Скорботи як шлях до спасіння, або Чого нас навчає Книга Іова

Скорботи як шлях до спасіння, або Чого нас навчає Книга Іова

Опинившись у скрутному становищі, ми не повинні впадати у зневіру. Краще звернутися до старозавітної Книги Іова. Особливо в тих випадках, коли здається, що Бог нас не чує…

Як пише Біблія, старозавітний Іов жив у землі Уц (давня Аравія). Вважався найбагатшим серед усіх синів Сходу: мав сім тисяч дрібної худоби, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів і п’ятсот ослиць і дуже багато прислуги (Іов 1: 1, 3). Перша половина його життя минула в багатстві, славі та бенкетах, після яких він робив жертвопринесення Богу за кожного із семи синів і трьох доньок. Зі старозавітного погляду Іов був вершиною людської досконалості й праведності. Його вважали і турботливим батьком, і богобоязливим чоловіком. Ці риси відзначив навіть Сам Господь Бог (див.: Іов 1: 8).

Проте сатана кинув свій виклик: мовляв, а хіба даремно Іов так служить Господу? Чи благословлятиме він Бога, якщо залишиться без свого багатства? З цієї миті життя праведника кардинально змінюється: він втрачає і свій маєток, і худобу, і навіть дітей. Проте біблійний герой мужньо витримав усі ці тяжкі удари: благословив Господа і не вимовив проти Нього нічого безумного.

Коли ж Всевишній удруге звернув увагу на стійкість і твердість віри праведника, диявол придумав ще тяжчу спокусу: уразив Іова проказою лютою від підошви ноги його по саме тім’я його (Іов 2: 7). Перебуваючи в невимовних стражданнях, бідолашний не отримав підтримки ані з боку своєї дружини, ані з боку друзів.

Однак усі згадані скорботи так і не змогли подолати дух біблійного праведника. Він пережив диявольські спокуси й отримав нагороду від Бога (став удвічі багатшим і прожив ще 140 років).

Душа як поле битви

Земні страждання посилаються нам у тій мірі, в якій ми можемо їх витримати. Як би не намагався сатана, але занапастити душу людини без її згоди він не спроможний. Підтвердження цьому — Слово Боже. Випробовуючи віру Іова, Господь звелів сатані: ось, він у руках твоїх, тільки душу його збережи (Іов 2: 6).

Що це означає? Відповідає преподобний Єфрем Сирін: «Бог говорить це не так, щоб застерегти диявола, аби той не позбавив життя Іова. Він каже: “збережи”. Тобто будь обережний, щоб не ушкодити природні властивості розуму Іова. Так Бог влаштував усе, щоб диявол, переконавшись очевидністю того, що відбувається, визнав: Іов, навіть після отримання стількох ударів, ніколи не стане хулити Бога».

Звідси можна зробити висновок про те, що темні духи здатні зашкодити нашим душам рівно настільки, наскільки ми самі дозволимо їм це зробити. Водночас варто звернути увагу, що історія з Іовом порушує ще одне важливе питання: як міг сатана постати перед Господом, щоб спокушати праведника?

Згідно з Біблією, після розділення ангельського світу воїнство Архістратига Михаїла скинуло на землю сатану разом з іншими злими духами (див.: Одкр. 12: 7–9). Про це свідчить Сам Господь: Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба (Лк. 10: 18).

Якщо князю світу цього закритий доступ до неба, то яким чином він наважився з’явитися перед Богом разом зі світлими ангелами? Відповідь знаходимо у преподобного Антонія Великого: «Не варто вважати, що диявол зійшов на небеса; туди, звідки він упав; що він з ангелами увійшов до Бога і був вищий за склепіння небес. Але Божество, незбагненне, найвеличніше та неосяжне, скрізь існує і все наповнює… Бо все відкрите перед очима Його, і нема створіння, яке залишилося б перед Ним невидимим».

За словами святителя Іоанна Златоуста, святі ангели потрібні нам для служіння, а сатана — для спокуси: вони облаштовують наші справи, а він — перекручує.

Свою думку щодо цього висловлювали й інші богослови. Ще у IX ст. єпископ Ішодад Мервський написав: «Ніколи не було такої зустрічі, на якій сатана наважився б заговорити — ставити запитання та отримувати відповіді, нічого такого, але все це викладається у формі оповіді для повчання слухачів… Усе це ніколи не відбувалося насправді, й тут диявол не звертався до Бога і не ставив запитання; сатана ніколи не мав можливості говорити з Богом і навіть бачити Того, Кого не можуть бачити створіння вогню й духу, але диявол замислював усе це в серці. А Бог, Який проникає в серце і відчуває нутро, знав злі наміри диявола».

З цього стає зрозуміло, що душа людини — поле битви між силами добра і зла. Милосердний Господь допускає спокуси (точніше, випробування), щоб зміцнити нашу віру та осоромити сатану перед усім світом — і ангельським, і людським.

Прообраз Страстей Христових

Своїми безневинними стражданнями старозавітний праведник символізував новозавітні Страсті Христові. На це вказує богослужбова стихира: «Многострадальнаго, вернии, восхвалим Иова, иже прежде закона праведника, и прежде пророков пророка, вне рода и завета Авраамова веру Авраамлю добре сохраньшаго, страданьми своими страсти Христовы предъизобразившаго, и ныне в вышних селениих со Христом царствующаго и молящагося о душах наших».

Зрозуміло, сенс людського життя полягає не в злиднях і не у хворобах. Тому Іов, переживаючи спокуси, намагається зрозуміти: чому так відбувається? На відміну від своїх друзів (які говорили про Бога у третій особі), праведник безпосередньо звертається до Нього в гарячій молитві.

Друзі-співрозмовники, несправедливо осуджуючи Іова, сприймають Бога як особливий механізм для здійснення справедливості за принципом: згрішив — отримуй покарання, зробив добро — будеш благословенним. Таке собі автоматичне «благочестя», що підміняє справжню любов до Бога.

На жаль, не лише у старозавітні часи, а й навіть сьогодні багато людей не осягнуть: коли хтось із нас у скорботі, то перебуває дуже близько до Бога. Про таку людину Господь Сам сказав у 90-му Псалмі: буду з ним у скорботі, визволю його і прославлю його. Довгим життям обдарую його і дам йому спасіння Моє».

Страждання заради Бога — джерело спасіння для людської душі. Але в нашому житті досить часто трапляється так, що першопричиною нещастя і горя є сама людина (грішник)…

Допоки грім не вдарить

Якщо людина одягнена в броню праведності та озброєна щитом віри християнської, то жодні стріли лукавого їй не страшні. Проте таких подвижників сьогодні обмаль.

Доволі часто ми звертаємося до Бога не в радості, а в скорботі. Недарма народна мудрість каже: «Допоки грім не вдарить, мужик не перехреститься». Через дефіцит часу й надмірну мирську метушню наш сучасник замало приділяє уваги своєму духовному розвитку. Повсякденне життя дуже тісно пов’язане не з молитвою, а з різними складнощами й негараздами.

Про Бога і Церкву багато хто з нас згадує, як правило, під час великих свят. Приміром, узимку приходять до храму лише для того, щоб запастися хрещенською водою (на цілий рік). Зрештою, ніде правди діти: головне християнське свято асоціюється у більшості населення насамперед із випеченою паскою та крашанками. Мало хто серйозно замислюється над словами апостола Павла: Пасха наша, Христос, закланий за нас (1 Кор. 5: 7).

Той, хто відмовляється від Божої благодаті, яка подається у молитвах і таїнствах, сам стає винуватцем своїх страждань. Адже без допомоги Церкви ніхто не може перемогти свої гріхи та пристрасті, які згодом і призводять до горя й скорботи. Виходить сумний парадокс: спочатку людина мимоволі відвертається від Спасителя, а потім (опинившись у горі) звертається до Бога не з покаянням, а з обвинуваченням.

Потрібно чесно визнати: у світі є чимало скорбот, в основі яких лежать наші пристрасті. Тому причиною скорботи можуть бути і чвари, і нелюбов до ближніх, і небажання змиритися з недоліками інших людей. У таких випадках потрібно звернути увагу насамперед на себе самого.

«Де ж Бог, коли я у скорботі?»

Новий Завіт проголосив, що шлях до Царства Божого пролягає через злигодні та скорботи. І тому глибоко віруюча людина, яка керується Словом Божим, ніколи не запитуватиме: «Де ж Бог, коли я у скорботі?». Чим менше душа людини схильна до боротьби з пристрастями, тим більше страждатиме через мирську суєту.

Святе Письмо говорить чітко та однозначно: людина наближається до Бога через свої скорботи. Тому не варто впадати у відчай. Тим більше що для нас, православних, великою надією на перемогу під час таких спокус є Божа Матір. На іконі «Всіх скорботних Радість» Пресвята Богородиця зображена в оточенні страждаючих людей і ангелів, які звершують благодіяння від Її імені. Звертаючись до Бога, Пречистої та святих угодників, ми повинні усвідомлювати: за свою короткочасну земну безславність нам уготована вічна слава.

Молитовне єднання зі світом небесним зміцнює в людині віру в те, що християнство — релігія не страждання, а надії на спасіння: коли із Христом терпимо, то з Ним і царювати будемо (2 Тим. 2: 12). Якою б не була причина страждань, усі вони спрямовані на очищення від гріхів та отримання вінця у Царстві Небесному.

Як сказано у Посланні до Римлян, перші християни навіть хвалилися скорботами, знаючи, що від них походять терпіння, досвідченість і надія (див.: Рим. 5: 3–5). Доречно згадати й слова однієї черниці-подвижниці, яка говорила, що горе в житті — це дарунок, котрий нам надсилають із раю…

Валентин Ковальський


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!