Більшовицький окультизм царевбивства

Царська родина і слуги перед розстрілом

Фільм «Матильда», що готується до виходу, про стосунки майбутнього імператора Миколая II і балерини Матильди Кшесинської – крива осмішка диявола у річницю 100-ліття вбивства царської сім’ї. Чи розуміли творці фільму, що вони плюнули не стільки в обличчя Православній Церкві, скільки в саму душу свого народу – питання відкрите.

Але за вбивством царя і його родини йде шлейф нерозкаяних гріхів вже не одного покоління. Цей злочин був не простим звірством більшовиків, він був сатанінськи окультним. За ним стояло щось значно більше, ніж знищення престолонаслідування.

Унікальне вбивство, яке не має аналогів в історії

Звіряче вбивство Миколая II, його дружини, дітей та прислуги – унікальна подія у світовій історії. У минулі часи в Англії, у Франції монархічні персони піддавалися страті – але завжди після судового процесу, публічно і, звичайно ж, без того, щоб разом з ними страчували їхніх дітей, лікарів, кухарів, слуг та придворних дам. Більшовицька ліквідація царської сім’ї нагадує темне вбивство бандою, яка спробувала знищити всі сліди злочину.

Маючи за спиною досвід Французької революції та вбивства короля Людовика XVI, граф Жозеф де Местр писав у 1797 р.: «Будь-яке зазіхання на Верховну владу, створене від імені народу, завжди є більшою і меншою мірою національний злочин, бо завжди нація винна в тому, що якесь число повстанців в змозі вчинити злочин від її імені… Життя кожної людини є цінним для неї, але життя государя дорогоцінне для всіх. А якщо життя государя присікається злочином, на місці, яке він займав, розверзається жахлива прірва, і туди скидається все, що його оточувало. Кожна крапля крові Людовика XVI обійдеться Франції потоками крові. Чотири мільйони французів заплатять своєю головою за великий народний злочин – за протирелігійний і протигромадський заколот, який увінчався цареубивством» («Роздуми про Францію», М., 1997, с. 24-25).

У тому, як було підготовлене і здійснене вбивство царської сім’ї, як його спочатку заперечували, а потім виправдовували, є якась виняткова мерзенність. Воно стало прелюдією до масових вбивств XX ст. Подібно до героїв «Бісів» Достоєвського, більшовики мусили проливати кров, щоб пов’язати своїх хитких послідовників узами колективної провини. Єкатеринбурзьке вбивство знаменувало собою початок «червоного терору», що був формально оголошений шістьма тижнями пізніше.

Коли уряд привласнює собі право вбивати людей не тому, що вони щось зробили, а тому, що їхня смерть «потрібна», ми вступаємо в світ, в якому діють абсолютно нові закони. Вчинене за таємним наказом уряду вбивство стало першим кроком людства на шляху свідомого геноциду. Той самий хід думок, який змусив більшовиків винести смертний вирок царській родині, призвів незабаром і в Росії, і за її межами до сліпого знищення мільйонів людей. Вся провина яких полягала в тому, що вони виявилися перешкодою при реалізації тих чи інших грандіозних задумів перебудови світу.

Кати та їхні ляльководи

В усій історії вбивства російського імператора і членів сім’ї є одна важлива грань. Німецький імператор без зусиль міг поставити однією з умов укладення Брестського миру видачу Німеччині свого двоюрідного брата «дорогого Ніки» – Миколая II та його родини, щоб врятувати їх. Але він цього не зробив. Більш того, всі спроби посередництва у цьому напрямку данського короля Крістіана, дядька Миколая II та двоюрідного діда його дітей, і шведського короля були відкинуті Кайзером. Жодних кроків у цьому напрямку німецька влада не зробила, хоча зробити це було дуже просто навесні і влітку 1918 р. Раднарком захищали німецькі багнети. Отже, Німеччина і не бажала порятунку царя та його сім’ї.

З 9 березня Миколай II разом з сім’єю перебував під арештом у Царському Селі. Тимчасовий уряд створив спеціальну комісію з метою вивчення матеріалів для віддання під суд імператора та його дружини за звинуваченням у державній зраді. Комісія намагалась здобути компрометуючі документи і свідоцтва, проте не знайшла нічого, що підтверджувало б обвинувачення. Але замість того, щоб заявити про це, уряд Керенського вирішив відправити царську родину в Тобольськ. Тут їх і застав більшовицький переворот.

28 січня 1918 року Раднарком прийняв рішення перевести Миколая Романова у Петроград для віддання під суд. Головним обвинувачем намічався Троцький. Однак ані переведення до Петрограду, ані суд не відбулися. Перед більшовиками постало питання: за що судити? Тільки за те, що він народився спадкоємцем і був імператором? А за що судити його дружину? За те, що дружина? А у чому можна звинуватити дітей царя? До того ж, суд над ними міг бути тільки відкритим. Тому виходило, що всіх засудити не вдасться. Але вбити царя і, по можливості, всіх членів династії було метою більшовиків. Вони пам’ятали, що у Франції через 20 років після революції відбулася реставрація династії Бурбонів. У Росії вони збиралися правити довше, і тому всяка можливість монархічної реставрації повинна була виключатися.

Крім того, вбивство царя ставило криваву печать на встановлений більшовиками режим. Нові правителі, зробивши таке злодіяння, були б «пов’язані кров’ю». «Страта царської родини була потрібна не лише для того, щоб залякати, жахнути, позбавити надії ворога, але й для того, щоб струсити власні ряди, показати, що відступу немає, що попереду або повна перемога, або повна загибель», – зізнавався Троцький самому собі (запис у щоденнику від 9 квітня 1935 р).

Рішенням ВЦВК навесні 1918 р. Миколай II був разом із сім’єю переведений з Тобольська до Єкатеринбургу. 2 липня на засіданні Раднаркому було прийнято рішення про націоналізацію майна сім’ї Романових. Рішення дивне, оскільки все їхнє майно вже кілька місяців як було розкрадене «революційним народом». Швидше за все, саме на цьому засіданні було прийнято рішення, яке визначило долю царя та його родини.

У вбивстві взяли безпосередню участь 12 осіб. Два латиша стріляти у дівчат відмовилися і були видалені з групи. Дивно, що не збереглося ані імен, ані посад, ані послужних списків цих людей, які, напевно, були добре перевірені в ЧК. Адже вбивство Царя готувалося на державному рівні.

В ніч на 17 липня Миколай II та його сім’я були без суду і слідства вбиті чекістами під командуванням Юровського у підвалі будинку військового інженера Іпатьєва. Вбивці пристрелили навіть трьох собак імператорської родини, а одну болонку повісили. Відразу ж після цього останки вивезли за місто, де над тілами жінок були здійснені мерзенні наруги. Потім тіла спробували знищити за допомогою вогню і соляної кислоти, а потім захоронили.

Сатанинський містицизм страти

Імена всіх вбивць історикам і досі невідомі. Хтось із них залишив на стіні кімнати, де сталося вбивство, напис: «Belsatzar ward in selber Nacht von seinen Knechten umgebracht» – «Цієї ночі Валтасар був убитий своїми слугами». Революційний солдат або латиський стрілець навряд чи назвали б себе у 1918 р. «слугами» царя, та й очікувати від них таких знань німецької поезії, мови і Біблії не видається можливим. Але з точки зору неросійського підданого, вбивство в Іпатіївському домі цілком могло сприйматися як повстання холопів на свого господаря, і тому такому спостерігачу згадалися ці вірші Гейне.

Кому ж належить авторство зловісних написів? Слідство встановило, що ввечері напередодні вбивства до Іпатіївського будинку під’їхав легкий автомобіль з рабином та шістьма його охоронцями. За описом свідків, це був «єврей з чорною, як смола, бородою». Що важливо, рабин прибув з Москви з власною охороною, і точно до моменту вбивства. Притому все це було зроблено в умовах крайньої таємничості. Цілком імовірно, він і був автором напису на стіні. Доказом його присутності став і знайдений в каміні будинку Іпатьєва незаповнений бланк на ідиш органу центрального комітету єврейської комуністичної організації в Москві.

У приміщенні, де сталося потім вбивство, був проведений якийсь, імовірно, кабалістичний ритуал. Його зміст залишився невідомим. Але після відходу рабина на південній, зверненій до храму Соломона, стіні кімнати, де й загинула царська сім’я, залишилися написи, що пояснюють значення скоєного тут ритуалу.

Дуже можливо, що сам таємничий рабин у вбивстві не брав участі, і про його присутність було суворо-пресуворо заборонено говорити. Все, що відбувалося напередодні, тепер уже ніхто не розкаже. Але всі ці факти говорять про те, що це було не просте вбивство, а окультне сатанинське жертвоприношення, з якого і розпочався танок диявола на нашій батьківщині. Невипадково один з бісів, якого вигнав у наші дні одеський старець Іона з одержимої дівчинки, розповідав йому, що як тільки у Росії заспівали «інтернаціонал», усе пекло й піднялося на землю.

Реакція суспільства на вбивство царя

21 липня 1917 р. в Казанському соборі на Красній площі звершувалось патріарше служіння Літургії. Після читання Євангелія Патріарх Тихон несподівано вийшов на амвон і почав говорити: «Ми повинні, підкоряючись вченню Слова Божого, засудити цю справу, інакше кров розстріляного впаде і на нас, а не тільки на тих, хто скоїв її. Не будемо тут оцінювати й судити справи колишнього государя: неупереджений суд над ним належить історії, а він тепер предстоїть перед безстороннім судом Божим, але ми знаємо, що він, відрікаючись від престолу, робив це, маючи на увазі благо Росії та з любові до неї… Він нічого не робив для поліпшення свого становища, покірно підкорився долі… і раптом він засуджується до розстрілу десь у глибині Росії… Наша совість примиритися з цим не може. І ми повинні привселюдно заявити про це, як християни, як сини Церкви. Нехай за це називають нас контрреволюціонерами, нехай заточають в тюрму, нехай нас розстрілюють».

Звістку про вбивство государя російське суспільство зустріло дуже по-різному. Прихід до влади більшовиків і їхні звірства та безчинства змусили багатьох культурних і віруючих людей ще глибше розкаятись у революційних мріяннях 1916 р. і захопленнях лютого 1917-го. Але більша частина народу була у владі бунту, засліплена вседозволеністю грабежу і ганьбою дезертирства. На панахидах по государю і його родині молилося дуже мало людей.

«На всіх, кого мені доводилося бачити в Петрограді, звістка про вбивство царя і його сім’ї справила приголомшливе враження: одні просто не повірили, інші мовчки плакали, більшість просто тупо мовчала. Але на натовп, на те, що заведено називати «народом», ця звістка справила враження, якого я не очікував. У день надрукування новини я був двічі на вулиці, їздив у трамваї і ніде не бачив ані найменшого проблиску жалю або співчуття. Звістка читалась голосно, з усмішками, знущаннями і найбезжаліснішими коментарями… Якесь безглузде очерствіння, якась похвальба кровожерністю. Найогидніші вирази: «Давно б так», «Нумо, поцарюй ще», «Кришка Ніколашкє», «Ех, брат Романів, доплясався» – чулися кругом від самої юної молоді, а старші або відверталися, або байдуже мовчали» (В.М. Коковцов «Спогади», с. 531).

Післямова

У посланні Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і Священного Синоду Руської Православної Церкви до 75-ліття вбивства Імператора Миколая II і його сім’ї сказано: «Гріх царевбивства, що стався при байдужості громадян Росії, народом нашим нерозкаяним. Будучи переступом і Божеського, і людського закону, цей гріх лежить надважким тягарем на душі народу, на його моральній самосвідомості… Ми закликаємо до покаяння весь наш народ, всіх чад його, незалежно від їхніх політичних поглядів і поглядів на історію, незалежно від етнічного походження, релігійної приналежності, від їхнього ставлення до ідеї монархії і до постаті останнього російського імператора. Відрікаючись від гріхів минулого, ми маємо зрозуміти: благі цілі повинні досягатися гідними засобами. Плекаючи та оновлюючи життя народу, не можна йти по шляху беззаконня та аморальності. Звершуючи будь-яку справу, навіть найдобрішу і найкориснішу, не можна приносити в жертву людське життя і свободу, чиє-небудь добре ім’я, моральні норми та норми закону».

Частина цитат у цьому тексті навмисно виділена напівжирним, оскільки вони характеризують не тільки наше минуле, але й сьогодення. Василь Ключевський говорив, що історія є не тільки вчитель, але й наглядачка, яка жорстко спитає за незнання уроку. А революція в Росії 1917 року як у дзеркалі відбивається в революції України, плоди якої ми пожинаємо досі.

Протоієрей Ігор Рябко



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!