Україна. А сенс? Про майбутнє моєї країни

Україна. А сенс? Про майбутнє моєї країни

Ми живемо вже сто років за часів, коли все змішалося і кордони стерті. Ні, номінально вони існують, але фактично їх немає. Стовпи з парканами між Росією, Україною і Білоруссю не розділяють наш народ. Один народ, який одночасно вважає і називає себе руським, і в той же час самоідентифікується як росіянин, білорус і українець. Скажіть, чий Київ – мати міст руських? Або Львів? Або Москва? Гоголь? Булгаков? Чайковський? Рєпін?

Великим творцям, пам’ятникам і містам глибоко наплювати, чиїми їх вважають. Вони – загальнолюдські, тому й великі. А дрібні, ті, хто не здатний навіть дострибнути до їх рівня усвідомлення світу й сенсу існування людини в ньому, намагаються хоч малий шматок відщипнути, кусаючи, щоб приліпити його собі на туземні намиста власної значущості. Ця психологія нагадує написи на величних каменях «Тут був Вася» або «NIHT». Коли таке пише радянський солдат на руїнах Рейхстагу в травні 1945 – розумію. А все інше – швондерівщина, гончаренківщина і ліліпутизм.

Або, наприклад, демократія. Що це? Американці переконані, що вони і є істинний зразок демократії. І вони не новачки в своїй омані. Засуджені в Нюрнберзькому процесі також до останньої хвилини стверджували, що саме вони і були справжніми демократами. До речі, радянський лад з діями НКВС, розкуркуленням і репресіями теж твердили про справжнє просування найкращої в світі демократії. Нам всі останні півстоліття «втирали», що найдемократичніші і вільні ЗМІ це: АВС, CNN, NYT та інші рупори свободи. Але що ми бачимо сьогодні? Це справжнісінькі фейкомьоти, як їх і називає нинішня адміністрація Президента США. Не думаю, що вони раптом у грудні 2016 року стали такими… У галузі форм і технологій людство просунулося неймовірно, але у розумінні смислів… Усе з точністю до навпаки.

Якщо абстрагуватися від щоденної боротьби та постійного включення в цей процес, приходиш до висновку, що переважна більшість особистих і суспільних орієнтирів, запропонованих нам у якості смислів життя за останні 50 років, – неправда, брехня і навмисна провокація. Свобода слова і переконань? Будинок, машина, холодильник? Повага в суспільстві? Статус? Так, так…

Просвітницька Російська імперія з найвищими в Європі зарплатами для робітників, величезним відсотком володіння землею селянством, надзвичайно освіченою аристократією закінчилася переворотом і вбивством монарха.

Система радянського соціалізму, що вичерпала себе на шляху побудови комунізму як маніпуляція влади народом, закінчилася розколом.

Про свободу слова сьогодні казати не доводиться, бо навіть на власній сторінці в соціальних мережах тебе можуть заблокувати за те, що ти кажеш правду, незручну для власників мереж. Про переконання взагалі мовчу – в Україні за них переслідують, позбавляють роботи, б’ють і вбивають.

«Будинок, машина, холодильник», такі розрекламовані на поки ще доступному для більшості телебаченню, виявляються для когось глузуванням, комусь нездійсненною, як комунізм, мрією, а для когось тією кліткою, яка забирає всі життєві сили людини, позбавляючи її реального сенсу життя – самого приводу замислитися про те, навіщо вона живе.

Повага в суспільстві – взагалі сумнівна категорія. Суспільство дуже мінливе і тих, кого вчора боготворило, завтра буде розпинати. Приклади з легкістю знайдете самі.

Статус? А чим визначається статус людини в сучасному суспільстві моєї країни, якщо навіть відомих лікарів і істориків гноблять за правду? І хто гнобить? Вчорашня волонтерки з Майдану американського походження, що стала волею випадку міністром, або вбивця Небесної сотні, який став завдяки цьому депутатом і блокувальником вугілля для всієї країни заради своєї винагороди за контрабанду?

Ви подивіться, хто сьогодні в Україні лідери громадської думки? Олігархи, недієздатні політики, бандити, вбивці і злодії, що прокралися до влади та вічно брешуть Висновок: чим більше ти крадеш, вбиваєш і брешеш – тим вищий твій статус. А сенс?

Я дуже люблю своє дитинство і Радянський союз за дві складові:

пам’ять про Велику Перемогу – 9 травня 1945;
За кришталево чисті дитячі та юнацькі помисли й надії на світле і щасливе життя у справедливому суспільстві, де кожен талант знайде собі застосування і буде заслужено обласканий людьми за служіння їм.
За останні чверть століття моя країна пережила три перевороти, три злами держави, три крахи, що призвели весь наш народ до злиднів, крадіжок і невігластва. Минуло три роки після останнього з них і багато хто так і не хоче робити висновки, не хоче вчитися навіть на власних помилках, визнаючи їх… Не хоче або не може? Ось у чому питання.

2004. 2014.
Моя Вітчизна бігає по колу по граблях в пошуках смислу, але замість нього тільки ламає кістки та долі свого народу в гонитві за чужим щастям. Чому?

Чому досі не прийшло усвідомлення у еліт, що якими б вони не були, вони еліти тільки з цим народом. У інших народів свої еліти. І дбати треба, перш за все, про свою країну і свій народ. Без нього ви, еліти, нуль або «о», або кругла мішень на власному лобі, але точно не еліти.

Чому народ донині не усвідомив, що будь-який переворот веде до краху і років, а деяких випадках і десятиліть жебрацького існування, перш за все, самого народу. Згадайте, як ми жили після розвалу СРСР? Який жах стався після перевороту 2004 року? Подивіться, до чого привів переворот 2014? Невже не зрозуміло, що будь-яке обвалення Конституції як суспільного договору веде до того, що ламаються інститути наступності й до влади дориваються не найкращі, а найгірші з нас. Ті, хто вміє і може знищувати, руйнувати, брехати, красти та вбивати. Це природний процес… Процес руйнування держави. Якщо ви так хочете змінити країну, почніть думати і поводьтеся активно не так на барикадах з палицями, рушницями і коктейлями Молотова, а в державних установах, на виборчих дільницях, на дорогах, врешті-решт. Не давайте хабара, чи не плюйте в під’їзді, поступайтеся дорогою і працюйте. Творіть, а не руйнуйте. Звикнете до думки, що все і відразу – колапс. Не можуть всі все і відразу отримати. Завжди буде конфлікт інтересів. Процвітання країни – це щоденна робота кожного її громадянина, від кондуктора до Президента, кожного на своєму робочому місці.

У традиційній державі є три кити, на яких вона тримається: армія, церква, чиновники. Три кити, які зберігають традиції і день у день, з століття в століття не тільки заради збереження традицій, а й заради реалізації тих членів суспільства, які не здатні на талант, прорив і ризик. Для таких громадян все має бути визначено – за вислугою років отримуєш відповідний чин, статус і стан, якщо не буде серйозних «косяків». Це нормально. Це природно. Це, врешті-решт, зумовлено віковими процесами, які дозволяли людям не тільки мирно співіснувати в одному територіальному об’єднанні, а й захищати себе. Він, звичайно, не ідеальний, оскільки шлях розвитку лежить «між» – між традиційною частиною суспільства і прогресивною. І створити умови для їх консолідації та розвитку – найперше завдання системи держави.

Знову повернуся до Російської імперії. Там все було дуже традиційно. Народжений дворянином знав, що йому не треба ні до чого особливо прагнути. Він навіть може пропити свої статки, або статки дружини (князь Облонський у Толстого), але переживати особливо нічого, завжди можна попросити допомоги у тітки або дядька, бабусі або ще когось з їх багатовікового роду. Зрештою, дочекатися, що помре хтось із родичів і залишить спадок. Сенс життя таких аристократів переважно чітко охарактеризований поняттям – обломовщина. Нічого поганого, але безглуздо. Та прекрасна освіта, яку вони отримували, часто призводила лише до завзятих бесід під наливочки в своєму маєтку і, до речі, зустрічі Наполеона з короваєм, як великого просвітителя. Звичайно, були й інші приклади аристократичних честі, совісті, героїзму. І таких прикладів безліч. Але. Сам факт закостенілої аристократії зі збереженням традицій і статків зі статусом не дають гарантій процвітання країни. Відсутність або спотворення сенсу існування такої людини призводить лише до трагедії і навіть колапсу, як, наприклад, в лютому 1917. Особливо ініціативні, амбітні й агресивні у своєму бажанні піддані, бачачи безглуздість володіння ними нікчемною людиною, яка марнує своє життя, бунтує, ставлячи основне питання: «Чому він, а не я?».

До речі, чого далеко ходити? Таке «спочивання на лаврах» вже і в першому поколінні ми могли спостерігати не так давно серед нинішньої української еліти, яка своєю злочинною недбалістю допустила й навіть брала участь у держперевороті 2014 року. Вона настільки повірила у власну винятковість і стаціонарність, що ідеально забронзовіла.

З іншого боку, є простий люд. Той самий, який будує, оре, торгує, плавить і винаходить. Часто-густо, будучи духовно багатшими за ці самі еліти, інтелектуально вищим за них, простий народ не отримує навіть сотої частини того благополуччя, на яке заслуговує. І у нього на очах відбувається його ж пограбування цими самими аморальними й недалекими елітами. Яка реакція має бути у людей? Тільки бажання справедливості. Ось! Тут і включається той самий диявол, який криється в деталях, у вигляді зарубіжних чи то партнерів, чи то добрих соросів, чи відвертих, незадоволених власною значущістю, своїх домашніх «торгашів» середньої і великої руки. І прагнення народом справедливості вони направляють у потрібне собі русло. А далі… Як по-писаному. Починаючи з лютого 1917 року, закінчуючи лютим 2014 (крокуючи, можна назвати десятки переворотів, що сором’язливо прикриваються словом «революція») відбувається зміна одних на інших біля народної годівниці. Але краще не стає цьому самому народу. Чому?

Право слово, невже ви вірите, що ті ж самі Порошенко, Яценюк, Аваков, Кличк, Турчинов, Парубій, Пашинський тощо змогли б перемогти на виборах з риторикою нацизму і фашизму? Як багато б сьогодні не було недоумків, які зігають на «патріотичних» флешмобах, і бандитів, які грабують під гаслами «патріотизму», їх мізерно мало порівняно з тим самим народом, який жив, живе і буде жити, будував, будує і будуватиме Україну. Це незначна меншість (включно з можновладцями). Мізерна, але вбивчо агресивна, оскільки вже переступила межу, за якою спочатку термін, потім пекло. І вони про це чудово знають. Їх завдання – зробити все, щоб не дожити до суду з терміном і померти своєю смертю в ситій старості. А що стосується пекла – так то ще бабця надвоє ворожила, думають вони. Тому й агресують під прапором України, який для них виглядає обладунками, а насправді – саван, якщо пощастить. Це саме ті, що були нічим, а стали всім. Дозволю собі процитувати Солоневича: «І, сидячи на лаврах цієї влади, вони не мають жодної спокійної години: хоч би знову не стати« нічим ». Гірше, ніж нічим».

Туга наповнює серце від усвідомлення, що ось ці самі бездарності й ліліпути, що дорвалися до влади, зроблять все, щоб їх звідти забрали тільки вперед ногами. Вони будуть роздувати штат, створювати видимість бурхливої діяльності, максимально обростати зв’язками та можливостями, присвятивши цьому процесу весь свій час, замість реальної роботи та реалізації сенсу свого існування в цей конкретний час на цій землі. І таких людей у нас всюди хоч греблю гати. Що з ними робити? Як їх повернути до самих себе? Як їм знайти істинний сенс життя, а не його безглуздість?

Не треба бути віщуном, щоб побачити, як ті, хто сьогодні вважає себе володарями і героями «революції» на сучасному Нюрнберзькому процесі поводитимуться так само, як їхні ідеологи в минулому столітті: «моральний рівень тієї банди, яка ще вчора драпірувалася в якусь «ідею», казала про вірність товаришам і про відданість вождю, і взагалі розводила отруйний туман всіляких високих слів», – пише Солоневич. «Тепер ця банда потрапила на край шибениці. Вчорашні товариші топлять один одного, як тільки можуть. Вчорашні дружинники заплямовують пам’ять вождя, як тільки можна. Агітаційний грим знятий, і оперні тоги скинуті: залишилася гола банда, яка грабувала, вбивала, ґвалтувала, різала, палила, над якою тепер впритул нависла відплата і яка зайнята тільки одним: порятунком власних шкур ціною будь-якої зради будь-якій ідеї».

Так буде, я знаю. І все ж, як уникнути схожого «пришестя» Україні в майбутньому?

Я знову повертаюся до великих древніх мудреців – veritas in medio est (істина посередині). Питання тільки одне: «Як зробити так, щоб еліти були орієнтовані виключно на народ, а потім вже на себе, а народ був активний не в руйнуванні, а творенні»?

Мені здається, що відповідь на це питання настільки фундаментальна, що в цьому матеріалі висвітлити її не вийде, але одну зі складових ризикну зачепити, лише зачепити, подібно до струни арфи державного устрою.

До речі, кажуть, що музика на арфі продовжує життя. Ох, як би мені хотілося нашому народу й нашій країні довгих років життя і процвітання…

Так от про сенс життя моєї Вітчизни – України. Нам потрібна справжня національна ідея. Проста та близька всім і кожному, незалежно від переконань, віку або рівня знань. Ідея для країни, що повернулася з війни.

Я стверджую, що національною ідеєю оновленої України повинна стати формула «Україна – це мама». Без ура-патріотизму і хитромудрих екзерсисів. Україна – мама. От і все. Маму ти будеш завжди оберігати, любити та піклуватися про неї. Маму ти не обкрадеш. Мамі завжди віддаси найдорожче. Мама завжди тебе зрозуміє і пробачить. І так далі. З цієї простої формули розгортається ціла система взаємовідносин і смислів, здатних якісно зсередини змінити багато суспільних процесів і наповнити їх любов’ю, а не ненавистю.

Перш за все, за своєю мамою ти не будеш постійно вити, що вона ще не вмерла. Звідси виявляється необхідність зміни метафізичного коду країни, починаючи із прапора, закінчуючи гімном. Точно так само ти не будеш ставити на тіло матері рабське тавро хазар у вигляді тризуба.

На рівні політичному ти не дозволиш, щоб твою маму обдирали різноманітні політичні аферисти, за лекалом Тимошенко, Ляшка або Порошенка. Тільки ті сини, які люблять Вітчизну, можуть служити мамі й вести її разом з усім народом до світлого майбутнього традиційних цінностей і процвітання, а не як сьогодні – содомії і гниття.

Після того, як буде поставлений діагноз сьогоднішньому стану Батьківщини і проведена повна ревізія наявних активів, необхідно накреслити шлях, яким всі ми підемо день у день працюючи і борючись з власними невіглаством, лінощами і бажанням наживи. Всі ці три спокуси легко перемогти заради мами. Таким новим шляхом повинна стати нова Конституція України, де в наявних пунктах будуть враховані всі помилки чверті століття, що прожила наша молода держава.

Чим гарна національна ідея «Україна – мама»? Тим, що різночитань у розумінні цього сенсу мінімум, а консолідації може бути максимум. Немає місця в цій ідеї ні квасному патріотизму, ні злодійкуватому політиканству, ні цифровому знелюдненню. Все дихає теплом, любов’ю і силою – все це справжнє.

Звичайно, я розумію розчарування любителів теоретизувати й використовувати хитросплетіння різноманітних фігур мови для того, щоб надати значимості тій чи іншій думці. Немає тут всього цього. Та й не треба. Стверджую, що національні символи-ідеї-сенси повинні бути прості й зрозумілі всім: від кондуктора до президента. І розуміти їх всі повинні максимально наближено, щоб уникнути різночитань і конфліктів.

І тепер, нарешті, я дістався провокаційної назви цього матеріалу, щоб розчарувати всіх глашатаїв швидкого розпаду і знищення України. Звичайно, в тому сенсі і при тому режимі, які панують у моїй країні сьогодні, майбутнього у неї немає, як не крути. Тут треба розуміти, що Україна вже мало ефективна як інструмент «Антиросія», і ця іпостась скоро відімре через непотрібність, а всі її прихильники-глашатаї-провідники стануть у один ряд з іділівцями й міжнародним тероризмом в очах світової громадськості. З іншого боку, потенціал держави Україна настільки величезний, що при зовнішньому невтручанні й мінімальній підтримці ми здатні в найкоротші терміни відновити розвиток і в індустріальному напрямі, і в аграрному, і в транзитному. Головне – дати народові мир, навести порядок і встановити справедливість. І ще вкрай важлива ремарка в скарбничку не тільки збереження, а й швидкого процвітання України. Завдяки всьому тому, що відбулося і відбувається з нашою країною за останні 25 років, ми вже точно знаємо:

хто друг, а хто ворог у глобальному масштабі;
хто чого вартий в кожному конкретному випадку з кожною конкретною особистістю;
чого варта повага і як легко її втратити в міжнародному масштабі;
більшість із тих, хто називає себе елітою в Україні, – бандити, яким місце в тюрмі;
ніяка революція не здатна змінити життя на краще, тільки еволюція;
не можна мовчати і збоку спостерігати, коли купка божевільних і бандитів вирішує майбутнє всієї країни, треба бути активним громадянином, сином своєї Вітчизни і не віддавати Мати на поталу іновірців з інородцями;
хочеш жити в достатку – працюй, а не стрибай.

За старих часів у нас на Русі вважалося найбільшим гріхом – залишити Батьківщину в лиху годину в надії перечекати. Всі три роки я кожен Божий день присвячую боротьбі за мою Україну, улюблену й дорогу мені Вітчизну. Кожен день треба прокидатися, думаючи, що ще зробити заради перемоги, і засипати, думаючи, що було зроблено заради звільнення від нацистів, терористів і бандитів для моєї Батьківщини.

Сенсом свого життя сьогодні вважаю саме це завдання – звільнити маму від цих фашистиків різних мастей. Після перемоги з’явиться новий сенс. Але і вчора, і сьогодні, і завтра це буде Україна, якою б вона не була.

Бути добру.

Юрій Кот



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!