Що таке «українсько-російські війни»?

Артур Орльонов. "Полтава". Псевдоісторичний поп-арт

Після виходу України зі складу Радянського Союзу (1991) і узяття курсу на євроатлантичну інтеграцію (за суттю, комплексну антиросійську політику в інтересах Західної транснаціональної олігархії), новостворена пропагандистська система «незалежної» України почала активно працювати над тим, аби ідеологічно та історично обгрунтувати розрив існуючих родинних, культурних та інших зв`язків з Росією. Так виникла концепція «Україна – не Росія», а в українській історіографії, зокрема, з`явилося міфічно-пропагандистське поняття «україно-російські війни».

Насправді, ніяких подібних війн в історії України ніколи не було. І це неважко довести на конкретних прикладах тих самих «україно-російських війн».

Візьмемо хоча б історію «Першої українсько-російської війни» – захоплення Києва у 1155 році майбутнім засновником Москви князем ростово-суздальським Юрієм (Георгієм) Володимировичем на прізвисько Довгорукий. «Агресор» належав до руської княжої династиї Рюриковичів і був сином київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха. З Києва Юрій вигнав свого родича – чернігівського князя Ізяслава – зрозуміло, теж Рюриковича і теж руського. У цьому поході «московит» Дрвгорукий бився також і за інші міста з іншими князями-родичами – зовсім не «українського походження», а такими самими руськими рюриковичами. Це була одна зі звичайних у той час середньовічних міжусібних війн, в яких руські воювали з руськими. І в жодному старовинному літописі (на відміну від сучасних підручників та газет) ви не прочитаєте, що хтось з учасників тих подій завоювував або боронив Україну. Ніхто з тогочасних русичів й гадки не мав, що він належить до «прадавньої української нації». Більше того, якщо б у ті часи хтось назвав київського, чернігівського, переяслівського, галицького або будь-якого іншого князя «українцем» – то одразу б позбувся всоєї дурненької голівоньки. Адже тоді слово «українець» мало не такий сенс, як зараз…

"Москалі руйнують Київ"

Зрозуміло, що й з більш віддалених часів, зокрема, узяття Києва у 978 році новгородським князем Володимиром Святославовичем (майбутнім хрестителем Русі Володимиром Великим), жоден з військових конфліктів княжої доби аж ніяк не відповідає сучасній міфологічній концепції «україно-російських війн».

То, може, такі війни з’явилися пізніше – тоді, коли на європейських картах вже почали малювати східні володіння польського короля під назвою Ukraina (Delineatio generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina, cum adjacentibus Provinciis – «Загальний план Диких полів, простіше іменованих Україна, з прилеглими провінціями»)?.. Знову ж таки, ні!

Розглянемо тогочасну ситуацію на прикладі епізоду самої популярної «україно-російської війни» часів козаччини – битви під Конотопом у 1659 році. Хто кому протистоїть? З одного боку польсько-татаро-українське військо гетьмана Івана Виговського – з іншого боку українське козацьке військо гетьмана Івана Безпалого у складі руської армії. Тобто, український гетьман проти українського гетьмана, реєстрові козаки проти козаків запорізьких, знову ж таки – руські проти руських…

Ну, гаразд. Є в нас ще більш популярний символ «україно-російських війн». Зазвичай, саме про нього в першу чергу згадують свідомі майданні історики. Не важко здогадатися – це Іван Степанович Мазепа. Під час знаменитої Північної війни (1700—1721), старий гетьман пристав на бік шведського короля Карла XXII разом із кількома тисячами своїх сердюків та козаків кошового отамана Костя Гордієнка (в масштабах України це суто символічне військо). Показово, що а ні шляхта, а ні селяни, а ні жоден з козацьких полків не пішли за Мазепою. Українські козаки одразу обрали собі іншого гетьмана – Івана Скоропадського, і разом з військами царя Петра I виступили проти шведів. Так українці вчергове опинилися у двох арміях, що протистояли одна одній.

Аналогічно все складається з «україно-російськими війнами» й надалі. Приміром, під час Першої світової війни (1914-1918) малороси, тобто жителі південноруських земель (по-сучасному – українці) – складали кістяк Російської імператорської армії. А протистояли їм військові підрозділи так званих «Українських січових стрільців», сформовані австрійсько-німецьким командіванням із західноруських галичан (що відтоді й дотепер теж вважають себе українцями).

Нічого не змінилося у цьому плані і пізніше, зокрема, в часи буржуазно-селянської «Української національної революції» та есерівської УНР (1917–1920). Як приклад (з тих, що на слуху) – бій під Крутами у 1918 році, коли студентам-школярам і галичанам-гайдамакам-козакам УНР протистояли червоні українські слобожанські козаки. Або візьмемо бої махновців з петлюрівцями. Або бойові дії Української галицької армії (УГА) проти більшовиків (до речі, більшістю українсько-єврейського походження), а потім, навпаки, вже у вигляді Червоної української галицької армії (ЧУГА) – за більшовиків…

В часи Другої світової війни (1939-1945) українці воювали за свою Батьківщину – Союз Радянських Соціалістичних Республік – у складі Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) та у загонах червоних партизанів. Одночасно деякі з українців (переважно колишніх австро-угорських та польських галичан-уніатів) воювали у складі німецько-нацистських військ та у союзницьких Райху загонах ОУН-УПА.

Тобто, як бачимо, в усіх без винятку «україно-російських війнах» руські люди завжди воювали з руськими людьмі, українці – з українцями. Тому, якщо розглядати ці війни з позиції україноцентричності – всі вони є не «українсько-російськими» («українсько-московськими», «українсько-совітськими» і так далі), а міжусібними або громадянськими.

Можливо, хтось скаже, що от нарешті вже зараз, після Майдану і «Революції Гідності» (2014) – прямо на наших очах – розгортаються події самої справжньої «українсько-російської війни». Адже є в наявності і «незалежна європейська Україна», і північна «країна-агресор», і «російсько-терористичні війська», і «окупація» Криму з Донбасом. І «президент» тисячу разів про це казав, і в Європі так кажуть, і в США, і по телевізору про це щодня розповідають, і всі люди навколо про це «давно знають»…

Не будемо сперечатись (тим більше, що за такі суперечки в сьогоднішній Україні можна враз опинитися в буцегарні, лікарні або на цвинтарі). Час розсудить. Дуже скоро ми всі дізнаємося, хто насправді організував цю війну, заради чого, хто і як приймав у ній участь, скільки життів ця війна забрала (не за «офіційною статистикою» місцевих майданних підрахуїв або клерків з нью-йоркського офісу ООН, а насправді)…

Зараз нам лише достеменно відомо, що суспільство живе й розвивається за цілком конкретними законами, дотримання чи недотримання яких завжди тягне за собою певні наслідки. І ми маємо знати, що історії притаманна властивість повторюватись – заради того, аби через повторення ми врешті-решт засвоїли деякі важливі уроки минулого – і більше не повторювали вчорашніх кривавих помилок – ні сьогодні, ні в майбутньому.

Славко Яценко

P.S. В якості головної ілюстрації використана картина відомого сучасного українського худолжника-баталіста Артура Орльонова. Називається вона «Полтава». Яскравий зразок новітнього політично-псевдоїсторичного фентезі. Картина начебто відтворює епізод Полтавської битви 1709 року. Ми бачимо як козаки Івана Мазепи (що чомусь скачуть під прапором Богдана Хмельницького) відчайдушно рубають російських драгунів… Ну, дійсно, чим не «українсько-російська війна»!.. От тільки проблема у тому, що, насправді, під час Полтавської битви мазепинці охороняли тилові шведські обози – і не брали участі у бойових діях проти Російської армії.



З поріднених рубрик:

Реклама:

Коментарі:
  • 05.04.2017 at 20:07
    Посилання

    До речі, сьогодні колишній президент України Віктор Ющенко, один з вожаків попереднього «кольорового» погрому (так званої «Помаранчевої революції»), нарахував аж 24 «російсько-українські» війни. Буквально так і сказав про війну на Донбасі: «24-та війна України з Росією».

    Відповісти
  • 03.05.2017 at 13:36
    Посилання

    Даже чиновники майданной власти вынуждены сознаваться, что у них нет доказательств «российской агрессии». В частности, вчера «заместитель министра по вопросам временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц Украины» Георгий Тука в интервью изданию «РБК-Украина» признал, что Киев не смог доказать в судебных инстанциях факт присутствия российских военнослужащих на Донбассе. «Ни один международный суд в своих решениях не использует такие бытовые термины, к которым мы все привыкли. То есть фразы «это все знают» или «это и так всем известно» там не принимаются во внимание. Когда мы говорим, что там находятся 5-10 тысяч регулярных российских войск, то где доказательства?».

    В наш век современных технологий, когда из космоса можно читать лежащие на столе открытые секретные документы, самому последнему идиоту должно быть понятно, что тысячные подразделения регулярных войск абсолютно невозможно спрятать за донецкими терриконами. Доказательства были бы обязательно – совершенно чёткие, ясные, неоспоримые и в огромном количестве.

    Но украинским телезрителям, как и западным политикам никакие доказательства и не нужны. Первым не нужны для сохранения душевного покоя, а также фанатичной веры в свою правоту и «российскую агрессию», а вторым не нужны, потому что это будет угрозой для обоснования и оправдания их собственной агрессивной политики по отношению к России.

    Відповісти

Залишити відповідь до Real Ukraine Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям