Константинополь та нове українське «обновленство»

Один з лідерів «обновленців» Олександр Введенський

Як українська влада копіює дії більшовиків, які руйнували Церкви, а нинішній Фанар – дії Константинопольської Церкви, яка визнала «обновленців».

Те, як і з кого створюють нинішню українську Єдину Помісну Церкву (ЄПЦ), сильно нагадує події 20-х років минулого століття. Коли більшовики, які прийшли до влади в 1917 році, створювали «обновленську», або «Живу», Церкву. Схожість тим більше посилюється, якщо розглянути дії Константинопольської Церкви тоді й зараз.

Передісторія обновленського руху розпочалась ще під час революції 1905 року, коли в Петербурзі сформувалась так звана «група 32-х священиків». Ця група стала основою створеного в 1905 році «Союзу церковного оновлення». Пропозиції, які висував цей союз, зводилися до лібералізації церковного життя та демократизації церковного управління. Особливій критиці члени союзу піддавали широку владу архієреїв та привілеї, які мало чорне (чернече) духовенство перед білим (одруженим). Обновленці ратували за самостійність парафій, їхню меншу залежність від єпископів та принцип виборності кандидатів на церковні посади.

В одному з документів Союзу церковного оновлення йшлося: «Кожна парафія на чолі з предстоятелем становить вільне братство, юридично самостійну громаду, яка спільно управляє своїм церковним майном і займається справою парафіяльної благодійності». Це майже один в один політика нинішньої української влади, яка прагне шляхом ухвалення антицерковних законопроектів розірвати зв’язок парафій зі своїми правлячими архієреями та надати можливість розкольникам безперешкодно захоплювати храми і церковне майно.

Цікавим у наведеній цитаті є й те, що акцент робиться не на євхаристійному житті церковної громади, а на благодійності та управлінні майном. Появу оформленого ліберального руху в церковних колах вітав В. І. Ленін. В одному з листів у 1905 р. він говорив: «Наявність ліберального реформаторського руху серед деякої частини молодого російського духовенства не підлягає сумніву: цей рух знайшов собі виразників і на зібраннях релігійно-філософського товариства, і в церковній літературі». Прийшовши до влади, Ленін скористається цим рухом для досягнення своїх цілей по знищенню Церкви.

Було б непростимим спрощенням однозначно негативно оцінювати діяльність «групи 32-х священиків» та ідеї, які вони висували. Але одна з основних причин того, що «обновленство» в результаті стало інструментом руйнування Церкви та однозначно оцінюється історією як ганьба і зрада, – те, що основну роль у цьому русі відігравали молоді церковні кар’єристи, які бажали зайняти високі посади в Церкві та не сильно обтяжувати себе при цьому різними канонічними обмеженнями.

Історик вельми ліберальних поглядів Д. В. Поспєловський у статті «Обновленство. Переосмислення течії в світлі архівних документів» писав про це так: «Отже, трагедія руського православ’я ХХ століття полягала в тому, що в основному правильні ідеї оновлення та оживлення Церкви проповідувались негідними людьми, проводилися в життя брудними та навіть злочинними руками. Головною причиною зміцнення радянських обновленців вважається прагнення радянської влади підірвати Церкву зсередини».

З цієї точки зору можна подивитися на те, хто сьогодні в Українській Православній Церкві є прихильником ЄПЦ та активно пропагує цю ідею в ЗМІ. Здебільшого це молоді люди, які не приховують своїх кар’єрних амбіцій. Багато хто з них у недалекому минулому займали високі церковні посади, але сьогодні залишилися поза ділом і, відповідно, бажають взяти реванш. При цьому їхня аргументація дивовижно схожа з тим, що говорили обновленці: потрібно крокувати в ногу з часом, потрібно відповідати на запити суспільства, потрібно звільнитися від «пут середньовіччя» та повернутися до «апостольської простоти» (в їхньому розумінні).

Незважаючи на вітер змін, що потужно віяв у ті роки, на Помісному Соборі 1917-18 років прихильники «оновлення» опинилися в меншості і їхня діяльність перейшла у латентну (приховану) форму. Але в 1922 році вони виявилися дуже затребуваними. Знадобилися вони не комусь, а Лейбі Давидовичу Бронштейну (партійний псевдонім – Троцький), який на той час складав план по знищенню Церкви.

Лейба Бронтшейн (Лев Троцький)
Лейба Бронтшейн (Лев Троцький)

Елементами цього плану була кампанія із вилучення церковних цінностей під приводом допомоги голодуючим, яка дозволяла розпочати масштабні і юридично оформлені гоніння на Церкву, а також розкол Церкви зсередини, для чого й були залучені прихильники церковного «оновлення». Здійснення плану розколу Церкви було доручено начальнику 6-го відділення ОГПУ, до компетенції якого належала боротьба з релігійними організаціями в СРСР, Євгену Олександровичу Тучкову.

Євген Тучков
Євген Тучков

Зауважимо, що український проект ЄПЦ, як свого часу й проект «Живої Церкви», був складений не в Церкві і навіть не в середовищі інтелігенції, а в надрах державного апарату – Адміністрації Президента. І займаються цим не церковні ієрархи та «ієрархи», а політики та держчиновники: Петро Порошенко, Андрій Парубій, Володимир Гройсман, Павло Клімкін і т. д.

Згідно з листом Троцького у Політбюро ЦК РКП(б) з пропозиціями про репресії проти духовенства, мав бути проведений показовий арешт Святішого Патріарха Тихона на тлі оскаженілої наклепницької кампанії проти Церкви у ЗМІ. Преса, за словами Лейби Давидовича, мала «взяти скажений тон». Цей елемент в українських реаліях також присутній. Вітчизняні ЗМІ в більшості своїй вважають за честь вилити зайву порцію бруду на канонічну УПЦ. Головне звинувачення – пособництво «державі-агресору» (у варіанті 1920-х – «контрреволюції»).

Святий Патріарх Тихон був заарештований та поміщений під домашній арешт у Троїцькому подвір’ї на Самотьоку, куди й заявилися вночі 12 травня 1922 року «обновленці» у супроводі співробітників ГПУ.

Олександр Введенський і Володимир Красницький
Олександр Введенський і Володимир Красницький

Священики Олександр Введенський, Володимир Красницький та Євген Бєліков звинуватили Патріарха у небезпечній та необдуманій політиці, що призвела до конфронтації Церкви з державою, і зажадали, щоб святитель Тихон відмовився від своїх повноважень на час арешту (згідно з планом Троцького, Патріарха планували розстріляти). Тут ГПУ і обновленці розіграли хитру комбінацію. Патріарху Тихону запропонували тимчасово передати повноваження митрополиту Ярославському Агафангелу (Преображенському), проте саму передачу церковних справ мала здійснити група «обновленців». Патріарх після деяких вагань погодився, що дало привід «обновленцям» заявити наступне:

Лист «обновленців» М. Калініну
Лист «обновленців» М. Калініну

Чи варто говорити, що митрополиту Агафангелу влада не дозволила прибути до Москви і церковне управління опинилося в руках «обновленців». А щоб Патріарх Тихон не заважав «обновленцям» захоплювати патріаршу канцелярію, влада перевезла його подалі від цієї канцелярії, до Донського монастиря в Москві, де він перебував в суворій ізоляції.

Незважаючи на те, що обновленці у своїй діяльності прикривалися красивими гаслами про те, що вони діють на благо Церкви і народу (те ж саме, що й зараз), начальник 6-го відділу ОДПУ Є. О. Тучков називав все своїми іменами. У звітній доповіді заступнику голови ОДПУ В. Р. Менжинському він писав: «Відправивши Тихона в інше приміщення (Донський монастир) та осівшись у колишньому патріаршому управлінні, ця група («обновленці» – Ред.) оголосила себе тимчасовим вищим церковним управлінням і звернулася до вірних з декларацією про те, що Тихон державний злочинець і закликав віруючих боротися з контрреволюцією Церкви. З цього часу в протилежність антирадянській політиці Тихона починається політика в дусі Радянської влади і повсюдна заміна старих тихоновських архієреїв і видних попів своїми прибічниками. Таким чином протягом короткого часу, в місяці 3-4, майже всі тихоновські антирадянські апарати, тобто архієреї та єпархіальні (губернські) управління були замінені прихильниками ТЦУ. Цим самим було покладено початок розколу Православної Церкви та зміна політичної орієнтації церковного апарату».

Ось вона, справжня мета тодішньої «Живої Церкви», як і сьогоднішньої ЄПЦ!

Секретаріат ЦК РКП(б) розіслав на місця телеграми, в яких йшлося про необхідність підтримки органами радянської влади «обновленців». На правлячих архієреїв органи ГПУ чинили тиск, щоб ті підкорилися ТЦУ та «Живій Церкві», незгодних репресували. Таким чином до кінця 1922 року обновленці захопили дві третини з 30 000 діючих у той час храмів. А в квітні 1923 року вони змогли провести свій обновленський Собор, який гордо найменували «Другим Помісним Всеросійським Собором». Рішенням цього лжеСобору святий Патріарх Тихон був «вивержений з сану і позбавлений чернецтва», а саме патріаршество було скасовано як «монархічний і контрреволюційний спосіб керівництва Церквою». Також лжеСобор висловив беззастережну підтримку радянській владі, узаконив рівнозначність одруженого (!) і безшлюбного єпископату, другошлюбність кліриків та перетворення монастирів на трудові комуни. ТЦУ було перетворено на Вищу Церковну Раду (ВЦР), яка була визнана Наркоматом юстиції в якості законного органу церковного управління. Рішень цього лжеСобору святитель Тихон не визнав.

Не визнав цих рішень і Константинополь в особі тодішнього Патріарха Мелетія IV (Метаксакіса). Влітку 1923 року в Константинополі відбувся так званий «Всеправославний конгрес», на якому усунення Патріарха Тихона обновленським «Собором» назвали незаконним. При цьому і «обновленці», і підтримуюча їх радянська влада всіляко намагались домогтися визнання у Вселенського Патріарха. Методи, які використовувалися для цього, були нехитрими. Антирелігійна комісія ЦК РКП(б) своїм рішенням від 18.09.1923 року постановила: «Доручити т. Попову (голові Антирелігійної комісії – Ред.) переговорити з т. Чичеріним (наркомом закордонних справ – Ред.) про стан Мелетія і Константинопольського Синоду і залежно від цього вирішити питання про повернення їхнім представникам будинку, який знаходиться в Москві». Тобто благовоління Вселенського Патріарха до обновленців планували здобути шляхом повернення раніше конфіскованої власності.

27.06.1923 року Патріарха Тихона звільнили з ув’язнення, наслідком чого стало повернення під його первосвятительський омофор значної частини відпалих в «обновленство» ієрархів, духовенства та мирян. Лідери «обновленства» тим часом встигли пересваритися між собою і розділитися на різні напрямки, і тому перед Тучковим поставили завдання підпорядкувати всі обновленські угруповання єдиному центральному органу (чим не ЄПЦ?). Для цього у серпні 1923 року ВЦР перетворили на «Священний Синод», на чолі якого поставили забороненого у священнослужінні «митрополита» Євдокима (Мещерського).

Євдоким (Мещерський)
Євдоким (Мещерський)

Проте виконати це завдання у Тучкова не вийшло через завищені амбіції лідерів «обновленства». Не підкорилися новоствореному «Синоду» «Жива Церква» на чолі з Володимиром Красницьким та «Союз церковного відродження» на чолі з Антоніном (Грановським).

У грудні 1923 року замість Мелетія IV Вселенським Патріархом став Григорій VII. Новий Патріарх 17.04.1924 р. на засіданні свого Синоду запропонував: «Вважаючи за необхідне, щоб для скріплення знову вікових уз та для подачі покладеного на нас обов’язку надання церковної допомоги до загальної любові і з’єднання ми вивчили точно течії російської церковності, відомої за ім’ям «Жива Церква», і особливо дуже сумних церковних розколів і розділень, і щоб ми мали повну можливість умиротворення справ і повного припинення цієї аномалії, що відбувається або від нерозуміння сутності зовнішніх змін, що сталися, або від надмірного і марного повернення до поглядів і старих систем, що втратили вже всяку життєву силу й сенс, пропонуємо Священному Синоду послати від Матері-Церкви Константинопольської до дочки її, братньої Православної Руської Церкви в Росії, як це часто бувало в минулому і за виняткових обставин, особливу належну Місію, забезпечену рекомендаційними листами до російського уряду та уповноважену вивчати і діяти на місці на основі та в межах, визначених інструкцією, згідних з духом і переданням Церкви. Ми сподіваємося, що з Божою допомогою вона зможе допомогти словами любові і вказівок до відновлення злагоди та єднання у всій братній Руській Церкві на благо всіх православних».

Як це співзвучно з рішенням Константинопольського Синоду з приводу української автокефалії. Там – визнання «Живої церкви» «течією російської церковності», а не розкольниками і зрадниками, тут – визнання УПЦ КП і УАПЦ «церковними властями». Та сама «Матір Церква Константинопольська» й те саме привласнення собі права втручатися в справи іншої Помісної Церкви.

А в документі, відомому під назвою «Вступна промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Григорія VII і постанова Священного Синоду щодо основ роботи Патріаршої Місії, що відправляється в СРСР», йшлося, що «за запрошенням церковних кіл СРСР» («обновленських» – Ред.) він приймає запропоновану йому «справу умиротворення смут і розбіжностей, що сталися останнім часом у тамтешній братській Церкві, призначивши для цього особливу патріаршу комісію з архієреїв». Цій комісії доручили «вирушити туди, щоб сприяти з Божою допомогою словами любові і шляхом різних вказівок відновленню злагоди та єднання в Братській Церкві на благо всього Православ’я». У своїй діяльності «комісія у своїх роботах повинна спиратися на ті тамтешні церковні течії, які вірні Уряду СРСР» («обновленці» – Ред.). «Зважаючи на появу церковних розбіжностей ми вважаємо необхідним, щоб Святіший Патріарх Тихон заради єднання тих, що розкололися, та заради пастви пожертвував собою, негайно віддалившись від Церковного Управління, <…> і щоб, одночасно, скасувалось, хоча б тимчасово, патріаршество, як народжене в цілком ненормальних обставинах на початку громадянської війни і як таке, що вважається значною перешкодою до відновлення миру та єднання. Замість скасованого патріаршества вище церковне управління там має прийняти нині вільно і канонічно обраний Синод («обновленський» – Ред.), який і виробить деталі Синодального Управління Церквою в СРСР».

Обидва процитованих документа засвідчив офіційний представник Константинопольського Патріархату в Москві архімандрит Василій (Дімопуло).

Документ, кричущий за своїм нахабством та неканонічністю: Константинопольський Патріарх визнавав обновленський «Синод», а священносповіднику Патріарху Тихону пропонував піти з первосвятительської кафедри!

Однак, ґрунтуючись на цьому документі, радянська преса пішла ще далі. 1 червня 1924 р. в газеті «Известия» була надрукована стаття «Вселенський Патріарх усунув колишнього Патріарха Тихона від управління Російською Церквою», у якій йшлося: «Московський представник Вселенського Патріарха архімандрит Василій Дімопуло повідомив наступне: «Мною отримано тільки що з Константинополя повідомлення про те, що Константинопольський Патріарший Синод під головуванням Вселенського Патріарха Григорія VII виніс постанову про відсторонення від управління Російською Православною Церквою Патріарха Тихона, як винного у всій церковній смуті. Постанова ця винесена на засіданні Синоду при Вселенському Патріархові 6 травня і ухвалена одноголосно»».

Після таких випадів Матері-Церкви (Константинополя) святий Патріарх Тихон направив на Фанар у відповідь листа:

Лист Патріарха Тихона Константинопольському Патріарху Григорію VII
Лист Патріарха Тихона Патріарху Григорію VII

Все те ж саме, що й зараз! Константинопольський Патріархат без жодного попереднього звернення до Блаженнішого Митрополита Онуфрія, як законного Предстоятеля Української Православної Церкви, втручається у внутрішні справи УПЦ. Наслідки цього втручання можуть бути такими ж тяжкими, як і в 1920-ті роки. Це втручання, висловлюючись словами священносповідника Патріарха Тихона, «внесе не заспокоєння, а ще більшу смуту й розкол».

На жаль, формат даної статті не дозволяє описати всі аспекти ганебної історії «обновленства»: як держава передавала їм храми та інше майно, насильно відібране у Церкви, як «обновленські» «священики» писали доноси на духовенство Церкви, за якими тих відправляли в ГУЛАГ або на розстріл, як «ієрархи» «обновленців» заявляли про свій розрив з релігією та багато іншого. Так само і чимало негідних вчинків представників Константинопольського Патріархату у зв’язку з «обновленством» не знайшли свого відображення в цій статті. І всі події навколо проекту ЄПЦ також немає можливості викласти повністю. Але й сказаного достатньо, щоб зрозуміти: і радянське «обновленство», і українська ЄПЦ – це за суттю своєю суто політичні проекти, вигадані десь у надрах державного апарату і призначені для вирішення політичних завдань. Як видно з історії «обновленства», таким завданням було знищення Церкви. Думається, що й сьогодні це є справжнім завданням проекту ЄПЦ.

Кінець «обновленства» був вельми безславним. Як тільки світська держава відкинула цю структуру за непотрібністю, вона одразу ж стала чахнути та остаточно припинила своє існування в 40-х роках. Показово й те, що глава «обновленства» Олександр Введенський у 1944 році шукав можливості повернутися в Церкву (як тут не згадати «покаянного» листа Михайла Денисенка до Архієрейського Собору РПЦ), але неодмінною умовою ставив прийняття його в сані митрополита, хоча до розриву з Церквою був протоієреєм. Зі смертю Введенського в 1946 році «обновленство» повністю зникло.

Проте не зникла сама ідея «обновленства». Сьогодні вона стала у нагоді нинішній українській владі. Не дивно, що наші правителі не знають історії та не бажають робити з неї висновки. Але є надія, що Константинопольський Патріарх Варфоломій цю історію знає і не повторить непорядних діянь своїх попередників.

Кирило Александров



З поріднених рубрик:

Реклама:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Потрібна допомога

Соціальна мережа для тих, хто допомагає дітям