Чому ми повинні захищати Десятинний монастир

Захисники Десятинного монастиря

«Дорогі брати і сестри, 3 лютого 2018 року на 12.00 під виглядом мирної акції архітекторів, розкольники та язичники за підтримки радикальних угруповань, підбурювані окремими народними депутатами, готують силове захоплення Десятинного монастиря Різдва Пресвятої Богородиці».

Це слова звернення братії Десятинного монастиря до віруючих із закликом встати на захист святині. Боротьба за Десятинку – це абсолютно новий етап релігійного протистояння в Україні, не схожий на все те, що було раніше. Чому не можна відступати, і чим може все закінчитись?

Повномасштабна атака на Церкву Христову в Україні розпочалась неспроста. Вона обумовлена як духовними, так і політичними факторами. Духовний фактор полягає в тому, що «Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1Петр. 5, 8). І як тільки він знаходить слабке, не захищене Благодаттю Божою місце – одразу ж спрямовується туди і робить свою чорну справу. Україна взагалі зараз духовно ослаблена, по-перше, церковним розколом, а по-друге, економічною нестабільністю, соціальною незахищеністю та розчаруванням у політичних обіцянках. Все це призводить до зневіри та розпачу. Якщо в цьому стані людина не вдається до Бога – вона стає легкою здобиччю лукавого. Що ми й бачимо сьогодні в Україні.

Тисячі молодих, щирих і цілеспрямованих людей, розчарувавшись у своїх надіях на швидке процвітання нашої країни, дуже легко попадаються на вудку лукавої міфології. У цьому своєму розчаруванні вони звісно шукають винуватця. Того, хто винен у цьому краху райдужних надій та очікувань. І тут лукавий голос з-за лівого плеча підказує, що винна в цьому Церква. А для того, щоб було більш переконливо, складає красивий міф про те, що УПЦ зовсім не Церква, а філія «держави-агресора», розправитися з якою є найбільш похвальна справа. І молоді здорові люди йдуть з нею розправлятись.

Але не тільки «супротивник ваш диявол» зацікавлений в тому, щоб розпалити війну проти Церкви. У цьому зацікавлені можновладці, без різниці хто конкретно, будемо говорити загалом – влада. І це є політичний фактор війни з Церквою. Події двох українських революцій 2004 і 2014 років та все, що за цим послідувало, однозначно говорять про те, що сама система влади при цьому не змінюється, змінюються лише персоналії. А система цієї влади заточена не на збільшення добробуту народу, а на збільшення добробуту самих можновладців та наближених до них олігархів. І цей факт сьогодні ніким не оспорюється, він самоочевидний.

Наступна влада, яка прийде у 2019 році або раніше, – буде точно така сама, що б там не казали ті, хто до цієї влади рветься. В умовах відносної політичної стабільності грабувати народ можна було потроху, не кваплячись, прикриваючи це все відповідною медійною завісою та час від часу кидаючи народу кістку з барського столу. В умовах стрімкого розвитку політичних процесів, в яких живе Україна останні чотири роки, грабувати народ потрібно швидко, інакше не вистачить часу.

Можна багато писати про повну економічну необґрунтованість тарифів на газ, електрику та комуналку, про їх кричуще штучне завищення, але це не предмет цієї статті. А для того, щоб грабувати по-швидкому, потрібен образ ворога, на якого можна вказати народу і пояснити, що ви, народ, біднієте не тому, що ми смачно їмо та відпочиваємо на різних заморських островах, а тому, що у нас війна на Донбасі. Цей міф наш народ жував як жуйку останні чотири роки, але зараз спостерігаються всі ознаки того, що війна на Донбасі буде закінчена, причому перемогою для України. От тільки влада їй буде не рада.

Поясню: зустрічі Волкера з Сурковим, рух військ на Донбасі, заяви спостерігачів ОБСЄ та інші події дають зрозуміти план завершення цієї війни. Суть його в тому, що Україна за допомогою миротворців повертає собі контроль над ЛДНР (не відразу, звичайно, а поступово), але населення невизнаних республік теж інтегрується в політичне життя країни, включаючи участь в українських виборах. У сукупності з величезним незадоволенням народу нинішньою владою, це означає чергову «зміну складу». Крім того, мир на Донбасі означає зникнення цього образу ворога, який не дає Україні процвітати. А отже терміново потрібно знайти ворога нового. І на цю роль призначена УПЦ.

Принципова відмінність протистояння навколо Десятинного монастиря від тих захоплень храмів, які мали місце раніше, полягає у наступному. Раніше формувалась громада Київського патріархату (чи начебто громада), на користь якої і відбирався храм у Церкви Христової. Тобто «патріоти» забирали храм у «поганої» Церкви та віддавали «хорошій», відновлюючи при цьому, нібито, справедливість. Сьогодні ж храм Десятинного монастиря не просто хочуть передати УПЦ КП, його хочуть знести, спалити, ЗНИЩИТИ! Вчинивши при цьому в кращих традиціях більшовиків.

Проти храму, який стояв на цьому місці більше десяти років, і ніхто особливо проти цього не заперечував, зараз раптом ополчилися всі.

По-перше, радикальні націоналістичні угруповання, членів яких вже звинувачують у спробі підпалити храм в ніч на 26 січня і які прямим текстом погрожують знести храм. По-друге, законодавці, які 1 лютого провели нібито засідання підкомітету Верховної Ради із взаємодії з громадянським суспільством, на якому вимагали демонтажу нібито незаконної споруди. І, по-третє, ЗМІ, які формують громадську думку, що виправдовує подібні безчинства.

Окремо хотілося б відзначити позицію порталу РІСУ, що є медійним проектом Українського Католицького Університету. У цього релігійного видання не лише не знайшлося слів на захист християнської святині від наруги, а віруючих від фізичної розправи, але була виказана зловтіха та непряме підбурення до подібних дій. «Комунальники знесуть незаконну каплицю УПЦ (МП), якщо поліція захистить їх від віруючих», «Незаконні споруди біля Десятинної церкви знесуть найближчим часом – документи готові – КМДА», «Все одно його спалять»: в мережі відреагували на заклик захистити Десятинний монастир» і так далі. Це все заголовки новин на РІСУ. Також в кращих католицьких традиціях по відношенню до православних.

Чому не можна відступати і погоджуватися на доводи про нібито незаконне існування храму? Все дуже просто: знищивши цей храм, обов’язково візьмуться за наступний. Потрібно усвідомлювати те, що цим людям не потрібен ні храм, ні земля, на якій він стоїть, ні державний музей «Десятинна церква» і ніщо інше. Їм потрібна сама боротьба з УПЦ як така. Потрібен образ ворога, на якого можна списувати всі невдачі в політиці та економіці. На якого можна спрямувати народний гнів за наше зубожіння.

Але тут противники Церкви вже заходять занадто далеко. Вони вже піднімають руку на святе. І їм потрібно серйозно сказати: ОДУМАЙТЕСЯ! ЗУПИНІТЬСЯ! Згадайте про те, як складалися долі тих червоноармійців та більшовиків, які руйнували храми після революції 1917 року. Їхні особисті долі.

Ось кілька прикладів.

«У далекому 1959 році, в розпал хрущовських гонінь на Церкву, був закритий і поруганий Свято-Духівський скит, приписаний тоді до Почаївської Лаври. Особливо при цьому лютував перший секретар Кременецького райкому партії Андрій Ічанський. Він зривав зі стін храмів ікони, кидав їх на підлогу і топтав ногами. Навіть для партійних працівників це було вже занадто. На питання: «Чи він не боїться Бога?», Ічанський гордо відповів: «Якщо Бог є, нехай забере у мене найдорожче». Безумець навіть не підозрював, як швидко справдяться його слова. Після повернення додому на нього чекала жахлива новина: його дочка, яка нещодавно закінчила інститут і тільки почала свою трудову діяльність в хімічній лабораторії Львівського автозаводу, трагічно загинула. В її руках вибухнула колба з кислотою, і вона отримала опіки несумісні з життям. При зіставленні часу виявилося, що це сталося саме в той момент, коли Ічанський виголосив свої блюзнірські слова. Здавалося б, після такого явного знамення, коли Бог явив себе не в «гласі хлада тонка» (3Цар. 19, 12), а в суворому і страшному покаранні, потрібно схаменутись, припасти до Нього в покаянні та сповіданні своїх гріхів. Але ні. Андрій Ічанський продовжував наполягати на своєму невір’ї і в підсумку покінчив життя самогубством. А його дружина збожеволіла і була поміщена в психіатричну лікарню, яка розташувалася в монастирських корпусах Свято-Духівського скиту».

«В роботі «Забутими стежинами до святих місць…» я розповідала про директора школи Окладникова І. Є., який, на жаль, зіграв значну роль у руйнуванні Нікольського храму. Доля цієї людини склалась печально, величезною чорною тінню на його життя лягла хвороба. Про це мені розповіла дочка Іллі Єрмолайовича, яка нині живе в нашому місті, Решетова Іда Іллівна. Дізнавшись про це, мимоволі постало питання: «Чи розкаявся Окладников у скоєному?» І Іда Іллівна навела дуже цікавий факт, яким, власне, і відповіла на моє питання. «Мама розповідала мені, що батько, будучи на смертному одрі, перехрестився і чітко сказав: «Прости!», що для нього не властиво – батько ніколи не вірив у Вищі сили, а на запитання матері «Ти ж не віриш? Чому?..» він відповів : «Прийшла розплата, Він стоїть переді мною з мечем», після цих слів батько помер…» – з болем розповідала нам Іда Іллівна. – «Я сподіваюсь, Господь простив його…», додала вона, змахуючи сльозу. Сумною є доля Іллі Єрмолайовича, але я продовжувала шукати матеріал і наступним кроком мого дослідження був опис долі, паралельної долі Окладникова. Так я потрапила до Сальникової Ганні Семенівні – колишньої голови сільської ради. Як це не прикро, але саме вона віддала указ у 1973 р. зруйнувати Нікольський храм. Після того як храм був знесений, Сальникова наказала зібрати усі дошки та, оскільки вони добротні, відвезти їх на опалення кочегарки та дитячого садка. Бабуся моя, Москвіна Тетяна Миколаївна, на той час працювала в кочегарці, і довелося топити. «…Я гріх на душу взяла, великий гріх! І життя мене по-своєму покарало…» – говорить Москвіна Т. Н. –Тепер моя бабуся замолює гріхи, дуже вірить, і хоч їй багато років, іноді ходить в церкву. І ось що цікаво: і дитячий садочок, і кочегарка згоріли дотла. І мені здається, це не збіг…»

Таких прикладів – тисячі!

Чи усвідомлюють це ті молоді, квітучі, чиє здоров’я так і світиться, молоді люди, котрі збираються знищити Десятинний храм, яку долю вони здобувають собі і своїм дітям? Так, зараз у них юнацький запал, ейфорія від того, що ось «ми можемо, ми нічого не боїмося, ми господарі життя і своєї країни, у-ух!». Але ж «Бог осміяним бути не може, бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!» (Гал. 6, 7). І якщо в Священному Писанні сказано, що «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви» (1Кор. 3, 17), то так воно й буде рано чи пізно. Руйнівники, осквернителі та загарбники храмів Божих, разом з видимим храмом розоряють і невидимий храм своєї безсмертної душі. І це не залишається безкарним. Таких прикладів тисячами дала нам епоха комуністичних гонінь на Церкву. Люди, що руйнували храми Божі, виносили з них ікони, кощунно відкривали мощі святих, скидали дзвони, спилювали хрести… усі вони або каялись, або закінчували дуже погано. Раптові хвороби, нещасні випадки або безглузді трагічні події зводили їх у могилу. Чимало з них накладали на себе руки, спивалися, втрачали розум. А ще були ті, яких розстрілювала та сама комуністична влада, перед якою вони вислужувались, руйнуючи храми.

Сьогодні історія повторюється. Замість комуністів захоплюють храми націоналісти. Але їм слід запитати себе, а чи хочуть, щоб трагічні долі більшовиків, що руйнували храми, повторилися в їхній власній долі. Одумайтеся! Бог осміяним бути не може!

Що ж робити вірним чадам Церкви?

По-перше, не боятися! Залякати можна тільки того, хто лякається, а нам Господь сказав у Священному Писанні ясно і багаторазово: не бійтеся!

По-друге, молитися за тих нещасних, які збираються знищити Десятинний храм. «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мф. 5, 44).

По-третє, прислухатися до заклику братії Десятинного монастиря і встати на захист храму, прийти у суботу 3 лютого об 11:00 на молебень біля храму.

По-четверте, не піддаватися на провокації і не відповідати насильством на насильство, захищати храм виключно правовими методами, благо їх предостатньо.

А що буде далі? Тут все дуже просто. Якщо православні покажуть, що вони не готові захищати свої святині, то Десятинка буде знищена, а натхненні загарбники накинуться вже не на один храм, а на безліч інших, що нібито незаконно побудовані (чи навіть вже без цих юридичних обмовок), а ЗМІ будуть захоплено волати про чергову перемогу над «ворогом». Якщо ж народ підніметься і не дасть святиню на наругу, не дасть розпалити релігійну війну в нашій країні, то Україна буде врятована, бо тільки в Бозі і спасіння, і мир, і благополуччя на землі.

Спілка православних журналістів



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям