Святитель Петро, волинський покровитель Москви

Святитель Петро, волинський покровитель Москви

6 вересня святкують пам’ять святителя Петра, ревного подвижника та молитвеника, який став митрополитом Київським і спочив митрополитом Московським. Саме йому, уродженцю західного краю сучасної України, Господь судив зіграти вирішальну роль у становленні Москви як центру російської державності.

Майбутній святитель народився в другій половині ХІІІ століття (точна дата невідома) від благочестивих батьків Феодора і Євпраксії. Семи років від народження він був відданий на навчання грамоті, але «був тяжкомовний і вельми нетямущий». Однак незабаром він сподобився чудесного явлення якогось святого чоловіка, після чого «відкрились вуста Петрові та заясніли думки світлом».

У навчанні він перевершив усіх своїх однолітків. В ті часи бути грамотною людиною було все одно що сьогодні мати диплом Оксфорда. Перед такими людьми відкривалися блискучі перспективи при княжому дворі або в купецькому стані. Але Петро обирає життя чернече. В 12 років він йде в монастир, де виконує найважчі послухи. Окрім праць в пекарні, він носив воду, рубав дрова для всієї братії, а також прав їхній одяг. Відмінними рисами його характеру були кротість та смирення. Він також ніс подвиг сугубого посту і молитви. З часом він навчився писати ікони і, як свідчить його житіє, «був іконник чудесний». Свої ікони він віддавав ігумену обителі, а той роздавав їх братії та богомольцям. Деякі ж свої ікони святий Петро продавав – і роздавав гроші бідним.

Через деякий час святий Петро був висвячений у сан ієродиякона, а потім ієромонаха. Ще через деякий час він з благословення свого духівника пішов з обителі для сугубих чернечих подвигів. З метою знайти відокремлене місце він обходив околиці і побудував собі житло на річці Раті. Там до нього почали збиратися охочі послужити Господу у чернечому чині. Була побудована церква та келії. Незабаром на тому місці організувався монастир, названий Новодворським, а Петро став його ігуменом. Подвиги святого незабаром стали відомі по всій Волинській землі, і навіть Галицько-Волинський князь Юрій Львович приходив у Новодворський монастир «послухати слова преподобного».

Не дивно, що після смерті галицько-волинського митрополита Ніфонта у 1305 році великій князь Юрій Львович не бачив ніякої іншої кандидатури на митрополичу кафедру, як тільки святого Петра.

Тут варто зробити відступ і коротко сказати про церковну та політичну обстановку того часу. Колись відносно централізована та могутня Київська держава в XII-XIII століттях перетворилась внаслідок міжусобиць на групу ворогуючих князівств. Ця ворожнеча, яка виражалась у нескінченних військових походах один на одного з метою посадити того чи іншого князя на той чи інший престол, приносила Русі незмірно більше страждань, ніж всі навали чужоплемінних разом узяті. Державної єдності на Русі з центром у Великому князівстві Київському не існувало вже з кінця домонгольського періоду, тобто з середини XIII століття.

Київ, що називається, зжився і перестав бути містом не лише великокнязівським, але й просто князівським. Колись славний стольний град перетворився на убоге передмістя, яким керував який-небудь боярин. Окрім політичних, на це були й економічні причини, обумовлені занепадом величі Константинополя та пов’язаним з Візантією торговим шляхом «із варяг у греки». Захоплення та жорстоке пограбування Константинополя хрестоносцями в 1204 році остаточно підірвало цю торгівлю. Владні повноваження Києва стали переймати інші центри. На Русі таких сформувалося два: Галицько-Волинське князівство і Володимиро-Суздальське. Ці князівства також були нецентралізованими, в них відбувалася постійна боротьба за вплив між великими містами. У Володимиро-Суздальському у часи святителя Петра і його попередників змагалися за першість могутня Тверь та Москва, що тільки-тільки ставала на ноги.

У 1237 році, тобто в самий рік навали татар на північно-східну Русь, до Києва прибув митрополит Іософ, родом грек, поставлений на Київську митрополію в Нікеї, де в той час перебували візантійський імператор та Патріарх, вигнані латинянами з Константинополя. Але в 1240 році, тікаючи від татарських військ, що йшли на Київ, він віддалився назад у Візантію і вже більше на Русі не з’являвся. Окрім страху за своє життя, був ще й політичний розрахунок. Візантія в той час вела переговори з монгольською імперією, і їй дуже незручно було мати свого митрополита, грека за національністю, серед ворогів монгольських правителів.

Скориставшись цим моментом, великий князь Галицький Данило Романович послав руського ігумена Кирила до Візантійського Патріарха Мануїла II для поставлення в митрополити Київські і всієї Русі. У 1249 році він повернувся на Русь, наділений цим високим саном. Жити в Києві він не міг за визначенням. Після фактичного знищення Києва монголо-татарами у 1240 році він перетворився на жалюгідне селище зі жменькою жителів, залишатися в якому було просто небезпечно для життя. Перед новим митрополитом, руським за народженням, та до того ж уродженцем західного краю, постає непростий вибір: куди з двох центрів російської державності, що тоді зароджувались, перенести свою першосвятительську кафедру – в Галицько-Волинське князівство, або у Володимиро-Суздальське?

І тут відбувається перша «зрада», як сказали б зараз ревнителі «української ідеї». Митрополит Кирил переїжджає у Володимир на Клязьмі, а не у свою рідну волинську землю. Пояснення цього вчинку лежить в релігійній площині. Справа в тому, що князь Данило Галицький, як у своїх незліченних війнах з іншими руськими князівствами, так і в протистоянні з монголо-татарами, почав наполегливо шукати підтримки Римського Папи Інокентія IV. Платою за таку допомогу, часто ефемерну, завжди виявлялося Православ’я. У рік повернення митрополита Кирила з Нікеї князь дав Папі згоду на приєднання до Ватикану підвладних йому земель, за що Папа подарував йому королівський вінець. Приїзд Кирила дещо відстрочив коронування, але воно таки відбулось у 1254 році у Дрогичині, коли папський легат урочисто миропомазав та коронував Данила.

Галицький князь потім своїх обіцянок Папі не виконав, як, втім, і Папа своїх. Але факт залишається фактом – митрополит Кирил, який майже ніколи постійно не жив у Володимирі, а їздив по руських землях, утверджуючи народ у вірі та благочесті, жодного разу за всі 32 роки свого святительства не був у Волинській землі. Жоден відомий літопис про це не повідомляє. Митрополит Кирил помер у 1281 році в Переяславі-Залеському і був похований в Києві в Софійському соборі.

Його наступник митрополит Максим, родом грек, бував на Волині, як і в усіх інших руських князівствах, і північних, і південних. Під час однієї зі своїх архіпастирських поїздок митрополит Максим побував і в Новодворському монастирі на річці Раті, де мав бесіду з ігуменом Петром. Святий Петро підніс йому в дар ікону Успіння Пресвятої Богородиці, перед якою святитель Максим молився до кінця свого життя.

Але незважаючи на свої часті візити на Волинь, митрополит Максим також оселився у Володимирі. Більше того, він остаточно переніс туди першосвятительську кафедру з Києва. Дивлячись на такі справи, південноруські князі зрозуміли, що в боротьбі за загальноруську гегемонію вони упускають зі своїх рук дуже важливий символ політичної першості. І почали клопотатись у Константинополі (відвойованому у латинян в 1261 році) про відділення південноруських єпархій в особливу митрополію. Згідно з грецькими джерелами, Константинополь досить негативно ставився до подібних проектів, але онук Данила Галицького Юрій Львович зумів-таки переконати греків поставити їм окремого митрополита. Які аргументи були пущені в хід – невідомо. Імовірно, ті ж самі, як при передачі південно-руської митрополії від Константинопольського Патріархату в Руську Православну Церкву в 1686 році. Першим незалежним митрополитом Галицько-Волинським став попередник святителя Петра – Нифонт.

Таким чином на Русі з’явилося два митрополита: Максим та Нифонт, які померли майже одночасно, Максим у 1303-м, а Нифонт у 1305 році. Причому митрополит Максим був похований вже не в Києві, а у Володимирському Успенському соборі. В цих умовах до Константинополя були послані два кандидата на митрополичі кафедри. Від Галицького князя – Петро і від Володимирського – Геронтій.

Однак греки вирішили знову об’єднати руські митрополії і поставили в 1308 році єдиного митрополита – Петра, який за традицією іменувався митрополитом Київським. І тут відбувається друга «зрада». Знову уродженець Волині обирає місцем перебування першосвятительської кафедри не рідне Галицько-Волинське князівство, а Володимиро-Суздальське. І знову причиною цього є католицький вплив на південно-руських князів з Польщі та Пруссії. Проблема ця посилюється ще й тим, що в цей час у Візантії відбувається реакція на Ліонську унію 1274 року, і греки при поставленні нових архієреїв вимагали строго дистанціюватись від будь-яких контактів з латинянами. Таким чином, святитель Петро також утверджує свою кафедру у Володимирі.

Але й тут не обходиться без проблем. Великий князь Михайло Ярославич Тверський, який відправляв до Константинополя свого ставленика Геронтія, прийняв святителя Петра дуже недоброзичливо. До Константинополя понеслися брехливі доноси та звинувачення з вимогою зняти святителя Петра з кафедри. З цього питання в 1311 році в Переяславі-Залеському навіть збирався Собор, що закінчився повним виправданням святителя. Причому святий Петро не шукав виправдання, літопис говорить, що він звернувся до присутніх з таким словом: «Братіє і чада! Я не краще пророка Іони; якщо заради мене велике сум’яття, вигоніть мене, нехай вщухне розмова». А коли чаша терезів схилилася на бік святителя, і вже його наклепникам загрожувала розправа, Петро покірно їх пробачив і сказав одному з них: «Мир тобі, чадо, не ти створив це, але диявол».

І ось на цьому Соборі, який, згідно з літописом, проходив в такій бурхливій обстановці, що справа ледь не доходила до кровопролиття, одним із захисників обмовленого митрополита Петра виступив мало кому відомий, далеко ще не великий, а всього лише просто князь Юрій Данилович Московський. Після Собору та виправдання нелюбов великого князя Михайла Тверського до святителя Петра продовжилася. Через це йому стало незручно жити у Володимирі, вотчині Михайла Тверського.

Святитель Петро, як і його попередники, також часто здійснював пастирські об’їзди своєї митрополії, «переходив Волинську землю, і Київську, і Суздальську». Літопис свідчить, що святий Петро зупинявся і проповідував не лише в містах, але й в селах з незначною кількістю населення, «проходячи всі місця та забуваючи труди і свої хвороби у піклуванні про духовне стадо».

І все частіше він зупиняється гостювати у невеликому містечку Москва, де тоді княжив Іван Данилович Калита, який довго розмовляв зі святителем про Священне Писання та розчулено слухав його повчання. Відчуваючи наближення смерті, святитель Петро сказав Івану Даниловичу свої знамениті пророчі слова: «О сину! Багате твоє благочестя, та послухай мене сьогодні. Нехай будується церква кам’яна у граді твоєму Свята Богородиця. Якщо ти послухаєш мене, сину мій, то й сам прославишся більше за інших князів з родом своїм, і град твій буде славний між усіма містами руськими, і святителі поживуть у ньому, і кості мої тут покладені будуть».

З яким завзяттям князь Іван Калита став виконувати прохання святителя, говорить той факт, що Московський Успенський собор почали будувати не навесні, як то було у звичаї в північній Русі, а в серпні.

Святитель Петро віддав дух свій Богу 20 грудня 1326 року і був похований у споруджуваному Успенському соборі. Всього через 13 років, у 1339 році, він був причислений до лику святих.

Пророцтво Волинського ігумена і Московського святителя виповнилося. Іван Данилович Калита в 1328 році, через два роки після кончини святого Петра, отримав в Золотій Орді ярлик з титулом великого князя, а наступний митрополит на Русі, грек Феогност, вже офіційно переніс першосвятительську кафедру з Володимира до Москви.

Вся ця історія змушує зробити деякі висновки.

По-перше, піднесенню Галицько-Волинського князівства як центру державності на Русі завадила саме готовність південноруських князів на союз з Ватиканом для досягнення політичних цілей. А шанси були дуже непогані. І митрополит Кирил, і святитель Петро були родом з Волині і з великим задоволенням сприяли б такому піднесенню.

По-друге, піднесенню Москви сприяло те, що московські князі, в той час дуже слабкі й незначні, з любов’ю та повагою ставилися до угодника Божого, святителя Петра. Якби це робили князі Тверські, то з великою імовірністю у Росії була б зараз інша столиця.

І по-третє, для побудови міцної української державності нинішній владі необхідно брати приклад з московських князів часів святителя Петра. А саме:

– припинити гоніння на Українську Православну Церкву;
– перестати підтримувати розкольників та уніатів;
– виконувати те, що каже нинішній митрополит Київський, Блаженніший Онуфрій.

До речі, почитайте його біографію, хоча б у Вікіпедії, знайдете багато паралелей зі святителем Петром: те ж саме тривале чернече житіє, ті ж самі низькі послухи, ті ж наклепи та засудження з вуст злостивців і та ж сама ревність в турботі про паству.

Святителю отче Петре, моли Бога за нас.

Андрій Власов


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Зупиніть громадянську війну в Україні!