З ким і проти кого воювали націоналісти в роки Другої світової війни

З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації….

Кость Паньківський

Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники «визвольних змагань» в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б’ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені «демократи», так звані «національно свідомі,» чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію «галицького п’ємонтизму», і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті «патріоти» все це називають «національним відродженням»!

Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав’язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати.

Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський – не рядовий свідок, а особа неординарна в «українських справах» часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот’єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті – членом бандерівського «уряду» Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх «національно свідомих».

Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то «національно-визвольною боротьбою» українського народу, та що ОУН – УПА завжди опиралась на «власні сили», а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну «на два фронти» – «проти більшовиків і фашистів». Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН – УПА як національним героям, споруджують пам’ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина»,вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від «демократичної» влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу.

Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші – все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого – кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв.

Нинішні «національно свідомі» від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих «демократичних», властей.

30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося «віче громадян Львова» з приводу «проголошення» українськими націоналістами 30 червня 1941 року «самостійної» України. На «вічі» «національно свідомих» у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА – УНСО (Української національної асамблеї – Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: «Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння».

А далі учасники «віча» почули від того ж Вітовича таку пересторогу: «.. .завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров’ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!»

Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів «Deutschland uber alles!» («Німеччина понад усе!»), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть «окуплену кров’ю».

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам’ятника воякам дивізії СС «Галичина» в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: «Не буде зброї – не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!»

Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова С.Бандери: «З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасному живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаються. Отже, роз’яснення вчорашнього служить роз’ясненню сьогоднішнього, і кидає жмутки світла на зародки вчорашніх подій в українському політичному житті».

Такі застереження, звичайно, мають сенс. Кинемо і ми «жмутки світла» на період минулої війни, на ті драматичні і трагічні дні німецько-фашистської окупації, які пережив наш народ. Рани цієї війни ще й досі кровоточать.

Тому і не дивно, що в нинішній доволі драматичний період постають численні питання, які хвилюють багатьох людей: яким був і є український войовничий націоналізм? Хто був його творцем? Якими були взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони «Нахтігаль» і «Роланд»? Чи справді «Акт 30 червня 1941 року» був і є «національною подією»? Якою була дивізія СС «Галичина» -«національною» чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни?

Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті «Вільна Україна» у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості.

І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов’язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.

ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ

Трактування діяльності ОУН – УПА націоналістичними авторами

Я, звичайно, маю свою усталену позицію історика і багаторічного дослідника історії України часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Але вважаю, что цю позицію нема потреби визначати, а тим більше нав’язувати читачеві. На численні поставлені питання найкращі відповіді можуть дати документальні аргументи і факти, а читач сам розбереться в суті. Разом з тим однозначно вважаю, що всебічно і змістовно відповісти на них можна, перш за все, розглянувши найсуттєвіше із них: чи був український, так званий інтегральний, націоналізм фашизмом?

На це надто визначальне питання відповідають самі ж націоналистічні автори – різні «історики», «історіософи», «біографи» ОУН-УПА, які претендують на істину в останній інстанції. Наведемо кілька фактів, не коментуючи та не інтерпретуючи їх, а лише уточнюючи чи пояснюючи окремі малозрозумілі місця у тексті.

Ще напередодні війни провідна газета Організації українських націоналістів (ОУН) «Наш клич» досить чітко визначила напрям своїх політичних дій: «Це – суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він виявляється як фашизм, в іншій – як гітлеризм, у нас – просто як націоналізм.» («Наш клич». 1938. 9 липня.)

Газета націонал-клерикалів в Галичині «Мета», нещодавно відновлена у Львові, недвозначно заявляла про мету українських войовничих націоналістів: «Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань).» («Мета». 1932. 17 квітня.)

Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки «Український націоналізм», американський «радянолог» й «українолог» Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з «терористичних напівфашистських організацій» – УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д.Донцова.[1]

Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію «пронімецької і профашистської орієнтеції», яка в міру зростання стала «фашистською організацією» не тільки політично, але й ідейно.[ 2]

А тепер звернемося до синтезуючих застережень. Колишній офіцер спеціаль-батальону Абверу «Нахтігаль» («Соловей»), а нині політолог, Прокоп пише: «…У 1930-х роках націоналістичний табір пішов… ще далі,

точніше від авторитаризму і критики демократії до ідеологічного конформізму та намагання не тільки здобувати впливи в суспільстві… Це були вже риси т.зв. всеосяжносте, інтегральности чи, як пізніше цю течію названо в соціологічній і політично-науковій літературі – тоталітаризму. Цю філософію сприйняла не тільки ОУН, але також і легальна формація націоналістичного руху, що діяла в західних областях під польською окупацією, а саме фронт національної єдності під керівництвом Дмитра Палїєва.»[ 3]

Тут треба дещо уточнити. Фронт національної єдності (ФНЄ) у 30-ті роки – це невелика легальна організація, яка відкрито проповідувала фашизм і будувалася за зразками гітлерівських загонів штурмовиків. Д. Паліїв як фюрер ФНЄ став пізніше офіцером есесівської дивізії «Галичина», був радником її командування, i загинув у боях під Бродами влітку 1944 року.

Далі М. Прокоп зауважує, що всі «українські» (тобто націоналістичні) партії та організації «чекали на війну», як на нагоду «для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною… силою, яка прагнула до зміни «статус кво», і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські (читай: націоналістичні – В. М.) політичні групи…». [4] В «Енциклопедії’ українознавства» (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович – керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох «наукових» праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну «український націоналізм» так: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска «Залізна гвардія», словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово-радикальни).[ 5] І далі: «Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху… Символічне значення мало запозичення українськими націоналістами деяких параферналій руху (напр., форми привіту)». Тут автор має на увазі запозичення націоналістами у гітлерівців вигуків «Слава Україні!», «Слава Бандері!» з викиданням наперед правої руки. Правда, І. Лисяк-Рудницький не зазначає, що ОУН бандерівців перейняла у гітлерівців і кольори (червоно-чорний) свого партійного стягу.

І там же: «Хоч часом в українського націоналізму була орієнтація на власні сили, однак у своїй зовнішній політичній концепції він поклався на союз з Німеччиною. Певні кола з райху підтримували ці сподівання і розрахунки…» Посилаючись на вищезазначені міркування І. Лисяка-Рудницького, відомий в діаспорі історик О. Субтельний дещо скромніше зазначає: «Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму». [6] Така позиція, як бачимо, влаштовує нинішніх націоналістів, бо вони настирливо рекомендують (а в Галичині насильно нав’язують) цю книгу О. Субтельного у школах і вузах як основний підручник з історіїУкраїни.

У своїй праці «Напрями української політичної думки» вже згадуваний І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: «У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході…»

І тут же: «Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві».[7]

Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький завершив так: «Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у цьому русі, стало з часом очевидним, що український інтегральний націоналізм має серйозну внутрішню хворобу. Це призвело до притуплення морального відчуття, що виявилося у застосуванні фізичного і морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, опора на «міф», а не на знання завадили відчути реальність об’єктивно, а отже зробити раціональні і відповідальні висновки. Хоча інтегральний націоналізм підніс войовничість і життєздатність українського народу в часи воєнних потрясінь, він разом з тим знизив рівень його громадянської зрілості… Роки Другої світової війни принесли заразом апогей і кризу інтегрального націоналізму». [8]

На жаль, об’єктивний в цілому дослідник І. Лисяк-Рудницький піддався невластивим таким людям емоціям. Інтегральний націоналізм сьогодні не тільки реанімували, але й плодиться він не тільки в Галичині.

Хто був творцем «інтегрального» націоналізму фашистського типу

Його витворив Дмитро Донцов (Шелкопьоров), син херсонського землевласника і торговця хлібом, росіянин за походженням та водночас ідеолог українського войовничого націоналізму.

Мітька Шелкопьоров так був перейнятий ворожістю до Росії та росіян, що надовго заразив галицьких націоналів, хоч для цього в Галичині не було особливих підстав. І водночас «москаль» Шелкопьоров став речником українського націоналізму і шовінізму, так божевільно пройнятого русофобством. Чи не парадокс?

Інтегральний («всеохоплюючий», «всеосяжний», або частіше – чинний) націоналізм насправді не був творінням самого Донцова. Взагалі все, що було в його працях було запозичене, а, вірніше, змавповане, списане з зарубіжних авторів – Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та багатьох інших. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін «провансальство» з поваги до свого ідейного метра – в українській мові не знайшов відповідного слова).

Вже в 1923 році в статті «Чи ми фашисти?» Д. Донцов беззастережно заявляв, що той «політичний і морально-психологічний дух», яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийша в тому ж «Літературно-науковому віснику», який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова. Згодом він розвиває свої погляди (запозичені з фашизму і нацизму) в книзі» Націоналізм » (1926 р.). А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як «щось своє»: «Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм численним опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу «франсистів», або «огневиків» в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про «Вогнистий хрест» полковника де ля Рока – В.М.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я».

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті «Колабораціонізм у Другій світовій війні»: «Донцов… є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка «Народної волі». Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі «ідеї дев’ятнадцятого століття» і почав славити дивну концепцію «героїв», включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.» (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас – В. М.). [9]

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, «творчого» насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги «Націоналізм» уточнював: «Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об’єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п’ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім’я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім’я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії.:. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)».[ 10] Тут Донцов трактував націоналізм (звичайно ж, український), як бачимо, в абсолютно фашистському розумінні.

Біограф Донцова М. Сосновський в книзі «Дмитро Донцов: політичний портрет» не випадково зазначає: «Сучасні дослідники фашистського феномену 20 – 30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами «чинного націоналізму» Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху: сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх «корпоративною» організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з «дуче», «фюрером», «вождем», «провідником», однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською».[11] Сосновський, як бачимо, повністю погоджується з тим, в чому звинувачують Донцова противники того ж Донцова.

Донцов був закоханний в Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: «В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар… своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду «Вісник» і «Літературно-науковий вісник» від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз «Книгозбірня Вісника» вважає за свій обов’язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів».[12]

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана «Книгозбірня Вістнйка» – серія брошурок, в яких пропагувались «фюрери» європейського фашизму: М. Островерха – «Муссоліні: людина і чин», М. Макіявель – «Володар», Р. Єндик – «А. Гітлер», Л. Мосендз – «Штайн: ідея і характер», В. Темляк – «Вогнистий хрест: полковник ля Рок», М. Антонович- «Маршал Вперед (Блюхер)», Р. Керч – «Франко – вождь еспенців», Д. Варнак (Донцов) -«О’Коннель», Д. Варнак (Донцов) – «Кардинал Мерсіє», Д. Донцов -«Партія чи орден» та інші. Брошурки залежувалися на полицях книгарень, однак, войовничі націоналісти читали їх з захопленням.

Далі М. Сосновський зауважує: «Захоплений їхньою (тобто фашистською – В.М.) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала.., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні «фасади» й «куліси», познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером.

У доволі широко знайомій націоналістам брошурі «Де шукати наших історичних традицій» Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні – «люди одного світогляду, однієї психіки…», якою є і «наша психіка». [13]

Ця заява, звичайно, не потребує роз’яснень, бо, як відомо, люди одного психологічного складу, однієї ментальності думають і діють однаково.

Однак, все це не зупиняє, а, навпаки, надихає на «вищі ідеали» нинішніх шанувальників інтегрального націоналізму Донцова, тобто українського фашизму. Вони, всупереч Конституції незалежної України, всупереч рішенням Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочцнцями гітлерівської Німеччини, який засудив фашизм, як «злочин проти людства», пропагують сьогодні ідеї Донцова, ідеї «інтегрального» націоналізму, що був звичайним різновидом фашизму.

Диву даєшся! Хіба є десь в Європі пам’ятники фашистам, вулиці і площі імені Геббельса, Розенберга, Гітлера, Муссоліні, Морраса чи Франко? Нема. А у Львові є і «Клуб імені Д. Донцова», і вулиця імені Донцова, і тривають в середовищі новітніх націоналістів традиції Донцова. Одним словом, сьогодні в націоналістичній Галичині донцовщина яскраво процвітає.

Як в 30 -ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова

Як приклад, з цього приводу наведемо відповідні місця із книги М. Конрада «Націоналізм і католицизм», виданої у Львові в 1934 р.

Микола Конрад (1876-1941) – священик, професор історії філософії й соціології Греко-католицької богословської академії у Львові, автор кількох книг, яких важко назвати богословськими. Однією з них є невелика книжка «Націоналізм і католицизм». В ній позиція автора значно відрізняється від писань багатьох клерикалів у Галичині. Та й не тільки в Галичині. Однак та позиція аж ніяк не відрізнялася від офіційної (апостольсько-ватиканської) точки зору. Справа в тому, що греко-католицька (уніатська) церква все тісніше входила в орбіту політичного католицизму, і М. Конрад був одним із чільних виразників його доктрини в Галичині. Правда, в книгу він вніс чимало своїх пристрастей та емоцій, які в офіційні релігійні писання вносити не дозволялось.

Конрад в книзі «Націоналізм і католицизм»[14] якраз переважну більшість матеріалів присвячує розгляду суті інтегрального націоналізму Донцова, називаючи його «модерним націоналізмом». Власне, позиція Донцова повністю імпонувала цьому священику-богослову якраз «за правильне розуміння націоналізму». Конрад, звичайно, мав на увазі ту інтегральність (всеосяжність ідей і дій), волю до влади, «творче» насильство, нетерпимість до політичних противників та інші вагомі компоненти, що були у Донцова.

Чим саме полюбився М. Конраду той інтегральний («модерний») націоналізм?

«В Європі, – пише він, – всюди замітні націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький, ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії, український у нас. Всі вони мають дещо спільного, а кромі того ще свої специфічні риси».

Далі Конрад з величезним захопленням, але досить коротко, знайомить читачів з французьким, італійським, німецьким та іншими фашизмами:

«Французький націоналістичний рух повстав з монархічної організації «Аксіон Франсез» (» Аксьон Франсез» – В. М.) під проводом Леоне Доде в Карла Морра (вірно: Шарля Морраса – В.М.). Він створив містику традиції і культ романської раси й генія…»;

«Італійський фашизм створив ідею всевладної держави», де держава – найвища цінність. Початком дії став активний рух групи «політичних інтервентистів», які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. «Рух повстав як реакція проти безладдя, яке наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму», бо в Італії склалася ситуація, коли «на кожному закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу»;

«В Польщі замітний націоналістичний фермент як рух «Молодих Стронніцтва Народовего».

До таких націоналістів фашистського типу М. Конрад відносить і «український модерний націоналізм», тобто інтегральний націоналізм Донцова. Цей націоналізм в 1920 р. «найшов перший свій організаційний вияв в т. зв. «Партії національної роботи» з ідеологічним своїм органом під заголовком «Заграва». У 1925 р. цей рух перейшов до рядів студентської молоді і завзято боровся з комуністичними організіями, що були взяли верх між українським студенством. По завзятих боротьбах націоналісти взяли верх і підпали під духовний вплив Донцова».

Далі Конрад зазначає, що «модерний націоналізм» ще не має «одностайної, закінченої доктрини», але продовжує формуватися під впливом відомого німецького філософа Ф. Ніцше:»… Найбільший вплив на оформлення націоналістичної модерної ментальносте Європи має безперечно філософія Ніцша. Ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного націоналізму, хто не знає ніцшеанського світогляду».

Після такого присоромлення недолугих із середовища галицьких націоналістів священик М. Конрад з захопленнями знайомить читача з «філософією Ніцше», відзначаючи його крайній індивідуалізм, волюнтаризм («гін до сили», «воля до влади», «жити інстинктами, афектами, проявами волі»), аморальність (в етиці – аморалізм, «мораль панів», націоналістичної еліти, якій «все дозволено», а добро, доброта – це слабосилість), антидемократизм (демократія – ворог людини). Ніцше – це «вияв сліпої сили без світла думки, стихійна гра сил, демонічний екстаз й оргії».

Спеціальний підрозділ Конрад присвячує «донцівському націоналізму». Тут священику, професору богослов’я імпонують: донцовський «героїзм абсурду»; «головною понукою наших діянь є наші інстинкти, пристрасті, афекти»; «головним двигуном націоналістичного руху має бути сліпа активність». Автор досить чітко пізнав головну суть та ідею «націоналізму Донцова»: «Чин до чину, хоч би це був огонь, землетрус, чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров’ю мільйонів». (Виділено мною – В.М.). Тобто: боротьба для боротьби і те «хижацтво», яке проводить націоналістична еліта, повинно стати «насиллям, безоглядним терором», бо «ножем і кров’ю» треба накинути свою волю масам. От вам і біблійне «Не убий!» із уст священика і професора богослов’я!

Наприкінці М. Конрад визначає: «Націоналістична ментальність Донцова сперта на філософії Ніцша».

Читаючи все це, мурашки повзуть по тілі. Коли ж подумаєш, що все це писав слуга Божий, то хочеться неодмінно продовжити цитування його «писань» – хай прочитають нинішні читачі!

Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм

М. Конрад подає питання так: «Як ставиться сучасний католицизм до «модерного націоналізму»? Під «модерним націоналізмом» він розуміє, звичайно, не тільки «донцовський націоналізм», але й усі європейські рухи фашистського типу. І відповідає: «Терміном «сучасний націоналізм» розумію релігійний рух, оформлений католицькою ідеологією. Він тепер найживіше проявляється в організації «Католицькі акції»… Націоналізм і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом й активізмом… Націоналізм і католицизм – це могутні союзники в боротьбі з лібералізмом ісоціялізмом».

Для чого ж потрібний такий альянс католицизму і націоналізму?

Конрад відповідає: «Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів, і пхнути маси до чину, до рішучої і подібної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови – це наказ XX століття… Сучасний католицький і націоналістичний рухи є новітнім хрестоносним походом – в католицизмі з гаслом : «Вірую! Так Бог хоче!», а в націоналізмі з гаслом: «Хочу! Voglio!»…Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом – це непоборна сила! Меч і хрест – ось надія народів і людства на нове краще завтра». (Виділено мною – В. М.)

Правда, Конрад визнавав, що «націоналізм… має свої зоологічні нахили», однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність «міцно охороняти християнство», а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої «писання» Конрад: «і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму…» (Виділено мною – В.М.).

Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з «модерним націоналізмом» Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. «Меч і хрест, – вказував ін, – непоборима сила хрестоносного походу»! Але проти кого?

«Писання» М. Конрада – не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник «Католицької акції», декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об’єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій «Християнсько-демократичний союз» (ХДС) і «Християнсько- суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об’єднання «Нової ери» реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію «Християнсько-суспільний союз», яка об’єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий «хрестовий похід» (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої «Католицької акції». На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю «акцію», негайно створивши нову клерикальну партію «Український католицький союз» (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації – «Скала» й «Українська народна обнова» (УНО або «Обнова»). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр – «Генеральний інститут католицької акції» (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація «Католицька акція української молоді» (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку «захисників церкви». «Католицький союз, – писала газета Комуністичної партії ЗахідноїУкраїни «Сила», – стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну.» («Сила». 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і «католицька акція», зокрема, «іменем Бога» стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans ( войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі «Націоналізм і клерикалізм» М. Конрад.

Хто ще був «теоретиком» українського «інтегрального» націоналізму

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

«Чи справді маємо фашизм? – запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. – Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію – одна спільна прикмета ціх світоглядів – це їхнє побожне відношення до джерел власної раси… «[15]

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

«…Палають вогні… Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях… Чуєш крик – Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!..»[ 16]

В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих «теоретиків» досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.

Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського «Націократія», яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається – «Фашизм», де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:

«Фашизм – це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм… Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку… Фашизм – це, насамеперед, націоналізм…

Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються – така формула фашизму… Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу…

Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів… «[18]

Отже, фашизм – це диктатура, диктатура «еліти», яка виконує місію «лікарів хворої епохи», а для народу лише залишається кричати гасло «Німеччина понад усе!».[ 19]

М. Сціборський продовжував: «Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов’язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму…».

Правда, Сціборський тут же зазначає, що «український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах». А далі бачимо, що ці «оригінальні націократичні основи» – звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.

Ось вони:

«Національно-державницький імперіялізм – це неминуючий прояв історії… Основою існування є… боротьба і сила». [20]

Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, «спірітуально-волюнтаристичного світогляду», український нацоналізм «сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: «Нація понад усе!»

«…Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого… Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації… Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна – В.М.) суспільству…»[ 21]

А далі, в запалі «творчості», М. Сціборський говорить про «національну диктатуру», основними принципами якої є: «…ударний, бойовий легіон революції – організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви – еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не «партійними переконаннями» (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) – лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників.»[ 22] Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту «еліту». І ця націоналістична «еліта» пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.

І на довершення цього, зазначав Сцібородський, «на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації… Це буде вождь нації…»

Тріада «диктатура – еліта – вождь» і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці «Націократія».

Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні «концепції» і «теорії», але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну «еліту», знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і «Націоналіст», і «Голос нації», і «Нескорена нація», і «Шлях перемоги», і «Державність», і «Республіканець», і всі інші націоналістичні «часописи» і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.

Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою «Диктатура чи національний порятунок» відверто вимагає: «Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру» («Напрям». 1991. №6. С 15; виділено мною – В.М.).

Над ким пануватиме ця «національна еліта» і «націоналістична диктатура», думаю, цілком зрозуміло.

Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН

Д. Донцов у своєму «Націоналізмі» досить яскраво висловив підстави (вимоги) «волевого» («модерного», «інтегрального») націоналізму так: » 1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії;
2) стремління до боротьби;
3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
4) фанатизм і аморільність;
5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими);
6) «творче насильство».

Тут же він вказував на, мовляв, «своєрідні ідеї» українського войовничого націоналізму – яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих «рис» та «ідей» Донцова, слід прочитати все його «писання» під назвою «Націоналізм» (бажано третє видання).

ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені «Матеріали ідеологічного вишколу», де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і «головні ідеї» (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб’ємність. Ідеологію цього «модерного» (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис:

«- Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу.

– Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби.

– Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами.

– Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку.

– Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість – це пануючий шар).

– Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя». [23]

Виховні закони і правила в ОУН виконували «Десять заповідей українського націоналіста» (Декалог):
» 1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.
5. Пімсти смерть великих лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а – з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
18
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців». [24]

Сьогодні цей «Декалог» суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість «величезного злодійства» записано «найнебезпечнішого чину», замість «ненавистю і підступом» – «ненавистю і безоглядною боротьбою». В останньому ж правилі повністю вилучено слова «навіть за рахунок пригнічення чужоземців». Так-то «прикрашають» свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже «демократичними») іграшками!

Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань «Декалогу» вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з’явились «Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог», в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль – мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: «потрібен револьвер, віроломство і яд – засоби, які може використати націоналiст», не звертаючи жодної уваги на осуд «цивілізованого світу». [25]

Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в «12-ти прикметах характеру українського націоналіста». Він повинен бути: «все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний». [26] Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати «револьвер, віроломство і яд».

Опріч цього ще існували «44 правила життя українського націоналіста» та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.

Опріч вище зазначених обов’язкових правил поведінки вводились беззастережйо «мале націоналістичне привітання» – «підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті» (як салют у радянських піонерів!), і «велике націоналістичне привітання» (абсолютно змавповане у фашистів!) – «стійка «струнко», підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки». «Малим привітанням» зустрічали друзів і знайомих. «Велике привітання» демонструвало готовність «найвище гасло нації утвердити діями правої руки» й обмін фразами «Слава Україні»! – «Вождю слава!» (типу: «Хайль Гітлер!» – «Зіг хайль!»). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.

В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура «Матеріали політичного виховання», яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз’яснювалось, що майбутнє української держави – «не якась філантропічна інституція», а політику її буде визначати «закон національного егоїзму», оскільки «націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю».[27] Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці «писання» сьогодні поширені в Галичині під назвою «Перспективи української революції» (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-«революціонерів» як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:

«З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили…». [28]

Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили «туманними кличами й обіцянками» і кого хотіли «запрягти до свого імперіялістичного воза». Читач, думаю, легко здогадається «кого». Зачитуємо далі:

«Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.». І тут же уточнює:

«Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення – В.М.), не об’єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння…» (Виділено мною – В. М.)

Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли «державність», але обдурили, посилаючись на «воєнні обставини», на «непідготовленість» націоналістів до державотворення, на «необ’єднаність», «розсвареність» їх між собою, чи на те, що «нема з ким говорити». Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: «ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння…» Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це – однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:

«Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів – В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов’язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв’язати її з усією своєю політикою…».

Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін «Україна», бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив «лєбенсраум», життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої «самойстіності» під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і «тим зв’язати їх усією своєю політикою». Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту… Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її – готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї». (Виділено мною – В.М.). Як бачимо, тут вираз «і тільки проти неї» визначає досить багато, якщо не все.

Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни «проти большевицької Росії» такими – однозначними словами-застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося…»

Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто – від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято «не признавалися», кому вони служили і чим ще недавно займалися.

Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів «Роки німецької окупації»: «Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв’язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в’язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації… «[29].

Сьогодні ж такі особи не тільки не «признаються» в своєму співробітництві з гітлерівцями, але й на весь голос заявлють, що воювали проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери «Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном».

Примітки

[1] Armstrong I.A. Ukrainian Nationalism. 1939 – 1949. New-York, 1955. Р. 20 – 23.
[2] Герен Аллен. Серый генерал. М., 1970. С. 84,85, 90.
[3] Прокоп М. В сорокові родини протинімецької боротьби // Сучасність. Мюнхен, 1981. Ч. 10. С 37.
[4] Там же. С 57.
[5] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж – Нью-Йорк, 1966. №5. С 1725.
[6] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С 382.
[7] Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ. С 58.
[8] Там же. С 59.
[9] Armstrong I.A. Collaborationizm in World war II // Journal of modern history. 1968. V. 40. No. 3. P. 400.
[10] Донцов Д. Вісник. 1937. T.5. Кн.1. С. 63.
[11] Сосновсъкий М. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью-Йорк – Торонто, 1974.
[12] Там же. С. 292.
[13] Островерха М. Муссоліні, людина і чин. Львів, 1934. С. 3 – 4.
[14] Донцов Д. Де шукати історичних традицій Львів, 1941. С 79.
[15] Конрад М. Націоналізм і католіцизм. Львів, 1934. С. 14 – 45.
[16] Липа Ю. Українська доба. Львів, 1934. С 28-29.
[17] Єндик Р. В каданах раси. Краків, 1940. С. 43.
[18] Сціборський М. Націократія. Париж, 1935. С 49, 56, 67, 71.
[19] Там же. С. 72.
[20] Там же. С 77.
[21] Там же. С 77 – 78, 82, 89.
[22] Там же. С. 109.
[23] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 366, арк. 184.
[24] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 356, арк. 33.
[25] ЦДАГО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 37, арк. 30-32.
[26] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 359, арк. 4.
[27] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 927, арк. 17 – 18, 21.
[28] Див.: Бандера С. Перспективи української революції. Видання ОУН, 1978.
[29] Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк – Торонто, 1965. С.6.

БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ «НАХТІГАЛЬ» І «РОЛАНД»

Якими були батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»

Спочатку подамо дані про організацію цих формувань в системі гітлерівського Абверу. Степан Бандера писав: «На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня». [1] Тут же Бандера зазначав, що «військово-вишкільну працю» виконували в ОУН-бандерівців Р. Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Досить добре відомо, що спеціаль-батальйон Абверу «Нахтігаль» («Соловей», «Нічний птах») імені С. Бандери був сформований у березнi-квітні 1941 р. із бандерівців. Формування проходило військову підготовку в Нойгаммері в складі 1-го батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург-800», який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону був Теодор Оберлендер (відомий німецький діяч, який займався німцями Сходу, оберфюрер СС), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Херцнер, командиром батальйону з боку українців – капітан Роман Шухевич.

Спеціаль-батальйон Абверу «Роланд» імені Є. Коновальця і С. Петлюри був сформований у квітні 1941 р. із бандерівців, мельниківців, петлюрівців і гетьманців і проходив військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня під керівництвом веркрайскоманди XVII м.Відня, яка також підпорядковувалась спеціальному формуванню Абверу «Бранденбург-800», але призначався батальйон для віськових дій на південному напрямку Східного фронту. Керівниками його були: Ріко Ярий з німецького боку та майор Євген Побігущий («Рен») – з українського. По суті, керівником батальйону був майор Побігущий, бо Р. Ярий, як член проводу ОУН-бандерівців і водночас резидент Абверу в тій же ОУН, постійно виконував інші доручення.

Перш ніж говорити про ті так звані «українські» спеціаль-батальйони, треба дати коротку інформацію про формування Абверу «Бранденбург-800», в яке вони входили, та про «спеціальне» призначення цих формувань (що, якраз часто приховують націоналістичні автори). А суть тут така. В книзі німецького генерала Б. Мюллера-Гіллебранда «Сухопутна армія Німеччини. 1933-1945» зазначено: «Дивізія «Бранденбург-800» сформована 21 вересня 1943 р. на базі розгортання підрозділів 800-го будівельного учбового полку особливого призначення «Бранденбург», який був спеціальною частиною, яка перебувала в розпорядженні 2-го управління абверу ОКВ (Служба розвідки й контррозвідки ОКВ). Однак розгортання дивізії затримувалось. У жовтні 1944 р. вона була переформована в моторизовану дивізію «Бранденбург».[2]

Тут, як бачимо, автором оминаються гострі кути і дивізія представляється як звичайна військова формація, ще й за політикою «будівельна», «учбова»та водночас «спеціальна частина спеціального призначення». Що ж будували абверівці-диверсанти 2-го відділу, якщо полк, а затим дивізію названо «будівельною»? Аж нічого. Вони чинили руйнування, диверсії і масові вбивства!

Істину розкривають інші автори. Виходить, що полк спеціального призначення «Бранденбург-800» і дивізія спеціального призначення «Бранденбург» були «будівельними» та «учбовими» тільки для маскування. Насправді ж, ці формування були спеціальними частинами Абверу-2 (диверсіі в стані противника) тільки тому, що виконували спеціальні завдання на фронті та в найближчому тилу противника: організовували і здійснювали диверсії, очищували цілі райони противника від можливих і неможливих приготувань диверсій проти Німеччини. Загони цього формування створювали паніку і хаос в районі дії. Акції їх також призначалися і проти партизанських загонів і з’єднань, які вели часті і масові диверсії в тилу гітлерівських військ.

Історіограф Абверу Герт Бухгайт свідчить, що в час «Східного походу» гітлерівців тільки однією фронтовою розвідкою, підпорядкованою першому відділу (Абвер-1) управління Абверу при штабі верховного командування вермахту (ОКВ), було «знешкоджено», тобто ліквідовано, 20 тисяч радянських громадян. [3] Бухгайт не називає подібну дію 2-го відділу Абверу, який безпосередньо займався диверсіями і каральними акціями в стані противника і якому, власне, належали формування спеціального призначення «Бранденбург-800» і «Бранденбург», а їм, в свою чергу, – такі спеціаль-батальйони, як «Нахтігаль» і «Роланд».

В цьому напрямі яскраве світло кидає інший дослідник – угорський історик і публіцист Юліус Мадер, який провів доволі об’ємний аналіз багатьох досліджень дій Абверу часів минулої війни: «Закордон (Абвер, – вказував він, – мав широко розгалужений апарат для боротьби з активними противниками гітлерівського режиму, наполягаючи на якнайшвидшому знищенні груп опору і патризанських загонів. Абвер та його особлива частина «Бранденбург-800» орудували в 13 європейських країнах. Тільки в 12 із них (не рахуючи СРСР) нацистські окупанти вбили в ході воєнних дій, розстріляли і замучили в тюрмах понад 1 277 750 чоловік. Більшість цих жертв слід віднести на рахунок убивць із Абверу та їх професійних «мисливців на партизанів». [4] А скільки ними знищено радянських людей? Поки-що не підраховано. Думаю, що майбутні історики ще підрахують і ці жертви.

Таким чином, зробимо певні уточнення і підведемо підсумки. Формування спеціального призначення «Бранденбург-800» виникло ще до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу. Спочатку воно було спеціальним батальйоном, який у 1940 р. став полком спеціального призначення «Бранденбург-800», а затим в 1943 р. – дивізією «Бранденбург». Це не було звичайне військо, а спеціальне об’єднання диверсантів, карателів, башибузуків, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, 1-й батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР)

і призначений для війни на «східному напрямку» (до нього і був приписаний батальйон «Нахтігаль»для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); 2-й батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, зрадників-французів, бельгійців і голандців; 3-й батальйон був розквартирований в Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього якраз, і був приписаний спеціаль-батальйон «Роланд»). При цьому роти, батальйони, а затим полки цього формування щодо своєї кількості значно, а то й в кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування.

Отже, «Нахтігаль» і «Роланд» були не просто звичайними військовими формуваннями в складі вермахту (націоналісти й досі намагаються називати їх «Дружинами українських націоналістів» (ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення – для здійснення диверсійних і каральних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону «Роланд», а затим шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було «вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля…». [5] А що таке «забезпечувати запiлля» добре відомо, бо це означало ліквідовувати ті «розбитки»!

Обидва формування, як свідчать майже всі націоналістичні автори, були здійсненням давньої мрії провідників ОУН сформувати за допомогою гітлерівців професіональні військові підрозділи і перетворити їх на основу своїх майбутніх націоналістичних збройних сил. Ця мрія, як відомо, збулася, але невдало і невдячно.

Дїї «Нахтігалю» і «Роланду»

Це питання складне, бо Абвер, як відомо, не афішував свої дії. Відомо, що 30 червня 1941 р. спеціаль-батальйон «Нахтігаль» увійшов у Львів разом з 1 -м батальйоном полку спеціального призначення «Бранденбург-800». Гестапо та підрозділи СБ (служби імперської безпеки) ще не прибули у місто, а тому внутрішній порядок покладався на воєнного коменданта генерала Ренца та його польову комендатуру. Це і дало підставу польським і радянським публіцистам та історикам в 50 – 70-ті роки звинуватити брандербуржців і нахтігалівців у каральних акціях перших днів окупації Львова. Як свідчив відомий вчений і громадський діяч НДР А. Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. з приводу розслідування злочинств боннського міністра Т. Оберлендера (колишнього політичного керівника батальйону «Нахтігаль» та інших подібних диверсійних формувань на Східному фронті, зокрема загонів «Тамара-1» і «Тамара-2» у Чечні), з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із «Нахтігалю», керованого Оберлендером – Херцнером – Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і бохвкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури.

Віриться, що в недалекому майбутньому все це буде до кінця досліджено, незважаючи на дотеперішні «тумани» і «димові завіси», як у польській і радянській, так і в літературі українсько-націоналістичній.

Проте вже й тепер є окремі прояснення. Нещодавно в Лондоні вийшла книга польського автора Олександра Кормана «З кривавих днів Львова 1941 року». [6] Автор наводить численні факти, прізвища, свідчення очевидців цієї трагедії. Дослідник твердить однозначно: з 3 червня до 6 липня 1941 р. (час перебування спеціаль-батальйону «Нахтігаль» у Львові) польських вчених, євреїв і комуністів нищили гітлерівці, нахтігалівці та боївкарі із ОУН-бандерівців.

Корман наводить в книзі фотокопію звернення Степана Бандери, яке розповсюджувалось у Львові з 30 червня по 11 липня 1941 р. у вигляді летючок та афіш: «Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жиди – то твої вороги! Знищуй їх!». В іншій інтерпретації ця листівка звучала так: «Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!».

Автор стверджує, що акцією винищення керував гауптштурмфюрер (капітан) СС Ганс Крюгер (Крігер), який пізніше керував гестапо в м. Станіславі. Вбивства проходили за списком, підготовленим службами Є. Врецьони (СБ ОУН-б) і «Легенди» (І. Климіва), керівника крайової екзекутиви ОУН-б. Арешти проводили відділи Абверу (бранденбуржці), фельдполіції і «Нахтігалю». Розстріли здійснювали вони ж. Сам Є. Врецьона особисто брав участь у розстрілах польських учених.

А. Корман наводить у книзі багато свідчень. Ось кілька з них: «Нахтігалівці» витягали з будинків комуністів і поляків, яких тут же вішали на балконах…»; «Українських вояків батальйону «Нахтігаль» мешканці Львова називали «пташниками»…»; «Пташники були в німецьких мундирах і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли на українській мові…»; «На вулицях Руській і Боїмів застрелили кілька польських студентів, яких привела боївка українських націоналістів…»; «…500 євреїв. Їх усіх замордували українці…» і т. д.

Автор наводить і факт про те, що дружина заарештованого професора Львівської політехніки Казіміра Бартеля (колишнього прем’єр-міністра Польщі) відвідала арцібіскупа Шептицького з проханням допомогти звільнити чоловіка, але той відповів, що «нічого зробити не може…»

В цілому книга Олександра Кормана – достовірне, змістовне дослідження. Однак, воно одностороннє, бо пройняте не вселюдськими, а переважно польськими пристрастями.

Незважаючи на брак вагомих і всебічних документів й аналітичних досліджень, ми тепер достовірно знаємо, що бандерівська акція перших днів окупації Львова – широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення «Акту 30 червня» до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Керував цією акцією, безперечно, М. Лебедь -шеф служби-безпеки ОУН, а дещо пізніше – провідник всієї ОУН-бандерівців у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Є. Врецьона та керівник крайової екзекутиви ОУН-б «Легенда» (І. Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники «Нахтігалю» Т. Оберлендер, А. Херцнер і Р. Шухевич. Хоч над усім цим тяжіла важка рука гестапо (Г. Крігер) й Абверу (Т. Оберлендер).

Спеціаль-батальйон Абверу «Нахтігаль» спільно з 1-м батальйоном полку «Бранденбург-800», загонами фельджандармерії та боївкарів ОУН із ресорту «Легенди» – Климіва брали безпосередню участь у кривавих оргіях перших днів окупації Львова.

Подальша «доля» спеціаль-батальйонів

Після невдалих «порозумінь» з гітлерівцями в час створення «Акту 30 червня 1941 -го», тобто так званого проголошення самостійної України у Львові, яке здійснив Я. Стецько («Карбович», перший заступник Бандери), з допомогою «Нахтігалю» імені С. Бандери та за наказом Бандери, та після арештів учасників цієї затії обидва спеціаль-батальйони були відізвані з фронту і наприкінці жовтня об’єднані в одне формування, яке негайно розпочало вишкіл для нового призначення.

В середині березня 1942 р. об’єднаний (тепер уже шуцманшафт) батальйон під командою Є. Побігущого («Рена») був посланий в Білорусь і діяв у трикутнику Могильов – Вітебськ – Лепель в складі 201-ої поліційної («охоронної») дивізії генерала Якобі проти білоруських партизанів і мирного населення.

В збірнику «Дружини українських націоналістів в 1941 – 1942 роках» (видання 1953 р.) Є. Побігущій пише: «Малярі мали б прекрасні мотиви для малювання», описуючи і вражаючись прекрасними білоруськими краєвидами тих місць, куди їх привезли.

Але їх сюди прислали, звичайно, не для малювання на пленері, а для того, щоб «охороняти мости», зауважує Побігущій. Ми добре знаємо, що «охоронці мостів» не воювали з партизанами, а лише охороняли мости постійно, день у день несучи цю службу. Водночас добре знаємо і про те, що «охоронці війська» гітлерівської Німеччини охороняли не мости, а несли охоронну службу в тилах гітлерівських військ, а це озночало, що вони постійно проводили каральні акції проти «бандитів» (як називав червоних партизанів Побігущій) та місцевих жителів, які допомогали «бандитам».

Відомо також і те, що шуцманшафт-батальйон, чотирма ротами, якими командували Р. Шухевич, М. Бригідер, В. Сидор і Павлик, став підрозділом 201-ої поліцейської дивізії і бригад та окремих оперативних батальйонів, якими командував фон-дем Е. Бах-Зелевскі, обергруппенфюрер (генерал-полковник) військ СС. Цей обергруппенфюрер СС керував боротьбою з партизанами на окупованих теріторіях Радянського Союзу і Польщі, особливо в Білорусі та в північній частині України. Підзвітні йому частини були переважно есесівськими, а тому 201-ша поліційна дивізія змушена була діяти як і вони.

Стає дещо яснішим, коли Побігущій -«Рен» пише про «бойові операції» (які, звичайно, аж ніяк не проводили «охоронці мостів») та про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах «сказав на відправі всіх командирів, що це мій найліпший відділ, то він говорив це не для пустого говоріння, а заслуга в тому – старшин». Відомо також, що тих старшин, в тому числі Шухевича і Побігущого, не за «охорону мостів», а за «бойові доблесті» гітлерівці відзначили «залізними хрестами». Побігущій при тому констатував: «легіон виконав своє завдання. Так, і то на 100 процентів». Тут же він хвалиться, що командування дивізії прохало «легіон» охороняти командира дивізії. Отже, заслужили колишні нахтігалівці та роландівці такої честі! Недаремні, звичайно, такі відзнаки!

Той же Є. Побігущій у своїх спогадах більш відвертий: «Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця постою… Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля Східного фронту, – наш курінь виконав найкраще завдання…» [7]

Тепер уже цілком ясно, що не «охороняли мости», а «охороняли середнє запілля» групи гітлерівської армії «Центр», яка наступала на Москву.

Інший автор, М. Кальба в книзі «Нахтігаль» (курінь ДУН) в світлі фактів і документів» (Денвер, 1984 ) пише, що «Нахтігаль» ніколи не був диверсійним формуванням і жодних диверсійних актів не виконував, хоч тут же визначає, що курінь «був прилучений до «Бранденбургу». А далі Кальба посилається на німецького автора Вернера Брокфорда, який писав про формування «Бранденбург» і, між іншим, вказував, що «Нахтігаль» «виявляв фантастичні діяння» в дусі «воєнного фільму американської продукції». Що мав конкретно на увазі Брокфорд поки-що невідомо, залишається поза кадром, але «фантастичні діяння» в дусі «воєнного фільму американської продукції» інтригують не тільки фантазію автора.

Однак, вже сьогодні досить чітко визначено, що шуцманфафт-батальйон не «мости охороняв» в партизанському краї в Білорусі, а діяв у складі каральних формувань обергруппенфюрера СС фон-дем Баха-Зелевскі проти білоруських партизанів і мирного населення, брав участь у каральних операціях «Болотяна лихоманка», «Трикутник», «Котбус» та інших. Що сусідом 201-ої охоронної дивізії і заповзятливим партнером у бойових діях проти партизанів і селян Білорусі була горезвісно відома в часи війни «бригада Дірлівангера», сформована із кримінальних злочинців, професійних садистів та убивць. Кілька чот «українського» формування в складі 15-го поліцейського полку брали участь у каральній акції, описаній в документальній повісті Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси», в результаті якої звіри з людськими іменами стерли з лиця землі разом з жителями волинські села Борки, Заболоття, Борисівка і Кортеліси.

Той же Побігущій-«Рен» згадує, що перед Різдвом 1943-го р. «легіон розв’язали». Причини цього досі не з’ясовані. Чудово служили, отримували «залізні хрести», були найкращими в каральних військах СС фон-дем Баха-Зелевскі і раптом…, «розв’язали»! Побігущій згадує і про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах заявив йому особисто, що «всі легіонери» (так Побігущій та інші автори називають поліцаїв-карателів) «поїдуть малими групами додому і там мусять зареєструватися в поліції у Львові».[8]

«Демобілізація» відбулася, але при дуже таємничих обставинах. Проте у Львові частину українських офіцерів та підофіцерів, в тому числі і Побігущого, гітлерівці тримали «в арешті», але «зміна політичних умов врятувала нас…». Йдеться тут, зрозуміло, про те, що в час формування 14-ої гренадерської дивіїСС «Галіцієн» їх покликали молодшими офіцерами тепер уже есесівського формування, де Побігущій -«Рен» спочатку був командиром полку, а затим батальйону в чині штурмбанфюрера (майора) СС. Так, нарешті, вимріяні офіцерські кадри з абверівсько-поліційних перетворились в есесівські. «Яка ж користь від ДУН?» – питав Степан Бандера в одній із своїх статей і тут же відповідав: «Особливе, що вони принесли з собою – це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стасованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА…» [9]

Як бачимо, Бандеру цікавив досвід боротьби гітлерівців проти радянських партизанів. А ще треба додати, що очолив УПА, став її «головнокомандуючим» нещодавній капітан Абверу та шуцманшафт формування Р. Шухевич, який в УПА негайно став генерал-хорунжим.

Отже, не досвіду «охорони мостів» навчились колишні нахтігалівці і роландівці, а боротьбі проти партизанів та мирних жителів Бiлорусі на німецьких методах» фон-дем Баха-Зелевскі та Дірлівангера.

Примітки

[1] Бандера С. Перспективи української революції. С 303.
[2] Див.: Мюллер – Гиллебранд. Сухопутная армия Германии. 1933 – 1945. М., 1976. Т З С 393
[3] Див.: Bucheit Gert. Der deutsche Gehemdienst Geschichte der militarischen Abwehr. – Munchen, 1966. S. 362.
[4] Мадер Юлиус. Империализм: шпионаж в Европе вчера и сегодня. – М., 1984. C. 24.
[5] Побiгущий Євген – «Рен». Мозаїка моїх споминів. Мюнхен – Лондон, 1985. Т. 2. С. 234.
[6] Korman Alexsander. Z krwawych dni Lwowa 1941 roku. London. 1991.
[7] Побігущий Євген -. «Рен». Мозаїка моїх споминів. Т. 2. С. 235.
[8] Побігущий Євген -«Рен». Дружини українських націоналістів в 1941 – 1942 роках. С. 40.
[9] Бандера С. Перспективи української революції. С. 3 – 5, 306.

БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ

Які цілі ставили бандерівці

На це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни.

У грудні 1940 р.ОУН-бандерівців видала «Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу.

«Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів – Московську імперію – творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу світу…» [1] (Тут і нижче виділено мною – В. М.)

Ці наміри про «новий лад» і «новий політичний уклад», як бачимо, цілком відповідали нацистському «новому порядку» в Європі і світі.

І далі:

«Несемо новий лад Східній Європі і підмосковній Азії…». Отже, в «Маніфесті» бандерівці беззастережно декларували про те, що вони йдуть у фарватері тої політики, яку проголосили і втілювали в життя Гітлер і нацисти.

В спеціальній інструкції «Програмні документи ОУН Бандери», датованій квітнем 1941-го р., спеціально виділено «політичні постанови». Наведемо кілька з них:

«…ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР…

3. ОУН стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів й з тими державами, що змагають до повного розвалу СССР. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави…» [2]

Якщо в попередніх документах ставились загальні, навіть абстрактні гасла, і такі ж плани, то вже в травні 1941 р. ОУН-бандерівців видала нову інструкцію під назвою «Політичні вказівки ОУН Бандери», де в дещо закамуфльованій, але досить визначеній, формі говориться:

«…Власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії.

Відкидаємо ролю обсерватора та пасивно-вичікувальну поставу супроти подій, що будуть на українській землі, а зокрема супроти війни інших держав проти Москви і їхнього порядкування…»[3]

Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль «підмета і партнера» в цій війні «проти Москви». Але чиїм партнером» і чиїм «співтворцем нового ладу» вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло «чиїм»! Гітлерівської Німеччини!

Далі в тій же інструкції зазначено:

«…Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників…» (Виділено в документі – В.М.).

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується «Боротьба та діяльність ОУН під час війни». Цей документ -досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: «Політичні вказівки», «Акції на ЗУЗ» (Західно-українських землях – В.М.), «Вказівки на перші дні організації державного життя» та інші.

Тут, зокрема, зазначено:

«Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія – В.М.) не здібна при наглому заскоченні із середини ставити тривалого опору – ОУН починає збройну боротьбу, збройне постачання, ТОТАЛЬНУ (виділено великими буквами – В.М.) боротьбу. Це значить: ОУН виходить явно і славно на арену життя. Починається вибух Української Революції.» [4]

І далі:

«Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари – захисники міст-фортець в часи середньовіччя – В.М.)…

… На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються…

… Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН…»[ 5]

В підрозділі «Меншинова (тобто: національна – В.М.) політика» зазначено:

«Національні меншини поділяються на а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів, і б) ворожі нам – москалі, поляки, жиди… Винищувати в боротьбі, закерма тих, що боронитимуть режим: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продуковання інтелігенції… Польських селян асимілювати… Проводирів нищити… Асиміляція жидів виключається…»

В пункті «Загальні пригадки» наказано:

«а) Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх-зрадників – творча свобода, подих нових ідей українця-володаря власної землі мусить з кожного чину, вф йґ кожному кроці пробиватися…» [6] (Тут і вище виділено мною – В. М.).

Відповідаючи на запитання, яку мету ставила ОУН в час минулої війни, слід тут же подати основну суть двох «меморандумів», які проголосила ОУН-бандерівців на початку вторгнення гітлерівців на територію Радянського Союзу.

Перший «меморандум» було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів.

В ряді націоналістичних видань цей «меморандум» датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку.

Спочатку в «меморандумі» бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав «для порозуміння» «між Україною (Точніше, між українськими націоналістами – В.М.) і Німеччиною» для «великої співпраці».

Висуваючи таку «дипломатичну» тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до «співпраці» і «партнерства» у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у «східній політиці». Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань.

Претендуючи на «партнерство» (на роль «підмета», як вони висловлювались) в «боротьбі проти большевизму», бандерівці переконували гітлерівців:

«Цей меморандум… базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху…» [7] Далі бандерівці старалися довести, що «без незалежноїУкраїнської держави новий порядок в Європі немислимий…»

Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому «посланні»? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) «незалежної» української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: «Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел…» [8]

Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу:

«Нині європейський континет перебуває під впливом двох імперіялістичних концепцій: концепцією німецького імперіяльного думання, яке спрямоване на запровадження нових порядків у Європі, і концепцією російського імперіялізму, що базується на світовій Революції».

Бандерівці добре розуміли, що «Німеччина планує прилучити Україну до системи європейського континенту головним чином з економічних причин», а тому прохали дати їм і певну економічну «самостійність».

Всі ці наївні писання завершуються так: «…Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі».

А хто буде «гарантом» такої дружби? – запитували бандерівці. І тут же відповідали: «Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу».

І на завершення автори «меморандуму» подають «хитрий» натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є «набагато важливіша», бо «має міжконтинентальне значення».

Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою!

Цілком іншого характеру «меморандум» ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній – це суцільні прохання і моління, то цей – суцільне виправдання «хлопчиків, що нашкодили». Тут і виправдання за самовільний «Акт 30-го червня 1941-го», і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому.»Меморандум» цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи.

В підрозділі «Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною» бандерівці щиро і відверто констатують:

«Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким райхом, спрямовану проти Польщі і Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України (тобто українських войовничих націоналістів – В.М.) з Німеччиною…» [9] (Тут і нижче підкреслено мною – В.М.).

І далі: «…ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України (тобто українських націоналістів – В.М.) і Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, органцізовані ОУН на Західній Україні, також спричинился до швидкого наступального маршу німецького війська». Бандерівці тут натякають на те, що у воєнній кампанії в час німецько-польської війни восени 1939 р. і влітку 1941 р. в наступі гітлерівської армії проти Радянського Союзу вони брали безпосередню участь на боці німців.

В підрозділі «ОУН і перебудова Східної Європи» бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка «стане посередником між Німеччиною» та «іншими державами». А для цього, мовляв, потрібні «українські збройні сили», які «боротимуться при німецькому боці».

В підрозділі «Основи українсько-німецької дружби» автори «меморандуму» продовжують стверджувати плани про «довгорічну українсько-німецьку співпрацю», які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які «щиро визнають німецьку провідну роль в Європі». Мало того, ті сили хочуть «прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму… зі зброєю в руках».

В підрозділі «Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця» бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам «Акт 30-го червня» відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського «нового порядку» в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні «акту», автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили.»… Саме напередодні вибуху війни, – стверджували вони, – згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки – В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини…» [10]

Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» вони вперто і затято повторювали: «ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною»; «ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною» (там же). І, нарешті, такий варіант: «ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл». [11]

І тут же таке доповнення: «ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни…».

На ці сльозливі «меморандуми» гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли.

Що відомо про «арешти» бандерівців

Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з’ясовані. З одного боку, їх не хочуть з’ясувати історіографи ОУН – УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, – їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі «арешти» і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів.

Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з «Актом 30-го червня».

9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо «прем’єр» Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані «почесного арешту», як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін.

В час цього «почесного арешту» і після нього почалися численні «зустрічі» Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина «ніколи не переможе Москву без подомоги України» (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання – «ерклерунги», пояснення, прохальні депеші під виглядом «комунікатів», «деклярацій» і «меморандумів» на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки.

З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: «Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів – В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року». [12] Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української «самостійної» держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка «звільняє» Україну від московської окупації, «від Москви» (як він виражався) – постійного ворога українських войовничих націоналістів.

Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: «Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів».

В час тих численних «зустрічей» гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від «Акту 30-го червня». Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення «суверенної і соборної» України «покладають виключно» на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що «ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності».

Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці.

Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого «генерал-губернаторства» в окупованій Польщі, до якого входив і «дистрикт» (область) «Галичина», записав у той час в щоденнику: «Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано». Проти всіх, хто вперто намагався проводити «власну політику», або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити?

Однак, як там не було, але на початку 1942 р. Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело з-під «домашнього арешту», із тюрем в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна.

Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен

Заксенхаузен, належав до провідних таборів нацистської Німеччини, а тому, про нього є досить багато достовірних свідчень. У нас також є важлива потреба сказати про цей неабиякий концтабір.

В липні 1936 р. в тридцяти кілометрах північніше Берліна, поблизу дачного містечка Заксенхаузен почалось будівництво чергового і великого концентраційного табору. Його споруджували в’язні (в основному комуністи і соціалісти, з якими розправлявся нацизм і якими тюрми були переповнені) під суворим наглядом есесівців. Будівництво тривало роками і табір перетворився у величезну фабрику смерті. Основна його частина була відгорожена від оточуючого світу трьохметровою кам’яною стіною з масивними залізними воротами, де красувався єзуїтський напис – «Праця робить людину вільною». Тут дійсно працювали, але ця праця була смертоносною.

Опріч основної частини табору в околицях Заксенхаузена, де містилось багато промислових об’єктів військового призначення, розташовувалось ще 53 філіали концтабору, де працювали команди в’язнів, які тут же ізольовувались у спеціальних бараках.

Однак, щоб суттєво уявити про таке пекельне середовище, як Заксенхаузен, треба подати таку інформацію.

По-людськи важко уявити, але в довоєнний і воєнний часи нацисти створили в Німеччині 55 стаціонарних концентраційних таборів та інших місць масового винищення людей, 1082 їх філіали, 7205 так званих «трудових» таборів, 371 табір для біженців, 2071 тюрму, інші місця ув’язнення (в основному при осередках гестапо і служби безпеки (СД), 506 гетто для євреїв, 80 таборів для робітників «Організації Тодта», куди звозились люди з усієї Європи для примусових робіт. Всього ж, охоплюючи численні польові (пересильні) табори для військовополонених, які перебували під відкритим небом, нацисти створили в Німеччині та в окупованій Європі 14033 табори смерті. Ціла імперія смерті!

Однак у цій імперії смерть «на організованій основі», «на конвейєрі» існувала тільки в стаціонарних концтаборах. Тут працювали вдосконалені пристрої і механізми, машини і крематорії, які організовано, по заданій «програмі», планово, з німецькою пунктуальністю і педантичністю творили смерть. Серед таких «класних» фабрик смерті був і Заксенхаузен.

Наказом Рейхсміністра і Рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від січня 1941 р. всі стаціонарні концтабори були розподілені на три категорії, в залежності від можливостей режиму в них.

Для більшої орієнтації наведемо кілька прикладів. Так, концтабори в Дахау, Заксенхаузені й Освєнцімі-1 належали до першої категорії і призначались для в’язнів «незначних злочинів» і пристарілих людей. Концтабори в Бухенвальді та Освєнцімі-2 належали для другої категорії і призначались «для небезпечних злочинців». Концтабір «Маутхаузен» призначався для «особливо небезпечних злочинців» без надії на «виправлення».

Сьогодні добре відомо, що в цю страхітливу «імперію смерті» було зігнано 18 мільонів людей з 30 країн Європи і світу, 11 мільйонів із них були ліквідовані в крематоріях, розстріляні чи загинули від голоду, хвороб і непосильної праці.

Концтабір в Заксенхаузені тільки на папері Гіммлера значився в категорії, призначеній для «незначних злочинців» і стариків. Через його ворота пройшо понад 200 тисяч в’язнів із 27 країн, половина із них так і не повернулась. Особливо жорстоко поводились есесівці з радянськими військовополеними, яких доставляли сюди із польових (пересильних) таборів напівживими дифстрофіками, яких вже неможливо було використати для рабської праці, а тому їх негайно розстрілювали і спалювали в крематорії. Відомо, що тут загинуло понад 20 тисяч радянських військовополонених – росіян, українців, білорусів, грузинів та представників інших народів СРСР.

Система «конвеєру смерті» в Заксенхаузені була страхітливою. Основна частина в’язнів призначалась для рабської праці і винищувалась шляхом фізичного і морально-психологічного виснаження. Всі інші в’язні призначались для кількох крематоріїв-стаціонарів і чотирьох душогубок на колесах.

В таборі проводились медичні експерименти над хворими в’язнями, випробовувались і вдосконалювались катівські тортури, знаряддя і методи масового винищення людей, які затим поширювались, як естафета смертоносного досвіду, на інші концентраційні табори.

В травні 1945 р. залишки вязнів концентраційного табору Заксензаухен були визволені Червоною Армією. Це були люди-привиди, більшість яких не могла триматися на ногах.

Перебування бандерівців у Заксенхаузені

Бандера, Стецько та інші бандерівці сиділи окремо в бункері «Целленбау», призначеному «тільки для вибраних». Поряд з бандерівцями в бункері «Целленбау» («Камерний дім») перебували поважні особи, звезені з усієї окупованої гітлерівцями Європи. Це були люди різних переконань і рангів: і політичні діячі, і військові, і відомі вчені, і переслідувані нацистами священики, і багачі з усієї Європи в статусі заложників. Зокрема, серед них були: колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, вождь німецьких комуністів Ернст Тельман, колишні прем’єри Франції Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє, колишній канцлер Австрійської Республіки Курт Шушніг, син маршала Італії П’єтро Бадольйо, син Сталіна Яків Джугашвілі, двоюрідний брат Молотова Василь Короткій, головний комендант Армії Крайової Польщі генерал Стефан Ровецький, керівник Румунської «Залізної гвардії» Хоріа Сіма, настоятель німецької церкви євангелістів пастор Мартін Нємоллер, адьютант маршала Пілсудського капітан Кунцевич, міністр оборони довоєнної Латвії генерал Дамбітіс, міністр закордонних справ Франції Рібо, виконавець невдалого замаху на Гітлера в 1939 р. Георг Ельсер і ще-ще багато відомих осіб, а також члени німецьких, французьких, голандських, італійських, австрійських та інших аристократичних родин. Всі вони, звичайно, перебували в різних умовах, переважна більшість із них отримувала допомогу від організацій Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від своїх власних родин.

Ось у такому багатоликому і різнобарвному середовищі і перебували Бандера, Стецько, Ленкавський, Ребет, Стахів, Габрусевич, Ільницький, Гнатківська – Лебедь та інші бандерівці. Зокерма, С. Бандера сидів у номері 73 бункеру «Целленбау» майже поряд з керівником польської АК генералом С. Ровецьким («Гротом») під номером 71 у відносно комфортабельних апартаментах, які забезпечували служби Міжнародного Червоного Хреста. В подібних умовах перебували й інші бандерівці. Їм дозволялось пересуватись по табору, зустрічатись між собою, вони отримували продовольчі посилки та гроші від родичів та ОУН-бандерівців. Нерідко вони покидали табір з метою контактів з «конспіративними» ОУН – УПА, а також з замком Фрінденталь (за 200 метрів від бункеру «Целленбау»), в якому перебувала школа агентурно-диверсійних кадрів тої ж ОУН-бандерівців. Дивна: в Заксенхаузені гітлерівці тримають під замком понад 300 кадровиків ОУН-б на чолі з Бандерою, а поряд, в замку Фріденталь, ті ж гітлерівці готують нові кадри для ОУН-б! «Це був один із парадоксів у ставленні між оунівцями та гітлерівцями», – слушно зауважив польський історик і публіцист Едвард Прус в книзі «Heros: spod znaku tryzuba» (Варшава, 1985). Інструктором у цій школі був недавній офіцер спеціаль-батальону Абверу «Нахтігаль» Ю. Лопатинський, через якого і здійснював С. Бандера зв’язок з ОУН-УПА.

Цікавий факт приводить біограф Бандери Петро Мірчук у книзі «Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості». Посилаючись на відомого націоналістичного діяча Д. Андрієвського, автор приводить цитату із його книги «Наше ув’язнення»: «Бандера відразу виявив товариськість супроти мене (справа в тому, що Д. Андрієвський був прибічником голови проводу ОУН-м А. Мельника – В.М.). Він питав про моє здоров’я, чи дістаю пакунки, чи мені досить їсти і чи бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла». [13] Цей факт, як бачимо, говорить сам за себе і не потребує коментаря.

Кілька характерних штрихів про концентарційний табір Заксенхаузен і, зокрема, про бункер «Целленбау» подавав у своїй книжці спогадів «Армія без держави» отаман «Бульба»-Боровець, якого також прикрили тут гестаповці 1 грудня 1943 р. «Саксенгавзен, – писав він, – це було окремо царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в’язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй й Європи. Нас помістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Я попав у камеру «77».» [14] Далі «Тарас Бульба»-Боровець зауважував, що «Целленбау» мав 90 камер і поряд з ним (в камері «76») сидів французський міністр Дельбо, а в камері «73» -Бандера. «Тарас Бульба» – Боровець аж ніяк не жалівся на обставини свого перебування в «Целленбау». Ось кілька його зауважень.

Допитував його штурмбанфюрер СС Вольф при співучасті гауптмана Шульце. «Д-р Вольф… почав мене переконувати, що мені не загрожує… ніяка небезпека.., щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї «безпеки»… Це – не в’язниця, не кацет, а тільки «почесна» ізоляція». [15]

Іще: «В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір.»

Отак!

І ще одна вкрай неординарна подія сталась між гітлерівцями і бандерівцями. Тепер її по-своєму коментують шанувальники Бандери і бандерівщини, або ті, хто сьогодні дивиться на минуле через перевернутий бінокль. Справа в тому, що й жовтня 1943 р. керівництво ОУН-бандерівців в краї представило «Відкритий лист панові губернатору Галичини доктору Отто Вехтеру з копіями Геббельсу, Гіммлеру, Кейтелю і Франку. В ньому бандерівці запевняли, що, як і раніше, залишаються вірними союзниками гітлерівської Німеччини і роблять усе можливе, щоб війна закінчилась «німецько-українською перемогою». «В Рейху, – вказують у листі, – працює близько 10 відсотків українського населення. Це є ще одним вкладом у війну за долю Європи. Всім своїм Центрам ми наказали здійснювати постачання точно і безперечно. Хто говорить про негативне ставлення Руху бандерівців до питання про поставки (продовольства гітлерівцям – В. М.), той бреше…» [16]

А далі в листі, крім запевнень у вірності, прохань і пропозицій, були й іронічні вислови, навіть попередження й погрози. Надворі був кінець 1943-го, гітлерівці втрачали на Східному фронті позицію за позицією, бандерівці думали, що настав час їх і пошантажувати.

Але гітлерівців це серйозно розгнівало. Губернатор дистрикту «Галичина» О. Вехтер, отримавши інформацію про те, що лист було написано і вислано з відома Бандери, наказав заарештувати його братів, Василя й Олександра. Їх відправили в Аушвіц (Освєнцім), де вони згодом померли з голоду. Так інтерпретує цю обставину польський історик Е. Прус в книзі «Herosi spod znaku tryzuba». А в «Енциклопедії українознавства» в статті «Бандера» зазначено: «Обидва брати… вбиті в Аушвіці (Освєнцім) польськими співв’язнями». Тут, як бачимо, дослідникам цього питання потрібно ще буде розібратися в зазначеній ситуації. Однак, усім треба погодитись з тим, що ця подія – ще один парадокс у німецькій політиці стосовно українських нацоналістів із ОУН-бандерівців.

Тут якраз наступив відповідний момент, коли треба питання поставити так: з якою метою гітлерівці ізолюють в концентраційному таборі, разом з багатьма прибічниками, провідника ОУН, який завзято запевняв у своїй вірності нацизмові і всіма силами йому служив, і, водночас, тримають його в смертоносній атмосфері в умовах майже люксу, як високопоставленого заложника?

Перевжана більшість радянських і зарубіжних дослідників цього питання схильні бачити в цьому неабиякому факті політичне ігрище гітлерівців і керівництва ОУН-бандерівців. Правда, цю політичну гру різні автори розшифровують по-різному. Наведемо кілька характерних прикладів.

Відомий польський воєнний історик Ігнаци Блюм писав: «Гітлерівці інсценують арешт керівників українських націоналістів, відкриваючи тим самим можливість розгортання широкої політичної кампанії для розвитку українського націоналізму. Двоякий фарс створення уряду Стецька й арештів переслідують мету представити Бандеру в очах українських націоналістів як мученика, як справжнього борця за «самостійну Україну» і які в одиночку боролись проти німців в ім’я втілення в життя цього гасла…». [17]

З І. Блюмом ідентифікується французський історик і публіцист Аллен Герен, додаючи при цьому, що в час перебування в Заксенхаузені, і згодом гітлерівці використовували послуги Бандери «приховано і відкрито». Правда, становище Бандери, вказує автор, не позбавлене гіркоти. «Але гонористий полікан Бандера, – продовжував Герен, – знає, що за гіркоту не платять. До того ж, емісари Канаріса і генерала Лахузена (керівники гітлерівського Абверу- В.M.) всіляко стараються лити бальзам на рани свого агента «Сірого» (тодішня кличка С. Бандери в Абвері – В.М.). З одного боку, не можна допустити, щоб він змішував позицію підручних Гіммлера з їх позицією, а з другого – така инсценіровка дасть можливість ОУН-б остаточно отримати перемогу над ОУН-м. І дійсно, коли Мельник скомпрометує себе відкритим співоробітництвом з нацистськими службами, Бандера стане героєм, запертим у тюрму за свою відданість священій справі «самостійної України». І навіть, якщо потрібно буде кілька збройних сутичок бандерівців з німцями це байдуже, як кажуть, «ліс рубають – тріски летять». [18] (Виділено мною – В.М.)

Ярослав Галан в радіокоментарі від 29 червня 1943 р. «Хто такий Бандера?» зауважував: «Німецькі окупанти… усвідомили, що без допомоги націоналістичних провокаторів їм не вдасться розбити єдиного антинімецького фронту всіх українців без винятку. Тим-то гітлерівці втяли таку штуку: мельникові дозволили і надалі відкрито вислужуватися Берлінові, а Бандері наказали вдавати противника німців, щоб він міг, прикриваючись антинімецькими фразами, стримувати українські маси від справжньої, непримиренноїборотьби з гітлерівськими загарбниками, від боротьби за волю України». [19]

Німецький історик Норберт Мюллер: «Фашистські органи все більше старались здобути вигоду із свойого альянсу з буржуазними націоналістами. Враховуючи той факт, що відкрите співробітництво з окупантами лише ще більш дискредитує їх в очах населення, на заключній стадії окупаційного режиму стали застосовувати більш витончені маневри. Так, наприклад, українські буржуазні націоналісти виставляли себе «ворогами» окупантів і мов би для боротьби з ними створювали великі збройні формування. Окупаційні органи, які спочатку придушували прагнення націоналістичних сил до самостійності, тепер пропускали мимо вух антинімецькі фрази і навіть поставляли націоналістам зброю і бюєприпаси, прекрасно знаючи, що вони будуть використані проти партизанів та інших сил народного опору.» [20] (Виділено мною – В.М.).

Подібних суджень з цього приводу багато. Однак чіткої відповіді на питання поки-що не дано. В той же час з такими судженнями можна повністю погодитись, бо вони логічні і багато в чому визначають політичний зміст подій і процесів. Дослідникам треба ще уважно і глибоко проаналізувати ситуацію і документально й аргументовано її визначити.

Але як там не було, «мучеництво» С. Бандери в очах націоналістично настроєної частини населення ЗахідноїУкраїни у воєнний період ще більше зросло і зіграло свою неабияку роль.

Яким же був фінал «мучеництва» Бандери і бандерівців? 25 вересня 1944 р. стався безпрецедентний факт в практиці гітлеризму – Бандера з групою своїх прибічників був звільнений з концтабору смерті Заксенхаузен. Правда, частина історіографів ОУН – УПА (в тому числі і біограф Бандери Петро Мірчук) пишуть про те, що Бандера був звільнений наприкінці грудня 1944 р. Але це не відповідає дійсності. Безпрецедентний факт тому, що всі, хто попадав у лапи гестапо і служби безпеки (СД), а тим більше в концтабори смерті, вже на волю не повертались. Навіть тоді, коли гітлерівці впевнювались, що схоплена особа не винна у звинуваченні. Такою була звичайна фашистська практика.

Ця подія, як і наступні, в біографіях Бандери і Стецька замовчуються історіографами націоналістичного руху. Й досі нема відповіді на питання: чому Бандера та його прибічники стали такими потрібними нацистам?

Що ж далі? Історіограф ОУН – УПА Т. Гунчак про це пише так:»… Шеф головного бюро СС генерал Бергер 5 жовтня 1944 р. мав розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору…»[ 21] В цій «розмові» йшлося про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА. Однак пан Гунчак тут же робить досить поспішне застереження: «спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними…».

Ця заява Т. Гунчака абсолютно не відповідає дійсності. Пану Гунчаку, як відомому досліднику націоналістичного руху, добре відомо, що в «розмові» генерала Бергера з Бандерою 5 жовтня 1944 р. (і неоднарозово!) йшлося не так про «порозуміння» гітлерівців з ОУН-УПА, а про пропозицію Бандери очолити Український націоналістичний комітет (УНК), який був тоді у процесі творення. Як відомо, Бандера відмовився очолити УНК, посилаючись на те, що не хоче бути підпорядкованим генералу Власову, якого хотіли гітлерівці поставти на чолі об’єднаних комітетів представників народів СРСР. Тому ж Гунчаку також добре відомо, що в жовтні 1944 р. Бандера зустрічався не тільки з генералом СС Бергером, але й з самим Рехсфюрером СС Г. Гіммлером. Про це вже багато разів писали різноманітні автори: «Потреба вашого вимушеного перебування під уявним арештом, – сказав Гіммлер Бандері на «зустрічі», – викликана обставинами, часом та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої співпраці, більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього часу не все складалось так, як вам хотілось, але зараз нам треба спільно добре працювати, щоб виправити помилки минулого…» (Виділено мною – В.М.)

Тут, як бачимо, все зрозуміло: і «вимушене» перебування Бандери та його спільників в концтаборі, а викликане воно «обставинами, часом та інтересами справи», і висока ціна співпраці бандерівців з гітлерівцями, від якої перші так уперто й наполегливо відмовлялися в минулому, і так гучно хизуються (окремі, звичайно) сьогодні.

Тепер достовірно відомо, що Бандера і його спільники дали згоду на активне співробитництво з нацистами вже вкотре. Як же тоді пояснити те, що у всіх оунівців, які перебували «вимушено» в концтаборах, не втрачено було жодної волосинки на чупринках (за винятком О. Ольжича, який загинув в тому ж Заксенхаузені з досі невідомих причин)? Як пояснити й те, що в час, коли вже конав гітлерівський рейх, всі інтерновані оунівці не тільки залишилися недоторканими, але й опинилися в цілком захищених куточках Західної Європи?

Цікаві свідчення з цього приводу подав колишній абверівець, капітан вермахту Зігфрад Мюллер, який потрапив у полон до Червної Армії в травні 1945 р. в містечку Колін під Прагою. Наприкінці 1944 р. він служив заступником керівника Абверкоманди-202 південної групи гітлерівських армій і водночас був зв’язковим між центром Абверу і південним штабом УПА (УПА – ЗАХІД).

3.Мюллер: «На роботу в Абверкоманду-202 я прибув 1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх службових обов’язків…

Під час зустрічі з капітаном «Кірном» (командир Абверкоманди-202, справжнє прізвище Вітлець – В. М.) останній розповів мені, що в жовтні 1944 р. він мав зустріч із зв’язковим південного штабу УПА, разом з яким на ділянці Абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів переговори з південним штабом УПА. [22]

Як мені говорив капітан «Кірн», південний штаб УПА розташовувався в лісах гористої місцевості поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА він мені не називав, однак зміст переговорів передав докладно…».

А далі З.Мюллер свідчив:

«Командуванням повстанськими загонами УПА було дано капітану «Кірну» принципову згоду на спільне з німецькою розвідкою проведення підривної роботи в тилу Червоної Армії, але з свого боку поставило такі умови:

– німецька армія забезпечує повстанські загони українських націоналістів обмундированиям, озброєнням, засобами зв’язку, медикаментами і грішми;

-…німецькі розвідоргани повинні створити на окупованій німцями території диверсійні школи для українських націоналістів і проводити навчання виділених УПА націоналістів радіозв’язку і військовій підготовці;

– диверсійні групи українських націоналістів будуть підпорядковані Абверкоманді-202 в оперативному відношенні, а в іншому підлягатимуть і залишаються у віданні штабу УПА…

Маючи відповідні повноваження генштабу німецької армії, «Кірн» прийняв умови українських націоналістів і зі свого боку поставив перед УПА умови німецького командування. Вони зводились ось до чого: південний штаб УПА надає в розпорядження Абверкоманди-202 таку кількість диверсантів, яку вважає за необхідне командування Абверкоманди-202. Право комплектування диверсійних груп з цих осіб Абверкоманда залишає за собою, визначає місце і об’єкти для диверсії.

Крім того, штаб УПА повинен подавати Абверкоманді-202 всі наявні у них шпигунські відомості про Червону Армію, а також інформацію про загальну кількість українських націоналістів у тилу Червоної Армії на ділянці південної групи військ німецької армії, тобто на ділянці від Варшави до Румунського кордону.

Пiведнний штаб УПА погодився з цими умовами, і було прийнято рішення про обмін офіцерами зв’язку між Абверкомандою-202 і південним штабом УПА. Посаду офіцера зв’язку від Абверкоманди-202 в південному штабі УПА «Кірн» запропонував зайняти мені.

3. Мюллер продовжував:

«Наприкінці 1944 р. представником південного штабу УПА в Абверкоманді-202 був призначений професор «Данилів» (колишній капелан спеціаль-батальйону «Нахтігаль» Іван Гриньох, він же «Орлов», «Герасимівський» та ін. – В.М.), приблизно 43 років, середнього росту, міцної будови, чорнявий, вільно володіє німецькою, французькою та англійською мовами, раніше працював професором філософії Львівського університету (тут Мюллер помиляється, бо І. Гриньох був викладачем теології у Львівській духовній академії – В. М.). Він мав офіцерський чин УПА – полковник». І далі: «У грудні 1944 року головне управління імперської безпеки (РСХА) звільнило з тюрми Степана Бандеру (тут Мюллер помиляється, бо С. Бандера був звільнений з концтабору 25 вересня 1944 р. – В.М.), який отримав під Берліном дачу від відділу 4-Д гестапо. Бандера з того часу перебував під персональним наглядом і працював за вказівками новопризначеного начальника відділу 4-Д оберштурмфюрера Вольфа. В тому ж місяці Степан Бандера прибув у розпорядження Абверкоманди-202 у м. Краків і особисто інструктував «Даниліва», а також підготовлену нами агентуру, направлену для зв’язку у штаб УПА…

З нагоди приїзду Бандери до Абверкоманди-202 капітан «Кірн» влаштував банкет на віллі нашої команди, що знаходилася на Гартенштрассе 1 (поблизу краківського стадіону), на якому виступали з промовами Бандера, капітан «Кірн» і професор «Данилів». Там я познайомився з Бандерою, а потім через кілька днів зустрівся з ним на діловому грунті.

27 грудня 1944 р. я підготував групу диверсантів для закидання їх у тил Червоної Армії із спеціальним завданням. Ця група складалася з трьох українських націоналістів – Лопатинського, «Демида» і ще одного радиста, прізвища якого не пам’ятаю. (Тут йдеться про колишнього офіцера спеціаль-батальйону «Нахтігаль» та інструктора школи диверсантів ОУН -УПА в замку Фріндеталь поблизу Заксенхаузена Ю. Лопатинського та про В. Чижевського; прізвища радиста не встановлено – В. М.)

Степан Бандера у моїй присутності особисто інструктував цих агентів і передав через них у штаб УПА наказ про активізацію підривної роботи в тилу Червоної Армії і налагодження регулярного радіозв’язку з Абверкомандою-202.

Я був представлений групі як офіцер Абверкоманди-202, призначений на посаду офіцера зв’язку в штаб УПА з тим, щоб тоді, коли я прибуду до штабу УІІА., вони могли мене впізнати як представника Абверкоманди-202…»

Поза цими свідченнями капітана Зігфріда Мюллера є чимало відомостей про те, що С. Бандера брав активну участь у переговорах з гітлерівцями щодо створення українського комітету (УНК) і так званої Української національної армії (УНА). 12 січня 1945 р. такий комітет був створений. В нього увійшли представники всіх націоналістичних угруповань, в тому числі і бандерівці. Головою УНК, а затим і УНА (основою якої стала 14-та гренадирська дивізія СС «Галичина») став генерал П. Шандрук, колишній петлюрівський і польський офіцер.

В останні дні конаючого гітлерівського рейху Бандера, Стецько і Гриньох були в містечку Колін неподалік Праги в розпорядженні Абверкоманди-202. Звідси наприкінці квітня 1945 р. з допомогою абверівців Бандера перебрався в район австрійського Тіролю, а затим в окуповану американцями Баварію. Останній пункт – Мюнхен, де він отаборився надовго. Стецько з Гриньохом в колоні відступаючих абверівців подалися також в зону окупації союзних військ.

Такий, як бачимо, цілком благополучний фініш колишніх «в’язнів» Заксенхаузена.

Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені

На це питання важко відповісти, бо всі бандерівці, в тому числі і сам С. Бандера промовчують про своє перебування в Заксенхаузені. Думаю, що тільки з однієї причини: навколо вмирали насильницькою смертю сотні тисяч, мільйони людей, а вони залишались недоторканими в умовах бункеру «Целленбау», призначеному на «фабриці смерті» для вибраних. Та й ким вони там були? Заложниками політичного ігрища? Але ж із заложниками, як відомо, гітлерівці не панькались, а тримали в камерах до найближчого випадку, щоб негайно и безжально поставити до стінки!

Єдиний Я. Стецько (можливо, для виправдання «перед історією», чим він був так «занепокоєний») порушив це «етичне» табу. В своїх спогадах «30 червня 1941 «він пише так: «24 січня 1942 року в третій годині ранку перевезли мене з іншими друзями тюремною автомашиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгазен, де нас – Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у т. зв. бункері (мається на увазі, звичайно, вже згадуваний бункер «Целленбау» – В.М.)…» І ще: «Там перебували в різних часах німець-атентатник на гітлера в Мюнхені в 1939 р. Бюргербройеллер, далі – капітан Бест, англієць з «Інтеллідженс сервіс», схоплений на голляндському кордоні, генерал Ровецкі, головний команди AK, адьютант Пілсудського, капітан Єжи Кунцевич, франц. міністр Дельбос, член уряду Белікуна, жид з Будапешту… Мабуть у січні 1942 року привезли до бункеру С. Бандеру і Волод. Стахова».

Як бачимо, Стецько не називає багатьох високопоставлених персон, які перебували в бункері «Целленбау». Зате тут же пожалівся на таку «непорядність» есесівців: «Цього дня від раннього ранку до пізнього апелю нас держали на незвичайно гострому морозі без накриття голови перед будинком адміністрації концтабору. Іван Габрусевич перестудився… Коли після купелі забрали у мене мій одяг, а дали кацетний, я відмовився його надіти. Обурені есеси: «Такого ще тут не бувало!» Два тижні я перебував на келії в білизні, заявивши, що тюремного одягу не приймаю. Викликане з Берліну гестапо – після мого незмінного спротиву – зарядило віддати мені мій одяг…»

На цьому «героїчному» вчинку Стецько і припиняє писати про будні концтабірного життя, а далі досить куцо зауважує: «28 вересня 1944 року з’явилися в моїй келії СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк… «Ви вільні», – сказав Вольф… Разом з Бандерою відвезли нас автомашиною до якоїсь береженої гестапом вілли під Берліном…». (Йдеться тут, звичайно, про віллу, яку гестапо виділило як помешкання для Бандери. – В. М.). І ще під кінець один натяк: «Тут приїжджали і вели переговори представники німців, але вони були без жодного успіху». Стецько натякає тут, якраз, на ті переговори («розмови»), які вели керівники СС Бергер і Гіммлер. Важко, звичайно, повірити в те, що живучи на віллі гестапо і на харчі того ж гестапо (хоч і під наглядом і охороною), можна було відмовити такій персоні, як гестапо. От і всі «пекельні муки» Бандери і Стецька, як «мучеників» гітлеризму.

Примітки

[1] Цит. за: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. С 491.
[2] Там же. С. 497.
[3] Там же. С 500.
[4] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 17.
[5] Там же. Арк. 17, 38.
[6] Там же. Арк 39.
[7] Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т. 3. С. 36.
[8] Там же. С. 27.
[9] Там же. С 36.
[10] Там же. С 40.
[11] Там же. С 43.
[12] Ж.»Український історик». Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1988. № 1 – 4.
[13] Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк – Торонто, 1961. С. 91 – 92.
[14] Бульба – Боровець Т. Армія без держави. Вінніпег, 1981. С 281.
[15] Там же. С 283.
[16] ЦДАВО України, ф. 166, оп. 3, спр. 149, арк. 41 – 43.
[17] Ж. Wojskowy Przseglad Historyczny. 1959. № 1.
[18] Герен Аллен. Серый генерал. М., 1971. С 89 – 90.
[19] Галан Я. Твори в 4-х тт. К., 1980. С 89.
[20] Мюллер Норберг. Вермахт и окупация. М., 1974. С 235.
[21] Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. К., 1993. С 244.
[22] Свідчення 3. Мюллера зберігаються в ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338.

«ПОХІДНІ ГРУПИ» ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ

Створення «похідних груп»

Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані «похідні», або «маршові» групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків – «самоуправління». «Похідні групи» призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції -націоналістична пропаганда «самостійності» та «соборності» України серед населення цих районів, утворення «власних» адміністративних органів місцевого управління «в рямцях» окупаційного «нового порядку» гітлерівців, формування «власної» поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність «похідних груп» повинна була показати гітлерівцям «талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина – В.М.) могли переконатися в гідностях українців (тобто українських інтегральних націоналістів – В.М.) та здатності їх до утворення державності», – так визначав сам Бандера свою політичну задумку.

Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець – «Тарас Бульба» в своїй книзі «Армія без держави»[1]: » Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний». І далі автор твердить так: «А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни».

Три «похідні групи» об’єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, – з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою – із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні «маршові групи» створили і мельниківці.

Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що «похідні групи» – це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, «похідні групи» діяли, мовляв, цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі?

Однак затія з «похідними групами» ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір’ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. «Ми поводилися на Україні, – відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із «похідних груп» ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці «Історія похідних груп ОУН», – як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях». І продовжував: «…Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної’України». Правда, дещо пізніше, в своїй «Історії українського війська», той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки.

Затія з «похідними групами» закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого – після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого «Акту 30 червня 1941 -го», гестапо наказало учасникам «похідних груп» повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і концтаборах… Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі «п’ємонтисти» представляють учасників «похідних груп» РУН 1941-го як «національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів» на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це – дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні «національно свідомі» із Галичини часто налітають десантами з синьо-жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають «змоскалених» полтавчан «національними ідеями», духом галицького «п’ємонтизму» і культуртрегерства, а головне, – вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. «Розумієш, – скрушно завершив він, – ті запалені і знервовані люди – чистісенькі диверсанти із похідних груп» ОУН часів минулої війни».

Чи була «українська» поліція українською

Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція – «національні захисники», основа «національних» збройних сил УПА, майже «національні герої». Для інших – найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити.

Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці «національні захисники» і «герої».

Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це – різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи «української'» поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета «Львівські вісті» повідомляла, що «українська поліція – повноправний поліцейський відділ німецької поліції» ‘і що вона «є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення». «Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов’язку з написом «генеральгуернемау». Ця пов’язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. («Львівські вісті». 1941. 21 листопада.)

Щоб заслужити «довір’я», українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства «підозрілих», конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські «станиці», рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного «гвера» такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького «гвера», носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами.

12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася «надзвичайна акція» по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали «українській» поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про «кількість захоплених євреїв» та про «число витрачених патронів». Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час «українські» поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них – чергове свідчення про вчинені злочини.

У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: «на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині – Івано-Франківськ – В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. – В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у Львові в перші дні окупації -В.М). Привітом «Слава Україні!» почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов’язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) – В.М.)…»

Далі в документі вказано:

«…Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: «Sieg! Heil!» Потім по відіграші орхестрою німецького гимну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки «.[2]

В документі, як бачимо, йдеться не про звичайну, так звану «допоміжну» чи «порядкову» поліцію, а про освячення підрозділу функціонерів служби безпеки (складався з 300 осіб – В.М.), які діяли під керівництвом гестапо і СД, тобто тими, руками яких гестапівці чинили свої криваві злочинства. Можна уявити, яке «повне довір’я» заслужили ті поліцаї з українськими іменами, коли удостоїлись служити в гестапо і СД!

На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої «української» поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті «Галичина» (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в «допоможній» поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) – понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?!

В. Боровець у своїй книзі «Армія без держави» намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити «українських» поліцаїв. Він пише так: «На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні». І далі: «Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні».

В таких заявах нема нічого дивного, бо «Тарас Бульба»- Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони «української» поліції, назвавши їх «Поліська Січ». Ця «Січ» виконувала не тільки «допоміжні» функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин.

Той «високий моральний рівень» типового «українського» поліцая, про який писав «Тарас Бульба»- Боровець, і показує в своєму нарисі «Ліквідація» Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв «герой» його твору.

В цьому нарисі Галан писав: «Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка – єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці – кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для експорту свиней…»

«Хто такий Федь Коваль? – продовжував Ярослав Галан. – Куркуль з села Лопушна, але з тих куркулів, що то воліють не сіяти, не орати, а збирати. Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з’явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар’єри і… наживи».

Галан продовжував: «Почалися «акції». Федь Коваль не копав ям для трупів. Це робили самі приречені. Він тільки стежив за ними: крадькома з-під спущених вій стежив за руками тих, що роздягалися. Коли на руці дівчини блищав золотий перстень, Федь непомітно підходив до неї і рухом досвідченого злодія здіймав перстень з пальця. Сережки виривав з м’ясом: церемонитись не було часу – за спиною Федя сотні людей стояли в черзі по його кулю.

Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на «дошку смерті», Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров’ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукорки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму…

Коли ж гітлерівці пішли на захід, а в край прийшла Червона Армія, – продовжував оповідь Ярослав Галан, – Федь Коваль став «Морозом», комендантом куреня УПА і «воював… не за Гітлера, а за «соборну».[3]

Такі метаморфози сталися тоді не з одним Федем Ковалем – «Морозом». В березні – квітні 1943 р. на Волині, а затим восени 1943 р. в Галичині підрозділи «української» поліції за згодою того ж гестапо і наказом керівництва ОУН-бандерівців, «таємно», щоб створити перед громадкістю видимість втечі, з німецькою зброєю та всякою іншою амунцією перейшли в «підпілля», склавши тим самим основу майбутньої УПА. Інші поліцаї тікали на захід разом з гітлерівцями. Ще одна частина влилася в дивізію СС «Галичина» другого і третього формування, інші стали об’єктом диверсійно-агентурної підготовки в школах Абверу для закидання в тил Червоної Армії.

Однак при цьому треба застережити читачів, йдеться тут не тільки про «українських» поліцаїв, які поповнювали ряди так званої «допоміжної» поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні, яка охороняла установи і склади, чи регулювала порядок на вулиці. Власне, про цю поліцію, якраз і пишуть численні націоналістичні автори, щоб ввести в оману нинішнього читача.[ 4]

Йдеться, перш за все, про кріпо (кримінальну поліцію), про сіпо (службу безпеки), про шуно (охорона концтаборів і тюрем) та про великі підрозідли так званої «охоронної»» поліції («шуцманшафтполіцай»), які вели боротьбу з радянськими та польськими партизанами та здійснювали каральні акції проти мирного населення. Так під час визволення західних областей України Червоною Армією Львівська обласна комісія по розслідуванню злочинів німецьких фашистів та їх пособників опублікувала список злочинців, які чинили жахливі злодійства в трьох концтаборах Львова та в інших місцях масового винищення людей на території області. В список увійшло 190 маститих оберкатів – від генерал-губернатора Ганса Франка до рядового ката-виконавця. Серед них було чимало злочинців з українськими прізвищами. Йдеться також і про те, що горезвісні диверсійно-каральні батальйони спеціального призначення «Нахтігаль» і «Роланд», підпорядковані Абверу, в серпні 1941 р. були відкликані з фронту і переформовані в поліцейський (шуцманшафт) батальйон, і включені згодом в «охоронну» дивізію есесівських військ, яка вела боротьбу проти радянських партизанів і здійснювала каральні акції проти мирного населення Білорусі. Майже всі шуцманполіцаї цього підрозділу на чолі з капітаном Р. Щухевичем незабаром влилися в УПА. Капітан Шухевич став «головнокомандуючим» УПА, генерал-хорунжим.

Таким чином, всі ці злочинно-кримінальні кадри «української» поліції, шуцманшафту та СС становили не тільки командне ядро УПА, але її основу. А це, безперечно, суттєво визначало політичний і морально-психологічний характер української повстанської армії. То ж чи була ця поліція українською, національною? І чи була УПА такою ж формацією?

Участь «української» поліції у винищенні єврейського населення

У масовому винищенні єврейського населення в Західній Україні, безперечно, брали активну участь «українські» поліцаї. Але не тільки вони. До цього злочинства причетні і бургомістри-українці з численними чиновниками, які вірнопіданно служили окупантам, і старости (війти) в селах із своїм активом, і керівники низових організацій ОУН (станичні), які догоджали окупаційним властям.

Напередодні війни в Західній Україні проживало близько мільйона євреїв (більша половина із них в Галичині). Всі ці мирні жителі були по-звірячому винищені в концтаборах і гетто, розстріляні, спалені, замордовані. Євреїв у селах і містах виловлювали, супроводжували в концтабори і гетто, грабували і розстрілювали поліцаї під командою гестапівців. Така «практика» була характерна особливо для невеликих містечок і сіл, де проживало багато єврейського населення.

Ми вже згадували вище про позицію заступника Бандери Я. Стецька, коли він писав виправдання перед гітлерівцями під назвою «Мій життєпис». Там він зазначав про необхідність винищення єврейського населення за зразками нацистів. Численні документи свідчать про те, що ОУН-бандерівців (як і вся ОУН) в питанні ставлення до єврейського населення займала ідентичну з нацистами позицію – тотального винищення євреїв! Вже за кілька днів до початку війни націоналістична окупаційна газета «Краківські вісті», яку видавав Український центральний комітет (УЦК), в статті «Жидівське питання на Україні» писала про «засилля жидів на українських землях» та про необхідність помсти і розправи над ними. (Газ.»Краківські вісті». 1941. 18 червня.)

18-19 липня 1941 р. С. Ленкавський, шеф бандерівської служби пропаганди, провів у Львові нараду, на якій обговорювалось і питання «Про меншини у Україні». Збереглася коротка стенограма цього збіговиська: «Гупало:

– Головне – багато всюди жидів. Треба не дозволяти їм жити. Вести політику не виселення. Вони будуть самі тікати. А може, виділити їм якісь міста, наприклад, Бердичів?

Ленкавський:

– Охарактеризуйте мені жидів.

Головко:

– З ними треба поступати дуже просто. Мусимо їх покінчити.

Левицький:

– В Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більш цікавою є справа така, як у генерал-губернаторстві. Там позначено кожного жида. Кожний жид мусив бути зареєстрований. Потім їх призначили в гетто… Молоді, здібні до праці, йдуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено…

Головко:

– Мені дуже подобається німецький погляд на жидівство.

Левицький:

– Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки.

Ленкавський:

– Відносно жидів приймаємо всі методи, які підуть на їх знищення… «[5]

Всі ці факти – лише окремі фрагменти вже виробленої (на зразок нацистської) завчасно програми тотального винищення єврейського населення на українській землі. Буквально з перших хвилин окупації програма отримала беззастережну реалізацію. Пріоритет у цьому належав, звичайно, «українській» поліції.

Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі «Гітлеризм в історії євреїв» (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова:

«Свідчення Ф. Фрідмана:

«В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім’ю, не виключаючи дітей».

Свідчення Яніни Хешелес:

«Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики… Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б’ють, кричать: «Жиди, жиди!..» На вулиці Коллонтай хлопці б’ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму «Бригідки», на Казимирівку. На бульварі знову б’ють…»

Свідчення Рубінштейн:

«На наступний день (після окупації Львова – В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв…»

Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника):

«Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди… Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом… Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом – блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків… Б’ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров’ю, яка тече з людських рук…»

Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської:

«На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами… На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: «Жиди, жиди!» Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка… «[6]

Подібних свідчень багато.

Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25 – 28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. «Дні Петлюри» націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію.

Свідчення рабинаД. Кахане:

«28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями… Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: «Це вам за нашого отамана Петлюру!.»

Свідчення Ф. Фрідмана:

«В дні 25,26,27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як «акція Петлюри». В основному справа української допоміжної поліції… «[7]

Як діяла «українська» поліція у населених пунктах Західної України

Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об’єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в’язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії.

«13 липня близько 22 години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили рівненське гетто, встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривались в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати…» «Лунали крики жінок, що кликали дітей, і крики дітей, що загубили бітьків, – продовжував Граббе. – Але це мало хвилювало есесівців, які били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач, плач жінок і дітей, чулись звуки ударів і пострілів. Всю ніч під ударами батогів і грохоту стрілянини перелякані жителі гетто метушились по спецально освітлених вулицях. Можно було бачити, як жінки притискували до себе іноді неживих дітей, діти несли кудись мертвих батьків, не бажаючи залишати на наругу їх тіла. Вздовж дороги були кинуті десятки трупів – жінок, дітей, стариків. Двері будинків були розхристані, вікна вибіті, всюди валялись одяг, взуття. Потрошені сумки, чемодани та інший жалюгідний скарб. В одному із будинків я побачив напівголу дитину з розтрощеною головою, якій, мабуть, не було і року, стіна і підлога навколо неї заплямовані кров’ю… «[8]

В 1943 р. вирішили завершити винищення єврейського населення Західної України. Розстріли в гетто злились у безперервну «акцію», а тих, кого не встигали знищити на місці, вивозили в концтабори смерті. Тих, кому вдалося втекти, розшукувала і виловлювала «українська» поліція в селах і лісах, посилали на смерть чи розстрілювали на місці. По суті, до кінця літа 1943 р. з єврейським населенням було покінчено. Тимчасова інструкція УПА від 7 версеня 1944 р. констатувала: «5. Жидівське питання. Проти жидів не проводили жодних акцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилось дуже мало). Це не стосується до тих, хто виступає проти нас активно.» [9]

Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка – Рудницького, який в одному із своїх есе писав:

«Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів.»

І далі зауважував:

«Однак відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуація, коли мовчання морально не виправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність – риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами. «[10]

Примітки

[1] Боровець В. Армія без держави. Львів, 1993. C. 75 – 76.
[2] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 55.
[3] Галан Я. Твори в 4-х тт. К., 1977, Т. 2. С 194 – 195.
[4] Див.: Державний архів Львівської області, ф. П-1, оп. 3, спр. 16, арк. 117 -122.
[5] ЦДАГО України, ф. 3833, оп.1, спр. 9, арк. 1- 2.
[6] Шульмейстер Ю. Гітлерізм в історії євреїв. К. 1990. С. 76 – 78.
[7] Там же.
[8] Деларіо Ж. История гестапо. Смоленск, 1993. С. 327 – 328.
[9] ЦДАГО України, ф. оп. 23, спр 931, арк. 169.
[10] Лисяк – Рудницький І. Історичні есе. К., 1994. Т. 1. С. 138.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання – з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? – відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН – УПА. Однак, ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:

«ОУН сподівається, – писали бандерівці 14 серпня 1941 року в «меморандумі», посланому в Берлін, – що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно…»; «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, – писав Степан Бандера в 1948 році в брошюрі «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», – то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти – В.М.) не могла прийняти неприхильно цього факту… Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її – готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї…»

Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні «проти більшовицької Росії» і «тільки проти неї». Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося…» Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто її схвалював і не відмовлявся.

А чи «признаються» у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?

Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам’ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам’ятники есесівцям 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина», провідникам ОУН -УПА Є. Коновальцю, А. Мельнику, С. Бандері, Р. Шухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як «національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

Мало того, сьогодні з’явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об’єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини – в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і «демократичної» України.

Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із «національних» політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.

Знову «національна еліта» («луччі люди», «ініціативна меншість» за Донцовим, яку тепер називають «національно свідомими» чи «національно заклопотаними») об’єднуються в такий же тоталітарний «орден кращих людей», як і в 30 – 40-ті рр. Сьгодні вони кричать: «Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов». («Напрям». 1991. №4.)

Вони знову шукають «ворогів України», знову від істерії і людиноненависницької паранойї у них крутиться голова, напружуються нерви і чешуться кулаки…

Хто ж ті «вороги України»? «Коли говорити про теперішній історичний період, – пише один із затятих «національно свідомих», – то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія». Бо «найкращий москаль – це мертвий москаль». Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий в минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН -УПА оживлювати «поганьблені сторінки» минулої війни! «Коли йде боротьба на виживання, – пишуть неофашисти у «вільній» Україні, – не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані… Про моральність поговоримо, коли переможемо…»

«За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров, цього не проститься нам ні на цьому світі, ні на тім». А поки-що нищать пам’ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг «ворогів», демонстративно шматують червоні, російські та польські прапори, посилають бойовиків УНА – УНСО на бойові діяння в Придністров’я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих націонал-«демократичних» властей.

«Прецеденти світової історії показують, – голосять нинішні войовничі націоналісти, – що захистити націю, не дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура…» Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і Муссоліні («Напрям», 1991, № 6, с 13 -15).

Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно сприяють націонал-«демократи» і націонал-«реформатори», які прийшли сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-«патріота» до Президента) заговорили про «національну мрію», «національну еліту», «національну ідею», при цьому перекручуючи зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія, перериваються могили, знищуються пам’ятники, реанімується все ганебне, що було в минулому, реабілітуються «борці за визволення», «національні герої», есесівці з дивізії СС «Галичина» і різуни із боївок ОУН – УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори, «сучасні концепції українського націоналізму», «…взагалі націоналізм… є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування.

Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю. Наведемо цю характеристику повністю:

НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!

Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль!» охриплими басами,
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям-
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись «москалі».

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів запрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
I не умре!

Віталій Масловський


Соціальні мережі та сервіси:


З поріднених рубрик:

Реклама:

Потрібна допомога

Допоможемо дітям жити завтра...