Як формувалася Українська повстанська армія (УПА)

Як формувалася Українська повстанська армія (УПА)

Де і за яких обставин створилась УПА? «УПА зродилась на Волині!» – проголосив якось, будучи Президентом України, Л. Кравчук. Чи так?

Так, УПА народилася на Волині. Але спочатку скажемо про цю одіозну фразу. Кажуть, що вона була висловлена Л. Кравчуком на початку його президентства досить ейфорйчно, з «патріотичним» піднесенням чи притиском. Що ж, недавньому головному ідеологу Компартії республіки і «щирому» волинянину (і водночас «національно свідомому» українцеві!) це, звичайно, добре відомо.

Так, перші націоналістичні збройні загони появилися на Волинському Поліссі. З початком війни тут виникли збройні формування так званої «УПА – Поліська січ» «Тараса Бульби»- Боровця, а затим формування ОУН-бандерівців також під назвою УПА.

Причини виникнення таких формувань досить чітко визначені. Однак, деякі опоненти застережують: чому націоналістичні так звані «повстанські» загони виникли на «червоній Волині», де були доволі сильними революційні традиції лівого спрямування, а не в Галичині, по суті, центрі войовничого націоналізму? Тут щось, мовляв, неправдоподібно і навіть парадоксально.

Так, парадоксально. Але факт. Саме тут, на Волинському «червоному» Поліссі і виникають перші збройні націоналістичні формування. А для чого? – запитаємо. На це запитання відповідає однозначно «історіограф» ОУН – УПА Петро Мірчук у своїй книжці «Українська повстанська армія»:

«Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю, було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські «пляцуфки»…»

І далі додає:

«…потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою…»[1]

Отже, «найпекучішою» була, звичайно, не необхідність протистояння німецько-фашистським окупантам, яких націоналісти так нетерпляче чекали і на яких хотіли опертися, а необхідність боротьби проти радянських і польських партизанів, які загрожували націоналістам як спільникам нацистів, і які вже активно діяли на Волині і, особливо, на Поліссі, в суцільних лісових масивах, з перших днів війни, і діяли ефективно. Цим націоналісти були серйозно занепокоєні. Тому і кидають у цей регіон усі сили, щоб протистояти цьому антифашистському рухові. Організаторами і керівниками створюваних збройних формувань були галичани: М. Лебедь («Максим Рубан»), В. Сидор («Шелест»), Д. Клячківський («Клим Савур»), Р. Шухевич («Тарас Чупринка») та інші.

Що ж до Галичини, то тут ситуація була полярно протилежною. Вже з перших днів окупації націоналістичне (ОУН-бандерівців) підпілля, масово тероризувавши радянський актив, встановило тут повний контроль над населеними пунктами, особливо в сільській місцевості. Існуючі тут загони «української народної самооборони» (УНС) тривалий час не виявляли себе, щоб зайвий раз не дратувати гітлерівців. Тільки влітку 1943 року, в час рейду партизанського з’єднання двічі героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати вони почали активізуватися й організовуватись у мобільні загони для відсічі радянським партизанам, а восени того ж року підпорядкувалися загальному командованию УПА, провівши водночас кардинальну рефомацію цієї структури і повністю підпорядкувавши її проводу ОУН-бандерівців.

Ось як про це оповідав колишній командир партизанського з’єднання, що діяло влітку 1943 р. на Волині, Герой Радянського Союзу, полковник А. П. Бринський («Дядя Петя»):

«…Посилилась небезпека з боку українських буржуазних націоналістів. З достовірних джерел ми знали, що в Луцьку і Ковелі керівники націоналістичних організацій – мабуть, налякані нашими успіхами і піднесенням антифашистського руху – вели переговори з представниками гестапо щодо спільної боротьби проти партизанів». Проти німців вони, звичайно, не воювали, але до свого старого гасла боротьби за «самостійну Україну» додали нове гасло – зберігати сили для боротьби проти Радянської Армії. «Курені» їх розташовувалися вздовж залізниць і ближче до міст, щоб підтримувати фашистські гарнізони і перешкоджати партизанам підійти до залізниць. В ім’я «України для українців» вони розпалювали національну ворожнечу, закликаючи до поголовного винищення всіх людей неукраїнського походження (за винятком, певна річ, німців). Переходячи від слів до діла, вони вбивали мирних жителів, палили польські хутори, ловили євреїв, що втекли з гетто. Поляки вже не раз зверталися до нас за допомогою, і мені довелося виділити частину наших сил для охорони польського населення… «[2] І далі таке доповнення:

«Становище першої бригади тим часом все більше ускладнювалось. Гітлерівці домовилися з українськими буржуазними націоналістами про спільну боротьбу не тільки проти партизанів, а й проти Червоної Армії, що наближалися. Для цього націоналісти мали заповнити своїми бандами партизанський край й очисти від партизанів райони між Західним Бугом і Стиром, саме ті райони, в яких базувалися загони першої бригади. Націоналісти прагнули виконати це завдання, стягаючи сюди сили з інших областей. Навіть з Галичини перекинули націоналістичні банди. Навколо Ковельського залізничного вузла вони аж роєм роїлися, охоплюючи дороги, що вели від Ковеля на Схід… «[3]

Така, безперечно, причинність створення загонів УПА на Волині. Але за яких обставин народилась УПА ? На це запитання досить чітко відповідають матеріали націоналістичного збірника документів «Літопис УПА». Звернемось до кількох із матеріалів.

Перша обставина. Керівник оперативного відділу штабу організованої УПА М. Омелюсік в невеликому огляді «УПА на Волині в 1943 році» досить визначено писав про суспільно-політичне становище на Волині в перший період німецько-фашистської окупації: «На Волині німці залишили той правний стан, що був за большевицької окупації, особливо щодо права власности та нерухомости та всілякого роду господарських об’єктів. А що це зсе було націоналізоване, то правним спадкоємцем мусіла бути німецька держава. Власного нічого не було, навіть селянського дрібного господарства. За німецьким законом, виданим для України, суди, також і німецькі, не мали права розглядати справи про власність на нерухомости, лише право посідання. Тільки в Галичині («Генеральна Губернія») українці могли мати земельну власність до 20 га…» [4]

До цього слід додати, що німецько-фашистський окупаційний режим на Волині і в Галичині досить різко відрізнявся в усіх відношеннях. В Галичині допускались (особливо в низових ланках) елементи місцевого самоуправління, яке здійснювали різного роду колабораціоністи з місцевого населення. Так, вже з перших днів окупації збір усяких окупаційних поборів (перш за все, так званих «контингентів» -сільськогосподарських податків) повністю взяли на себе служби і структури УЦК (Українського центрального комітету), створеного гітлерівціями з допомогою українських націоналістів і націонал-клерикалів в генерал-губернаторстві в 1939 р.), які протягом усіх років окупації доволі ретельно справлялись із своїми обов’язками екзекуторів. На Волині ж ці функції виконували гебітскомісаріати, крайсляндвірти спільно з сільськими старостами і їх активом з допомогою «української» та «польської» поліції, а часто каральних акцій «охоронних» військ СС. Горіли волинські села, масово знищувались їх жителі навіть за дріб’язкову «провину». Пограбовані дощенту селяни, по суті, були беззахисними перед окупаційним режимом.

Друга обставина. Вже з перших місяців німецько-фашистської окупації керівництво ОУН-бандерівців було вкрай занепокоєне тим, що на Волині і Поліссі множаться антифашистські сили радянських партизанів і підпілля. В спеціальному огляді інформаційної служби «Північно-західні українські землі» ОУН-бандерівців, датованому травнем 1943 року, констатувалося, що «більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся й північну лісову смугу Волині…»

Водночас ОУН-бандерівців була не менш занепокоєна зростанням і посиленням польського партизанського руху на Волині, який в силу обставин консолідувався з радянськими партизанськими загонами і підпіллям.

Активізація дій радянських і польських партизанів була, безперечно, натхнена розгромом гітлерівських військ під Сталінградом на початку 1943 року. Ця подія стимулювала, як відомо, весь рух антифашистського опору в окупованій гітлерівцями Європі.

Реакція ОУН-бандерівців на ці події була зворотньою. III-тя конференція ОУН-б 21 лютого 1943 року вирішила створити «осередки організованої сили» під назвою УВА (Українська визвольна армія). Відразу ж після Різдва 1943 року командуючий каральними («охоронними») військами СС обергруппенфюрер СС фон-дем Бах-Зелевскі «розв’язав» (тобто відпустив додому) шуцманшафт-батальйон (сформований із спеціаль-батальйонів Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» і кинутий в Білорусі проти радянських партизанів і мирних жителів) під командою Побігущого-Шушхевича. Відразу бандерівської УПА, інша частина у квітні 1943 р., на чолі з майором Є. Побігущим влилася в дивізію СС «Галичина», яка тільки-но почала формуватися. А з 15 березня по 10 квітня того ж року «з наказу головного командування УПА», як зазначено в документі, відбувався «масовий перехід усіх українців-шуцманів і поліцистів на цілій Волині й Поліссі зі зброєю в руках… в ряди УПА». Все це, вище зазначене, не випадкове, а ретельно продумана й організована акція.

І далі: «Згідно з постановою конференції ОУН, охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь і Полісся – В.М.) старшин». Звідки вислано цих «старшин»? З тої ж Галичини, звичайно. Достовірно відомо що для організації УПА на Волині і Поліссі було послано (ще крім «старшин») близько тисячі галичан «для посилення морально-ідейної моці» націоналістичного руху. В цей же час розпочинається на Волині й «українсько-польська різанина» -масове винищення польського населення в краї.Чи не забагато збігів? Можна з впевністю сказати, що вся ця затія спланована завчасно акція ОУН-бандерівців!

Як бачимо, організаційно УПА на Волині постала не 14 жовтня 1942 р., як цю подію святкують необандерівці сьогодні, а на початку весни 1943 р. Про це так і зазначено в томі 5 «Літопису УПА»: «Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий-березень 1943 року». Орагнізаційною основою, кістяком цих формувань стали карателі із шуцманшафт-батальйону, що недавно діяли в Білорусі проти радянських партизанів та білоруських селян, і понад чотири тисячі «українських» поліцаїв з Волині і Полісся, які вже набралися відповідного «досвіду» в розправах над українцями, поляками та євреями.

Про ці «перипетії»» і «таємниці» досить яскраво розповідає Василь Макар у листі до свого брата Володимира Марка в Галичину. Лист тут названо «До початків УПА» і датований від 2 серпня 1943 року.

Василь Макар («Сіроманець», «Безрідний») народився в 1908 році в селі Поториця Сокальського району в Галичині. Цей «Сіроманець» був добре відомий на Волині в 1943 – 1944 р. Він був керівником СБ ОУН-бандерівців на ПЗУЗ (північно-західних українських землях), тобто на Волині і Поліссі.

Автор листа спочатку описує братові настрої на Волині весною та влітку 1943 р: «Заобсервую.., що назріва антагонізм між «москалями» (так галичани називали волинян – В. М.) та «австріяками» (так на Волині називали галичан), і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться цієї загрози. Як із одної, так із другої сторони взаємні обвинувачення і нарікання. І це від долу аж до гори. Приміром, таке: волиняки нарікають (на галичан – В.М.), мовляв, не то що сидять собі тихо, нічого не роблять, а щей говорять: «О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших німців. Понабирали гандгранатів (ручних гранат – В. М.) і машингверів (автоматів – В. М.) та й б’ють наших німців». Інші говорять: «У себе, то не бійсь, не хочуть чіпати німака, а до нас то прийшли і т.п…» Ці «обвинувачення» і «нарікання» вимагають певного пояснення, бо нинішній читач, можливо, не завжди зрозуміє, про що тут йдеться. Справа в тому, що чимало волинян, що були завербовані в УПА мимоволі, переховувались у лісах і були залучені в націоналістичні збройні формування насильно, в ситуації безвиході, а тому рвались до помсти за ту наругу, яку чинили гітлерівці над населенням. Бувало тут чимало випадків, коли, всупереч наказам командирів, такі «малоідейні» хлопці нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітелірівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси. В Галичині ж подібні дії були рідкістю і то не в 1941-1943-хрр.,авлітку 1944р., коли гітлерівські війська панічно відкочувалися на захід.

Далі автор листа зазначає, що із-за цих «обвинувачень» і «нарікань» було заборонено (і то, звичайно, службою безпеки, якою керував він сам) «організаційним порядком» сусідські взаємини в прикордонні між Волинню і Галичиною». «Це теж по-своєму коментують, – продовжував автор листа, – є багато випадків, що галічмени (тобто галичани – В.М.) продають волинякам за збіжжя і сало зброю. Це злочини, які треба карати смертю. Вони ж високо деморалізуючі, бо волиняни кажуть: «Як дати зброю, то нема, а за пашню та сало, то є».

Далі автор пояснює причини створення УПА на Волині так:

«… Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних теренах ми мусіли почати і то не було зарано, як дехто каже, але виривався нам з рук. З одної сторони – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони – червона партизанка почала заливати терен…

…Друге: ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села… Всіх людей вистрілювала, а забудування палили. У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т.п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанської акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?» і т.п.»

І тут же додано:

«Тепер ми тим балакунам заткнули роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно тогочи ні, мусить нести його…» (Тут і вище підкреслено мною – В.М.). Слід до цього додати те, що дійсно досить швидко служба СБ «тим балакунам» заткнула роти, піддавши їх тортурам «на мокро» і «на сухо».

Далі автор повідомив, що німці довкола Луцька, Костополя і Ковеля винищили цілі села. А німцям, мовляв, допомагають «ляхи» (тобто поляки). «У відповідь ми нищимо їх безпощадно», – додав він.

Все це відповідало дійсності, опріч одного безперечного. Бо навколо Луцька, Костополя і Ковеля були знищені не українські, хоч і страждали українці, а, перш за все, польські села разом із жителями руками місцевих боївок ОУН і загонів УПА, керованих службою безпеки ОУН-бандерівців, яку очолював на Волині Василь Макар. Що ж до Галичини, то тут робилося все можливе, щоб не дратувати гітлерівців, особливо окупаційну адміністрацію, якій запопадливо служили всі колабораціоністи, в тому числі і з ОУН-бандерівців. Тим часом та ж ОУН робила все можливе, щоб якомога швидше інспірувати «повстанський рух» на Волині проти радянських і польських партизанів (а не проти «наших німців», прикриваючись тактикою «визрівання сил в Галичині». Бо, мовляв, «завданням Галичини було постачати Волинь і Полісся зброєю і муніцією зі своїх магазинів та доставляти необхідних медикаментів.»

Однак, тут же подано таким відкритим текстом: «Безпосердньою причиною до явного виступу українських збройних сил (так званої «Української народної самооборони» в Галичині – В. М.) на галицькому терені був рейд большевицької партизанки під проводом Колпака… В обличчі цієї небезпеки, – вказано далі в документі, – негайно мобілізовано в Галичині збройні відділи та кинено їх проти червоних банд в Карпати.» Прикриттям (і виправданням перед гітлерівцями) для цієї акції було те, що, мовляв, «німці не мають достатньої сили для забезпечення українського народу перед большевицькими бандами й тому український нарід в обличчі цієї небезпеки приневолений творити власні самооборонні відділи.»

Це сталося рівно через чотири міясці після повстання загонів УПА на Волині. І не гітлерівці непокоїли ОУН-бандерівців, а радянські партизани!

Ці надзвичайно важливі застереження керівника служби безпеки ОУН на ПЗУЗ (тобто Волині і Поліссі) Василя Макара («Сіроманця», «Безрідного») досить суттєво доповнює його брат Володимир Макар («Вадим») у статті «Півнчіно-західні українські землі».[6]

Стаття написана, якраз, у той самий час, коли його брат Василь надіслав йому листа з Волині, тобто влітку 1943 р. Ця стаття має, звичайно, певну вагу, бо її автор був у той час працівником відділу інформації і пропаганди при проводі ОУН-бандерівців, який перебував тоді у містечку Винники під Львовом. Немаловажне і те, що відділом інформації і пропаганди керували Михайло Палідович («Карпатський») і Мирослав Прокоп («Володимир»), той самий Прокоп, що тепер є одним із «найвизначніших» історіографів «національно-визвольної боротьби».

В статті є чимало об’єктивної інформації. Так автор констатує: «До початку 1943 року переслідувані німецькими окупантами українці, яким грозила смерть на місці або на каторзі в «райху», були приневолені здебільша шукати пристанища в рядах червоних партизан, хоч бачили їхню ворожу поставу до самостійницьких змагань України.»

«Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся і північну лісову смугу Волині… Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашутистами – москвинами, білорусами, втікачами-поляками, жидами й циганами, а до часу виступу УПА ще й українцями… Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром ще й сьогодні оцінюють на 10 – 15 тисяч… Головна їх увага в теперішній час звернена на нищення залізниць і поїздів. Всі важніші господарські об’єкти на опанованому ними терені понищені…».

Що ж до перших формувань націоналістів, то автор посилається на оунівські публікації: «Хто вони, ці народні месники? Вони виросли в гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товарищів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті батальйонщики, яким велено стріляти у своїх батьків, матерів, сестер і братів. Це вкінці ці урядовці, яким за їхню працю викопано яму, куди мали лягати разом з родиною…».

Як бачимо, автор в «народні месники» зачисляє і «шуцманів», і «батальйонщиків», які стріляли своїх рідних, і «урядовців», тобто тих «коляборантів», які ще недавно служили в органах окупаційної влади, а тепер опинились у формуваннях УПА. Така постава, звичайно, не дивна для пропагандиста ідей укарїнського інтегрального націоналізму.

Проте далі Володимир Макар справедливо зазначає:

«Перші організовані виступи відділів УПА припадають на лютий – березнь 1943 року. Штабові УПА йшлось передусім про здобуття добрих стратегічних позицій для розгорнення дальших плянових акцій. Ці найкращі позиції на ПЗУЗ (Полісся) були в руках червоних партизан. Їх передусім треба було здобути. Так прийшло до перших боїв УПА з червоними партизанами. В місяці лютім та березні відділи УПА вдарили по червоних в околицях Сарн. Столина й Володимирця… Лінія поділів «сфери впливу» УПА і червоних партизан проходить на північному сході по річці Случ, а в західному напрямі на північ від Сарн. Отже, відділи УПА займають покищо невигідне становище по краях лісів».

Отже, пропагандист із центру проводу ОУН-бандерівців констатує тут, що вперше організаційно відділи УПА заявили про себе щойно в лютому-березні 1943 р.; ці виступи були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти червоних партизанів; поки-що йшлося про «сфери впливу» між загонами УПА і загонами червоних партизанів.

Отже, автор тут, як бачимо, закамуфльовує головну причину втечі «української» поліції в ліси між 15 березня і 10 квітня 1943 р. Він вказує, що «головною причиною цього кроку була небезпека масового роззброєння й арештування, чи навіть розстрілу шуцманів-українців німцями». Це абсолютно не відповідає дійсності. Бо ж головною метою масового переходу «української-» поліції в ліси по команді проводу ОУН-бандерівців була необхідність скріпити органцізіційно (кадрово) і зміцнити збройно перші формування УПА на Волині і Поліссі.

Примітки

[1] Мірчук П.Українська повстанська армія. 1953. С 27 – 29.
[2] Бринський А. По той бік фронту. Спогади партизану. К., 1978. Книга 2. С 114.
[3] Там же. С 219.
[4] Літопис УПА. Торонто, 1978. Т. 1. С. 20-21.
[5] Там же. Т. 5. С. 16.
[6] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.

Віталій Масловський


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...