виконала свої зобов’язання перед Венеціанською комісією щодо зміни Закону «Про очищення влади», на її місце 23 листопада 2016 року намагалися призначити 23-річну А. Калинчук, яка не має абсолютно ніякого досвіду на державній службі. Аналогічна ситуація склалася і в Міністерстві внутрішніх справ, глава якого А. Аваков призначив своїм заступником з питань євроінтеграції 24-річну А. Дєєву, також без належного досвіду роботи в системі МВС, яка прославилася пікантними фото в інтернеті. В останньому випадку ситуація є просто кричущою, оскільки система МВС і так зазнала суттєвих втрат кадрових і досвідчених співробітників внаслідок бездумної люстрації, свідченням чого є перестрілка 4 грудня 2016 року, між співробітниками поліції і спецпідрозділу КОРД під Києвом в селі Княжичі, під час якої від «дружнього вогню» загинуло п’ять правоохоронців.

Крім усього іншого, можна прямо стверджувати, що такими призначеннями влада свідомо підміняє актуальний інформаційний порядок денний і намагається відвернути увагу від провалів в реалізації реальних реформ.

Іншим яскравим прикладом є діяльність спікера ВРУ – А. Парубія, який ставить на голосування питання, і в разі їх неприйняття депутатами з першої спроби ставить на переголосування до досягнення потрібного йому результату.

Щодо рівня корумпованості України Європейська рахункова палата висловилася досить чітко аналізуючи використання Україною допомоги ЄС: «Не дивлячись на зусилля з реформування, Україна досі сприймається як найбільш корумпована країна в Європі … олігархічні клани продовжують чинити домінуючий вплив на економіку, політику і засоби масової інформації України».

Невиконання зобов’язань перед міжнародними партнерами

Щодо відносин України з європейськими організаціями потрібно відзначити, що ціла група зобов’язань України перед ЄС або не виконані взагалі, або виконані формально. Наприклад, з 55 змін в екологічне законодавство України, які повинні були бути внесені на 1 листопада 2016 року незроблене жодне, а всього з 426 зобов’язань щодо зміни законодавства не виконані 83. Крім того, до цих пір не виконана ціла група зобов’язань прийнятих в рамках членства України в Раді Європи: прийняти закон про порядок організації і проведення мирних заходів (з 2010 року); підготувати та подати в установленому порядку проект виборчого кодексу України (з 2006 року); підготувати та подати в установленому порядку проект закону про ратифікацію Європейської конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів та законопроект щодо приведення законодавства України у відповідність до положень Європейської конвенції (з 2010 року) та ін. Більш того, державний орган, що координує виконання Угоди про асоціацію (та й в цілому – європейську інтеграцію) лихоманить уже кілька місяців поспіль. Уряд Офіс з питань євроінтеграції з серпня 2016 року повністю залишився без керівництва. У ньому немає голови і обох заступників. Уряд вже чотири місяці шукає їм заміну, але поки безуспішно.

Присутня залежність влади від консультантів і експертів по боротьбі з корупцією з ЄС. Чинна влада явно не здатна залучити до роботи якісні кадри, що істотно знижує довіру до України з боку іноземних партнерів – це системне і вкрай небезпечне явище. Більш того, іноземні консультанти діють вкрай різко без знання специфіки процесів в українських реаліях, вносячи рекомендації виходячи з неефективних критеріїв, при чому влада їм в цьому потурає. Мін’юст в такій схемі перетворюється на каральний орган: відбувається посилення норм законодавства, яке йде в розріз з прийнятими в області прав людини стандартами.

Такий консалтинг призводить до погіршення і без того складної ситуації, але не має ніяких наслідків для його реалізаторів.

Таким чином, можна відзначити, що органи державної влади України, чиїм завданням є забезпечення і захист прав громадян знаходяться в глибокій інституціональній кризі. Багато чиновників вищих категорій не усвідомлюють обсягу відповідальності, яка на них лягає, дозволяючи собі расистські заяви, порушуються процедури прийняття законів та призначення на посади. На високі посади призначаються випадкові люди без досвіду відповідної роботи. Крім усього іншого, влада не виконує міжнародні зобов’язання України.

Законодавство по люстрації

Прийнятий у 2014 році суперечливий Закон «Про очищення влади» (про люстрацію) викликав безліч суперечок в суспільстві, оскільки ставив автоматично в провину людям вчинення певного правопорушення лише в силу знаходження на певних посадах в певний період (президентства В. Януковича або період до 1991 року). Даний закон був прийнятий з явними порушеннями регламенту Верховної Ради України будучи поставленим на голосування кілька разів. На що звернула увагу і Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія): «… хотіла б підкреслити, що такі процесуальні порушення розходяться з принципом верховенства права. Вони виставляють легітимність процедури в негативному світлі, особливо спірно як для закону, який спрямований на відновлення довіри до органів державної влади та забезпечення відкритого і прозорого здійснення публічної влади».

Сама суть закону також викликала численні запитання виходячи з міжнародних стандартів прав людини: презумпція невинуватості, можливість оскарження рішень в суді, індивідуальність покарань і т.п. В результаті група депутатів направила цей закон ще на стадії законопроекту (проект Закону «Про очищення влади» (№4359а)) до Венеціанської комісії. Даний орган розглянувши законопроект озвучив, що він в цілому ряді своїх положень не відповідає європейським стандартам викладеним в основному в рамках Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», у висновках Венеціанської комісії щодо люстрації в Албанії (CDL-AD (2009) 044), Македонії (CDL-AD (2012) 028), Грузії (CDL-AD (2013) 013), а так само в практиці Європейського суду з прав людини – рішення у справі «Гірський проти Польщі» від 8.06.2010, рішення у справі «Турек проти Словаччини» від 14.02.2006, рішення у справі «Матіек проти Польщі» від 24.04.2007. Характерним стало положення Резолюції ПАРЄ, що «люстраційні заходи бажано завершити у всіх колишніх комуністичних країнах не пізніше, як 31 грудня 1999 року … але, якщо національні органи вибирають період довший, ніж рекомендовано в Керівних принципах, вони повинні мати вагомі причини». При цьому відзначимо, що український Закон про очищення влади не обмежений у часі, тому, при бажанні люстрація може тривати нескінченно.

Після низки змін, законопроект був прийнятий Верховною Радою України та його текст знову був направлений, на цей раз Моніторинговим комітетом ПАРЄ, до Венеціанської комісії. 16 грудня 2014 року Комісія виклала свою Проміжну думку №788/2014, в якій вказала не цілий ряд відступів від європейських стандартів в даному законі:

переглянути список посад, які підпадають під люстрацію;
індивідуальне визначення провини будь-якої особи, що підпадає під дію закону;
передача повноважень по проведенню люстрації від Мін’юсту України до спеціально створеної незалежної комісії. При цьому, як зазначив ЄСПЛ, для того, щоб орган вважався незалежним, слід звернути увагу, зокрема, на спосіб призначення його членів та термін їх повноважень, існування гарантій від тиску ззовні і на те, створює орган видимість незалежного (рішення у справі «Фіндлей проти Сполученого Королівства» від 25.02.97, рішення у справі «Брудніцка та інші проти Польщі» від 3.03.2005);
відділення процедури люстрації від боротьби з корупцією;
процедура люстрації повинна відповідати нормам Європейської конвенції про права людини та основні свободи в частині «право на справедливий суд» (рівність сторін, право бути вислуханим і т.д.);
люстрація суддів повинна розглядатися як окремий процес в рамках Закону, а не бути частиною загальної процедури тому, що це не відповідає Конституції України;
виключно Вища рада юстиції України повинна вирішувати питання люстрації суддів;
оприлюднення персональної інформації про осіб, які підпали під дію Закону «Про очищення влади» має проводитися лише після того, як відповідне остаточне рішення оголосить суд. Списки людей, які, нібито, підпадають під дію закону про люстрацію, до моменту її завершення не повинні обговорюватися публічно ні міністрами, ні депутатами, ні громадськими активістами – це елементарна захист ділової репутації та приватного життя.
При цьому Глава Венеціанської комісії Д. Букіккіо під час візиту до Києва в лютому 2015 року відверто назвав Закон «Про очищення влади» «поганим законом». Українська сторона, на чолі з Міністром юстиції України П. Петренко взяла на себе зобов’язання вдосконалити закон до березня 2015 року. У Остаточному висновку щодо Закону «Про очищення влади» (CDL-AD (2015) 012), прийнятому в червні 2015 року Венеціанська комісія відзначила, що прогрес є, але дуже незначний. Обидва Висновки на сьогодні залишаються в силі.

У зв’язку з такою ситуацією група народних депутатів і Верховний суд України в січні-лютому 2015 року подали позови до Конституційного суду України (КСУ) з вимогою визнати цілий ряд норм Закону «Про очищення влади» неконституційним. Йдеться про норми щодо:

критеріїв люстрації;
заборони автоматично звільняти і заборони займати посади на держслужбі від 5 до 10 років за перебування на службі в період правління В. Януковича;
умов для звільнення, яким буде протиправна дія, доведене рішенням судів.
Власне, це буде відповідати європейським стандартам і рекомендаціям, які надані в проміжних висновках з даного Закону Венеціанською комісією (16 грудня 2014 № CDL-AD (2014 року) 044): «Вина особи повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти. А процедури люстрації, не дивлячись на їх політичний характер, повинні бути розроблені і проведені тільки юридичними засобами».

Одночасно, особи, які позбулися роботи на підставі Закону про люстрацію звертаються до адміністративних судів з вимогою відновити їх на посадах. У той же час до рішення Конституційного Суду України рішення у таких справах відкладені. Так, по відкритій інформації на сьогодні зупинено виробництво більше 500 справ колишніх співробітників правоохоронних органів до винесення Конституційним Судом України рішення про конституційність Закону.

Тиск на Конституційний суд України

У той же час, КСУ явно порушує процесуальні норми, затягуючи розгляд справи. Розгляд подання Верховного Суду розпочато з 16 квітня 2015 року. Згідно ж зі статтею 57 Закону України «Про Конституційний Суд України», терміни конституційного провадження починають обчислюватися з дня прийняття процесуального рішення про відкриття конституційного провадження у справі і не повинні перевищувати трьох місяців.

Таке порушення КСУ встановлених законом термінів розгляду справи відбулося через тиск на нього з боку посадових осіб вищих органів державної влади з метою гальмування процесу розгляду вищевказаної справи. Крім того, більш ніж за рік розгляду справи Конституційним Судом було проведено всього 5 засідань.

Порушення Конституційним Судом України встановлених законом термінів розгляду справи відбулося через грубий тиск на нього з боку посадових осіб вищих органів державної влади, окремих народних депутатів і паравоєнних формувань з метою гальмування процесу розгляду вищевказаної справи і відстрочки прийняття законного рішення про відповідність Конституції України положень Закону Україна «Про очищення влади».

Важливо підкреслити, що відповідно до вимог ст. 27, 28 Закону судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються тільки Конституції України, керуються цим Законом, іншими законами України та є недоторканними. Але, незважаючи на вищевказані положення законодавства, окремі особи нехтують і нівелюють принципами діяльності Конституційного Суду України, з метою здійснення незаконного впливу на прийняття судом рішення.

Головою Конституційного суду України на запит глави міжфракційного об’єднання «Заборонено забороняти» спрямований ряд матеріалів, отриманих із загальнодоступних джерел, які, на думку суду, свідчать про тиск на суддів КСУ.

З моменту початку розгляду справи «люстраційного закону», в засобах масової інформації від групи високопоставлених осіб держави і народних депутатів звучали реальні погрози в сторону суддів з метою їх залякування і спонукання до прийняття можливо свідомо незаконного рішення. Крім того, безпосередньо на суддю Конституційного суду України (в провадженні якого знаходиться на розгляді відповідне подання про люстрацію) здійсьнюється грубий тиск через кримінальне провадження, яке порушене за заявою особи, до якого є питання від самих правоохоронних органів.

Також набули широкого розголосу численні факти вибіркового застосування Закону України «Про очищення влади», коли особи, які повинні підпадати під люстрацію, займають керівні посади. У той же час, відбувається масове звільнення державних службовців, дії яких не суперечили законодавству, чинному в період з 2010 по 2014 рр., чим порушується конституційний принцип незворотності дії законів у часі (ст. 58 Конституції України) і право на працю (ст. 43 Конституції України).

Ігнорування рекомендацій Венеціанської комісії

Законопроектів про внесення змін до Закону «Про очищення влади» в ВРУ зареєстровано вже з десяток. Але жоден з них не вирішує питання, які підняті суб’єктами конституційних подань і жоден з них не враховує зауваження Венеціанської комісії. ВК висловила свою думку з цього закону більш ніж жорстко. І публічно заявляла про необхідність зупинити його дію до приведення закону у відповідність до стандартів Ради Європи. У березні 2016 року керівник відділу зі зв’язків з громадськістю Венеціанської комісії Ради Європи Тетяна Мишелова ще раз нагадала, що «Венеціанська комісія опублікувала ряд рекомендацій щодо поліпшення цих поправок. З тих пір Комісія не була проінформована щодо будь-якого розвитку ситуації».

У жовтні 2016 року під час чергового засідання Венеціанської комісії цей орган повторив свої претензії до люстраційного закону, констатувавши відсутність прогресу в цьому питанні з боку України: «В першу чергу, ми рекомендували змінити закон так, щоб вину кожного потрібно було довести в кожному окремому випадку. І я б не називала це виною, а скоріше загрозою для держави. Ми також рекомендували доручити люстрацію окремому від Міністерства юстиції органу, який би займався виключно люстрацією», – говорить заступник секретаря Венеціанської комісії Симона Граната-Менгіні. «Ви знаєте, що ми зробили свої висновки щодо закону про люстрацію в Україні і рекомендації, як його виправити. Але до сих пір ми не побачили нічого з обіцяних правок. Українські делегати обіцяли надати правки протягом місяця, але вже минув рік. – І їх досі немає? – Так. Саме так. Ми рекомендували виправити закон і надіслати нам новий варіант, але маємо, що маємо – поки що ми не побачили нічого», – розповідає президент Венеціанської комісії Джанні Букіккіо.

Окремо важливо підкреслити, що Європейський суд з прав людини прийняв і вже почав розгляд понад десяти позовів українців до держави через застосування до них закону про люстрацію. Україні, як державі, вже завдано значного репутаційного і фінансового збитку. Вкрай можливо, що Європейський суд визнає, що держава Україна порушила права заявників, які оскаржують своє звільнення за законом про люстрацію, тоді кожному з них буде гарантується виплата, а в деяких випадках – відновлення на попередньому місці роботи.

Таким чином, існуюча ситуація з люстрацією викликана тим, що як правило, представники української влади при написанні законопроектів в якості технічної допомоги залучають юристів, які не володіють відповідною компетенцією або досвідом європейської практики і не здатні ефективно імплементувати європейські стандарти, на що вказується у висновках Венеціанської комісії.

Відповідно, положення української влади більш ніж делікатне, але є логічним продовженням практики жонглювання євроінтеграційними гаслами про цінності демократії без бажання і політичної волі застосовувати їх на практиці. Крім того, це підтверджує використання люстраційного закону з політичною метою, тобто обмеження або звуження конституційних прав політичних опонентів, що сприяє практиці вибіркового застосування правосуддя.

Дотримання права на свободу віросповідання

На розгляд Верховної Ради України внесено два законопроекти: №4128 від 23.02.2016 року «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (про зміну підпорядкування релігійними громадами), а також №4511 від 22.04.2016 року «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, визнаній Верховною Радою України державою-агресором».

Обидва проекти по суті своїй суперечать ст. 35 Конституції України – а саме конституційній нормі прямої дії про свободу совісті та віросповідання і відділенні церкви і релігійних організацій від держави, яка має виняток лише щодо захисту громадського порядку, здоров’я і моралі населення, а також прав і свобод інших людей.

Мета цих законопроектів – створення перешкод найбільшій релігійній організації України – Українській православній церкві, громадянську позицію якої не схвалює діюча влада.

Проект Закону №4128 має на меті узаконити рейдерські захоплення парафій УПЦ, оскільки норма, яку пропонують додати в ст. 8 Закону «Про свободу совісті», передбачає можливість зміни приналежності релігійної громади шляхом зміни статуту через голосування «простою більшістю присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади». При цьому визначити приналежність тої чи іншої особи до даної громади можна шляхом «самоідентифікації з цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь в релігійному житті конкретної громади». Всі ці норми є вкрай суб’єктивними, що неприпустимо в законодавчому акті.

Крім того, норма сформульована таким чином, що рішення на зборах може бути прийнято не тільки безпосередніми членами даної громади, але іншими особами, які до неї не належать, але на зборах були присутні. За інформацією, яка неодноразово згадувалася в ЗМІ, буде виконуватися «підвезення патріотично налаштованих активістів – бойових груп, які є воєнізованим продовженням політичних партій».

Як зазначив з цього приводу секретар Рівненської єпархії УПЦ протоієрей Віталій Герлінский, жителі певних населених пунктів, які ніколи не ходили до храмів, проводять збори з вимогою забрати церкви в релігійних громад УПЦ та передати їх УПЦ КП.

Легалізація церковного рейдерства

За даними голови Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ єпископа Ірпінського Климента, пропонований законопроектом №4128 механізм, узаконить церковне рейдерство. За його словами, тільки в Тернопільській, Волинській та Рівненській областях порушено близько 25 кримінальних справ з приводу порушення прав віруючих, яке прийняттям цього законопроекту намагаються узаконити депутати.

Яскравий приклад реалізації такого сценарію церковного рейдерства ми можемо спостерігати в Рівненській області. Так, протягом усього 2016 року в селах Дуліби, Рясники і Птича Гощанського району систематично і цілеспрямовано відбувалися спроби захопити майно Української православної церкви з боку «Київського патріархату» без будь-яких на те підстав. При цьому, застосовувалася фізична сила. Важливо підкреслити, що в даному процесі активну участь брала місцева влада. Так, сільські ради самовільно приймали рішення про проведення в церквах Української Православної Церкви почергових богослужінь разом з «Київським патріархатом». При цьому, повними юридичними правами на майно і будівлі церкви належать виключно УПЦ. Більш того, УПЦ виграла всі судові справи щодо права проводити богослужіння в своїх же храмах, але ігноруючи судові приписи в листопаді 2016 року вже губернатор області видав розпорядження про почергове проведення богослужінь.

Крім того, намагаючись дати визначення для приналежності осіб до певної релігійної спільноти, держава втручається в сферу компетенції такої громади, порушуючи при цьому європейські стандарти, які закріплені в рішеннях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), згідно з якими визначення приналежності особи до релігійної організації є не компетенцією держави, а самої такої організації (справа Коккінакіса проти Греції 25.05.1993, Хасана і Чауша проти Болгарії 26.10.2000). Яскравим прикладом такої ситуації є конфлікт в селі Катеринівка Кременецького району Тернопільської області. Між громадами віруючих виник конфлікт, який в певних ситуаціях переростав до рукоприкладства, саме після активного втручання влади. В даному випадку, вкрай важливо підкреслити, що така ситуація є системною і повторюється в різних регіонах держави.

ЄСПЛ підкреслив, що державі в демократичному суспільстві не потрібно робити кроків, щоб релігійні спільноти залишалися під єдиним керівництвом. Варто не викорінювати плюралізм, а забезпечувати толерантність між конкуруючими групами. Суд підкреслив, що підтримка одного з лідерів в ході поділу громади або спроби змусити громаду підкоритися одному з лідерів становить порушення релігійної свободи (Справа Supreme Holy Council of the Muslim Community v. Bulgaria 16.03.2005).

У свою чергу проект закону №4511 вторгається в сферу функціонування релігійних організацій та встановлює дискримінацію між ними. В першу чергу дискримінаційної є сама постановка питання про поділ діючих і зареєстрованих релігійних організацій України, на дві групи виходячи з їх канонічної приналежності: на «релігійні організації, які проводять свою діяльність в Україні та одночасно підкоряються в канонічних і організаційних питаннях релігійним центрам, які розташовані в державах, які визнані Верховною Радою України державою-агресором» і всі інші.

Дана норма порушує засадничі положення профільного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» – «Держава … поважає традиції та внутрішні положення релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству; … Не втручається в проведену в рамках закону діяльність релігійних організацій. … Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійні організації щодо інших не допускається» (ст. 5).

Нескладно здогадатися, що його ініціатори захочуть направити законопроект №4511 проти УПЦ. При цьому дана спроба є абсолютно неправомірною, оскільки УПЦ приймає свої рішення повністю самостійно, без впливу ззовні, маючи власний керівний центр в Києві.

Цілий ряд окремих положень проекту закону №4511 також містять суперечливі або прямо протиправні норми. Так, ст. 5 даного законопроекту передбачає, що «призначення центрального і регіонального керівництва релігійних організацій, які визначені ст. 2 цього Закону, відбувається після узгодження відповідних кандидатур від релігійних організацій з центральним органом виконавчої влади, який реалізовує державну політику в сфері релігії».

Дана норма противоправна через такі її складові:

Держава погоджує керівництво релігійною організацією, що суперечить конституційній нормі про відокремлення церкви від держави, передбачаючи її участь у призначенні керівництва релігійної організацією;
У нормі йдеться про призначення центрального і регіонального керівництва організації, але Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» таких різновидів релігійних організацій не згадує.
Крім того, в цілому УПЦ статусом юридичної особи не володіє, відповідно «особливий статус» потрібно буде давати кожній парафії окремо. Більш того, як вказав ЄСПЛ, автономність релігійних громад є частиною плюралізму в демократичному суспільстві і таким чином, безпосередньо підпадає під захист ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бессарабська митрополія і інші проти Молдови (N 45701/99 від 13.12.2001).

Ст. 7 проекту закону оперує терміном «співпраця з представниками мілітарно-терористичних угруповань» як умовою для припинення діяльності релігійної організації. Але такого терміну законодавство України не знає, немає його визначення і в міжнародному праві. Отже, можливо його довільне тлумачення, що призводить до правового волюнтаризму, і можливості закривати неугодну релігійну організацію з волі чиновників користуючись недосконалістю законопроекту.

Глобальний аналіз фактів порушення прав віруючих УПЦ на Західній Україні був зібраний в 63 сторінковому Звіті української неурядової організації «Громадський правозахист» (NGO Public Advocacy) про порушення прав і свобод релігійних організацій в Західній Україні. Даний звіт був переданий 8 лютого 2016 року Департаменту по толерантності і недискримінації Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ). Матеріали також спрямовані через систему TANDIS для включення в щорічні звіти ОБСЄ і БДІПЛ з питань порушень прав людини. Пакет документів переданий міжнародним організаціям, що здійснюють моніторинг дотримання прав людини.

У звіті міститься огляд заяв, що містять заклики ненависті з боку кліриків і прихильників деяких конфесій. Дані факти підтверджують фото-, відеодокази та свідоцтва очевидців. Як зазначено в звітах, значну частину правопорушень скоюють особи, які є кліриками або активістами «Київського патріархату».

Моніторинг прав людини і релігійних свобод був проведений в Тернопільській, Рівненській, Волинській, Львівській, Івано-Франківській, Київській областях та на Закарпатті в період 2014-2015 рр. «У всіх цих регіонах були виявлені порушення прав релігійних організацій Української Православної Церкви», – йдеться в документі. Всього зафіксовано 44 конфліктних ситуації. При цьому, як наголошується в звіті, або віруючим УПЦ закритий доступ до храму (або ж церква вилучена у громади УПЦ), або зіткнення між парафіянами храму і прихильниками Київського Патріархату тривають досі. «Риторика ненависті широко використовується при захопленнях культових споруд УПЦ, носить характер пропаганди і спрямована на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в Україні», – роблять висновок юристи і спостерігачі «Громадської правозахисту».

Крім того, активні спроби влади України організувати «єдину помісну церкву» не знаходять підтримки з боку населення України. Так, за даними глави «Юкрейніан соціолоджі сервіс», завідувача відділом Інституту соціології НАН України А. Вишняка, в рамках соцопитування «Релігійне життя України (вересень 2016 року)» були отримані такі результати: Україні необхідна єдина Помісна Православна Церква, але її створенням повинні займатися віруючі і священнослужителі без втручання влади і політиків (36% з цим згодні; 19% проти, 46% не визначилися) і Єдина Помісна Православна Церква не потрібна, тому що це буде обмежувати права громадян на вибір конфесії (32% з цим згодні; 24 % проти, 44% не визначилися).

Таким чином, потрібно відзначити, що законопроекти №4128 від 23.02.2016 року «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (про зміну підпорядкування релігійними громадами), а також №4511 від 22.04.2016 року вводять дискримінацію релігійних організацій, порушують конституційні норми, наділені оціночними і суб’єктивними підходами і в разі свого прийняття можуть призвести до очевидного порушення прав віруючих і релігійних організацій, а конкретніше – УПЦ. Тому, в разі їх прийняття можна очікувати звернень з приводу їх застосування в ЄСПЛ, на основі порушення ст. 9 і 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (свобода думки, совісті і релігії, а також право на свободу зборів і асоціацій) і ст. 14 – про заборону дискримінації.

Проаналізувавши факти і свідчення очевидців, слід зробити висновок, що риторика ненависті широко використовується при захопленнях культових споруд УПЦ, носить характер пропаганди і може стати фактором дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні.

Обмеження прав громадян України на свободу інформації

Починаючи з лютого 2014 року в Україні відбувається неухильний процес згортання свободи доступу громадян до інформації, яка відображає різні точки зору. Початком цього процесу стало заборона мовлення в Україні російських державних каналів, які «пропагують політику держави-агресора», зараз цей процес перейшов в практично повну заборону мовлення всіх російських телевізійних каналів, включаючи канали, які транслюють виключно мультфільми і програми для дітей, мелодрами, серіали і т.п., тобто ті, які в пропаганді агресії звинуватити явно неможливо, а мова йде скоріше лише про місце виробництва телевізійного контенту.

Наступним етапом стало прийняття в лютому 2015 року Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України». Ключові зміни в рамках цього Закону були внесені в Закон України «Про кінематографію» та стосувалися заборони російської кінопродукції, фільмів: «містять популяризацію органів держави-агресора, радянських органів державної безпеки … виробництва після 1 серпня 1991 року» і «Заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними і юридичними особами держави-агресора, що не містять популяризації або пропаганди, передбачених попередньою пропозицією органів і дій поширюється на фільми, вироблені після 1 січня 2014 року »(ст. 15). Крім того, в квітні 2016 року в Закон України «Про кінематографію» були внесені додаткові зміни, які розширили заборону так само на фільми, чий прем’єрний показ відбувся так само після 1 січня 2014 року.

Саме прийняття закону відбулося з процесуальними порушеннями Регламенту Верховної Ради України: «Ухвалення цього рішення відбулося з грубими порушеннями вимог Регламенту Верховної Ради України, зокрема, статей 117, 120 і 121, а тому воно не може вважатися прийнятим відповідно до закону, і підлягає скасуванню передбаченим регламентом способом … Поправку №28 голосували чотири рази».

Що стосується суті даного закону, то як зазначила президент Асоціації медіа-юристів Т. Котюжинська, прийняття такого закону говорить про спробу ввести цензуру. «Відбувається пошук, яким чином проводити цензуру. Це обмеження свободи, обмеження господарської діяльності». У відкритому листі «Медіа Група «Україна»» глибоко стурбована нормами, що містяться в законі, які «суперечать як нормам міжнародного права, так і загальноприйнятим європейським стандартам. Вони ставлять під загрозу незалежність діяльності ЗМІ. Як і наші колеги з медіа ринку, ми впевнені, що разом з цими законопроектами на порядок денний Верховної Ради буде винесено питання про існування в Україні свободи слова як такої і правової держави».

Відзначимо, що порушення стосуються не тільки ст. 34 Конституції України (свобода думки і слова, вільне поширення інформації), ст. 15 (заборона цензури, закріплення політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності), але і норм міжнародно-правових зобов’язань України в рамках Європейської конвенції з прав людини – «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» (ст. 10). Як відзначають в зв’язку з цим органи Ради Європи: «Держави-члени не повинні обмежувати доступ громадян до інформації в кризові часи і виходити за межі обмежень, які передбачені в статті 10 Європейської конвенції з прав людини і роз’яснені в практиці Європейського суду з прав людини» (п. 17 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова і інформації в кризові часи»). Крім того, вказується, що «державні органи, організації ЗМІ, національні або міжнародні державні та недержавні організації повинні намагатися забезпечувати в кризові часи захист свободи слова і інформації шляхом діалогу і співпраці» (п. 27 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова та інформації в кризові часи»).

В Європі згідно зі спеціальним актом – Європейській конвенції про транскордонне телебачення (1989 р.) встановлено загальний принцип, що «Сторони забезпечують свободу слова та інформації відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод людини і гарантують свободу прийому й не обмежують ретрансляцію на своєї території програм, які дотримуються положення цієї Конвенції» (ст. 4). Україна є стороною даного документа, як і більшість держав Європи, в той же час Росія її не ратифікувала, що дає місцевій владі можливість для маневру, дискримінуючи як російського мовника, так і обмежуючи право на отримання різної інформації власних громадян. Якщо ж одна зі сторін Конвенції має претензії по суті змісту програм контрагента, вона може використовувати механізми конвенції: право на тимчасове припинення ретрансляції, примирні процедури, арбітраж (ст. 24-26). Відповідно порочна радянська практика з забороною до показу фільмів за участю «неправильних» акторів, які емігрували на Захід (С. Крамаров, О. Видів і ін.), узята нині на озброєння українською владою, що не підтримується європейськими актами.

Важливим аспектом є невибагливий характер заборони російської кінопродукції. Під заборону потрапили як фільми з пропагандою силових структур, так і абсолютно не зв’язані з нею мелодрами і дитячі мультфільми. У цьому так само присутнє порушення загальноприйнятих європейських стандартів – заборона невибірковими заходами.

Ліцензування книжкової продукції

Наступним етапом такої діяльності став законопроект підготовлений віце-прем’єром В. Кириленко 8.09.2016 року про ліцензування ввезення книг з Росії. Особливий комізм ситуації додає той факт, що в науковому співтоваристві дружина віце-прем’єра Є. Кириленко звинувачується в плагіаті для свого підручника «Культура і наука» з аналогічної російської книжки.

В першу чергу, введення ліцензування книжкової продукції може розглядатися як явний різновид цензури забороненої ст. 15 Конституції України та невмотивоване обмеження свободи слова закріпленої ст. 34 Конституції України, а також порушення ст. 10 Конституції України, що передбачає вільний розвиток, використання і захист російської мови та сприяння вивченню мов міжнародного спілкування, одним з яких, як офіційна мова ООН, є російська (резолюція 2 (I) Генеральної асамблеї ООН від 1 лютого 1946 р.).

Крім того, порушено норми цілого ряду міжнародно-правових актів стороною яких є Україна: Європейська конвенція з прав людини (ст. 10 право на свободу вираження поглядів), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права (ст. 19 п. 2 право на вільне вираження своєї думки), Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1992 р.) (ст. 7 «Сторони будують свою політику, законодавство та практику на основі таких цілей і принципів: … d) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин, в усній і письмовій формі, у суспільному та приватному житті і/або заохочення такого використання»).

Крім того, цим порушується і практика Європейського суду з прав людини, оскільки передбачена до створення «експертна комісія уповноваженого органу» може розглядати всю «видавничу продукцію, яка має походження і/або ввезена з території держави-агресора» на предмет її ліцензування, яке передбачає можливість ввезення і розповсюдження на території України. При цьому буде явно порушена свобода артистичної творчості і безперешкодне поширення творів мистецтва, яке може обмежуватися тільки в недемократичних суспільствах (наприклад, під заборону по перерахованим в законопроекті формальним ознаками потрапляє твір М. Булгакова «Біла гвардія»): «У своїй творчості художник висловлює не тільки свою особисту думку, але також і свою думку про світ, в якому він живе. В цьому відношенні мистецтво не тільки допомагає формувати громадську думку, але також і є його виразом, і, отже, може ставити публіку віч-на-віч з найбільш актуальними питаннями дня» (справа Інститут Oтто-Премінгер проти Австрії, 1994). Крім того, ЄСПЛ зазначив, що «Свобода слова є однією з найголовніших основ [демократичного] суспільства, одним з основних умов для прогресу і розвитку кожної людини» (Справа Хендісайд проти Об’єднаного Королівства, 1976).

Схеми ліцензування та обов’язковість державної реєстрації видавничої продукції, що ввозиться швидше створюють перешкоди, а не сприяють забезпеченню свободи слова та права на отримання і поширення інформації. Вони так само не відповідають дозволеним міжнародним правом обмеженням на свободу слова: повинні бути передбачені законом і повинні бути необхідними в демократичному суспільстві для поваги прав і репутації інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення (ст. 22 п. 3 Пакту про громадянські і політичні права).

Крім того, сам факт ліцензування продукції за ознакою її виготовлення в певній державі порушує зобов’язання, взяті Україною в рамках Світової організації торгівлі щодо нетарифних бар’єрів і ліцензування (Генеральна угода з тарифів і торгівлі (1994 р.), і не відповідає виняткам, передбаченим у ст . ХХ-ХХІ).

Законопроект був проголосований і підтриманий Верховною Радою України 8 грудня 2016 року.

Яскравим показником цілеспрямованої державної політики щодо згортання прав людини в сфері доступу до інформації є рейтинг «Ворогів преси 2016». Так, 7 з 10 персон, представлених у списку, є представниками виконавчої і законодавчої влади: народні депутати, губернатори, чиновники, працівники поліції. Різке і необгрунтоване ставлення до ЗМІ стає генеральною лінією поведінки влади, яке неможливо обгрунтувати будь-якими виправданнями.

В рамках моніторингу свободи інтернету проведеного міжнародною правозахисною організацією Freedom House Україна опустилась з 37-го на 38-е місце в щорічному рейтингу свободи інтернету. Таким чином, Україна в цьому плані залишається «частково вільною» і в 2016 році Організація зазначає, що в Україні не блокуються соцмережі і інформаційні програми, проте є випадки обмеження доступу до інформації та арешту блогерів і активістів. Freedom House відзначила, що чиновники все частіше намагалися впливати на соцмережі зі спробами боротися з антиукраїнською риторикою, садити користувачів за сепаратистські або екстремістські висловлювання. Також там зазначили, що безпека тисяч журналістів опинилася під загрозою через витік інформації про їх акредитації на Донбасі. Очевидно, мова йде про поширення цих персональнихданних сайтом «Миротворець».

Кричущим випадком повного ігнорування прав українців на свободу інформації можна назвати дії мера Глухова (Сумська область) Мішеля Терещенка. Можна згадати відразу кілька неналежних випадків. По-перше, на самому початку своєї каденції новообраний мер Глухова особисто виштовхав з апаратної наради в мерії головного редактора місцевої газети “Неделя” Оксану Коваленко. За словами журналіста, Терещенко зі словами “А вам тут нічого робити!” силою вивів її із залу. Іншим журналістам, що знаходяться в залі, дозволили залишитися, продемонструвавши вибіркове ставлення до представників ЗМІ.

По-друге, мер Глухова спробував провести рейдерське захоплення редакції комунальної газети «Народна трибуна». Більш того, в рейдерському захопленні брав участь безпосередньо сам Мішель Терещенко, що зафіксовано на відео. Він використовував фізичну силу проти охоронця приміщення в якому знаходиться редакція «Народної трибуни». За фактом нанесення тілесних ушкоджень охоронцю з боку мера Глухова було порушено кримінальну справу, яку керівник міста всіма силами намагається «спустити на гальмах».

Третім пунктом, про який варто згадати, є перманентні заяви журналістів Глухова про те, що проти них порушуються кримінальні справи. При цьому керівництво міста натякає, що такий розвиток подій безпосередньо пов’язаний з професійною діяльністю працівників ЗМІ.

Окремої згадки вартує ситуація навколо публічних сексуальних домагань з боку одного з помічників Мішеля Терещенка до молодої дівчини-журналістки. Більш того, для того, щоб уникнути відповідальності міський чиновник написав заяву в поліцію через нібито його побиття. Ситуація розслідується правоохоронними органами.

Така ситуація не є окремим випадком. Це тенденція, яка повністю ігнорується, а іноді навіть і підтримується центральною владою.

Таким чином, як ми бачимо українська влада всіма силами намагається обмежити право своїх громадян на вільне отримання інформації з різних джерел. В рамках цих дій вона грубо порушує як норми Конституції і законів України, так і свої міжнародні зобов’язання. Така її діяльність може бути також охарактеризована як змова, що спрямована на зачистку всього культурного та інформаційного простору України від чого-небудь пов’язаного з Росією або російською мовою (телевізійний контент, книги), не дивлячись на столітні зв’язку між народами, і існуючі особисті та сімейні зв’язки людей.

Порушення права журналістів на професію

У травні 2016 року відбулися дві знакові події, які порушують права журналістів. Спочатку 10 і 20 травня сайт «Миротворець» афілійований з народним депутатом А. Геращенко і заступником міністра по окупованим територіям Г. Тукой оприлюднив список журналістів, головним чином іноземних, які мають акредитацію на тимчасово окупованих територіях Донбасу. А потім, 12 травня 2016 року було винесено рішення Івано-Франківського суду по «справі Коцаби», де журналіст був засуджений до 3,5 років позбавлення волі.

У першому випадку саме існування сайту, який викладає персональну інформацію про осіб, що визначаються його власниками, як «терористи-сепаратисти», є протиправним, оскільки така інформація не підлягає розголошенню і охороняється як Законом України «Про персональні дані», так і Конституцією України (ст. 32) з метою захисту осіб від збору і поширення конфіденційної інформації. Крім того, такі дії є перешкодою законній професійній діяльності журналістів, в сенсі ст. 171 Кримінального кодексу України. Але, до згаданої вище події органи влади України на його діяльність закривали очі, хоча раніше саме цей сайт звинувачувався в підбурюванні до вбивства українського журналіста і політика О. Бузини, яке відбулося через короткий проміжок часу після публікації його особистих даних на сайті «Миротворець».

Крім того, публікація особистих даних журналістів, які висвітлюють військовий конфлікт, є не тільки порушенням законодавства України, а й також міжнародного права, а саме норм ст. 4А (4) Женевської конвенції III (1949 р.) і ст. 79 Додаткового протоколу I (1977 р.), які захищають права журналістів. На те, що ця подія «може мати дуже негативні наслідки для України» вказав також глава Представництва Євросоюзу в Україні Я. Томбінський. Лише після цього українська влада проявила деяку ініціативу, а прокуратура і поліція відкрили досудове розслідування, хоча сама діяльність сайту «Миротворець» триває.

Тюремне ув’язнення Руслана Коцаби

Що стосується «справи Коцаби», то цей український журналіст через свій антиурядовий ролик в інтернеті звинувачувався в державній зраді і підриві обороноздатності ЗСУ. Журналіст протягом року перебував у СІЗО, а прокуратура вимагала для нього 15 років ув’язнення в якості покарання.

В результаті цих дій української влади, Amnesty International назвала Руслана Коцабу в’язнем совісті. Голова підкомітету Верховної Ради України з прав людини В. Рабинович назвав утримання під вартою і спробу засудити за статтею «Зрада батьківщині» Р. Коцабу за висловлену думку справжнім знущанням над демократичним правом журналістів висловлювати свої думки відкрито. 34 депутата Європарламенту з 5 фракцій і 17 держав ЄС підписали відкритий лист із закликом до «негайного і безумовного звільнення українського журналіста Руслана Коцаби».

Крім того, в ході процесу фактично була відсутня доказова база провини Коцаби – так, омбудсмен В. Лутковська оприлюднила інформацію, що в ході допиту свідки з боку звинувачення дають досить однотипні свідчення, які в основному носять емоційний характер – діляться своїми емоціями, як сильно вразив їх той чи інший матеріал, опублікований Коцабою. В даному випадку напрошуються явні аналогії з діями СРСР проти журналіста-дисидента В. Чорновола.

Як зазначив, після винесення вироку Р. Коцабі адвокат, старший партнер адвокатської компанії «Кравець та Партнери» Р. Кравець «Коцаба – журналіст, він викладав свою точку зору, і я не бачу тут взагалі складу кримінального правопорушення. Виходить, що його судили за інакомислення в Україні. Ніякого кримінального правопорушення він не вчиняв. Сьогодні з’явилася постанова Шевченківського районного суду Києва, що ні МВС, ні АП не визнають російську агресію в Україні. З тим же успіхом і їх можна притягнути до кримінальної відповідальності, за тими ж статтями, які ставилися Руслану Коцабі».

Але, прокуратура не припинила переслідування журналіста. У листопаді 2016 року була подана касаційна скарга на рішення суду і зараз вона знаходиться на стадії розгляду.

Спроби тиску на впливові ЗМІ

Окремої згадки заслуговує ситуація навколо відомого українського телеведучого політичних ток-шоу Савіка Шустера. В кінці квітня 2016 року було анульовано дозвіл журналіста на роботу в Україні. Незважаючи на те, що конфліктна ситуація вичерпала себе завдяки хвилі громадського обурення і публічних заяв Президента та Прем’єр-міністра про підтримку С. Шустера, цю ситуацію слід розглядати не інакше як прояв жорсткого тиску на представників громадсько-політичних ЗМІ. Але проблеми у Шустера на цьому не закінчилися, і в результаті з 1 січня 2017 року його телеканал 3s.tv припиняє свою діяльність. Із заяви телеканалу стало відомо про тиск на журналістів з боку влади: «У цих умовах наша спроба працювати за нормальними бізнес-правилами виявилася невдалою: ми отримали кримінальні справи і штрафи від податкової, а у Савіка забрали дозвіл на роботу. Це все нікуди не дінеться і після закриття 3s.tv: з судовою тяганиною ще належить поборотися, і тепер без телеканалу у нас майже не буде можливості говорити про це суспільству».

Крім іншого, також важливо підкреслити, що значний вплив в сфері інформаційної діяльності в Україні має Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, більшість членів якої афільовані з великими політичними силами і владою, зокрема з Президентом. При такому значному рівні впливу на державного регулятора, складно назвати його рішення об’єктивними і зваженими.

У другій половині 2016 року так само сталося кілька подій пов’язаних з порушенням прав журналістів. 20 липня 2016 року в центрі Києва вбито відомого журналіста, громадянин РФ, П. Шеремета. Крім того, незадовго до вбивства журналіст подавав заяви в поліцію про стеження за ним.

Другим є здійснений 4 вересня 2016 року напад на офіс «Національних інформаційних систем» в Києві, які виготовляють новини для телеканалу «Інтер» і блокування роботи самого каналу «Інтер» (25-26 лютого 2016 року, 5-6 вересня 2016 року). Результати власного розслідування вересневих подій 2016 року навколо телеканалу були опубліковані фракцією «Опозиційного блоку» – “Організаторами терористичної атаки 4 вересня і блокування” Інтера “5-6 вересня є керівництво і члени партії “Народний фронт” Арсеній Яценюк, Арсен Аваков та Олександр Турчинов, а виконавцями – близькі помічники міністра МВС. Це – Ківа, бійці громадянського корпусу “АЗОВ”, “Святої Марії”, частина радикалів Дмитра Корчинського і Дніпровського кримінального авторитета Вадима Мізери, а також керівник “Київспортклуба” Олексій Копішінский”. Свою стурбованість цими подіями висловило і ОБСЄ.

За іншою інсайдерською інформацією, поширюваною в депутатському корпусі, участь в питаннях блокування «Інтера» брав колишній голова СБУ Валерій Хорошковський шляхом залучення на аутсорс невстановлених бійців воєнізованих формувань, які брали участь в процесі спільно з бійцями громадянського корпусу «Азов» та кримінальними угрупованнями. Метою таких дій був тиск за нібито «нерозрахунок за акції» бенефіціарів телеканалу «Інтер» Льовочкіна і Фірташа.

У цих подіях знайшло своє втілення невиконання українською державою кількох своїх конституційних правових зобов’язань щодо захисту прав особистості: права людини на життя (ст. 27 Конституції України) і безпеку (ст. 3 Конституції України). Беручи до уваги професійну журналістську діяльність ми маємо справу так само з порушенням ст. 34 Конституції України – право на свободу думки, слова і вільних поглядів і переконань. Крім того, журналісти мають право на особливий захист. Так, статтею 171 Кримінального кодексу України встановлена відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Такі дії караються штрафом до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, що здійснюється посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до 3 років. Так само, ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» встановлена відповідальність за посягання на життя і здоров’я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду. Відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу.

Також, має місце невиконання поліцією своїх прямих обов’язків, які випливають з профільного закону «Про національну поліцію» (2015 р.).

При цьому, у випадку «Інтера» явно має місце також склад злочину по ст. 296 (хуліганство), ст. 258 (тероризм), ст. 171 (перешкоджання діяльності журналістів) Кримінального кодексу України, що підпадають під повноваження Національної поліції.

Тиск на ЗМІ шляхом штрафів

Також обмежують свободу слова і права журналістів в Україні прийняті 1 листопада 2016 року ВРУ зміни до закону України «Про телебачення і радіомовлення». Даний закон передбачає посилення повноважень Нацради з телерадіомовлення, зокрема, мова йде про її право штрафувати телеканали і радіостанції на 25% ліцензійного збору, незалежно від того, чи було їм видано попередньо попередження. Даний законопроект є явним наступом на свободу слова передбаченим в Конституції України та її обмеженням. Крім того, законопроект вступає в протиріччя з самою практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Так, у справі Торгеірсона Суд заявив, що хоча статті, написані журналістом, і містили дуже різкі висловлювання, тим не менш, це не може вважатися надмірним, якщо взяти до уваги їх мету, а саме, заклик до реформування поліції (Торгеірсон проти Ісландії, 1992). У справі Йерсілда, хоча інтерв’ю журналіста і містило расистські висловлювання, воно було передано в серйозну програму новин, мета якої полягала в інформуванні серйозної аудиторії про події, що відбуваються всередині країни і за її межами (Йерсілд проти Данії, 1994). У справі Далбан, журналіста, який звинуватив політичного діяча в корупції і розбазарюванні державних коштів, Суд заявив, що «поняття «журналістська свобода» також дозволяє вдаватися до деякого перебільшення і навіть провокативності» (Далбан проти Румунії, 1999). Більш того, навіть щодо фактів Суд визнав прийнятними виправдання, що призводять як аргумент сумлінність намірів, надаючи тим самим пресі «право на помилку» (Далбан проти Румунії, 1999). Український же законодавець намагається такого права на помилку журналістів позбавити.

В рамках нової сесії Верховної Ради України, яка почалася у вересні 2016 року запропонований ще один законопроект, що втручається в діяльність журналістів. Так, народним депутатом І. А. Лапіним 06.09 2016 року запропонований Проект Закону №5086 про заборону пропаганди злочинних організацій, самопроголошених на території окремих районів Донецької та Луганської областей. В рамках даного законопроекту пропонується заборонити ЗМІ використовувати в своїй інформаційній публічної діяльності назви самопроголошених Донецької Народної Республіки і Луганській Народної Республіки (ст. 3). А порушення норм даного законопроекту є умовою припинення діяльності ЗМІ та відкликання у нього ліцензії (ст. 5). Дані норми є з одного боку брутальним прикладом введення цензури і втручання в редакційну політику ЗМІ з боку державних органів, що порушують як норми Конституції і закони України, так зобов’язання в рамках членства в Раді Європи і участі в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (ЄКПЛ) в контексті свободи слова. Крім того, таке однозначне сприйняття згадки в ЗМІ назв «ДНР» / «ЛНР», як їх «пропаганди» є явним перебільшенням і можуть тлумачитися дуже широко контролюючими органами.

Таким чином, в сфері забезпечення прав журналістів на свободу професії можна констатувати значне зниження рівня існуючих стандартів. Українські журналісти отримують кримінальне покарання за вираження своєї громадянської позиції, їх вбивають, персональні дані іноземних журналістів відкрито публікуються, відкликаються дозволи на роботу іноземних журналістів. Блокується робота телеканалів. Все це прямо порушує права журналістів, як осіб, що виконують функцію неупередженого інформування суспільства про ситуацію в країні, так і саме право вільно висловлювати свою думку, відмінну від думки влади.

Випадки порушень паравоєнними формуваннями прав громадян на свободу вираження

Існування воєнізованих і напіввоєнізованих формувань типу «Азова», його громадянського корпусу, ОУН, Правого сектора і т.п. знаходяться з одного боку на фінансуванні олігархів, а з іншого – вони частково інкорпоровані в силові структури держави («Азов», є частиною Національної Гвардії України), що викликає цілий ряд питань.

Ідеологія керівництва таких структур і ними самими є сумішшю правого націоналізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму та відвертого фашизму. Чого варті лише заяви засновника «Азова», лідера Соціал-національної асамблеї, а нині народного депутата України А. Білецького про історичну місію української нації – «очолити хрестовий похід білої раси проти очолюваних семітами недолюдей». Хоча керівництво «Азова» всіляко відхрещується від подібних звинувачень, але в березні 2015 року прес-секретар «Азова» А. Дьяченко зробив заяву, що від 10% до 20% членів групи є нацистами. Заява про фашистські і неонацистські погляди учасників полку було зроблено в Конгресі США 10 червня 2015 року з ініціативи конгресменів Д. Коньєрсі і Т. Йохо. В результаті Сполучені Штати відмовили Україні в наданні ПЗРК і тренувальної допомоги полку.

Сам символ, що використовується на шевронах «Азова» є зображенням Вольфсангель («вовчого гака»), що використовувався в нацистській Німеччині, зокрема на емблемі 2-ї танкової дивізії SS «Дас Райх» і використовується в сучасному неонацизмі.

Відповідно і дії цих «патріотів України» відповідають їх ідеології. Їм абсолютно чужі будь-які демократичні європейські цінності, будь то свобода слова, свобода зібрань, толерантність, що вони яскраво показують під час участі в розгонах акцій ЛГБТ-спільнот (Київ, Львів) або побиття своїх ідеологічних і політичних супротивників. Останніми їх масовими акціями (2 тис. учасників) стали похід по Києву з перекриттям доріг 20 травня і 14 жовтня 2016 року.

Організовані при повному потуранні влади дії даних груп, частина з яких навіть легалізована державою і отримала з його рук зброю, нагадує ситуацію в веймарскій Німеччині кінця 1920-х-початку 1930-х років, коли, влада за допомогою нацистських коричносороченків Гітлера з СА намагалася покінчити з страйковим рухом, привівши в результаті до влади режим Гітлера. Про правдивість такого прогнозу говорять слова Білецького на марші 20 травня 2016 року: «З нашими політиками немає ніякого сенсу говорити. Вони знають тільки мову переляку. Якщо вони будуть бачити нас, якщо вони будуть знати: в разі спроби проведення таких зрадницьких виборів, ми винесемо цю Раду і АП і знайдемо нових депутатів».

7 вересня 2016 року співробітники Служби безпеки України провели обшук в місті Суми в квартирі Сергія Бобирева. При цьому в процедурі були задіяні і представники парамілітарних формувань «Правий сектор» і інших (блокували під’їзд, перебували в самій квартирі з дозволу співробітників СБУ). Дана подія порушує ряд норм законодавства України. По-перше, саме існування парамілітарних формувань типу «Правий сектор», що не входять в число законних збройних формувань в Україні незаконно (ст. 17 Конституції України). По-друге, сама процедура обшуку регламентована ст. 234-236 Кримінально-процесуального кодексу України, де зазначено, що участь в обшуку можуть приймати тільки особи згадані в постанові суду. Якщо обшук проводять особи, які не зазначені в постанові суду, тоді такі особи повинні підтвердити свої повноваження – представити відповідне доручення слідчого або постанова прокурора про доручення розслідування кримінального провадження декільком слідчим або інший відповідний процесуальний документ. Крім того, саме знаходження осіб не уповноважених проводити обшук на території чужої приватної власності без згоди її власника порушує конституційне право на охорону приватної власності (ст. 41 Конституції України).

Паравоєнні формування в політичній боротьбі

По пам’яті зими 2014 року різного роду «активісти» продовжують здійснювати напади і захоплення державних органів на місцях. Останнім таким прикладом стало захоплення Обласної державної адміністрації Черкаської області 1 грудня 2016 року. Влада тут продовжує показувати свою повну безпорадність, що переходила в потурання нападаючим.

Перешкоджають вони і роботі депутатів місцевих та обласних рад від непідвладних партій, а також самому виборчому процесу. Наприклад, 28 жовтня 2016 року в Одесі було скоєно напад на депутата міськради від Опозиційного блоку А. Єреміцу, в Ананьївському районі Одеської області людьми в балаклавах був побитий і кинутий в сміттєвий бак депутата від Опозиційного блоку Н. Балана, 2 грудня 2016 року невстановленою групою осіб було скоєно напад на виборчком в місті Слов’янськ під час якого було побито голову та секретаря виборчкому, а їх офіс розгромлений.

Як показують результати останніх виборів їх діяльність підтримують від сили 2% населення, але їх використання, в тому числі в політичній боротьбі, поки дає перевагу одній зі сторін. У той же час таке загравання з крайньо правою і расистською ідеологією в результаті може привести до плачевного кінця як для їх патронів, так і для всієї держави і суспільства, яке беруть у заручники, а відсутня належна реакція з боку держави погіршує ситуацію.

Тривають спроби політичних сил контролювати військові формування, які є продовженням політичних партій і громадських рухів. Це безумовно загрожує державі Україна, його стабільності та територіальної цілісності. При цьому, українська влада не робить адекватних дій для контролю над ситуацією. Фактично на окремих територіях, в зоні АТО, а також локально по території розміщення баз підготовки бійців добровольчих батальйонів вибудовується паралельна система влади і військового управління, яка здатна при створенні кризових управлінських ситуацій здійснювати функцію держави і військового адміністрування.

Проблеми в роботі судової системи

У червні 2016 року в Конституцію України в розділ «Правосуддя», були внесені зміни, що змінили порядок призначення та зняття суддів і частково саму систему судочинства. Відповідно до цих змін Верховна Рада України з 30 вересня 2016 року втрачала право призначати суддів довічно, це право переходило до Вищої ради правосуддя. У зв’язку з цим спікер ВРУ А. Парубій 29 вересня 2016 року провів позачергове засідання ВРУ на якому на підставі «порушення присяги» поставив завдання звільнити 32 суддів, 19 з яких підозрюються в зв’язку з прийняттям незаконних рішень проти учасників Євромайдана в 2014 році. За багатьма з суддів голосування відбувалося по кілька разів (за деякими – до 15 разів), на підставі волюнтаристських рішень спікера і в порушення регламенту ВРУ. В результаті такої процедури багаторазового «переголосування» для досягнення потрібного результату було звільнено 29 суддів. В цьому випадку з боку спікера ВРУ А. Парубія було порушено як Регламент ВРУ щодо процедури голосування, так і здійснений неприкритий вплив на всю судову систему з метою її залякування і підпорядкування волі влади.

Інші вищі державні чиновники України так само не гребують здійснювати прямий вплив на діяльність суддів. Так, в січні 2016 року міністр Внутрішніх справ України А. Аваков заявив, що владі потрібно провести радикальну реформу судів і замінити весь суддівський корпус. Не відстають від нього і його підлеглі – в квітні 2016 року Х. Деканоїдзе назвала суди винними у провалі реформи поліції і закликала «громадськість» не допустити «перемоги реваншизму».

Широко відомі факти тиску на суддів Конституційного Суду України під час розгляду ними справи за конституційним зверненням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України окремих частин Закону України «Про очищення влади» (люстрацію).

Новий прем’єр-міністр В. Гройсман продовжив цю недобру традицію відверто вторгшись в сферу повноважень судової влади доручивши 28 квітня 2016 року Міністерству юстиції України провести перевірку так званих «неправомірних» рішень суддів, а інформацію про них опублікувати. Як прокоментував цю пропозицію член Консультативної ради при Генеральній прокуратурі України Ю. Спектор «Голова уряду натякає на те, що міністр юстиції буде оголошувати прізвища небажаних суддів, називати їх ворогами народу, таврувати ганьбою, вішати ярлики, а потім революційні хунвейбіни з числа підконтрольних «активістів» будуть влаштовувати публічну кампанію цькування і залякування конкретного судді з метою досягнення двох цілей: провчити цього суддю, змусити переглянути своє рішення або прийняти будь-яке рішення, і одночасно залякати інших – мовляв, все бачать, чим це загрожує, якщо хто не з нами… Такі методи інакше як терористичними важко назвати»- пише експерт.

Крім того, за інформацією, яка вимагає підтвердження, кандидати на посаду суддів повинні проходити співбесіду в Адміністрації Президента України.

Всім цим порушуються конституційні норми щодо захисту статусу суддів: незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю в будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути притягнутий до відповідальності за прийняте ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Держава забезпечує особисту безпеку судді і членів його сім’ї (ст. 126). За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності (ст. 129).

Не відстають від органів влади та «громадські активісти в балаклавах». Наприклад, 22 жовтня 2015 року під будівлею Конституційного суду України зібралися активісти громадського люстраційного комітету з вимогою відсторонення восьми суддів Конституційного суду, щоб не слухати справи про люстрацію і призначення інших, а також покарання цих суддів, так як в Генеральній прокуратурі вже є докази їх «злодіянь». Неодноразово на суддів і членів їх сімей чинився тиск.

Наприклад, 22 січня 2015 року у Києві невідомий напав на суддю Печерського районного суду Оксану Царевич; 26 грудня 2015 року у Києві на суді, де вирішувалося питання про доставку Геннадія Корбана, народний депутат України Андрій Денисенко кинув кілька пляшок з водою в суддю; 1-2 липня 2016 року під час розгляду в Апеляційному суді м.Києва справи комбата батальйону «Айдар» В. Лихоліта щодо кримінальних злочинів скоєних ним і його підлеглими в зоні АТО, сам суд і вул. Хрещатик були заблоковані його підлеглими, підозрюваного в результаті тиску звільнили на поруки групи народних депутатів, а Генеральний прокурор Луценко запропонував видати їм фактично індульгенцію, звільнивши «військовослужбовців, які у військових умовах порушували Кримінальний кодекс, від відповідальності»; 23 листопада 2016 року в Києві радикали заблокували будівлю Апеляційного суду, де розглядається справа бійця Айдара В. Заверухи. За версією слідства, Заверуха разом з Андрієм Романюком, Євгеном Кошелюком, Миколою Мнишенком і Данилом Ситниковим пограбували АЗС в Києві і забрали з каси близько 800 грн. (їм не вистачало заплатити за оренду квартири, а настільки маленька сума вийшла тому, що вони влаштували наліт на заправку незабаром після інкасації).

Під час нальоту, одного з працівників поранили в руку, два бійці полку спеціального призначення загинули під час переслідування підозрюваних. Ще троє отримали поранення.

Заверуха та більша частина її групи воювали в зоні АТО в складі добробатів. Відомі радикальними поглядами і любов’ю до нацистської атрибутики.

Крім того, справи 23 убитих співробітників МВС під час суспільно-політичних подій зими 2014 року не розслідуються. Для учасників протистояння з боку Майдану, в лютому 2014 року набрав чинності закон «Про амністію учасників Євромайдану» за яким усі вони амністовані, чим фактично поставлений правовий бар’єр на розслідуванні злочинів скоєних ними проти співробітників МВС, включаючи і їх вбивства. Прокуратура практично таємно розслідує цей вид злочинів. При цьому відбувається порушення конституційного права їх рідних і близьких на справедливий суд над вбивцями. Хоча деякі особи, офіційно заявляють, що вбивали правоохоронців на Майдані з вогнепальної зброї, але до них ніяких санкцій органи влади при цьому не застосовують. Таким чином, легалізується вбивство співробітників правоохоронних органів взимку 2014 року. Разом з тим, з боку міжнародних організацій та Європейської комісії відповідної реакції не було. Оцінка такого волаючого підходу, що порушує основні принципи прав людини, дана не була.

В продовження теми, за даними Ради суддів України деякі судді, не впоравшись з громадським тиском, покінчили життя самогубством, інші – втратили старих батьків, які не витримали «громадського» засудження. При цьому, держава, чиїм безпосереднім обов’язком є захист суддів ніяких заходів у цьому напрямку не приймає. На порочність такої практики неодноразово звертали увагу в своїй публічній заяві органи судової влади і суддівського самоврядування.

Блокування судової системи

Окремо можна згадати так само таку особливість української судової системи як відсутність суддів в цілому ряді районних судів і відповідно нефункціонування цих 219 судів по всій Україні. Судді, які були або пішли на пенсію або були люструвані, а набір нових на вакантні посади не провадиться. При цьому громадяни України на відповідних територіях позбавляються права на справедливий суд, зафіксованого в конституції України (ст. 55) та ЄСПЛ (ст. 6).

Крім того, влітку 2016 року була спроба ввести в судову систему України окремий вид судів – антикорупційні суди. Зокрема, законопроект президента П. Порошенко передбачав створення в 2017 році Вищого антикорупційного суду. На щастя депутатський корпус не підтримав цю новацію. Само по собі злочин «корупції» чітко підпадає в компетенцію кримінальної юстиції та створення окремого суду для даного виду злочинів бачиться зовсім не логічним. У такому випадку потрібно створювати так само окремі суди для всіх інших видів кримінальних злочинів: грабежу, розбою, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, згвалтувань і т.п.

Слабкість антикорупційних органів

Крім того, в попередніх моніторингах було звернуто увагу, що в українських реаліях антикорупційні органи не є самостійними і не виконують функцію «боротьби з корупцією» в розумінні західної демократії. У процесі свого розвитку і становлення вони самі перетворюються в політичні проекти, що паразитують на виборних слоганах боротьби з корупцією, і самі керівники цих органів є або ставлениками, або безпосередніми учасниками реалізації таких політичних проектів, а молоді керівники і працівники таких органів в особистих бесідах не приховують , що головною метою діяльності по боротьбі з корупцією вони бачать як своє майбутнє депутатство на різних рівнях, так і перспективу жити на гранти, що виділяються європейськими партнерами. Також вони не приховують, що отримують консультації на тему «правильності» або «неправильності» проведення антикорупційних розслідувань в посольствах країн, які є провідниками європейської інтеграції України. По суті, це є втручанням у внутрішні справи суверенної держави і дає привід недоброзичливцям української незалежності говорити про тотальне зовнішнэ управління, в тому числі за допомогою боротьби з інакомисленням із залученням правоохоронної системи, іноземних посольств, консультантів і окремих політиків.

Таким чином, в судовій системі України в 2016 році пройшли глобальні зміни, зокрема, змінено відповідний розділ Конституції. Але на якість правосуддя в позитивну сторону це не вплинуло. Цілий ряд судів не можуть забезпечити реалізацію прав громадян на справедливий суд через відсутність в них суддів, безпосередньо на суддів через їх громадянської позиції чиниться тиск, різного роду паравоєнні формування впливають на хід судових процесів, фактично звільняючи своїх «колег». Влада не робить щодо цього ніякої протидії. Причому часто самі представники влади роблять заяви, які підривають авторитет і довіру до судової системи, надаючи при цьому на неї тиск і ігноруючи незалежність судів і недоторканність суддів. Не розслідуються вбивства правоохоронців під час Майдану-2014, пропонується створення судів по окремих видах злочинів, що входять в загальнокримінальну юрисдикцію.

Підняття цін на комунальні послуги

На початку 2016 року цілою низкою рішень органів державної влади були підняті ціни на газ, опалення та гарячу воду для населення. Так, Національна комісія, що здійснює держрегулювання в сфері енергетики і комунальних послуг, підвищила тарифи на теплову енергію та послуги центрального опалення на 75-90% з 1 липня 2016 року. Крім того, з 1 липня 2016 року, в Україні майже в два рази зросли ціни на гарячу воду, а з 1 вересня 2016 року тарифи на електричну енергію для населення зросли в середньому на 25%.

При цьому, варто підкреслити, що українці стали значно менше в цьому році заробляти. Так, швейцарський Credit Suisse оцінює падіння доходів українців на 19%. Про це йдеться в звіті Global Wealth Report.

За останніми даними українці в середньому заробляють менше $200 доларів на місяць. При цьому, цей показник падає вже не перший рік. З 1 січня 2014 року мінімальна зарплата впала майже в три рази – з $148,54 на місяць до $57,42. Це найнижчий показник з 2005 року.

Дані дії влади, які призводять до значного і непідйомного для більшості населення зростання комунальних платежів суперечать конституційній нормі про Україну-«соціальну державу» і право «заробляти на життя працею» (ст. 43). Крім того, Європейська соціальна хартія (1996 р.) передбачає «право на справедливу винагороду», суть якого полягає в зобов’язанні держави «визнати право працівників на таку винагороду, що забезпечує їм і їхнім сім’ям достатній рівень життя» (ст. 4). Беручи до уваги середню заробітну плату по Україні і мінімальну заробітну плату і пенсію, ці зобов’язання явно порушені державою.

Представники влади при цьому відзначилися своїми цинічними «порадами» співгромадянам: народний депутат від БПП О. Барна запропонував українцям відключати одну-дві кімнати від опалення, якщо не вистачає грошей платити за високі тарифи, віце-прем’єр Розенко порадив жителям сільської місцевості зовсім відмовитися від газу .

Таким чином, за розглянутий період можна констатувати часте, системне і грубе порушення як конституційних норм, так і міжнародних зобов’язань щодо соціальних прав і свобод людини з боку державних органів України. Ці порушення носять неприкритий і цинічний характер, відсутня об’єктивна реакція на зауваження міжнародних інституцій.

Підміна понять в рамках боротьби з корупцією

Директор Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) А. Ситник звернувся 19 травня 2016 року до Верховної Ради із закликом підтримати законодавчу ініціативу, яка дозволить його відомству автономне прослуховування. На даний момент, правом на вторгнення в особисте життя громадян шляхом прослуховування їхніх особистих розмов володіє лише обмежене коло державних органів: СБУ, МВС і ГПУ. Причому здійснювати таку діяльність вони можуть тільки за рішенням суду. Так само не обгрунтовані критерії, за якими в НАБУ вирішуватимуть, кого прослуховувати. Згідно з європейською практикою, право на таємницю листування є фундаментальним, і як це роз’яснив Європейський суд з прав людини, це поширюється також і на телефонні розмови. При цьому, порушуватися воно може лише у виняткових випадках. Ця ж практика закріплена і в ст. 31 Конституції України. Тому, таке розширення списку органів наділеним правом вторгнення в особисте життя, навряд чи буде відповідати європейським стандартам.

Також потрібно відзначити, що незважаючи на наявність в Кримінальному кодексі України ст. 163, що стосується порушення таємниці листування і телефонних переговорів, а також статті 359, яка передбачає санкції за незаконне придбання, продаж і використання пристроїв для прослуховування, це не є перешкодою до активного поширення цього виду злочинів і використання «прослушок» як інструменту в комерційних і політичних цілях.

Крім того, представники НАБУ 16 березня 2016 року провели обшук у приймальні офісу народного депутата від групи «Воля народу» О. Онищенко. НАБУ обгрунтовували свої дії наявністю судового ордера на обшук приміщень по конкретному юридичною адресою, де розташована також приймальня народного депутат. Причому факт наявності відповідної таблички на обшукуваного приміщенні не заперечується.

Дані дії державного органу прямо порушують ст. 80 Конституції України, яка гарантує недоторканність народних депутатів. Як розтлумачив Конституційний суд України, «депутатська недоторканність є елементом статусу народного депутата України і конституційною гарантією, яка спрямована на створення належних умов для безперешкодного і ефективного здійснення ним депутатської діяльності (депутатських повноважень). Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер. Її мета – не тільки убезпечити народного депутата України від незаконного втручання в його депутатську діяльність, а й сприяти належному функціонуванню парламенту».

Крім того, як зазначено, в спеціальному Законі України «Про статус народного депутата» (1992 р.), передбачена особлива процедура отримання права на обшук громадських приймалень депутатів, що витікає з особливостей статусу народного депутата – «Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, відповідно до закону, що обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 27 п. 2).

Дана процедура була прямо порушена, оскільки ні звернення від НАБУ в ВРУ, ні відповідно голосування з даного питання не проводилося. Тільки рішення суду не дає права на обшук приміщень народних депутатів, тим більше, що НАБУ не заперечують факту перебування там громадської приймальні депутата.

Такі дії НАБУ з одного боку свідчить про відкрите нехтування цим органом не тільки важливих норм Конституції і законів України, а й тієї загрози яку може нести діяльність даного органу для громадян України, а також використанні цього органу в політичній боротьбі, оскільки, наприклад, ніяких дій щодо Президента України в зв’язку з офшорним скандалом НАБУ здійснено не було.

Окремо варто підкреслити, що інший антикорупційний орган – Національне агентство з попередження корупції всіма силами намагається розширити свої повноваження, хоча в його практиці відсутня методика перевірок на предмет корупції.

Одіозний законопроект про спецконфіскації

6 вересня 2016 року під час відкриття нової сесії Верховної Ради Президент П. Порошенко в своєму щорічному зверненні до парламентаріїв визначив як одне з ключових завдань депутатів на найближчий час прийняття закону про так звану спецконфіскацію. Уже два роки як на рахунках в українських банках заарештовано близько 50 млрд грн. – в державних «Ощадбанку», «Укрексімбанку», а також «Укргазбанку». На цих рахунках майно саме в грошових коштах (в основному в доларах США і в гривні) і менша частина – у внутрішніх облігаціях в іноземній валюті.

Зарахувати ці кошти в бюджет країни зараз практично нереально, оскільки юридично для цього необхідно остаточне рішення суду про те, що Янукович і його соратники вчинили злочини з тих чи інших справах, в яких їх підозрюють правоохоронні органи.

Першою спробою ввести спеціальну конфіскацію на законодавчому рівні був законопроект №3025, зареєстрований у вересні 2015 року. Ініціаторами стали члени команди екс-прем’єра А. Яценюка. Головним мінусом запропонованого ними варіанту спецконфіскації було те, що він був адресним – в нього були вписані конкретні прізвища – Януковича і осіб з його оточення. І оскільки це суперечить загальноприйнятій нормі як для механізму спеціальної конфіскації, так і для юридичної практики в цілому, законопроект не був прийнятий.

Після цього, вже на початку 2016 року були подані ще два законопроекти з цієї серії – спочатку №4057, і відразу після його відкликання – №4811. При цьому обидва були фактично ідентичними. Вони були піддані критиці парламентськими комітетами і частиною депутатів, і як результат – прийняті не були. У липні 2016 року законопроект №4811 відкликали і зареєстрували №4890 – вже четвертий за рахунком. За фактом законопроект мало чим відрізнявся від попередніх версій. Також в рішенні комітету з питань забезпечення правоохоронної діяльності зазначено, що цей законопроект (як і колишні варіанти) отримав негативний висновок Ради Європи.

Далі естафету перехопив Кабмін, і підготовкою нового законопроекту зайнялися в Мін’юсті. 14 вересня 2016 року Кабінет Міністрів затвердив і направив до Верховної Ради новий проект закону про спецконфіскацію авторства заступника міністра юстиції А. Янчука – №5142 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення стягнення в дохід держави необґрунтованих активів”. У проекті закону був передбачений механізм цивільної конфіскації (в рамках цивільного процесу) – у міжнародній практиці відомий як “Non-Conviction Based Asset Forfeiture”. До речі, в попередньому законопроекті №4890 процес стягнення необґрунтованих активів відбувався в рамках кримінального провадження. Інститут цивільної конфіскації передбачає стягнення необґрунтованих активів в дохід держави до закінчення кримінального провадження, в ході якого і були виявлені ці активи. Необгрунтовані активи мають на увазі активи, правомірність походження яких не може бути доведена, а, отже, ті, які були отримані незаконним або корупційним шляхом.

Важлива відмінність від звичайного механізму конфіскації полягає в тому, що в рамках громадянської конфіскації стягується майно, яке не має безпосереднього зв’язку з злочином, в ході розслідування якої це майно було виявлено. Простий приклад: синові екс-президента Януковича Олександру Януковичу було оголошено підозру (одну з) в причетності до незаконного заволодіння резиденцією “Межигір’я” його батьком. І згідно з механізмом цивільної конфіскації, стягнення до бюджету підлягають всі активи Олександра Януковича, які будуть виявлені в ході розслідування і законність походження яких він не зможе обґрунтувати.

Також громадянська конфіскація може здійснюватися під час розслідування тільки корупційних кримінальних злочинів (деякі злочини проти власності, у сфері обігу наркотичних засобів, у сфері службової діяльності, зазначені в примітці до статті 45 Кримінального кодексу України). Крім цього, громадянська конфіскація застосовуватиметься тільки до готівкової і безготівкової валюти, цінних паперів та інших платіжних документів, а також банківських металів і коштовних каменів. Їх вартість повинна перевищувати одну тисячу розрахункових рівнів мінімальної заробітної плати (станом на сьогодні – 1,45 млн грн). Тобто ні автомобілі, ні будинки, ні інше рухоме або нерухоме майно конфіскації підлягати не будуть.

Для процесу громадянської конфіскації активів потрібно звернення з цивільним позовом про стягнення необґрунтованих активів в суд з боку виключно Генерального прокурора (або в.о.) Або заступника Генпрокурора-керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. У позові також повинні бути викладені «обставини, які дають підстави аргументовано вважати, що власник активів є їх номінальним». Відповідач, в свою чергу, повинен довести правомірність отримання активів, надавши для цього відповідні документи. Таким чином, в цій процедурі відносини відповідають моделі “позивач – відповідач”, а не “прокурор – обвинувачений – підозрюваний”.

У той же час сам закон про спецконфіскацію породжує кілька питань пов’язаних з правами громадян. По-перше, вводиться система, при якій особа повинна буде доводити правомірність володіння майном, а не держава – доводити не правомірність такого володіння. По-друге, підривається сама священна основа сучасних соціальних відносин – приватна власність, яка може бути конфіскована не маючи при цьому безпосереднього зв’язку зі злочином. По-третє, механізм конфіскації неправомірно нажитого майна вже існує в українському кримінальному законодавстві, а механізм цивільної конфіскації є лише більш коротким за термінами і менш обтяженим формальностями. По-четверте, громадянська конфіскація може послужити способом тиску і розправи над політичними опонентами, на яких при цьому досить лише завести справу про корупцію, а потім конфіскувати майно в оперативному порядку.

Таким чином, сфера боротьби з корупцією в Україні перетворюється на механізм зведення рахунків з політичними і бізнес конкурентами, людей, які володіють впливом в силових структурах шляхом широкого використання механізмів прослуховування. Активно намагаються провести протиправний механізм спецконфіскації, цього разу «цивільно-правової», яка переводить відносини незасуджених осіб з державою в площину доведення ними правомірного володіння своїм майном. Причому підміняється вже існуючий і діючий механізм кримінальної конфіскації за рішенням суду неправомірно нажитого, де саме сторона держави повинна довести неправомірність володіння активами.

Порушення прав внутрішньо переміщених осіб

Україна за підсумками 2015 року увійшла в список держав з найбільшою кількістю внутрішньо переміщених осіб (ВПО) за інформацією Центру моніторингу внутрішніх переміщень (IDMC) – 1,7 млн переселенців.

На початку 2016 року набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який був покликаний значно поліпшити ситуацію в цій сфері.

Проте, соціальне і правове забезпечення ВПЛ в Україні залишається у вкрай складній ситуації. Переміщені особи стикаються з тотальною бюрократією, а також ігноруванням їхніх конституційних прав і свобод.

На початку року ряд громадських організацій заявив про масові порушення прав переселенців з-за поширення серед підрозділів соціального захисту населення (УПСЗН) Міністерством соціальної політики прямої вказівки щодо невиконання вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Уже навесні 2016 року, в результаті порушення строків продовження дії довідок ВПЛ місцевими управліннями Державної міграційної служби (ДМС), виникла критична ситуація, коли переселенці не могли вчасно отримати належні їм соціальні виплати. Так, для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеного особи така особа звертається із заявою в управління соціального захисту населення за місцем проживання. При видачі довідки посадова особа інформує внутрішньо переміщену особу про обов’язок повідомити протягом 10 днів територіальному підрозділу Державної міграційної служби про фактичне місце проживання, а також про зміну фактичного місця проживання або повернення до фактичного місця проживання.

Територіальний підрозділ ДМС в триденний термін після повідомлення внутрішньо переміщеною особою про фактичне місце проживання проводить перевірку наведених в довідці відповідних відомостей, проставляє в разі підтвердження таких відомостей на зворотному боці довідки відмітку про реєстрацію місця проживання осіб, зазначених у довідці, і щодня подає в електронній формі уповноваженому органу відповідну інформацію. Довідка не дійсна без проставлення на її зворотному боці зазначеної відмітки.

Територіальний підрозділ ДМС відмовляються проставляти на довідках, виданих переміщеним особам управлінням соціального захисту населення про постановку на облік, штампа про фактичне місце проживання цих осіб. Мотивуючи це тим, що 13 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Представники влади визнали, що необхідно терміново виправити дану ситуацію і знайти той механізм, який в найкоротші терміни спростить процедуру обліку внутрішньо переміщених осіб, проте процес просувається з великими труднощами.

На державному рівні активно проводиться політика можливості забезпечення громадян України соціальними виплатами тільки на підконтрольній території. Громадяни України, які не по своїй волі опинилися на території, контрольованій незаконними організаціями «ДНР» і «ЛНР», виявляються відрізаними від підтримки держави.

Тотальна бюрократія, яка значно ускладнює життя ВПЛ, простежується в багатьох дрібницях. Зокрема, з 1 липня 2016 року виплата пенсій внутрішньо переміщеним особам буде здійснюватися тільки через відділення “Ощадбанку”. Так, всі громадяни, які обслуговувалися в інших банках, обслуговувалися в поштових відділеннях, повинні будуть перейти на обслуговування в “Ощадбанк”.

До сих пір не створено єдиного реєстру внутрішньо переміщених осіб. Міністерство соціальної політики тільки розробляє реєстр, який планується запустити вже у вересні.

Можна констатувати інституційну проблему роботи з ВПЛ. Так, як заявив заступник міністра з питань окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Г. Тука, відомство практично не існує – співробітниками Міністерства є три людини – міністр і два його заступники.

Сам статус тимчасово переміщених осіб перевіряється двічі на рік. Цим фактично порушується принцип рівності громадян, передбачений в конституції (ст. 24). В рамках контролю їх перебування в місцях тимчасового проживання органами влади вивішуються оголошення зі списками таких громадян, для контролю їх проживання. Цим порушується право на приватність таких осіб.

Таким чином, соціальне забезпечення і правові гарантії внутрішньо переміщених осіб перебувають у вкрай жалюгідному стані і стикаються з відсутністю бажання влади дійсно оперативно і якісно виправити ситуацію. Тотальна бюрократизація процесу, а також відсутність реальних дій влади призводять до значного падіння рівня життя ВПЛ і можливості їх швидкої соціалізації.

Порушення прав ув’язнених

За повідомленнями Міжнародної правозахисної організації Amnesty International в Україні існують таємні в’язниці СБУ, які як мінімум знаходяться в Харкові, Маріуполі, Краматорську та Ізюмі, з яких напередодні візиту делегації підкомітету ООН з питань запобігання катуванням 29 серпня 2016 року було звільнено 13 осіб.

Порушенням українського законодавства є сам факт наявності у СБУ «своїх» в’язниць. Україна відзвітувала перед Радою Європи про закриття СІЗО СБУ ще в 2003 році, оскільки, згідно з міжнародними зобов’язаннями нашої держави, в Україні можуть існувати слідчі ізолятори виключно під егідою Мін’юсту – в рамках системи Державної пенітенціарної служби.

По-друге застосування до осіб, які містяться в таких в’язницях, тортур є порушенням національного законодавства (ст. 28 Конституції України), імперативної норми міжнародного права характеру ergo omnes, а також норм цілого ряду міжнародних конвенцій універсального (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.)) і регіонального характеру (Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводження і покарання (1987 р.)), ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (ЄКПЛ) (1950 р.)) стороною яких є Україна.

По-третє, порушенням є утримання таких осіб без суду у в’язниці, чим порушується ст. 29 (право на свободу та особисту недоторканність), ст. 55 (захист прав в суді) і ст. 64 (неприпустимість обмеження конституційних прав людини) Конституції України, ст. 5-6 ЄКПЛ (право на свободу та особисту недоторканність і право на справедливий суд), ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) (ніхто не може зазнавати безпідставного арешту чи утримання під вартою).

При цьому українське правосуддя з якоїсь незрозумілої причини відпускає 11 жовтня 2016 року з в’язниці на свободу одного із засновників «ЛНР», яка в 2014 році була охарактеризована в Україні як терористична організація – Сергія Корсунського, в – але в той же час продовжує утримувати в СІЗО харків’янина Ю. Апухтіна – провідника антиМайдан мітингів в березні-квітні 2014 року.

Яскравим прикладом системності проблем в даній сфері є ситуація з відвідуванням Генеральним прокурором України Юрієм Луценком Райковської виправної колонії №73 в Житомирській області без попереднього попередження. “Жах. 500 засуджених. У лазні немає води. Їжу готують прямо в цеху, де рубають дрова. В штрафному ізоляторі немає скла у вікнах, теж немає води. У медпункті майже немає ліків. Вартість дня в кімнаті побачень – 700 грн. Доступ до телефонного зв’язку не організований”, – написав Генпрокурор на своїй сторінці в мережі Facebook. Скільки ще таких виправних установ знаходиться в Україні залишається риторичним питанням.

Окремим питанням є обмін одних громадян України на інших в рамках процедури «звільнення заручників» в якій активно задіяні президент П. Порошенко і голова СБУ І. Грицак. Найбільш кричущим був випадок обміну з Росією 14 червня 2016року Г. Афанасьєва і Ю. Солошенко на одеситів обвинувачених в сепаратизмі Олену Гліщінскую і Валерію Діденко, з яких перша до того ж була вагітна на пізніх термінах під час обміну. Ці дійства є грубим порушенням української Конституції, яка забороняє вигнання або видачу іншій країні громадян України (ст. 25). Крім того, фактично пропагується відсутність рівності громадян України, яка проголошена в ст. 21 Конституції України.

Аналогічна інформації містилася в 14 з серії доповідей, підготовлених Місією ООН з моніторингу дотримання прав людини в Україні, яка охоплює період з 16 лютого по 15 травня 2016 року. Зокрема, відзначено, що «Агентство з прав людини отримало повідомлення про випадки насильницьких зникнень, довільних і таємних утримань під вартою, катувань та жорстокого поводження з боку українських правоохоронних органів. Серед них було понад 20 випадків довільного затримання та жорстокого поводження… Багато з цих випадків стосуються утримання під вартою без зв’язку із зовнішнім світом в неофіційних в’язницях, де тортури і жорстоке поводження постійно використовуються як засіб для отримання зізнань або інформації, або щоб залякати або покарати жертву».

У контексті даного питання варто відзначити особливу роль Української Православної Церкви. Так, відомі неодноразові приклади допомоги УПЦ в обміні полоненими. Між УПЦ і спеціальними службами в даному напрямку налагоджений діалог. Так, в листопаді 2016 року Голова СБУ Василь Грицак і представники Всеукраїнської ради церков обговорили можливості звільнення українських полонених під час виїзного засідання в Краматорську. Як було констатовано експертами, участь УПЦ має вкрай перспективні тенденції.

Таким чином, за звітний період було виявлено цілу низку порушень у сфері прав ув’язнених, такі як тортури, наявність «секретних в’язниць», обмін громадян України на інших громадян України. Міжнародні організації звертають увагу на довільні затримання і жорстоке поводження.

Порушення права на працю

3 вересня 2016 року ЗМІ України розповсюдили інформацію про відсторонення від роботи і початок процедури звільнення сестер Ковальчук, які викладали в Педагогічному університеті Драгоманова в Києві. Приводом для звільнення стали їх заяви в соціальних мережах, охарактеризовані, як «сепаратистські».

В даному випадку ми маємо справу з цілим букетом порушень цілого ряду норм законодавства. В першу чергу, особиста громадянська позиція громадянина України не є приводом для обмеження його права на працю. По-друге, звільнення з роботи можливо тільки при дотриманні цілого ряду норм трудового законодавства. По-третє, якщо член викладацького колективу працював за контрактом, то його розрив однієї зі сторін можливий на основі лише чітко прописаних в ньому і законодавстві умов. Сам по собі факт, що певні фрази особи розглядаються, як «сепаратизм», не є приводом для звільнення і взагалі сам факт такого їх розуміння має бути доведений проведенням відповідної експертизи. Більш того, сам вираз своїх думок особою в соціальній мережі повинно розглядатися як можливість реалізації ним свободи слова закріпленої в Конституції України і в цілому ряді міжнародно-правових актів стороною яких Україна є і відповідно повинна дотримуватися.

Таким чином, в Україні в 2016 році мали місце випадки неправомірного обмеження права на працю виходячи з політичних симпатій і антипатій особи.

Ускладнення ситуації з ринком праці і зайнятості в Україні, яке пов’язане як з жорсткою незаконною позицією Російської Федерації щодо закриття ринку для українських товарів, перш за все машинобудівного комплексу і сільхозобробки, так і тим, що квоти на продукцію сільського господарства, що поставляється в Європу, які існують після підписання договору «Про вільну торгівлю з Європейським Союзом» (і навіть зі змінами і збільшеннями, прийнятими останнім часом), не відповідають можливостям українського експорту в Європу.

Так, після підписання договору «Про вільну торгівлю з ЄС» Україна втратила 33% експорту в Європу і більше 68% експорту в Росію і країни СНД. В таких умовах, здавалося б очевидним, порятунком могло б бути на ряду з роботою по сертифікації української продукції в Європі, проведення переговорів щодо збільшення квот, а також розробка програми по завантаженню вітчизняної промисловості із залученням насамперед державних монополій, таких як НАК «Нафтогаз», НАЕК «Енергоатом», ПАТ «Укрзалізниця».

Проте, на думку українських експертів, керівники НАК «Нафтогаз» українським урядом не управляються. При будь-якій ситуації, пов’язаній з усвідомленими і правильними дорученнями уряду, керівники НАК біжать в західні посольства, включаючи схему протекціонізму і лобіювання іноземних дипломатів. Зокрема, існує конспірологічна версія, що керівництво НАК «Нафтогаз» поставлено з метою знищити українське машинобудування, що займається створенням газоперекачувальних станцій та обладнання для ПАТ «Укртрансгаз» і ПАТ «Укргазвидобування», здати в концесію або в управління консорціуму із західних компаній ПАТ «Укртрансгаз», а оскільки дана компанія потребує серйозної модернізації, нав’язати їй технічний кредит замість оплати, концесії чи оренди у вигляді обладнання (газоперекачувальних станцій) західного виробництва, яке за ціною в 2 рази дорожче вітчизняних аналогів.

Підтвердженням цьому є скасування тендерів, оголошених і проведених через систему “ProZorro” на 3 газоперекачувальних станції. Умовна мотивація – теоретичні наслідки можливого будівництва “Південного потоку”, яке ставить на межу виживання 6 підприємств машинобудівного комплексу: ПАТ “Сумське НВО”, ДП НВКГ “Зоря” – “Машпроект”, ПАТ “Дніпроспецсталь”, ТОВ “Укргазпромбуд”, ПАТ “ЕМСС”, ТОВ “Сентравіс” та інші.

Це лише один з прикладів, обговорюваних українським суспільством, коли під гаслами «інтеграції в Європу» фактично можливий факт знищення українського машинобудівного комплексу (і української промисловості в цілому) конкурентами з подальшим захопленням ринку, наслідками якого безумовно стане втрата робочих місць та інші соціальні проблеми.

Такою же актуальною і обговорюваною проблемою є тиск структурою Єврокомісії з експорту лісу кругляка. Так, президент України Петро Порошенко в ході саміту Україна-ЄС в Брюсселі повідомив, що має намір ініціювати скасування мораторію на експорт необробленої деревини. Про це повідомив президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Однак, роком раніше було прийнято вольове рішення про введення мораторію через те, що в лісах Карпат і Полісся відбувається самовільна, безперервна, незаконна вирубка лісів, що завдає значні економічні та екологічні збитки українській державі. Чималу частку законно і незаконно вирубаного лісу продавали на Захід.

Висновки

Таким чином, за звітний період 2016 року ми можемо відзначити порушення цілого ряду конституційних прав громадян і міжнародних зобов’язань України. Органи державної влади України, чиїм завданням є забезпечення і захист прав громадян знаходяться в глибокому інституціональній кризі.

Багато чиновників вищих категорій не усвідомлюють обсягу відповідальності, який на них лягає, дозволяючи собі расистські заяви, порушуючи процедури прийняття законів і призначення на посади. На високі посади призначаються випадкові люди без досвіду відповідної роботи.

Влада не виконує міжнародні зобов’язання України. Все це відбувається, не дивлячись на те, що згідно з Конституцією України «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»(ст. 3).

У сфері люстрації за 2016 рік українська влада не прийняла заходів щодо імплементації в Закон «Про очищення влади» європейських норм на чому наполягала Венеціанська комісія з метою привести його у відповідність з європейськими стандартами прав людини. Тисячі громадян України, звільнені в рамках люстрації не можуть домогтися в судах загальної юрисдикції справедливості, оскільки ці суди не приймають рішення чекаючи вердикту Конституційного суду щодо конституційності Закону «Про очищення влади».

Ситуація ускладнюється тим, що представники української влади при написанні законопроектів в якості технічної допомоги залучають юристів, які не володіють відповідною компетенцією або досвідом європейської практики і не здатні ефективно імплементувати європейські стандарти, на що вказується у висновках Венеціанської комісії.

Відповідно, положення української влади більш ніж делікатне, але є логічним продовженням практики жонглювання євроінтеграційними гаслами про цінності демократії без бажання і політичної волі застосовувати їх на практиці. Мін’юст в такій схемі перетворюється на каральний орган: відбувається посилення норм законодавства, яке йде в розріз з прийнятими в області прав людини стандартами.

У сфері міжконфесійних відносин, відносин держави і релігійних організацій та забезпечення прав віруючих потрібно відзначити негативні тенденції втручання влади в церковне життя під гаслом «створення єдиної помісної церкви», хоча Конституція України і проголошує відділення церкви від держави (ст. 35).

Крім того, має місце цілеспрямована боротьба ряду релігійних організацій з підтримкою ряду депутатів і паравоєнних формувань проти найбільшої релігійної громади України – Української православної церкви (УПЦ). Мають місце, особливо на Західній Україні, захоплення її парафій, побиття віруючих і служителів церкви. Запропоновано кілька законопроектів (№4128 від 23.02.2016 та №4511 від 22.04.2016) узаконюють церковне рейдерство і дискримінацію релігійних організацій, що порушують конституційні норми, наділені оціночними і суб’єктивними підходами і в разі свого прийняття можуть призвести до очевидного порушення прав віруючих і релігійних організацій, а конкретніше – УПЦ.

У сфері права на свободу слова та вільне отримання інформації (ст. 34 Конституції України), а також права журналістів на професію ситуація в 2016 році ще більше погіршилася по відношенню до 2015 року. Має місце цілеспрямована державна політика, спрямована на обмеження доступу населенню України до інших точок зору крім офіційних. Не дивлячись на наявність значного відсотка російськомовного і етнічно російського населення в Україні відбувається зачистка всього культурного та інформаційного простору України від чого-небудь пов’язаного з Росією або з російською мовою (ТВ контент, книги), не дивлячись на столітні зв’язку між народами, і існуючі особисті і родинні зв’язки людей. Останнім актом в цьому напрямку стала заборона на ввезення книг з Росії. Цим порушується серед усього іншого ст. 10 Конституції України, яка прямо гарантує вільний розвиток, використання і захист російської мови.

Українські журналісти отримують кримінальне покарання за вираження своєї громадянської позиції (справа Коцаби), їх вбивають, персональні дані іноземних журналістів відкрито публікуються, відзиваються дозволи на роботу іноземних журналістів (справа Шустера). Блокується робота телеканалів (справа Інтера). Все це прямо порушує, права журналістів, як осіб, що виконують функцію неупередженого інформування суспільства про ситуацію в країні, так і саме право вільно висловлювати свою думку, відмінну від думки влади і норми законодавства України (ст. 171 Кримінального кодексу України).

Тривають спроби політичних сил контролювати військові формування, які є продовженням політичних партій і громадських рухів. Це безумовно загрожує державі Україна, його стабільності та територіальній цілісності. При цьому, українська влада не робить адекватних дій для контролю над ситуацією, хоча Конституція України дозволяє тільки існування законних збройних формувань (ст. 17). Фактично на окремих територіях, в зоні АТО, а також локально по території розміщення баз підготовки бійців добровольчих батальйонів вибудовується паралельна система влади і військового управління, здатна при створенні кризових управлінських ситуацій здійснювати функцію держави і військового адміністрування.

У судовій системі України в 2016 році пройшли глобальні зміни, зокрема, змінено відповідний розділ Конституції. Але на якість правосуддя в позитивну сторону це не вплинуло. Цілий ряд судів не можуть забезпечити реалізацію прав громадян на справедливий суд (ст. 129 Конституції України) через відсутність в них суддів, безпосередньо на суддів через їх громадянської позиції чиниться тиск, різного роду паравоєнні формування впливають на хід судових процесів, фактично звільняючи своїх «колег». Влада не чинить цьому протидії. Причому часто самі представники влади роблять заяви, що підривають авторитет і довіру до судової системи, здійсьнючи при цьому на неї тиск і ігноруючи незалежність судів і недоторканність суддів. Чи не розслідуються вбивства правоохоронців, які відбулися під час Майдану-2014, пропонується створення судів по окремих видах злочинів, що входять в загальнокримінальну юрисдикцію.

У сфері боротьби з корупцією в Україні відбувається явна підміна понять і вона перетворюється в механізм зведення рахунків з політичними і бізнес конкурентами людей, які володіють впливом в силових структурах шляхом широкого використання механізмів прослуховування. Причому, навіть номінальна боротьба з корупцією і державне будівництво в пріоритетах влади знаходяться вище прав людини, що суперечить європейським нормам і стандартам. Зараз активно намагаються провести протиправний механізм спецконфіскації, цього разу «цивільно-правової», який переводить відносини незасуджених осіб з державою в площину доведення ними правомірного володіння своїм майном. Причому підміняється вже існуючий і діючий механізм кримінальної конфіскації за рішенням суду неправомірно нажитого, де саме сторона держави повинна довести неправомірність володіння засобами.

За звітний період міжнародними правозахисними організаціями було виявлено цілу низку порушень у сфері прав ув’язнених, такі як тортури, наявність «секретних в’язниць», обмін громадян України на інших громадян України. Звертають увагу на довільні затримання і жорстоке поводження з затриманими.

Має місце різке зниження соціальних стандартів життя населення України, не дивлячись на проголошену соціальну спрямованість держави (ст. 1 Конституції). Протягом трьох минулих років має місце щоквартальне підняття цін на різного роду комунальні послуги, яке ставить значну кількість населення за межу виживання. Держава бере мінімум заходів щоб якось виправити існуючу ситуацію.

В Україні в 2016 році мали місце випадки неправомірного обмеження права на працю виходячи з політичних симпатій і антипатій особи.

У свою чергу соціальне забезпечення і правові гарантії 1 млн. внутрішньо переміщених осіб перебувають у вкрай жалюгідному стані і стикаються з відсутністю бажання влади дійсно оперативно і якісно виправити ситуацію. Тотальна бюрократизація процесу, а також відсутність реальних дій влади призводять до значного падіння рівня життя ВПЛ і можливості їх швидкої соціалізації.

Міжфракційне депутатське об’єднання
«На захист порушених конституційних прав громадян
та проти політичних репресій
«Заборонено забороняти»


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям