«Це нелюди, а звірі, яких світ не бачив». Каральна та диверсійно-терористична діяльність ОУН – УПА

Каральна та диверсійно-терористична діяльність ОУН - УПА

Яка кількість жертв ОУН – УПА? Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.

По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН – УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних «дослідженнях» так званої «націоналістично-визвольної боротьби». Багатотомне видання «Літопису УПА» містить, в основному, «спомини» учасників «національно-визвольних змагань» та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка «хроніку» акцій, а вже згадуване вище «дослідження» «Українська повстанська армія» П. Мірчука, «УПА» М. Лебедя, «Історія українського війська» Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти «героїки» ОУН – УПА, де гинули лише червоні партизани та «енкаведисти». Ліквідація ж «на сухо» чи «на мокро» сільських активістів («сексотів») чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.

По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН – УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти «епізодами» і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам’ятні випуски «Книги Пам’яті»(до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті «Вільна Україна» під рубрикою «Криваві сліди оунівців». На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до «Книг Пам’яті», то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації.

По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.

По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів – від націонал-«демократів» до націонал-фашистів.

Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.

Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. «Нарешті, – гукали вони, – настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана… Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!» (Газ.»Краківські вісті». 1941. 23 червня. 9 липня.)

Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.

Однак «тріумфальні арки» з написами «Слава Україні! Великій Німеччині!» і «гідна» зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими «совєтами», які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. «Прихід німецьких орд, – згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, – зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав «гут, гут» – й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в «чорному списку»… Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН… Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували…»[ 1] Ось як «зустрічали» солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували «урочистості» після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г.А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки.[2] І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.

За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік.

Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН:

«З початком німецько-совєтської війни… відділи диверсантів в німецьких мундирах, з німецькими автоматами та на німецьких танках приїзджають до евакуйованого советами Львова. Бундючні і самовпевнені диверсанти, діставшись до Львова, влаштовують протягом кількох днів садистські оргії (автори натякають на бойовиків спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль» – В.М.)… Аналогічні комедії з маніфестаціями, телеграмами до Гітлера і приячення мали місце по всіх містах та навіть селах Галичини. У таких маніфестаціях, чи «революційних» проголошуваннях уряду українських гітлерівців на чолі з Бандерою та Стецьком, брали, звичайно, участь відділи німецьких СС, словацькі та мад’ярські військові частини та «революціонери» в чорних одностроях, з німецькими автоматами та виказками гестапо в кишені, які дозволяли власникам їздити всіма військовими засобами пересування. Найбільші оргії влаштовувалися у Львові, де диверсанти почали при мовчанці німців грабити магазини та тероризувати населення для того, щоб приподобатися хлібодавцям з вермахту.»[3]

Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої «українсько-польської війни», яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі «Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945)» вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання «Тараса Бульби»-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості».[4]

Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що «українсько-польську війну» розпочали польські шовіністи (спеціально створені «пляцуфки»), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку «українців» була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням.

Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. «На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців – В.М.), – зазначає Рішард Тожецкі, – перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб… В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів».[5] Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: «Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!». В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам.

Я особисто пам’ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі.

Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків.

Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля.

Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з’єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським.

З цим можна в основному погодитись.

В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається «виїмок» (уривок) з бандерівського наказу «г.п.». Що означає це «г.п.» – невідомо. Наведемо той «виїмок» повністю:

«З огляду на офіціяльну постанову польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва після ліквідовувати, а не навпаки (Прошу на це звернути спеціальну увагу). Зокрема, проганяти з мішаних сіл поляків, що не мають тендценції асимілюватися. Зате не рухати тих, що мають українські родини, і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією. Ексмісійні доручення можна дати листівками (льокальними) без нашого офіціяльного підпису. В них підчеркнути поставу польського уряду і населення на теренах, занятих большевиками…» [6] (Виділено мною – В.М.).

А ось як цей «наказ» виглядав на практиці:

«Із звітів УПА (протоколи протипольських акцій).

Станіславщина:

березня 1944 р. група «Л» і група «Гаркуша» в кількості 30 осіб знищили 25 поляків і спалили один будинок в Солотвині.

березня 1944 р. група «Л» і повітова боївка провели акцію в с. Надороже поблизу Товмача. Будинки не палили, лише спустошили.

19 березня 1944 р. група «Л» і повітова боївка в кількості 23 осіб провели акцію в с Зеленівка (Товмаччина). Спалено 13 господарств, вбито 16 поляків.

28 березня 1944 р. група «Сулими» в кількості 30 осіб знищила 18 поляків і спалила чотири будинки поблизу с Жебрач (Волосів).

29 березня 1944 р. група «Л» здійснила акцію в с. Баби (Отиніша). Спалено 24 господарства, не було вбито нікого, бо всі сховалися в лісі. Причиною акції послужило те, що місцеві жителі погрожували, ніби з приходом більшовиків будуть бити разом з ними всіх націоналістів.

29 березня 1944 р. група «Семена» ліквідувала в Перерослі 12 поляків і спалила 18 господарства. В той же вечір спалили ще шість господарств.

29 березня 1944 р. районна боївка спалила в с. Грабовець (Богородчани) 12 господарств і вбила трьох поляків. Інші завчасно вийшли з села.

30 березня 1944 р. група «Залізняка» спалила 30 господарств і вбила 11 поляків у с.Тарновці Лісні.

5 квітня 1944 р. районна група «Залізняка» провела акцію в Порогах і Яблівці. Спалено 6 будинків, знищено 16 поляків.

6 квітня 1944 р. група «Залізняка» ліквідувала в с Росільне 14 поляків і шість господарств.

7 квітня 1944 р. група «Залізняка» ліквідувала у с. Звиняче 5 поляків і спалила два бараки.

8 квітня 1944 р. група «Іскри» знищила у с Майдан біля с Росільне 15 поляків і спалила один барак.

9 квітня 1944 р. група «Нечая» ліквідувала в с Пасічна 25 поляків. Інші втекли в Битків і Надвірну.

9 квітня 1944 р. група «Залізняка» спалила 5 господарств і знищила 5 поляків у с. Жураки і с. Монастирище.

11 квітня 1944 р. група «Довбуша» ліквідувала в с. Рафайлове 81 поляка.

16 квітня 1944 р. група «Довбуша» ліквідувала в с Зелене 20 поляків.

23 квітня 1944 р: групи «Іскри» і «Комара» спалили в с. Вікляни поблизу Товмача 16 господарств і вбили 14 поляків..

Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН – бандерівців.

Якою була «українсько-польська війна»

Це не була війна. Війною її називають вчорашні і нинішні бандерівці, а особливо націоналістичні автори, що пишуть про це страхітливе явище. Це було жорстоке і підле братовбивство. Про нього ще можуть сьогодні розповісти старші люди на Волині і в Галичині. Однак, звернемось ще до кількох документів.

У попередніх підрозділах ми зазначали, що винищення польського населення відбувалося організовано, за спеціальнім планом. Якщо на Волині такий план виконувався низовими формуваннями ОУН – УПА переважно невдало, бо цьому перешкоджали радянські і польські партизани, а польські села постійно тримали стан самооборони, чи покидали домівки і переселялись у міста, то в Східній Галичині бандерівці діяли безоглядно, систематично і безкарно, тероризували село за селом і тотально винищували польське населення. В Галичині розпал масового вбивства припав на весну 1944 року, коли вже Червона Армія стояла на підступах до Західної України. Характерно тут і те, що протипольськими акціями тут в основному займалися вже натреновані на вбивствах місцеві боївки, підсилені каральними групами служби безпеки ОУН та спеціальними підрозділами УПА. Бандерівці в цій справі бездоганно переймали досвід гітлерівських каральних служб.

Наведемо кілька прикладів:

«Стрийщина:

В ніч з 8 на 9 травня 1944 р. група «Явора» спільно з місцевою повітовою боївкою оточила с. Держів, в якому проживало багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там зачинились. Інші сиділи в будинках, зачинившись в них. Тому почали підпалювати хати, спалено костел. Ляхів-утікачів розстрілювали. В цій суматосі стали жертвами і кілька українців, які тікали разом з поляками. В час цієї акції вбито 60 поляків.

Дня 10 травня 1944 року боївка групи «Іскри» ліквідувала в час засідки 16 поляків, які втекли в ліс із спаленого Держева».

Ось ще один досить характерний документ (із донесень УПА):

«Тернопільщина:

Повіт Перемишляни.

Дня 1 квітня 1944 р. вбиті в с. Біле 19 поляків, спалено 11 господарств.

Дня 2 квітня 1944 р. вбиті 9 поляків, дві єврейки, які були на службі у поляків.

Дня 5 квітня 1944 р. в с. Пнятин вбиті 5 поляків.

Дня 14 квітня 1944 р. вбиті 38 поляків в с. Жидовичі. В тому числі 4 жінки, які вчинили опір. Спалено 14 господарств.

Дня 15 квітня 1944 р. в с. Тучне вбито 66 поляків, спалено 23 господарства.

Дня 29 квітня 1944 р. в с. Утиховичі вбиті 9 поляків.

Дня 30 квітня 1944 р. в с. Тучне вбиті 4 поляки.

Дня 29 квітня 1944 р. в с. Прибин вбита одна польська шовіністка і 11 господарств спалено.

Дня 30 квітня 1944 р. в с. Глібовичі вбиті 42 поляки; поблизу сіл: Мівсева – 22, Містечко – 36, Зарубина – 27, Бечас – 18, Неділиска – 19, Грабник – 19, Галина – 80, Жабокруг – 40 поляків.

Всі ці акції здійснила повітова боївка з допомогою УПА «Орли».

Донесення від 12 травня 1944 р.

Подібних «донесень» безліч. І таких боївок було чимало.

В 1990 р. у м. Вроцлаві (Польща) зусиллями місцевої громадськості утворилося товариство жертв українських націоналістів – «Місія примирення і покаяння». У вересні того ж року товариство звернулось із відкритим листом до депутатів сейму і сенаторів Польщі. Автори листа, як повідомляла газета «Кур’єр варшавскі» від 24 вересня, у спокійному, але рішучому тоні висловили протест проти прийнятої в серпні 1990 р. постанові сенату Польської Республіка що засуджує акцію «Вісла», яку в 1947 р. провело Військо Польськєе в південно-східній Польщі. Нагадаємо, що тоді за три місяці з цієї території було виселено близько 150 тисяч українців. В ході операції «Вісла», як відзначається в постанові сенату, було застосовано звичайний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності. Автори листа застерігали сейм про неповторення помилки, яку допустив сенат. Чому?

«Кур’єр варшавські» пише з цього приводу, що нові польсько-німецькі відносини будувалися шляхом визнання і засудження гітлерівських злочинів, спроб відшкодувати збитки жертвам. Дедалі голосніше говорять про сталінські злочини. А про людиноненависницькі злочини українських націоналістів у роки Другої світової війни і безпосередньо після її завершення – ані слова. «Змова мовчання» триває.

Голова «Місії примирення і покаяння» Тадеуш Свобода в інтерв’ю газеті «Кур’єр варшавскі» сказав, що дружнє сусідство можна побудувати тільки на правді і справедливості. Адже все ще жива пам’ять про сотні тисяч людей, по-звірячому закатованих українськими націоналістами при пасивній, а часто активній підтримці греко-католицької церкви. В роки війни керівництво підпільної Польщі багато разів зверталося до сповідуваних цією церквою принципів віри, але безрезультатно: Це викликало вжиття оборонних, антитерористичних заходів з боку Армії Крайової та інших формувань, що, звичайно, збільшило страждання населення Волині та Східної Галичини.

У своєму відкритому листі до парламенту Польщі Товариство нагадало, що в колишніх східних воєводствах було вбито близько 500 тисяч поляків, а також євреїв і українців, які відмовлялися співробітничати із злочинцями. «Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, -говориться в листі, – яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку – як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон «Нахтігаль», українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців».

І далі: «Свідчень цих жахливих часів залишилось немало. Все ще живі очевидці. Члени вроцлавського Товариства готові негайно надати всім «неінформованим» властям і організаціям безліч матеріалів до розробки теми: «Злочини українських націоналістів проти польського, українського і єврейського населення в 1939-45 і наступні роки на території Речі Посполитої»».

Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН – УПА, приховуючи їх криваву сутність?

По-різному трактують цю так звану «українсько-польську війну» численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її «українсько-польською різаниною».[7] Він, зокрема, зазначає, що «безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія – Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави.-. .»[8] Автор при цьому зауважує, що «особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943 -1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти – В. М.), й насамперед загони СБ, вирізали 60 – 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини… Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління».[9]

Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру.

Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх «правоту». «Винищення українців, – зазначає він, – почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 рік було вбито більше 2 тисяч українців. З серпня – вересня 1943 року польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині.»[ 10]

Далі ж автор намагається «пояснити» ситуацію українсько-польської різанини на Волині: «На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з другого боку – використання німцями в репресіях проти українців польської поліції». Все це Косик зводить до наступного: «Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли разом, грабували і залишали багато жертв. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл і у відповідь атакували бази, з яких здійснювались напади поляків».[11] Таке «виправдання» аж ніяк не відповідає дійсності. Косик, як бачимо, в усьому цьому кривавому конфлікті звинувачує лише поляків.

Справа ж у тому, що «українсько-польську війну» інспірували й організували гітлерівці, що, безперечно, відповідало їх політиці в так званому «слов’янському питанні». Її головна мета: використовуючи вікові антагонізми між українцями і поляками (звичайно ж, їх пануючими класами), повести справу до їх самовинищення. 5 серпня 1942 року генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, згодом засуджений до страти за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі як один із головних злочинців гітлерівської Німеччини, записав у своєму щоденнику: «Повинен відзначити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками й українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі як противага полякам. Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них будь-якими способами політично задовільний настрій, щоб запобігти їх об’єднанню з поляками».

Це, якраз, і почали здійснювати українські і польські націоналісти кількома тижнями пізніше після цього запису Франка в щоденнику. Згодом інспіровані епізодичні вбивства набрали масового характеру, особливо з боку українських націоналістів на Волині і в Галичині. Цю чітко визначену політичну режисуру замовчували і замовчують автори-націоналісти.

Те, що ця різанина набрала організованого і планового характеру, свідчить той факт, що курінь «Рудого» (Стульмащува, абверівська кличка «IV-Норд») тільки 29 і 30 серпня 1943 р. вирізав у Голобському, Ковельському, Старовижівському, Любомльському, Луцькому районах Волинської області 15 тисяч поляків. Майже повністю були знищені села Рівне, Лісняк, Ставинські Смоляри, Острівки, Острівецька Воля, Велика Гута, Нудиже, Засмики та інші. Бандерівські формування, що діяли в Рівненській області, знищили таким чином протягом кількох днів 25 неселених пунктів. Така ж доля спіткала села Стара Гута, Мости, Кути, Забара, Залужжя Шумського, Бариш Бучацького районів Тернопільської області; Троїця Заболотівського, Ляцько-Шляхетське (нині Липівка) Тисьменицького районів Станіславської обл. і; Гута-Пеняцька Львівської області і багато-багато інших сіл Галичини. При цьму, тут населення нищено «під корінь», тобто всіх до єдиного, від великого до малого.

Вище зазначені дані про кількість жертв «українсько-польської різні», на нашу думку, не відповідають дійсності. Тут ще треба серйозно попрацювати багатьом дослідникам. Без «патріотичної» пристрасті і «національної» упередженості. Мені довелося такими дослідженнями займатись не один рік. В результаті скажу таке: в 1943 -1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60-70 тисяч поляків; в Галичині значно більше – 140-150 тисяч. Сумарно це становить 200 – 220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано.

Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки

Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Вони не підраховані і їх надто важко підрахувати. Ми вже вказували, що тільки в перші дні і тижні війни та німецько-фашистської окупації західних областей України загинуло від кривавих рук українських войовничих націоналістів приблизно 40 тисяч чоловік – радянських активістів, представників радянської влади, комсомольців і комуністів. За майже три роки страхітливо-жорстокої окупації ті жертви в кілька разів більші.

Відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників із Західної України та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненостю треба назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: «Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини… Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина».[12]

Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти «енкаведистів» (як вони часто пишуть у своїх «хроніках» і «дослідженнях»), а проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають «партизанською»), вони грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села. Так, банда надрайонного провідника СБ Д. Куп’яка – «Клея», на рахунку якої численні криваві злочинства в Камянко-Бузькому і сусідніх районах Львівщини, знищила сотні громадян, повністю спалила село Адами. На початку липня 1944 року бандити розгромили, пограбували і спалили понад 100 селянських дворів в Новомилятинському районі Львівської області. В Тернопільській області вони повністю спалили село Гнильче Бережанського району. В селі Високе Монастирищенського району в ніч на 22 вересня 1944 року бандити спалили школу, 106 селянських подвір’їв, під час пожежі загинули 52 жителі. 6 лютого 1945 року в селі Бариш Бучацького району бандерівці спалили 212 селянських подвір’їв, убили і спалили 98 жителів. Таких фактів страхітливого бандерівського розбою було багато.

Про розміри подібних злодіянь можна судити з подій, які відбулися в Тернопільській області в жовтні-грудні 1944 року: бандерівці за три місяці вбили 707 громадян, серед них 436 селян, 53 військовослужбовці, 169 представників партійно-радянського активу, 48 голів сільських Рад. Бандити насильно вивели до лісу ще 159 чоловік, доля яких досі невідома, спалили 214 селянських господарств, розгромили 58 приміщень сільських Рад, 6 маслозаводів, 5 спиртових заводів, пограбували 345 селянських господарств, спалили 21 міст, розбили 22 автомашини, 12 молотарок, 18 тракторів, пограбували 216 голів худоби та багато продовольства і всякого селянського майна. [13]

Заграви пожеж і крики катованих людей, замучені старі і діти – такі криваві сліди націоналістичних бандитів. Бандерівці з нечуваною жорстокістю розправлялися з усіма, хто не підкорявся їх наказам, не виконував їх волю. В березні 1944 року в селі Хорлупи Олицького району на Волині вони замучили 12 селянських родин із 58 осіб. В Держнівському районі на Рівненщині бандерівські бандити тільки в травні 1944 року вирізали 57 родин. В серпні того ж року в Демидівському районі банда під керівництвом колишнього поліцейського «Ломоноса» влаштувала звичайну «Варфоломіївську ніч»: бандити задушили, зарізали і розстріляли 60 жителів. Банда «Дубового» в селі Мульчицях Рафалівського району за одну ніч вбила й пограбувала 50 селян. В селах Куличкові, Ваньові, Низах та Сільцях Бродівського району на Львівщині оунівські бандити знищили близько ста чоловік, серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 стариків. У селі Ямельному Янівського району бандити з місцевих боївок закатували 53 селян. В селі Іспас Вижницького району Чернівецької області оунівські бандити тільки за одну ніч убили 47 жителів. Подібних фактів бандитизму було багато.

Тільки з лютого 1944 р. по січень 1945 р. залишки формувань УПА й оунівське збройне підпілля провели в західних областях України 3287 терористично-диверсійних акцій, протягом 1945 р. – 3424 акції. Всі вони були спрямовані в основному на перешкоду процесу відновлення Радянської влади. Майже всі ці акції завершувалися вбивствами й пограбуваннями.[ 14]

З липня і до кінця 1944 року націоналістичні формування знищили тільки в Станіславській області 2725 громадян. [15] Аналогічні вбивства відбувалися в інших західних областях України.

Про характер цих вбивств можна судити за такими досить визначеними даними: з літа 1944 року по травень 1946 року (тобто за неповних два роки) у Львівській області (в межах того часу, тобто без Дрогобицької області, яка увійшла до складу значно пізніше) бандерівці вбили і закатували 5088 громадян, в тому числі: 44 вчителя, 218 голів сільських Рад та їх заступників, 406 бійців винищувальних загонів та груп самоохорони (переважно місцевої молоді), 3105 селян (серед них 497 дітей).[ 16] Отже, із 5088 загиблих на «енкаведистів» і «большевиків» припадає лише 1315 чоловік. Це, як бачимо, категорично заперечує ті вигадки націоналістів, поширювані ними так часто, про те, що, мовляв, ОУН – УПА «воювала» тільки проти «енкаведистів» і представників партійно-радянських органів.

Сьогодні багатьох хвилює та безвідповідальність, з якою виступають окремі офіційні державні установи, особи й представники преси, в розхристаний час так званого «демократизму» і політичної невизначеності суспільного життя. Так, «Рабочая газета» від 3 грудня 1988 року однозначно вказала, що в повоєнний час від рук українських націоналістів загинуло понад 30 тисяч громадян. В лютому 1990 року Комітет державної безпеки Української РСР зробив у пресі заяву, де, зокрема, також однозначно вказав, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тисяч мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців, працівників органів державної безпеки та прикордонників. Ці цифри, на жаль, стали гуляти в багатьох виданнях, особливо в пресі, як в Україні, так і за кордоном.

Такі безвідповідальні заяви є звичайним блюзнірством і непростимі перед пам’яттю десятків тисяч убитих, задушених, зарізаних, замучених, замордованих! Про які 30 тисяч чоловік може йти мова, коли (як вище зазначено) за неповних два роки в половині нинішньої Львівської області загинуло від рук націоналістичних убивць близько чотирьох тисяч чоловік! А це страхітливе кровопролиття, як відомо, тривало до початку 50-х років й охоплювало сім (!) західних областей (за винятком Закарпатської області, де такі інциденти й акції були епізодичними).

Абсолютно ясно, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорстоко закатували, як і тим, які таємно були кинуті в колодязі чи закопані в лісі, як і тим, які кинуті з каменем на шиї в озера та ріки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які «пропали безвісті», серед них і жителі віддалених хуторів, про яких у той драматичний час забули не тільки секретарі сільських Рад (щоб зафіксувати зникнення людини), але й Бог! Органи ж КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу.

За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), тільки в повоєнні (1944 -1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності.

Чому так сталося? Чому така безпорадність тих, хто про ці злочини говорить та пише? По-перше, у місцевих органів влади відсутній елементарний облік, тих, хто загинув у роки війни та в повоєнний період. По-друге, відсутній такий облік і на районному, обласному та найвищому рівнях. По-третє, і досі існують величезні труднощі доступу в спецхрани.

Характеризуючи в цілому протиборство політичних сил в 40-і роки в західних областях України, слід зазначити, що це було злочинне братовбивство, яке на мові політичної історії іменується громадянською війною. Приречені на винищення оуно-бандерівські формування вдавалися до політичного бандитизму, який, по суті, тісно поєднувався з кримінальним.

Страх перед заслуженою карою, приреченість, ненависть і гнів до всіх, хто не поділяв їх злочинства, призводили до аморальної поведінки і вчинків, до маніакальної жорстокості і садизму. Восени 1944 року в селі Бенькові Великому Кам’янка-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської ради Іванчука, а дружину з дитиною спалили живцем. Вони спалили ще чотири селянські родини, що складалися з 26 чоловік: одну за те, що чотири сини пішли служити в Червону Армію і били на фронті фашистів, інших – за те, що всіляко допомагали радянській державі в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини.

Ось що розповів на сторінках газети Петро Угера, колишній учасник формування УПА, що діяло в Стрийському та сусідніх районах на Львівщині: «В селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села. Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село. Що діялось в цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх у хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували неповнолітніх, знущалися з сивих. Однак села їм так і невдалося захопити в свої руки…»

Відомо, що одна із зловісних особливостей фашизму і фашистів полягала в тому, що під свої звірства вони підводили базу «історичної доцільності» і намагалися «логічно» обґрунтовувати катування, агресію і масові вбивства невинних людей. Виховані в дусі гітлерівського варіанту людиновбивства, гітлерівці дивились на свої жертви як на «недолюдей», з чванливим презирством «арійців». Керуючись тою зловісною «історичною доцільністю», вони поставили масові вбивства на «культурну» основу – пунктуально і педантично ліквідовували «недолюдей» в спеціально обладнаних концентраційних таборах, спалювали в крематоріях, душили в газових душогубках (газвагенах), заготовляючи для потреб рейху волося, шкіру, попіл катованих і спалених людей. Виконуючи, зокрема, акцію ліквідації, гітлерівці не метушились, старанно цілились, спокійно натискаючи на курок, сентиментально думаючи про своїх «фрейлен» і «кіндерів».

Переймаючи багатий досвід і методи гітлерівських «юберменшів» бандерівські душогуби діяли навпаки. Вони нервували і метушились, стріляли, не цілячись, вимазувались кров’ю своїх жертв, намагались себе підбадьорити самогоном, брутальними словами і лайкою. Особливо лютували «спеціалісти» («пани майстри») із СБ ОУН – спеціальних каральних підрозділів. «Як ви розумієте цю службу безпеки? В чому ви бачите небезпеку?» – запитав головуючий судового процесу в справі оунівських бандитів, що відбувався в місті Червоноармійську Рівненської області. Підсудний Бондаренко відповів: Більше всого ми боялись відновлення радянської влади. Ми розуміли, що тоді нам кінець. Ми знали, що український народ нас ненавидить і знищить при першій можливості. Він ніколи не простить нам вчинених злочинів. Тому небезпеку ми бачили в народному гніві».

Бандерівський розбій з його жахами породив багатов «лицарів» злочину. Тому оунівські документи просто рябіють від числених інформацій про те, скільки знищено людей «на сухо», а скільки «на мокро». «Скільки ви замучили і розстріляли людей?» – запитали бандита 3. Біляка на судовому процесі над оунівськими вбивцями в місті Дрогобичі у вересні 1944 року. Біляк мовчить… А потім заговорив… «Спочатку шість… пізніше п’ять… два… три… не пам’ятаю…» Вбивця загубив рахунок.

Подібною жорстокістю серед бандерівських душогубів виділявся О. Коваль, що скоїв багато злочинів у селах Сокальського, Буського, Кам’янка-Бузького районів Львівської області. На запитання головуючого народного суду, чому бандерівці знищують немовлят, підсудний, не роздумуючи, відповів: «Такі директиви дав нам провід ОУН. Нам наказано під час наскоків на село нікого не милувати. Це робили ми для того, щоб нас боялись і поважали, як грізну силу». «Що ж злого зробила вам тримісячна дитина?» «На дітей падає кров батьків», – цинічно відповів бандит.

17 січня 1945 р. тернопільська обласна газета «Вільне життя» розповіла про звірячу розправу бандерівців над жителями села Лозова Великоборківського району, до якого вдерлася банда. За чотири години бандити вбили 100 жителів села, серед них багато стариків і дітей. Кров холоне в жилах, коли читаєш про знущання бандитів над людьми. «Не можна знайти фарб, – писала газета, – щоб намалювати жахливу картину вбивства сім’ї Кузь. На ліжку, на долівці й на печі лежать скривавлені мертві тіла. На стінах і стелі застигли бризки людського мозку і крові… Звірі-бандерівці у Лозовій ломом по голові вбили семимісячного Петрусика і восьмимісячну Оленку Лачас, а потім відтинали їм рученята… Поглянула б та українська мати на свого виродка, того холоднокровного ірода, який відтяв сокирою ручку і ніжку трирічній Марійці Загребельній, а потім відрубав їй кучеряву голівку…»

Виховані культами «лютого божевілля» і «творчого насильства» (за Донцовим, звичайно), організаційними традиціями УВО – ОУН – УПА (принципом: «Щоб згуртувати товариство, треба когось спільно вбити»), бандерівці вдавалися до звірячого терору.

Націоналістичні різуни вишукували жахливі способи катувань: рубали руки і голови сокирами, відрізували вуха, виколювали очі, різали тіло на шматки, пробивали його цвяхами, спалювали живцем, вішали, кидали в криниці, ґвалтували жінок, відрізали їм груди. Відомий ще інквізиторам середньовіччя спосіб убивства «гаррота» (спосіб катувань за допомогою залізного кільця, яке затягувалося на шиї катованого, аж поки не ламалися шійні хрящі) широко використовувався вбивцями. Вони лише «раціоналізували» цей спосіб і назвали його «кренпульці». Залізне кільце заміняла звичайна мотузка, яку кати затягували на шиї за допомогою короткої палиці. Людина гинула в страшних муках. Так були задушені В. Лещишин в селі Мурованому, Ю. Тиха в селі Школовичах Пустомитівського району на Львівщині, В. Гладкий із села Стронятина і

А. Муць із села Ситихова Жовківського району тієї ж області та багато-багато інших.

«Дитина кричала, – уточнював деталі свого методу катувань бандерівець В. Головачук на судовому процесі, – але я заткнув їй рукавицею рота і потім закрутив цуркою петлю, накинуту на шию. Вона й замовкла…» Цей вовкулака не міг жити без крові, без стогону замученої жертви. А керівник боївкй СБ, що чинила злочинства в Здолбунівському районі Рівненської області, «Вороний» (Андрійчук), колишній начальник так званої «української» поліції в місті Мізочі на Рівненщині, спеціалізувався на власному «винаході» катувань – виривав у своїх жертв колінні чашечки.

Високий на зріст, кремезний, з тупим поглядом кат Олійник із банди Куп’яка – «Клея», що творила жахливі злочинства в Кам’янка-Бузькому, Буському та інших районах на Львівщині, не тільки власноруч вбивав дітей, жінок і стариків, але й виконував у банді ще й обов’язки ходячої шибениці. Крім автомата і пістолета, він завжди носив при собі ремінний зашморг, який зненацька ззаду накидав на шию жертві, а потім, підтягнувши її догори через плече, відривав від землі і тримав доти, поки та не затихала у нього на спині.

У своїх найжорстокіших злочинах бандити були невгамонні. Восени 1944 року в селі Біличах Любомльського району Волинської області вони спалили хату селянина Лаврещука, замордували трьох його дітей; в селі Боголюбах (нині Першотравневе) Рожищенського району бандерівці вдерлися в хату П. Ковальчука і сокирою відрубали голівки чотирьом дітям.

7 лютого 1945 р. бандерівці схопили в селі Сташевичі Старосамбірського району на Львівщині вчительку-активістку Катерину Шевченко. Вони витягли її на подві’я, прострілили обидві ноги, щоб не втекла, а потім почали катувати. Бандити викололи їй очі, по шматочку різали руки, вуха, губи, вирвали з грудей серце, пробили прикладом голову, а потім відрізали її.

А ось фрагменти бандерівського розбою протягом кількох місяців у Жовківському районі Львівської області: 23 грудня 1944 р. в селі Крехові бандити з боївкй «Грізного» напали на сім’ю Упбанських, схопили братів Володимира і Михайла і жорстоко побили, потім розрізали животи, виламали руки і добили кілками; в ніч з 23. та 24 грудня того ж року бандерівці вдерлися в село Воля-Висоцька, по-звірячому замордували тут 18 жителів, з них трьох дітей і сім стариків, а на трупах прикріпили написи: «За зраду української нації»; в березні 1945 року в селі Крехові бандити схопили вчительку М. Полуситок і довго катували, а через кілька днів селяни знайшли в лісі її труп, розрізаний пилкою на три частини; в червні 1945 р.у в селі Кунині боївка СБ вдерлася в хату голови сільського споживчого товариства І. Самуляка, бандити вивели господаря за село і після довгих катувань убили; через кілька днів та ж боївка СБ закатувала селянку П. Мурмило, труп якої було знайдено за селом з вивернутими руками і ногами, вирваним волоссям та виколеними очима.

«Це нелюди, а звірі, яких світ не бачив», -так говорили в той час про бандерівців трудящі західних областей України. Ярослав Галан, якого по праву називали «совістю Галичини», в 1946 р. так характеризував звірства бандерівців: «Ці ватаги ошалілих від запаху людської крові бестій в кращому для них випадку увійдуть лише в історію криміналістики». «Показово, – зазначав французький прогресивний публіцист та історик Аллен Герен у книзі «Сірий генерал», – коли мова заходить про організацію (тобто про ОУН – В.М.), – історики як Заходу, так і Сходу вживають одне і те ж слово: бандити».

Досить добре відомо, хоч вся радянська офіційна статистика також неповна, що в західних областях України в роки минулої війни загинуло понад два мільйони громадян (з них понад 400 тисяч радянських військовополонених). Отже, 4/5 всіх загиблих (а це близько двох мільйонів) становило західноукраїнське населення. Опріч цього, понад 600 тисяч чоловік (а це в основному молодь) було вигнано на каторжні роботи в гітлерівську Німеччину, де частина їх також загинула від непосильної праці, голоду і хвороб.[ 17] Хто винищив таку величезну кількість людей?

Ми вже відзначали, що в перші дні німецько-фашистської окупації Західної України українські войовничі націоналісти всіх угруповань (перш за все, бандерівці) знищили близько 40 тисяч громадян. Це були представники лівих організацій (Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), Комуністичної спілки молоді Західної України (КСМЗУ), «Сіль-Робу» та інших об’єднань лівого спрямування), радянські активісти періоду 1939 – 1941 років, члени радянських установ і військовослужбовців, які не встигли евакуюватися на схід. Частина їх загинула разом з сім’ями.

Відомо, що до війни в Західній Україні (разом з Закарпаттям і Буковиною) проживало майже мільйон євреїв. Все це населення було зігнано в гетто містечок і міст, частину відправлено в концтабори на території Польщі і в Янівський концтабір у Львові і тотально знищено. У Львові, зокрема, тільки в гетто («Юлазі») було ліквідовано 136 тисяч євреїв. Хто розправився з такою великою кількістю людей? Перш за все, сільські старости та їх пособники, які збирали євреїв і відправляли в гетто, «українська» поліція, яка не лише арештовувала сотні тисяч людей, але й брала участь у розстрілах; чиновники бургомістратів та цілий ряд інших колабораціоністів із середовища українського населення. Звичайно, виною всього цього кривавого побоїща був німецький нацизм. Але часто всі ці криваві злочини творилися руками пособників з українськими прізвищами, які виконували найчорнішу роботу.

Що ж до винищення радянських військовополонених, то тут також вимокла їх кров’ю та ж «українська» поліція та інші пособники гітлерівців. Так, відразу ж після визволення Львова, Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів гітлерівців та їх пособників у місті и області зареєструвала 190 найбільш закривалених злочинців (від генерал-губернатора Ганса Франка і губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера до рядового ката-виконавця). Серед них було чимало убивць з українськими прізвищами. «Українці» служили і в «кріпо», і в «сіпо», і в «шупо» та в інших типах гітлерівської поліції, брали участь в охороні польових і стаціонарних концтаборів і, звичайно,у винищенні радянських військовополонених. Так, у Львові в «Шталагу-328» («Цитадель») було винищено понад 140 тисяч військовополонених. Їх розстрілювали і на «Пясковні» в Лисиничах, і в інших місцях львівського передмістя. Те ж відбувалося і в інших концтаборах: в офлазі у Володимир-Волинському, в польових концтаборах в Рівному, Ковелі, Луцьку, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Камянка-Бузькій та в багатьох інших містах Західної України.

До цього слід додати, що в березні – квітні 1943 р. вся ця так звана «українська» поліція за єдиною командою ОУН та гестапо разом із зброєю пішла в ліси і утворила кістяк УПА. Сумарно (на Волині і в Галичині) це становило понад 12 тисяч «українських» поліцаїв, які вже здобули значний досвід в людиновбивствах.

Таким чином протягом трирічної німецько-фашистської окупації в західних областях України гітлерівці з активною допомогою українських войовничих націоналістів (чи безпосередньо силами ОУН – УПА) знищили понад два мільйони громадян, з них: близько мільйона євреїв, 200 – 220 тисяч поляків, понад 400 тисяч радянських військовополонених, понад 500 тисяч місцевих українців. Такий мартиролог трьох років війни!

Розкриваю невеличку книжку публіцистики вже покійного львівського поета Ростислава Братуня «Слово гніву». Книжка видана не так вже й давно, в 1975 р. Ось уривок із першого вірша цієї збірки:

… Ні шептицькі, ні УНДО без роду,
Ні ОУНу хижі горлорізи
Не могли зламати дух народу,
Міць його, сильнішу од заліза…
(«Ярославу Галану»).

Що правда, то правда! Цілком афористично і цілком справедливо звучать поетові слова: «Зрадою ж бо правди не здолати!».

Тоді, в повоєнні роки, Ростиславу Братуню бачились (не у ві сні, звичайно) наяву:

У темінь дику, горобину
Кричать сполохані сичі…
Я бачу наяву дитину,
Ножем зарізану вночі.
Я бачу: вбита катом мати,
Розп’яті батько і сини, І жменя
попелу від хати… Хто злочин цей
важкий вчинив?.. («Слово гніву»).

Тих катів, що чинили горобиними ночами злочини, і викриває словами гніву поет у віршах «Балада про сількора», «Балада винищувального батальйону», «Балада прощання», «Могила на узліссі» та багатьох інших.

Вірш «Могила на узліссі» наведемо повністю:

Його обманули. Сказали:
– Бери автомата. Стріляй!
…А він так любив Україну,
Розтерзаний ворогом край!
Вбивай не фашиста-заброду,
А смерть неси рідному брату.
Вбивай! Бери віхоть у жменю,
Пали його клуню і хату!
Йому почепили тризубця,
Що в серце уп’явся осою.
Казали вилазить бандитом
Зі схрону нічною порою.
Коли він сказав: – Я не буду,
Не буду, не буду вбивати!
Хай буде Бандера-собака
З своїми катами проклятий!
Піду я шукати дороги
До тих, в кого стрічки червоні….
Прошили кривавим ударом
Його вже посивілі скроні.
Могила його на узліссі.
Імення його-нам не знати…
Одна із тих сотень трагедій,
Яку від людей не сховати.

Але ховають і ховаються, та й ще як! У вірші-памфлеті «Ресторатор-людоїд» (думаю, що йдеться тут про колишнього керівника служби безпеки ОУН в Кам’янка-Бузькому районі на Львівщині Д. Куп’яка-«Клея», який сьогодні в Канаді володіє рестораном) Ростислав Братунь, зокрема, зазначав:

Цей убивця-горлоріз,
Що за море аж заліз,
Надрайонний шеф ес-бе –
Це гестапівський цабе!
Він і різав, і стріляв,
Він палив і розпинав,
На людей наводив ляк
Симпатичний пан Підляк…

Про того ж обер-ката-надрайонного провідника служби безпеки Дмитра Куп’яка-«Клея», який катував населення Кам’янка-Бузького, Бузького та сусідніх районів Львівщини поет розповідав і у нарисі «Земля звинувачує», поміщеному в цьому ж збірнику:

«У Низах, коло старовинного Белза, відкопали засипану землею криницю край села, знайшли кістки людські. Заговорили свідки злочину, яких бандерівці примушували під загрозою смерті звозити сюди трупи. Стало явним те, що так старанно оунівці хотіли заховати, від чого так ретельно на закордонних смітниках відхрещуються, мовляв, це не ми робили…»

Але про вбивців, продовжував автор: «Земля говорить. Люди говорять. Правду не вбити, не заховати на дні найглибших криниць…

Дев’ять домовин несли на плечах низівчани на місце вічного спочинку. І серед них – маленькі – дитячі домовини, дошки з яких могли б піти на колиску… Я був у Низах, я стояв над криницею, коли з неї діставали останки жертв бандерівців. Я йшов у сумній похоронній процесії. Німував, схиливши голову, над свіжою могилою. Я розмовляв з очевидцями низівської трагедії. Я читав протоколи слідства. Я ввібрав у своє серце ненависть суворого мовчазного натовпу і сплески жіночого ридання.

Іменем України! Іменем землі і народу ми проклинаємо мертвих і живих недолюдків, які хотіли розіп’яти нашу матір – Батьківщину! Хай наша ненависть дотла спопелить кістки тих, хто дістав заслужену кару! Хай наша ненависть громом впаде на голови тих, хто втік від неї за кордон!..»

І далі: «Тільки в селах Куличків, Ванів, Низи (колишній Прусинів) та Сілець оунівські бандити вбили майже сто чоловік. Серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 старики. Вони не були ні комуністами, ні активістами…

Як вони (тобто бандерівці – В. М.) пнулися, щоб дорівнювати в усьому фашистській «надлюдині», як намагалися бути подібними до берлінських верховодів! Навіть жовто-блакитного прапора вони відреклися, а так, як і гітлерівці, взяли за свій – червоно-чорний, лишень побоялись свастику приліпити, бо такої крадіжки міг не пробачити «Вчитель великий» (тобто Гітлер – В.М.)… І навіть «конституцію», яку готували українському народові, сплагітували з муссоліно-гітлерівських зразків. І руку тягли на «слова», як гітлерівці «хайль»…

І ще Братунь додавав:

«Я перегортаю сторінки «історичного трактату» якогось Петра Мірчука «Українська повстанська армія» (виданого, звісно, в Мюнхені), де цей «учений» в «реєстрах боїв УПА», ставши в позу літописця, як прояв «державного розуму», фіксує спалення колгоспних садиб і сільрад, вбивства радянських і партійних активістів, комсомольців і солдатів Радянської Армії.

Звичайнісінький бандитизм підноситься до рангу «боротьби за визволення України»,за визволення «від більшовиків», отже, за визволення народу від народу…»

Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики «Слово гніву» характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші «їхнім дітям» поет абсолютно правий, коли писав:

Україна – завжди добра мати,
Що зустріне і простить в біді,
Та вона уміє проклинати
Низості і зрадництва плоди!

Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав:

Я син простого лісоруба, Гуцула
із Карпатських гір.
Мені всміхалась доля люба
У сяєві Кремлівських зір…
(«Ясин простого лісоруба»)

Або:

…В ленінському слові, як у світлі,
Я сам себе очистив і відкрив
(«Я-комуніст»)

Поему «Убивці» Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:

На Волині, у Дермані сталося,
Із землі просочилася кров!.,
Із криниць витягали побитих людей
Та знімали колючі дроти із костей.
Пізнавали сусіди сусіда свого
Та казали мені, хто замучив його.
Чоловіка свого пізнавала жона,
Називала проклятого вбивцю вона.
І сестричку свою пізнавали брати,
І від них я почув, як зовуться кати.
І від болю душа розкололась моя:
Чи ж моя Україна не знала біди,
Чи не мала Шевченка і Сковороди?
Як же сталося так, як це скоїлось так,
Що вона яничарів, убивць, вовкулак
Спородила так само… О мати моя,
Тебе зґвалтувала фашистів лая!..

В поемі Павличко відповідає катам України:

Це неправда, що за волю
Ви боролись у ярмі.
Лицеміри! Нашу волю
Убивали ви самі.
Це непрада, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.
Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли –
А могли б, то й Україну
У криницю затягли!..

Далі автор вказує на таку вражаючу «деталь»:

…Невідомо, не раховано,
Скільки люду там поховано,
Скільки вбито не чужинцями,
А братами-українцями!..

Завершується поема такими словами:

…На світі не буде ніде
Такої зради й віроломства.
Панове, судний день прийде,
За кров і сльози буде помста!
І вас з далеких заграниць,
З куточків темних вирвуть, сполять,
Не нап’єтеся ви з криниць –
Вас кров’ю вашою напоять!

Примітки

[1] Ті, що канули у пітьму. Львів, 1964. С 253 – 254.
[2] Державний архів Львівської області, ф. П – 1, оп. З, спр. 34, арк. 87 – 89.
[3] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 506 – 507.
[4] Тожецкі Р. Kwestia Ukrainska w Polityce III Rzeszy (1933 – 1945). Warszawa, 1971 S. 294.
[5] Там же. С. 295 – 296.
[6] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 38, арк. 38.
[7] Субтельний О. Україна: історія. С. 412.
[8] Там же.
[9] Там же.
[10] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 395.
[11] Там же.
[12] Мельничук Ю. Супостати. Львів, 1964. С 9.
[13] ПАТО, ф. І, оп. 4, спр. 1, арк. 99.
[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 220, арк. 86 -.87.
[15] ПАШФО, ф. 1, оп. 1, спр. 317, арк. 24.
[16] ЛОДА, ф. П – 3, оп. 6, спр. 283, арк. 32.
[17] Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 – 1945. К., 1975. Т. 3. С. 152 – 153.

Віталій Масловський

 


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!