Про Дно, про Світло, і про Небо, яке завжди поруч

Дно і світло

Часто у вагоні електропоїзда, де й були записані наші думки, доводиться бачити людей, які є «поза собою», «без себе», «без лиця», «без життя», людей позбавлених мрій, таких собі «живих мертвеців», людей з пустими поглядами і без посмішки… В кінці кінців, людей, які є на певному дні… Виходячи з вагона в соціум розумієш, що таких людей і там багато. Йдучи до людей на їхню розмову з Богом, тобто допомагючи їм йти шляхом зміни (покаяння), усвідомлюєш, що таких людей є ще більше…

Ці роздуми виношувалися давно, і звівши їх до купи, немов в один пазл хочеться поділитися деякими спостереженнями на тему занепаду, спотворення, потухання та стирання людини «у» злі і «через» зло та її виходу з цього.

***

Сила того наскільки людина є міцною духом і волею, виміряється як не дивно інколи глибиною дна на якому вона є, а також стремлінням до бачення та реставрації в собі втраченого Неба, і рухом до Нього з дна. Гордому людству іноді потрібне дно, бо тільки воно ставить нас на місце своєрідного потрібного пазла передусім в малюнку своєї ж картини життя. Воно дає бачення того, що ти мав і втратив, до чого ти прийшов і куди повинен йти насправді. І, найголовніше це розуміння того, що є ейфорією, а що є реальністю від якої ти не втечеш за будь яких обставин. Розуміння того, що ти повинен жити без маски і акторства передусім з собою самим.

Людству притаманно постійно кудись втікати! Куди? Крім всього іншого це від себе! Приводів таких втеч безліч. Ми часто говоримо – це проблеми, ритм життя, робота – нестерпні, але в корінні цих постулатів є тільки наше «я», наше свавілля. Наше «фе» правилам, нормам, шаблонам життя. Наше волевиявлення і бажання непокори, наше бажання жити «як я хочу»! Наше, наше, наше…, але не Боже. Тому ми й залазимо у темряву свого світу. Світу невідомого і закритого від нас. Світу придуманого нами ж. Світу непотрібного нам, але такого зовні привабливого нам. Цей світ породжує страх бачення себе іншого, і тому людина ховається. Взагалі людина любить ховатися від себе, від Неба. Найкращою ілюстрацією цього є Адам, який ховався від Бога (Бут. 3, 8-10). Це була найгірша спроба і водночас найсмішніша річ приховати себе від себе та від Того, Хто тебе створив!

Адам ховався, бо вже став іншим Адамом. Адамом, який не послухав Того, Хто хотів йому тілький добре! Сховався, бо виявив свою волю, і порушив волю Бога про нього.

Так само є і у втечі від себе нас самих, ми проявляємо свою волю, волю як результат слабу і ніякову. Волю, яка приведе нас в прірву безвиході і пустоту душі.

В житті людства є багато форм втрати себе, образу і подоби людини, моралі, закону і принципів життя… Хтось живе навіть цією втратою, бо йому там уютно.

На дні уютно через те, що на дні ніхто тобі не закон і правила. Ти сам там володарюєш до пори всім. Ти сам собі і володарь, і мораль, і хаос. Це на кшатл віртуальної гри де в тебе є «справжні» друзі, де ти герой, проте в реальному житті все набагато жорстокіше і реальніше та страшніше. Там, на дні, людям в тій реальності «добре», бо: тільки ти розумієш себе. Головний месидж дна: оточення і світ навколо тебе це ті, хто не розуміє тебе, «твою мниму правоту» і твоє єство.

Так думається на дні. Буває й так, що у цьому роздвоєнні себе на справжнього і штучного людина досягає точки «не» повернення і взагалі втрачає і забуває себе реального.

Чому людина йде на дно? Хтось втікає туди від суму, хтось від сімʼї, комусь до вподоби вільне, «веселе» життя, деякі скоштувавши забороненого не в силах зупинити приховане в собі єство або ж схильність до безвідповідальності. Хтось просто маючи необережність сівши в неправильно припаркований човен інакшості відійшов далеко від берега де тебе ще могли почути і де ти б ще був почутий іншими. Хтось потрапив туди, бо часто осуджував і судив інших, виставляючи себе «правильнішим» за них… Причин «з’їзду» на дно безліч!

…Акт потрапляння на дно не є спонатанним. Він плекає тебе, пригріває, гріє, лагідно шепоче своє. Людина, яка не має досвіду дна, приймає все як потрібне і нормальне, проте в часі це стає для неї адом єства і буття.

Передусім, будь-яке дно – затягує. Воно, маючи часто красиву обгортку в результаті ставить людину на коліна перед собою, робить останню рабом, підкорює нас собі. Людина іноді знаходячись в ейфорії ніби то свободи і протесту стає насправді скореною і безликою. Людина розпливається , як ранній туман в пристрасті, вона мучиться від цього, але дно знов і знов затягує і робить нас знов собі подібними.

У дна є «своя» воля. Проте, ця воля не така, яка дає вибір, а воля, що поневолює тебе, твої думки, тіло, єство. Ця воля має за мету занурити людину в полон свого життя і темряви безвоході. Темряви, яка є примарою насолоди, але позбавленою справжньої радості. Така воля є мучительною і а priori приреченою на статус життєдайної. Перебуваючи в такій волі люлина більше від неї і нею втомлюється. Така воля-поневолюча висмоктує в людини всі сили її єства. В кінці кінців від цієї волі ми, якщо знайдемо в собі сили втікаємо!

Дно не має лиця. Воно безлике. Воно вміє тільки розмивати цілісність, воно не здатне формувати, – тільки руйнувати. Воно немов матриця живиться руйнацією, воно радіє злу і хаосу, бо це його природа. У дна є свої правила затягування і покори собі. З одного боку вони всім зрозумілі, з іншого вони всім уютні.

«Які думки твої, таке і життя твоє», сказав одного разу афонський старець Фадей.

Людина поневолі, сама того не не розуміючи, а іноді і розуміючи притягує до себе негатив, або ж позитив. Це робиться просто. Спосіб нашого життя, є результатом образу думки, як не крути все таки матеріалізовується. І як результат по діях наших видно те, про що ми думаємо і які це думки.

Дно безлике. Воно позбавляє людину її особистого портрету і своєї неповторної ідентичності. Гомо сапієнс стає шаблоном до якого і через якого інші теж стають йому подібними. Без_образне стирання себе нанівець, розпорошення, туман і сон єства стають другою природою людини. Природою штучною, надбаною, природою мучительною і жорстокою. Дно висмоктує і спустошує єство. На дні твоя «романтика» стає приреченою de facto.

Дно бездонне? Ні! Людина навіть перебуваючи на самому дні дна через голос свого сумління, яке постійно її штовхає до роздумів про повернення до себе справжнього повернення до дому починає розуміти, що є світло.

А, Світло є навіть на дні! Воно може проявити себе будь де, і будь як.

Через обставини, близьку людину, дітей, друзів, смс, звінок товариша, прочитану цитату, або ж книгу. Тоді людина робить найбільший і найсильніший крок в житті. Це крок вперед! За ним розпочинається найбільший рух у світі. Рух до Неба! Парадокс цього руху в тому, що Небо і не полишало нас. це ми своїм потьмареним розумом, хотячи жити по-своєму, не взмозі були побачити біля себе Бога. Бога, Який не міг нам допомгти, бо Він не є Тим, Хто насилує волю людини.

Небо завжди поруч, Воно щодня дає право вибору нам. Вибору: так чи ні. Вибору бути з Ним, чи без Нього.

Пригадується оповідь святителя Ігнатія (Брянчанінова) де змальовується людина, яка ціла в багнюці йде темним тунелем і думає, що вона чиста. Проте по мірі наближення до світла, вона розуміє, що все її тіло і одяг грязні і в розідрано у одязі. Так і людина, коли живе на дні, їй там уютно, і вона нічого не помічає, бо вона не знає, що таке життя зі Світлом.

Рух вверх з дна важкий і тривалий! Іноді на це витрачається все життя. Людині важко не просто стерти минуле, але й перегрузити свою природу думок і пристрастей. Наскільки легко йти вниз, настільки, а можливо й в два рази, потім важче рухатися вверх. Вверх до себе! Вверх до Нього! Вверх до реального, справжнього, вверх до Джерела особистого преображення і відновлення втраченого і вкраденого собою ж від себе часу і шансу бути іншим.

В кожного з нас є своє. Свій шлях, свої перепони на ньому, своє бачення і свої війни та перемоги! Нам, людям, потрібно йти. Просто йти. Йти встаючи з багнюки зла, негативу. Йти – це означає рух. Ми повинні йти тільки вперед, беручи уроки з того, що відбулося чи то відбувається з нами. В такому випадку ми станемо сильнішими, ми зрозуміємо відповідь на питання: «Для чого?», і власне чому саме я?

Ми повинні вчитися брати для себе уроки з негараздів чи то не тих обставин або ж отчення в якому ми є. А навчившись чомусь, перезагрузити себе, образ свого життя, думок, налаштуватися на краще і добре. В цьому нам допоможе як ніколи Небо. Допоможе, бо Воно радіє нашому навіть стремлінню до змін, і додає сил нам при першому прояві такого руху до Нього.

Рушійною силою і початком такого руху вперед є тиша. Ми повинні знайти в собі сили просто стати і послухати себе. Подивитися на себе з боку. З боку Євангелія і стремління йти вперед. Нам як ніколи стане в пригоді ессе з притчі про блудного сина. Він прийняв рішення повернцтися до батька після слухання себе: «прийшовши в себе», «опам’ятавшись» (Лк. 15, 17) син почав розмірковувати про подальші свої дії. Отже, ми змушені для руху вперед зупинитися і постояти в тиші єства. Тільки при таких обставинах ми зможемо подолати дно!

Будемо пильні до себе і свого плану на життя. За ширмою привабливості криється часто настільки велике зло, що воно нас часто ставить на коліна з яких буває важко вставати. Словами завершення роздумів нехай будуть слова з відомої пісні гурту «Машина Времени»: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас». Логіка слів в тому, що людина повинна бути вище того, що її оточує у всіх відношеннях. Людина повинна долати спокуси світу, щоб належати собі і Тому, Хто хоче їй добре. А Він завжди поруч!

І ще ми повинні запастися великим терпінням, бо ця війна між Небом і дном за нас дуже стара і їй не має кінця. Їй вже, як співав Віктор Цой у пісні «Звезда по имени Солнце» дві тисячі років і полем цієї битви за нас є наше серце.

Протоієрей Олександр Монич
електропоїзд № 6515/6516 (Волосянка-Мукачево)


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...