100 років гонінь. До річниці Помісного Собору 1917-18 років

100 років гонінь на Церкву: до річниці Помісного Собору 1917-18 років

Нинішній 2017 рік – особливий. Сторіччя двох революцій – лютневої і жовтневої, – що спричинили багатомільйонні жертви та перевернули увесь світовий устрій. Сторіччя початку наймасштабніших гонінь на Церкву Христову за всю її двотисячолітню історію. А ще це століття Помісного Собору Руської Православної Церкви 1917-1918 років, який підготував Церкву до важких випробувань і прийняв рішення, що визначили її життя на століття.

СПЖ підготував цикл матеріалів про події сторічної давності та історичні паралелі з тим, що відбувається сьогодні в Україні.

Передісторія і підготовка до Собору

У ці самі дні 100 років тому розпочалась безпосередня робота зі скликання Собору. 29 квітня 1917 року Святіший Синод прийняв рішення про підготовку до Собору і утворив Передсоборну Раду, яка складалася з архієреїв, духовенства, відомих вчених та громадських діячів, а також мирян. Загалом 62 людини. 13 червня відбулося перше засідання цієї Ради в Петрограді. А 5 липня 1917 року Святіший Синод ухвалив Постанову про відкриття Помісного Собору в Москві у свято Успіння Божої Матері. І сам Собор, і його передісторія не тільки цікаві з пізнавальної точки зору, а й наводять думку на історичні паралелі з сьогоднішнім часом та подіями в нашій країні.

До 1917 року Помісний Собор Руської Церкви збирався востаннє ще у далекому 1689 році за часів Петра І та патріарха Іоакима. Після цього соборне начало в Церкві було забуто більш ніж на 200 років, а з 1700 року в Руській Церкві не стало і патріарха. Його замінив Святійший Синод, який фактично очолювався мирською людиною, обер-прокурором, що призначався царем. Держава вбудувала Церкву в систему бюрократичних органів. Розпочався Синодальний період. Ця Петровська реформа церковного управління переносила на Русь основні принципи протестантизму. Як вдало сформулював протопресвітер Олександр Шмеман, виникло «розуміння взаємовідносин Церкви та Держави, в яких Церква, видима або земна, в ту епоху мислиться саме релігійною «проекцією» самої держави».

Церква як проекція держави… Після цих слів вже по-іншому сприймаються зусилля сучасної української держави, яка намагається створити єдину Церкву на хибного розуміння патріотизму, націоналізму та відданості «ідеї української державності». В цьому відношенні П. Порошенко намагається копіювати політику Петра І. Всі конфесії з цим погоджуються, і лише Українська Православна Церква говорить про те, що Церква служить Христу, а не «державності».

На початку XX століття Російську імперію потрясла революція 1905 року. Одним з результатів цих подій було проголошення релігійних свобод. 17 квітня 1905 року був виданий царський указ «Про зміцнення начал віротерпимості». Після цього виникла парадоксальна ситуація. Всі релігії та секти зрівнювалися в правах з Православною Церквою. Але якщо інші релігійні організації могли самостійно вирішувати всі свої внутрішні питання, то Руська Православна Церква, як і раніше, керувалася державними чиновниками, які часто діяли на шкоду їй, іноді навіть не приховуючи цього.

Ще одне явище, яке винесло на поверхню смутою 1905 року, було обновленство. У Санкт-Петербурзі було створено «кружок 32 священиків», який в 1917 р. перетвориться у «Всеросійський Союз демократичного православного духовенства і мирян», а потім у «Живу церкву» і стане одним з найбільш руйнівних інструментів проти Православної Церкви в руках радянської влади. Ідеологія обновленців тоді була такою ж, як зараз у ревнителів оновлення Української Православної Церкви: боротьба з клерикалізмом, демократизація управління, модернізація богослужіння, перехід з церковнослов’янської на національні мови, спрощення побуту та канонічні послаблення для духовенства. А ще показова лояльність нової радянської влади та звинувачення Патріаршої Церкви у підривній діяльності проти держави. Порівняйте з цим висловлювання сучасних ліберальних релігійних діячів, і все стане зрозумілим.

Отже, Руська Православна Церква після 1905 року виявилася найбільш безправною в державі. Їй вже не надавалося жодних привілеїв, але на неї одну, як і до того, чинився тиск світської влади. В цих умовах скликання Помісного собору стає нагальною необхідністю для Церкви.

16 січня 1906 року імператор Миколай ІІ для підготовки до Помісного Собору заснував Передсоборну Присутність, головою якого став митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), а одним з його заступників – митрополит Московський (майбутній Київський) священномученик Володимир (Богоявленський). Присутність виробила такі основні пропозиції:
– визнати за Помісним Собором статус головного органу управління Руською Православною Церквою і скликати його не менш ніж раз на десять років;
– в міжсоборний період Церква повинна управлятися Синодом, що обирається Собором, а не імператором;
– очолювати Синод повинен першоієрарх у статусі патріарха;
– заснувати митрополичі округи, що об’єднують кілька єпархій;
– розширити самостійність єпархій в своєму управлінні;
– запровадити виборність єпископату: Архієрейським собором або єпархіальними зборами.

Доповідь Присутності була представлена Миколаю ІІ, який 25 квітня 1907 року наклав на неї резолюцію: «Собор поки не скликати». Однак у 1912 році він дозволив Святійшому Синоду заснувати Передсоборну Нараду, яка продовжила роботу над матеріалами Передсоборної Присутності з питань церковної реформи. З початком Першої світової війни у 1914 році Нарада припинила свою роботу.

2 березня 1917 року, в день зречення імператора Миколая II, у підмосковному селі Коломенське відбулося чудесне явлення ікони Божої Матері «Державна». Пресвята Богородиця явила нашому народові, який вступив на шлях хресних страждань, свою материнську любов та заступництво.

Тимчасовий уряд, що прийшов до влади, ще більше посилив тиск на Церкву. Обер-прокурором Синоду був призначений Володимир Миколайович Львів, затятий прихильник обновленства. Свою діяльність на цій посаді він розпочав з масових звільнень єпископату на спокій. З усіх членів Синоду залишився лише архієпископ Сергій (Страгородський), майбутній Патріарх. На протести проти свого самоуправства Львів відповідав так: «Я жену архієреїв, бо народ того вимагає».

Народ вимагає, громадська думка, запити суспільства… Нам це знайомо, чи не правда? Тимчасовий уряд проводив антицерковну діяльність абсолютно відкрито: у Церкви були відібрані церковно-парафіяльні школи, викладання Закону Божого в школах і гімназіях ставало факультативним, а то й зовсім виключалося з програми, з 14-річного віку проголошувалася свобода релігійного самовизначення.

У таких умовах 5 липня Святійший Синод постановив відкрити Помісний Собор у Москві в свято Успіння Пресвятої Богородиці. Делегати Собору обиралися в три етапи: парафії обирали делегатів на благочинницькі збори, ті обирали делегатів на єпархіальні з’їзди, а єпархіальні з’їзди – членів Собору.

24 липня 1917 року Синод розіслав предстоятелям Помісних Православних Церков запрошення прибути на Собор, а двома днями раніше, 22 липня, – особливе Послання про події в країні. Його слова зовсім по-особливому звучать для нас сьогодні: «Крадіжки, грабежі, розбої, насильство та загострена партійна і політична боротьба стали надбанням нашого нового життя і поселили в народі озлоблення й розбрат, що спричинили внутрішню братовбивчу війну, неодноразове кровопролиття. <…> Замість братства – охолодження любові, занепад добрих, мирних, братських суспільних відносин. Країна пішла по шляху погибелі, а в майбутньому її чекає та страшна безодня, яка заповнена для всіх нас жахливим відчаєм, якщо тільки не припиняться сум’яття, і зневага, і замішання… від Господа Бога».

Продовження читайте у наступних публікаціях СПЖ.

Андрій Власов



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...