«Акт 30 червня 1941-го року» очима його авторів і сучасників

 "Акт 30 червня 1941-го року" очима його авторів і сучасників

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька, головного творця акції й керівника «уряду», створеного ним же. Експерти довели, що ці правки документів, а також рукопис під назвою «Мій життєпис» безсумнівно належать Я. Стецькові.

 "Акт 30 червня 1941-го року" очима його авторів і сучасників

Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам’ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи – фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук радянських військ, а потім – до спеціальних органів.

Проголошення незалежності України у 1941 році

Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві.

Документ іменується: «Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р.» Наведемо його без жодних скорочень і правок.

Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р

«Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства «Просвіта» у Львові великі збори українців («західних областей України» – закреслено – В.М.), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви – В.М.) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви – В.М.) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто («урочисто» дописано – В. М.) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова «Степана Бандери» – В.М.) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери -В. М.) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше – проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі – до часу створення (Дописано рукою Стецька: «З волі Українського Народу». – В.М.) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства – привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виделіено великими літерами – В.М.).
Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,
Привіт Митрополитові Андрєєві, й
Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено. – В.М.). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено «полковник» і дописано «старшина»- В.М.) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: «великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА». – В.М). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: «і «Не пора.. .» – В.М.).

Далі рукою Стецька дописано: «Провірив. З Українських Національних Зборів».[1] І підпис Стецька. Отже, збори закінчилися співом «Не пора, не пора…» та криками «Слава Україні!» і «Хайль!». «Це засвідчувало наші справжні почування», – писала про це зборище газета «Самостійна Україна» від 10 липня 1941 р. Правда, «Хайль!» звучало частіше, хоч в залі було тільки три німці.

Отож, на цих зборах були пристуні аж 60 (за свідченням одних авторів) чи близько 100 (за свідченням інших) чоловік. Проте чимало істориків в діаспорі і сьогодні в Галичині називають їх «великими», «народними», «національними» зборами. Так їх називав і сам Стецько в книзі спогадів «30 червня 1941» (Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967).

Однак, для контрасту (плюрализм так плюрализм!) наведемо враження від побаченного і почутого на цих зборах доктора богослов’я, отця Гавриіла Костельника:

«Зігнано було людей, мабуть, більше сотні – української інтеллігенції. Кажу «зігнано» тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, – бігме, сором про це говорили тепер, – що всі ми пристуні являємо собою «народні збори», які мають проголосити утвердження української держави і затвердити «уряд», сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. «Народними зборами» цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова «уряду» Ярослав Стецько – миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення «державної соборної самостійноїУкраїни» і проголосив, так би мовити, декларативну заяву «уряду». З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», запам’ятались дві особливості: це -неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору «урядові» «української держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера». «Політику ми будемо робити без сантиментів, – намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці – москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною…» Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами…»

Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові

Спочатку пошлемося на самого затійника акції – Ярослава Стецька -«Карбовича». В промові на «великих», «народних», «національних» зборах він, виявляється, сказав таке: «…Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення національно-визвольної армії – закон хвилини! Без армії немає держави!

Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправності і визнання нашоїдержавности…» [2]

Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію «як гостей», та й ще «на базі рівноправності». Це вже Стецько-«Карбович» написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на «великих зборах» 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду.

Що ж до самого «рішення №1» – «Акту проголошення (відновлення) Української Держави»,то тут йшлося про те, що ОУН «волею українського нараду» (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! – В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались «проголошувати» чи «відновлювати» Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як «Акт проголошення Української Держави», слово «проголошення» закреслено і тут же дописано слово «відновлення» рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так «проголошували» чи «відновлювали» українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові?

На це питання відповісти досить важко, бо цей «великий державний акт», виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті «Чому я згадав про «Акт 30 червня»?» пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість «акту» «з огляду новітньої історії України». [3] Це надзвичайно важливо не тільки «з огляду новітньої історії України», але й елементарних міжнародних правових норм.

А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт «3». Виключає його і сам Я. Стецько в своїх «спогадах», і К. Паньківський в книзі «Від держави до комітету», а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори «Акту» – надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати.

Ось він, пункт 3 «Акту 30 червня 1941-го»:

«Відновлена (в інших варіцтах – «новопостаюча» – В.М.) Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гiтлєра творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національно-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.» [4] (Виділено мною – В. М.).

О, як бояться розголосу цього пукту і як його приховують минулі і нинішні інтегральні націоналісти в Галичині! Але чи питали вони тоді український народ його народну, національну думку? Не питали, звичайно. Чи хотів український народ «тісної співпраці і співдії» з фашистською Німеччиною, щоб «під проводом Адольфа Гiтлєра» визволитися «з-під московської окупації»? Не хотів, зрозуміло. Та й чи можливо звільнитися від одного тирана (Сталіна) за допомогою іншого тирана (Гітлера)?

Якраз з точки зору вище поставлених питань цікава бандерівська «Декляряція Правління Української Держави», видана Я. Стецьком та його помічниками відразу ж після здійснення так званого «Акту 30 червня». Наведемо «декляряцію» повністю:

«ДЕКЛЯРЯЦІЯ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Волею українського народу відновлено й проголошено Українську Незалежну Державу у звільненому, внаслідок побіди німецької збройної сили, місті Львові.

Українська Держава має свою тисячолітню традицію. Останньою історичною формою Незалежної Української Державности була Українська Держава в 1917-1920 рр., визнана урядами Австрії, Німеччини й інших осередніх держав, які заключили з Українською Державою союз у мировому договорі в Бересті.

Формально існувала Українська Держава – і досі у формі Союзної Української Республіки. Однак фактично вона не була незалежна й не мала в собі українського змісту та не відповідала волі й бажанням українського народу.

Сьогодні український народ відбудовує на руїнах московської тюрми народів свою справжню незалежну державність, пов’язуючи до давньої, тисячолітньої традиції, а зокрема до міждержавного акту, доконаного в Бересті в 1918 році.

Акт відновлення Укранської Державности, проголошений дня 30 червня 1941 року у Львові на Зборах Українського громадянства походить з волі цілого українського народу.

Безпосереднім виразником цього акту й усіх наших змагань була і є Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Вона проводила під час польської й московсько-большевицької окупації революційну боротьбу на визволення українського народу, відбудування Української Державности на основах правдивої незалежности і суверенности і протиставленні до нереальної фікції Радян-Союзної Державности.

Боротьбу цю проводить український народ під проводом ОУН і її провідника Степана Бандери дальше там, де ще сьогодні стоїть ворожа совітська влада і її війська. У тій боротьбі складала і складає ОУН безконечні гетакомби жертв.

Там, знову, де вже українська територія звільнена у висліді воєнних ділань Славної німецької Армії від ворожої окупації, – Організація Українських Націоналістів приступила негайно до перебудови цілого життя, опертого досі на фікції радянської державности, що була тільки формою поневолення – на основах правдивої свободи і державної суверенности України.

Довершення цього великого історичного діла і висловом бажань і довголітної боротьби цілого українського народу, в якій він положив безконечну кількість кровавих жертв. Нова Українська Держава, базуючись на повній суверенности своєї влади, стає добровільною в рамці нового ладу Європи, який творить вожд німецької Армії й німецького народу Адольф Гітлер.

Ми мали змогу доконати акту відновлення нашої державности саме завдяки побідам Славної Німецької Армії, яка під проводом свого великого вождя вийшла на боротьбу за цей новий лад.

Виходячи з цієї основи, пов’язуючи дальше до міждержавного акту з 1918 р., до почувань найглибшої приязні, які має український загал у відношенні до Німецької Армії та світоглядових і ідеологічних заложень Українського Революційного націоналізму, Нова Українська Держава і її Влада – стають у процес будівництва нового ладу в Європі і цілому світі, за який розпочали боротьбу найбільші провідні мужі і народи нашої доби, та заявляє про свою волю і готовність взяти в цій боротьбі якнайбільшу активну участь.

Ми боремося і кровавимося від самого початку у боротьбі проти марксистсько-московської потвори, бо доля судила нам бути висуненими на перший фронт на сході Європи. І тому з найбільшою радістю привітали ми факт виступу до цієї боротьби також інших народів і держав, які прийшли нам у цей спосіб з найбільшою поміччю.

Отже, будемо з ними дальше йти й дальше боротися. Нашим першим змаганням буде тепер утворити якнайскорше українську Збройну Силу, щоби Вона відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій за новий і остаточний розвал московської тюрми народів.

Рівночасно будемо старатися сконцентрувати найбільші зусилля в тому напрямі, щоб звільнені терени якнайскоріше зорганізувати, привернути спокій, лад і порядок, усунути наслідки воєнних ділань, а зокрема урухомити й піднести якнайвище господарське життя. В той спосіб створимо здорові й сильні підвалини нашої Державної Незалежности й будемо рівночасно в стані дати незалежну економічну допомогу Німецької Армії. Слава Україні! Героям слава!»[ 5] (Тут і вище виділено мною – В.М.). Коментарі зайві.

Що відбувалося після проголошення «Акту»

Ейфорія з «Актом 30 червня 1941-го» тривала лише кілька днів. Першого липня 1941 р., на наступний день після проголошення «акту», в місті з’явилися оголошення і летючки. Функціонери ОУН-бандерівців спішно роз’їхалися в населені пункти Галичини шукати підтримки і схвалення у народу. Проведені ними «вітальні збори» з «урочистими» арками в окремих селах і містечках, на яких, звичайно, віддавлась перевага вихвалянню «побідоносної німецької армії та її фюрера», безапеляційно оголошувались «народним плебістом». Однак, окупаційна преса, яка почала видаватися тими ж націоналістами з дозволу та на догоду німецьких окупаційних властей, категорично замовчувала «Акт 30 червня». Навіть газети, які підпорядковувалися безпосередньо ОУН-бандерівцям, повідомляли про «великі», «народні» і «національні» збори у Львові досить стриманно, або промовчували. Зате на шпальтах газет на всі лади вітались і вихвалялись гітлерівці.

Тон в усій цій буфонаді, а затим мовчанню, задало послання митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., спочатку опубліковане в «Українських щоденних вістях», а затим передруковане в усіх окупаційних газетках. Тут митрополит поштиво вітав «Акт 30 червня» та вихваляв акцію гітлерівської окупації. Наведемо це послання повністю:

«З Волі Всемогучогр і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.

Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію.

Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності для Його церкви і послуху для Влади.

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведено до успішного кінця.

Жертви, яких конечно потреба для осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушньому віддаванні справделивим Божим законам, спротивним розказам Влади.

Український Нарід мусить історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарності і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили.

Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозрілі до Державного Життя.

Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краевого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька.

Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого справедливого проводу та заряджень, які узглядняли б потреби і добро всіх замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба.

Дано у Львові при Арх.Храмі Св.Юра І. VII. 1941 (-) + Андрей».

Це вихваляння війни, «розпочатої в ім’я Боже» (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування «Акту 30 червня») в «пастирському слові», виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога… Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні «Тебе Бога хвалим…» внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові…»

Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав «справою в ім’я Боже»! Розвиваючи думку митрополита в його «пастирських посланнях», душпастирі цілком категорично твердили, що «Гітлер – Божий вождь, і війна – то є війна Божа. Тут не б’ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога».

Незважаючи на все це «тріумфальне» шумовиння, все ж і клерикальні кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про «Акт 30 червня» досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося?

Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному «поході на Схід».

Тому вже 1 липня 1941 р. голову «уряду» Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і «розв’язати» цю затію. «Уряд» бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати «урядуванням». Як писав у своїх спогадах Я. Стецько,» 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що «українські націоналісти -це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити», а, звертаючись до Гіммлера: «Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!» («Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!»).[ 6]

Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його «міністр закордонних справ», тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі «зауваги» пана «прем’єра» є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера.

Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було «накладено почесний арештеренгафт». Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи – привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім’я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, «виправдальну заяву». Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції.

Дев’ятого липня о 4-ій годині дня «прем’єра» Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється «за дорученням Райхсрегірунгу» (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. «На вечерю гестапо принесло… какао з хлібом», – зазначив поверженйй «прем’єр».[7] Далі шлях Стецька лежав у Краків, «столицю» генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П’ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено «з забороною опускати Берлін та з обов’язком голоситися на поліцію», -уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.

Після розгону «уряду» Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення – «ерклерунги», «комунікати», «меморандуми» чи просто вірнопідданчі заяви.

Так, в «Комунікаті», датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців:

«…Українське Державне Правління закликає весь український нарід вести дальше непохитно безоглядну боротьбу, всякими засобами, завжди і всюди, проти Москви й большевизму. Українське Державне Правління взиває водночас Український Нарід допомагати всюди Німецькій Армії розбивати Москву й большевизм». [8]

Ще в першому «меморандумі», складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав для багатосторонніх політичних порозумінь між українськими войовничими націоналістами і гітлерівською Німеччиною для «великої співпраці». «Меморандум» всіляко доводив, що «новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України» (тобто українських націоналістів – бандерівців). Тут же автори відверто натякали, що ще в 1938 р. Виникли в Європі дві держави-сателіти гітлерівської Німеччини – Словаччина фашистів Тісо-Глінки і Хорватія усташів Анте Павеліча, та що, порівнюючи з цим, «українська проблема є набагато важливішою… «[9]

Однак найвищої завзятості досягли бандерівців в «меморандумі», посланому в Берлін 14 серпня 1941 р. Цей документ досить розгорнуто представляє засади співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у трьох вимірах – в минулому, сучасному і майбутньому. Подамо основні позиції документу.

Визначення минулих умов співпраці подано в підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною». Тут, закрема, вказується:

«Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця -Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом німецького райху, спрямована проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України з Німеччиною…

ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України та Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, оргнанізовані ОУН на Західній Україні, також спричинилися до швидкого наступального маршу німецького війська. ..»[ 10] (Мається на увазі участь оунівців у нападах на відступаючі радянські підрозділи в перші дні війни -В.М.).

Далі автори «меморандуму» переконують гітлерівців у тому, що в Східній Європі в протистоянні проти Росії необхідна незалежна Українська держава: «Україна стане посередником між Німеччиною, як провідною силою перебудови (тобто створення «нового уряду» в гітлерівському варіанті – В.М.) та іншими народами дотеперішньої московської імперії…»

В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» вказано:

«Не тільки довгорічна українсько-німецька співпраця є доказом дружньої до Німеччини настанови ОУН… Українська держава мусить підтримувати тісні взаємини з Німеччиною, щоб забезпечити свої західні кородони і водночас бути в постійній готовності до боротьби з Москвою.

… ОУН зацікавлена співпрацею з Німеччиною не з опортуністичних міркувань, а з огляду на конечність такої співпраці для добра України… ОУН сподівається, що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно…» (Виділено мною – В. М.). В підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» бандерівці, незважаючи на «ліквідацію і приборкання створеного у Львові українського державного уряду», запевняють гітлерівців у тому, що «обстоюють дальшу тісну співпрацю з Німеччиною».

«Для ОУН співпрця з Німеччиною не була справою порожніх слів; співпрацю здійснено протягом років великими і тяжкими жертвами. ОУН сама повела боротьбу за державну незалежність України на шлях співпраці з Німеччиною; за це вона сама несе повну відповідальність перед українською історією. ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною…

…ОУН не має намір спричинятися до того, щоб місце керівного революційного й державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках антинімецьких сил… … ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни…» [11]

І на завершення в «меморандумі» вже вкотре повторено: «Німеччина повинна бути зацікавлена в тому, щоб співпрацювати з ідейними, динамічними українськими силами, котрі спричинилися до цієї співпраці з ідейних, політичних і патріотичних причин». [12]

Цілком зрозуміло, що цей «меморандум» абсолютно ясно визначає політичну позицію ОУН-бандерівців у час війни.

Ярославу Стецькові як безпосередньому творцеві «Акту 30 червня» і створеного ним «уряду» доводилося виправдовуватися перед гітлерівцями найбільше. Він часто писав у Берлін різні так звані «ерклерунги». Це були, звичайно, не «заяви», а «пояснення», хоч на німецькій мові слово «ерклерунг» означає і те, і друге.В одному із них, де зверху розмашистими літерами було написано ‘»Jaroslaw Stecjko», він писав: «Я заявляю відкрито і щиро, що я завжди розглядав і розглядаю німецький райх як друга України». [13]

Особливо цікавий з такого ж погляду документ «Мій життєпис». Це не просто автобіографія, яка звичайно додавалася до службових документів, а цілий біографічний трактат, сповідь і виправдання за «Акт 30 червня» перед гітлерівцями. В архівній справі їх аж два: німецькою та українською мовами. Там і тут проведена правка рукою самого Стецька. В документі особливо вражає те, що хоч автор і пише, що «студіював право і фільозофію у Львові, а короткий час у Кракові», а затим в ОУН був «ідеольогічно-політичним ляйтером (керівником)» і «політляйтером і редактором», текст виглядає примітиівно-убого. Здається, що цей «життєпис» писала малограмотна людина з примітивним літературним знанням.

Спочатку Стецько подає коротко свої біографічні дані – від гімназійних років до часу написання даного «життєпису». Автобіограф старається виділити моменти свого «революційного» буття з наміром сподобатися читачам-гітлерівцям. Наприклад: «…Пересидів понад два місяці у тюрмі у зв’язку з атентатом на совітського консуля у Львові…» [14] Тут, звичайно, мається на увазі вбивство не консула СРСР у Львові, а секретаря радянського консульства А. Майлова в жовтні 1933р.».

«У червні 1934 року був знову ув’язений напередодні вбивства міністра Пєрацького.., засуджений на 5 років важної тюрми, як політляйтер і редактор в КЕ (Крайовій екзекутиві – В.М.) ОУН. На основі амнестії, виданої під напором публічної української опінії, відбував я, як і друзі, засуджені тоді, лише два і півроку тюрми.» (Мається на увазі вбивство оунівськими терористами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького влітку 1934 р. у Варшаві – В.М.).

«Після виходу з тюрми в грудні 1936 року виконував я фактично обовязки краевого керівника ОУН до серпня 1937 року. В серпні з наказу сл. п. Вожда Євгена Коновальця виїхав я до Німеччини, до Відня, де обняв підготову політичну і програмову II конгресу ОУН…

…Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, занимаючись там же зовнішньо-політичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав’язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган «Ідея і чин». В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де… відпрацьовував політичну проблематику ОУН…

…II збором обняв я за дорученням Провідника ОУН заступництво провідника і став шефом штабу Проводу ОУН, ведучи водночас політичну референтуру проводу… (Мається на увазі II збір ОУН-бандерівців у квітні 1941 року, де Стецько став першим заступником С. Бандери.)

… Як німецьке військо увійшло до Львова, прибув я туди, де як подав в окремому письмі під заголовком «Ерклерунг» з дня 15 липня 1941 року, проголосив відновлення Української Державності та обняв доручення Провідника Степана Бандери головство в уряді у Львові…

…Уряд приступив до практичної праці, організуючи господарство, адміністрацію, міліцію і т.д., замагаючи до того, щоб наладнати якнайтіснішу співпрацю з німецькими військовими чинниками та уможливити її й допомогти під кожним оглядом…

…За урядом стоїть ціле українське громадянство під проводом Митрополита і єпископів обох віросповідань. Митрополит Шептицький видав пастирський лист, в якому признав Уряд і візвав громадянство до підпорядкування йому. ..»[ 15] Далі Стецько жалівся:

«8.7.1941 коло години 9-ої вечором при вулиці Войціха, 9 (нині вулиця Довбуша – В.М.), був виконаний атентат на мене, на авто, в якому їхав, невідомим осібняком, при чому був ранений шофер. Як ствердили відносні німецькі чинники у зв’язку з появою польських протинімецьких і протиукраїнських летючок, атентат найправдоподібніше вийшов з польських кругів, за що відносні німецькі штеллє (служби – В.М.) обіцяли відповідні репресійні заходи відносно поляків…»

В другій і третій частинах «життєпису» Стецько досить виразно і відверто розкриває свій світогляд і політичні наміри. Тут він, зокрема, зазначає:

«Ідеольогію і програму Організації (тобто ОУН-бандерівців – В. М.) я спітворив. Вони в цілому ворожі марксизмові, демократії і всяким клясократичним ідеольогіям і програмам. В політичній площині стою на становищі монопартійного й авторитарного устрою України; в соціальній площині – національного солідаризму, що стоїть близько до націонал-соціялістичної (тобто нацистської – В.М.) програми, але ріжниться питоменностями української землі…

Москва і жидівство – це найбільші вороги України і носії розкладових большевицьких інтернаціональних ідей…

Стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації (винищення – В. М.) жидівства… (і тут же дописано рукою Стецька: «виключити їх асиміляцію і т.д. «);

Я вважаю, що в теперішній світовій війні вирішується на давні часи доля України, і свідомий того, що лише через перемогу Німеччини можлива є відбудова Суверенної і Соборної Української держави…

Історична доля і геополітична дійсніть визначили шлях України… (Тут же дописано: «і Німеччини». – В.М.)

Теж господарська структура України диктує її співпрацю з Німеччиною. Розуміючи те, що ми перемагаємо або падаємо з Німеччиною, яка зараз кровавиться, так як і український народ, на широких степах України за спільну справу, стоїмо на становищі повної, яка тільки буде необхідна для Німеччини, господарської підтримки всіма можливими заходами з боку України, бо тут іде про спільний успіх, чи то неуспіх. Тим більше, що величезні жертви, які поносить німецька армія в боротьбі з Москвою, ми свідомі, мусять знайти рекопензату (повернення, компенсацію – В.М.) для німецького народу. Суверенна Соборна Українська держава цю рекомпензату дасть і є зобов’язана дати… «[16]

Тут Стецько і ставить, як він висловлюється, «штанд-пункт» у своєму «життєписі».

Яким був «Акт 30 червня 1941-го»

Питання це складне не за своєю суттю, а тому, що на нього було і є багато суперечливих, а часто полярно протилежних, відповідей. Ми ж не ставимо завдання висловлювати свою точку зору, свою позицію трактувати подію чи явище в своєму світоглядному баченні. Ставимо, перш за все, завдання відповідати документально, як кажуть, першоджерелами, або свідченнями безпосередніх учасників, сучасників подій і явищ, співтворців порушуваних процесів. По-друге, притягнути до відповідей багатьох атворів – істориків, політологів, літераторів, які аналогічно чи суперечливо трактують погляди і дії творців цих подій, процесів і явищ. Читачі, думаю, на основі попередніх матеріалів вже склали свою думку про «Акт 30 червня 1941-го».

Однак, звернемося ще до доволі своєрідної характеристики й оцінки «Акту 30 червня», поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті «Чому я згадав про «Акт 30 червня»?», надрукованій в зарубіжній газеті «Новий шлях» в грудні 1982 року.

Іван Кедрин (псевдонім Івана Рудницького) (1896-1995). Відомий в Галичині в 20 – 30-ті роки і тривалий час в середовищі українськрї еміграції журналіст і політичний діяч, літератор і політолог. В 20 – 30-х роках був співредактором газети «Діло», органу партії Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яка в націоналістичному русі Західної України (особливо Галичини) стояла на лівоцентристських позиціях. Цю позицію займав і Іван Кедрин, який не змінив її і в повоєнні, вже емігрантські, роки життя.

І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи «Акт 30 червня 1941-го», не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була «подією позитивною», бо «показала живучість ідеї української державності», а водночас в ній «існують поважні ідеї». [17]

Ми вже вказували на те, що «Акт» мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає «прикрим моментом» всього «Акту 30 червня». І ось чому:»… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і «творити новий лад». Співпраця з центральними державами (тобто з кайзерівською Німеччиною і цісарьскою Австро-Угорщиною – В.М.) після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР (Української Народної Республіки – В.М.) з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. «Акт 30-го червня» був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького – бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червеня, які «творили» українську державу?!»[18] (Виділено мною – В.М.). Погодьмося, що тут резонно сказано, що автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, та й елементарних повноважень на таку акцію.

І. Кедрин вказує і на наступний «прикрий момент»: «Акт проголошення» був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…». Тут ще треба обов’язково додати: і без елементарної згоди українського народу Галичини, а тим більше всієї України!

«Прикрим моментом» є і фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин в статті вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку.

І під кінець автор зауважує:

«Нема чого прославляти «Акт 30 червня» наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки «Акт 30-го червня» засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. – Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного приницпу, що кожний має право висловлювати свої субєктивні погляди, прихильники, однодумці і величники «Акту 30-го червня» стягнули його з п’єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має». [19]

Така позиція І. Кедрина стосовно «Акту 30-го червня». В ній, звичайно, є чимало суб’єктивного, але й багато такого, що допоможе читачу пізнати суть цієї події.

Як оцінюють «Акт 30 червня 1941-го» самі його творці

Звернемося, перш за все, знову до книги спогадів Я. Стецька, яка так і називається «30 червня 1941». Представимо читачам кілька характерних застережень її автора.

Але спочатку звернемо увагу на «Вступне слово» до книги, написане творцем українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, де він визначає «суть Акту 30 червня» як «безкомпромісове проголошення своєї Правди» і називає цей акт «волею «лицарів абсурду». Тут, зрозуміло, «лицарі абсурду» визначаються Донцовим похвально, як герої України.

На початку книжки Я. Стецько «принципово» ображається, що його та всіх націонаілстів називають фашистами, а він же, виходить, робив тільки «спробу нав’язати взаємини з німецькою державою як можливою допоміжною силою в нашій боротьбі проти Росії.» [20]. (Виділено мною – В.М.). Як бачите, читачу, «лицар абсурду» називає гітлерівську Німеччину «допоміжною силою»! Значить Стецько, вважав, що головною силою в боротьбі проти Радянського Союзу були вони, войовничі українські нацоналісти.

І далі: «Наші опоненти дуже нечесно засуджують наші методи боротьби в Україні, мовляв, ОУН деморалізувала молодь, слухалася й зачитувалася в творах і візіях Донцова, який її розкладав, але якраз від тої ж ОУН очікували і ті опортуністи у той страшний час поради, захисту, рішення. Отже, наша мораль і ідеологія Донцова, видно таки давали нам героїчну міць, витривалість і рішучість станути до загину за велику справу!..»[ 21], – патетично заявляв Стецько.

Сьогодні шанувальники «Акту 30-го червня 1941-го» представляють акцію бандерівців, як «самовільну», «самостійну», «доконану» і «героїчну». Стецько ж визначає, що тій акції активно сприяли «чинники» гітлерівської Німеччини:

«Степан Бандера мав зорганізовану полк. Р. Ярим розмову з адміралом Канарісом, якому дуже чітко і ясно представив українські позиції, знайшовши повне зрозуміння, з погляду німецької рації в адмірала, який приобіцяв свою підтримку україснької політичної концепції. Уважаючи, що тільки при здійсненні її є можлива німецька перемога над Росією, адмірал зазначував, що зміна може статися, коли вирішальні чинники у наслідку воєнних невдач переконаються, що іншого виходу немає». [22]

І далі Стецько продовжує ту ж лінію:

«Характерно, що всі німецькі кола мали генеральну інструкцію -ймовірно Геббельса чи Ріббентропа або Розенберга не заперечували тимчасово українських вимог, але стосувати тактику проволікання. Тільки цим можна виправдати стереотипний аргумент, який до часу упадку Києва повторяв і проф. Кох, і проф. Баєр та інші, мовляв, справа державності буде розглядана фюрером щойно після здобуття Києва, очевидно, після цього прийшов новий обманливий аргумент: після переможного завершення війни!.. Дискусії з «міністеріяль дірігентом» д-ром Бройтігамом, «міністеріяль діректором» д-ром Ляйбрандтом, високими урядовцями в міністерстві Розенберга (міністерства «східних територій», окупованих гітлерівською Німеччиною, яке очолював А. Розенберг – В.М.), які не поділяли політики Гітлера, і стояли на наших позиціях, не мали впливу на хід подій, хоча було нам необхідним усі дальші спроби робити у тому напрямі…Сугестії (навіювання, гіпноз – В.М.) з різних німецьких сторін були різні. З’являлися пропозиції з того, чи іншого міністерства, творити крайову Раду (Ляндрат), або – дорадчу Раду (Байрат) при німецькому Рейхскомісаріаті, чи при уряді ГГ (генерал-губернаторства в окупованій Польщі – В.М.), перемінивши УДП (Українське державне правління, проголошене Стецьком 30 червня 1941 р. у Львові – В.М.) на таку коляборантську німецьку прибудівку і т.п. Усі ці сугестії, сондажі приходили з різних боків з різними інтенціями (напругою, посиленням, наголосом – В.М.). Геббельс хотів мати здійснену свою концепцію «коляборантських урядів», аби перед народами співвідповідали за німецьку політику геноциду теж свої Гречухи… (тобто свої квісолінгівці -зрадники- В.М.)» [23]

І далі Стецько декларує дещо бадьоріше:

«Наша лінія була ясна. Ми знали, чого хочемо. Усякі сурогати ми відкидали. Розенберг мав свій плян на переходовий період, який ми теж відкидали, але й Гітлер його рівнож відкинув. Розенберг розважав два варіанти: а) словацький і хорватський, б) у переходовий час Німеччина сама виконує права суверінтету на здобутих територіях, а щойно згодом переходить до якоїсь словацької чи хорватської формули. Розенберг рішився на другу розв’язку, будучи переконаним, що німці без допомоги уярмлених виграють війну на Сході…»

Всі ці викрутаси і маніпуляції, як видно, творилися Стецьком для виправдання перед своїми ж спрільниками та з метою звичайнісінької демагогії. З приводу цього досить слушно зауважив історик в діаспорі Фелікс Кордуба в статті «Der Generalplan «OST»[24]: «На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ні одна людина, яка б основано звернула увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III рейху. Головна увага із більшовизмом та іншими окупантами українських земель і щораз то більшому «союзно-концепційному» орієнтуванні на націонал-соціялізм, як головну протибільшовицьку силу в Західній Європі…»

В цьому докорі колишнього вояка 14-ї гренадіерн дівізіон СС «Галіцієн» Фелікса Кордуби є певний резон.

Примітки

[1] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4.
[2] Стецько Я. 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. С 193 – 194.
[3] Матеріали до позицій визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 164.
[4] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 5, арк. 3.
[5] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 41 – 42.
[6] Стецько Я. 30 червня 1941. Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. С 265. [7] Там же. С 267.
[8] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 6, арк 3.
[9] Див.: Українська соціально політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали // Сучасність, 1983. Т. 3. С 26 – 34.
[10] Там же. С 36.
[11] Там же. С 37, 39, 40.
[12] Там же.С. 41.
[13] ЦДАВО України, ф. 2822, оп. 3, спр. 7, арк. 166.
[14] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. З,, спр. 7, арк. 1.
[15] Там же. Арк. 2-4.
[16] Там же. Арк. 5-6.
[17] Цит. за: Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 163.
[18] Там же. С. 164.
[19] Там же. С 165.
[20] Стецько Я. 30 червня 1941. С 21.
[21] Там же. С 144.
[22] Там же. С 164.
[23] Там же. С 164- 165, 273.
[24] Ж. «Український історик». Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1981. № 1 – 4. С. 155.

Віталій Масловський



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!