Наш християнський Крим

Наш християнський Крим

Парадоксально, але благословенна Таврида – земля, обдарована Господом м’яким кліматом, неймовірними пейзажами і щедрим морем – у часи римських імператорів була місцем каторги, куди відсилали відбувати покарання державних злочинців.

Ще один парадокс, але саме володарі Риму, мимовільно, і сприяли поширенню на півострові, за «кримнаш» чи «кримненаш» якого так активно тепер сперечаються сучасні можновладці, християнської віри. Сприяли, бо послідовники Спасителя у перші три століття християнства вважалися зловмисниками саме державного рівня. Так, у часи імператора Траяна (98–117) в інкерманських каменоломнях проповідував і прийняв мученицьку кончину святий Климент, єпископ Римський († 101). Та й ще задовго до днів, коли святий Володимир прийняв Хрещення у хвилях Дніпра і приніс благовістя Христове на землі Русі, християнська віра уже проникла в Крим, і приніс її святий апостол Андрій Первозванний.

Та незважаючи на те, що зерна правої віри були посіяні тут так рано, сходити їм довелося на ґрунті кам’янистому, коли не сказати – неродючому. Язичники, котрі населяли кримські землі, вперто противилися поширенню християнства. Здавалося, що тільки кров мучеників та їх жертовність може переконати цих дітей півдня і сонця у тому, що Христос – істинний Бог. І таки знаходилися ті, хто ціною власного життя проповідував свою віру. Саме про них, про декількох із тих, хто закладав міцний фундамент Церкви Христової в Тавриді – сучасному Криму – наша подальша розповідь.

Початок IV століття. В Херсонесі засновують єпископську кафедру. Засновують, напевне, надто голосно сказано, враховуючи переломність епохи. Багаторічна база римських воїнів, Херсонес, поступово переходив від підлеглості Риму до залежності від Візантії. Йшов 300 рік. Мине ще три роки, і в 303-му перші християни дізнаються про дорогу ціну своєї віри, а ненаситний Діоклетіан почне небувалі гоніння на послідовників Христа і по лікоть умиє в їхній крові свої руки. А поки Єрусалимський Патріарх Єрмон для Євангельської проповіді відіслав у різні кінці світу своїх єпископів. На землі Тавриди прибули двоє з них, Єфрем і Василій. Вино з кримського винограду солодке, та ці двоє подвижників сповна випили тут гірку чашу скорботи і трудів на благо Христової Церкви. Святитель Єфрем пішов угору по Дунаю, де й склав голову, благовістячи місцевим народам про Світло Істини. Його подвиг продовжив святий Василій.

Ідолопоклонники люто ненавиділи його, та невідомий їм досі спокій та переконливість в очах святителя, а ще віра, з якою він не боявся йти до найзапекліших шанувальників бовванів, робили своє – багато язичників не роздумуючи приймали Християнство. Це не могло залишатися безкарним у ті страшні часи – після чергової проповіді святого сповідника схопили, побили до напівсмерті і вигнали з міста. Та вже невдовзі чудо Боже змусило безбожників підняти очі до Неба: у відомого і заможного мешканця Херсонесу помер єдиний син. Подія здалася б прикрою, але не такою вже й незвичайною, якби покійник не почав щоночі являтися згорьованим батькам. Поради жерців про щедрі жертвопринесення не допомагали, а тут у ще й у черговому видінні спочилий не повідав, що такий-собі святий Василій своїми молитвами до Істинного Бога зможе воскресити його з мертвих:

– Що ви оплакуєте смерть мою? Ви не можете взяти мене звідси живим, бо не можуть воскресити мене наші боги, бездушні ідоли, винайдені бісом на спокусу і смерть людям. Якщо ви хочете оживити мене, то упросіть того мандрівника, якого били і вигнали, щоб помолився він про мене Богу своєму, і самі увіруйте в того Бога, Якого він проповідує.

Хіба треба говорити, що з першими променями сонця посланці вже стояли на горі Парфенон – біля печери, де усамітнився святитель? На прохання батьків про чудо святий Василій смиренно відповідав, що сам він – великий грішник, і тільки могутність Господа і Його милість може виконати їх прохання. Для цього, додав святитель, не потрібно щедрих дарів чи амфор із золотом – треба тільки щиро вірити в Нього.

Довго молився святий Василій над бездиханним тілом юнака, батьки, котрі таки увірували, теж підносили щирі, хоч і невмілі молитви. І сталося чудо – краплі освяченої води привели до тями вже холодне тіло, і син упав у батьківські обійми. Місто було шоковане. Чимало новонавернених тоді хрестилось за проповіддю святителя Василія. Але пам’ять людська – коротка, і вже 7 березня 309 року натовп христоненависників увірвався посеред ночі у дім святого.

Імператор Максиміан Галерій упивався кров’ю мучеників, до числа яких доєднався і святитель із Херсонесу: святого Василія протягнули вулицями міста й до смерті побили камінням і палицями. До останків, що кілька днів пролежали за міським муром, не торкнулося ні проміння палючого кримського сонця, ні птахи чи тварини. Коли дещо стихли пристрасті, місцеві християни потай зібрали і поховали в печері тіло святого мученика.

А вже наступного року на берег Тавриди ступили три прибульці з Геллеспонту – єпископи Євгеній, Єлпідій і Агафодор прибули продовжити справу святителя Василія. Їх труди не були марними – число вірних у краї з кожним днем збільшувалося. Та через рік, того ж 7 дня березня, натовп біснуватих язичників став на порозі подвижників. Їх закривавлені тіла викинули через міську браму, кудою зазвичай виносили ховати мертвих. І знову осиротілим без опіки місцевим християнам довелося потай ховати своїх наставників.

Через декілька років святий рівноапостольний імператор Костянтин Великий (306–337) приймав дивного посланця. Єпископ Єферій, так представився гість, прибув із Херсонесу Таврійського і скаржився, що місцевий нечестивий народ своєю гординею і люттю не дає можливості не те що для проповіді християнства – навіть для сповідування правої віри тим небагатьом, хто вже був осяяний її світлом. Патріарх Єрусалимський теж підтримав єпископа. Так, волею і силою імператорського наказу, у Херсонесі був збудований храм, а місцевим християнам дозволялося безперешкодно проводити там богослужіння. З почуттям неймовірної вдячності вони вдруге відправили свого єпископа до Константинополя, щоб він передав їх подяку і дари для правителя. Подорож виявилася фатальною: 7 березня єпископ Єферій тяжко занедужав і діставшись острова Ааса віддав душу Богові. Високі кипариси, якими обсадили місце останнього спочинку слуги Божого, і донині вказують на могилу святого.

Святий імператор Костянтин зі смиренням і вірою в господній Промисел сприйняв новину про смерть єпископа Єферія. Уже невдовзі новий святитель – єпископ Капітон – із указом про призначення в Таврійські землі стояв на палубі корабля, що плив до Криму. Місцеві християни зустрічали новоприбулого з почестями та радістю, язичники ж, яких і досі було набагато більше, ніяк не могли втихомиритися і вимагали від єпископа чуда. І Господь дарував Своєму слузі таку можливість: зі словами молитви на вустах, у повному єпископському облаченні святитель Капітон ступив на розведене багаття і довго молився серед полум’я. Місцеві безбожники охнули, коли він неушкодженим вийшов із вогнища із повною фелонню гарячих вуглин. «Великий Бог християнський, Який зберіг Свого раба у печі палаючій!» – вражено вигукували вони, не наважуючись взяти з рук святого Капітона вогняні головешки. А той тримав їх, наче просту гальку з морського узбережжя і, здавалося, зовсім не відчував болю. Навіть натяку на опіки не було на долонях єпископа, коли він у водах Понту Евксінського хрестив новонавернених. Святі отці Першого Вселенського Собору в Нікеї дякували Господу за Його милість, коли їм розповіли про таке чудо святителя Капітона в далекій Тавриді.

Херсонесці масово приймали християнство. У місті, здавалося, вже не було тих, хто міг запалити курильницю з фіміамом перед статуєю язичницького бога. Повнилися храми, велася проповідь Христа, міцніла Його Церква у Тавриді. Через кілька років містяни проводжали на пристані свого святителя у поїздку до Константинополя і не знали, що бачать його востаннє. Корабель єпископа Капітона бурею прибило в гирло Дніпра. Войовничі русичі, котрі тоді ще шанували Даждь-Бога і Ладу, втопили усіх, хто був на борту судна. Так віддав Богу душу і святий Капітон, та його справа не зупинилася і після смерті святителя.

Саме Херсонес сучасні історики називають місцем, звідки з початку V століття почала поширюватися на Русь віра Христова. Це підтверджують і археологічні розкопки: більше 50 храмів, датованих V–XIV століттями, віднайдено у місті. В 987 році тут приймає Хрещення 25-річний юнак – київський князь, який вийшов із хрестильної купелі вже не язичником-жонолюбцем, а надією Руської держави – святий рівноапостольний Володимир. Колискою християнства іменує Херсонес Церква. Напевне, сьогодні маємо подякувати за це і священномученикам – Василію, Єфрему, Євгенію, Єлпідію, Агафодору, Єферію і Капітону – молитви, труди, мученицька кончина і подальше Небесне предстательство яких заклало нерушимі камені у фундамент Христової Церкви на землях НАШОГО Криму – Православного:

Светоносный день наста, пастырей епископствовавших светло в Херсоне: ихже воспеваем праздник, пострадавших за Христовы овцы. Священномученицы, молите пастыреначальника Христа, и нас причести деснаго овец стояния, да вопием вам: радуйтеся священнии отцы, за Христа кровь свою излиявшии.

Єлизавета Пронь



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...